Ікона святого Миколая з козацької слободи Бабайківка

Ікона святого Миколая

до історії унікальної іконостасної пам’ятки з колекції Дніпровського художнього музею

У колекції Дніпропетровського художнього музею зберігається декілька ікон, які можна віднести до іконостасних пам’яток українського бароко ІІ половини ХVІІІ ст. Темі історії придніпровських ікон, дослідженням формування музейної колекції багато років присвятила мистецтвознавець Лідія Іванівна Яценко (на жаль, вона пішла від нас назавжди). Саме з її каталогу «Українська ікона кінця ХVІІ–ХХ ст. у зібранні Дніпропетровського художнього музею» я дізналась про храмову ікону Святого Миколая, датовану фахівцями кінцем ХVІІІ ст., із Бабайківської Свято-Миколаївської церкви (нині с. Бабайківка належить до Царичанської об’єднаної територіальної громади) Постать святителя зображено на повний зріст у шатах єпископа: сакосі (фелоні), єпітрахилі, з омофором, поясом і палицею. На рукавах – поручі (нарука́вниці), а голову пастиря вінчає митра. «Рельєфне, первісно, вочевидь, золочене різблення деталей облачення» виконано з вишуканою стриманістю. Пальці правої руки складені у благословляючий жест, у лівій руці, за традицєю іконографії, св. Миколай тримає Євангеліє. Ця рука прикрита омофором, що вказує на священне призначення книги. Закрита священна книга червоного кольору має обріз із позолотою.

На іконі святителя зображено з сивою бородою, мудрим і лагідним, співчутливим, «людяним» і близьким кожному. Така тенденція зображення лику святих характерна саме для українського барроко, «коли візантійська традиція зайшла на грунт місцевої народної естетики та світобачення», що й створило самобутній мистецький феномен у сакральному мистецтві.

Постать св. Миколая відображено на тлі синього неба з рожевою смугою обрію та розгорнутого архітектурного пейзажу. Барвисті кольори відіграють важливу і символічну роль у композиції: золотий колір, яким прописано німб над ликом, – символ божественного світла, що вказує на святість і чистоту святителя, червоний – колір-атрибут святих мучеників, насичений синій – символ «небесної тверді», великої таїни і незбагненності неба, коричневий – говорить про тлінність людської природи. За стільки років кольори фарб трішки зблякли, але це ніяк не псує враження. Здається, навпаки, додало зображенню м’якості, плавності переходів тонів.

Ікона велика за розміром – 100 х 69 см. Робота виконана майстром на двох липових дошках олійними фарбами, основа – левкас (суміш порошку крейди з тваринним або рибним клеєм). Потрапила вона до колекції Художнього музею з місцевого Історичного музею в 1964 році. А у історичному музеї з’явилась 1928 року завдяки експедиціям-розвідкам по Дніпропетровщині видатного українського вченого, історика Д.І. Яворницького, які відбулися наприкінці 20-х років ХХ ст.

Цікавою є історія побудови церкви у козачій слободі Бабайківка, звідки походить ця ікона. В описах єпископа Феодосія (О. Макаревського) можна прочитати, що закладення церкви в ім’я Святителя Миколая в Бабайківці відбулося у 1773 році, «на клопотання полковника Війська Запорозького на Протовчах у Кіш. Клопотання підтримав кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський (ще у 1772 році) з військовою Старшиною і товариством і духовне правління Старокодацького духовного намісництва». На основі цих письмових прохань і завдяки активній позиції місцевої громади була видана святительська грамота на право будівництва церкви. Через рік споруду було майже завершено. Вважається, що вона побудована за кошти заможного козака Йосипа Швидкого, жителя Бабайківки, якого було призначено ктитором майбутньої церкви. На побудову церкви Швидкий «на перший випадок» обіцяв дати («з його доброхоти») велику на той час суму – 100 рублів. Але, за дослідженнями останніх часів, є відомості й про інших пожертовників, які долучилися до шляхетної справи.

Освячення храму з невідомих причин затрималось аж до весни 1777 р., коли 20 березня того ж року церкву освятив протопоп Олексій Хандалеєв. Споруда була дерев’яною і являла собою справжній шедевр народного мистецтва козацької доби. Триверха, з шестигранними раменами і восьмигранним центральним зрубом, однаковим за висотою з бічними. «Первісна церква була тридільна, з широкою восьмигранною навою і вужчим п’ятистінним вівтарем і бабинцем».

В архівах збереглися фото 20-х рр. ХХ ст., прописи дослідників оздоблення, різьблених фрагментів церкви. Насамперед, мова йде про дубові одвірки бічних вхідних дверей з різьбленими написами. Докладніше про цю храмову споруду можна прочитати у статті Олександра Харлана «Бабайківська дерев’яна церква в ім’я святителя Христова Миколая. До питання локалізації та архітектурно-містобудівні особливості» на порталі «Дніпрокультура» https://www.dnipro.libr.dp.ua/arhitektura

На жаль, у 30-х рр., за часів радянського правління, храм було зруйновано і, можливо, що ікона «Св. Миколай» є чи не єдиною пам’яткою з козацької церкви, яка лишилася від тих часів.

Повертаючись до образу святого Миколая, слід зазначити, що за переказами, жив він на межі III–IV століть (іноді називають приблизні дати життя: 15.03.270–06.12.343/352 рр.). Народився у місті Патар, Лікія (Анталія, Туреччина). В молоді роки здійснив паломництво до Єгипту. Після повернення став єпископом у місті Мир в Лікії, звідки й походить його прізвисько – Мирлікійський (також пишуть – Мир Лікійський). Єдині два перекази житія святого, які збереглися від монаха-студита Івана з Константинополя (V ст.) і cвятого Андрія Критського (VII ст.), переповідають, що Миколай по смерті батьків отримав дуже великий спадок, проте увесь роздав потребуючим. Він звершив багато шляхетних справ і чудес за життя. Зазнав гонінь за правління римського імператора Діоклетіана, був ув’язнений. Звільнений у часи імператора Константина. Помер у Мирі, Лікія. А у 1087 році італійські купці перевезли тіло святого до міста Барі в Італії (де його мощі зберігаються по сьогодні).

Миколай – один із найшанованіших святих у християнській релігії (день його вшанування припадає на 6 грудня за григоріанським календарем, 19 грудня – за юліанським). Покровитель дітей, мандрівників, пекарів, моряків, душ, що заблукали у темряві спокуси. «Древнє передання, яке дійшло до нас представляє Миколу старцем з ангельським ликом, наповненим святості і благодаті Божої, додаючи ще й наступне: якщо хто його зустрічав, ледь поглянувши на святого, вдосконалювався і ставав кращим, і всякий, чия душа була обтяжена якимось стражданням або сумом, при одному погляді на нього знаходив розраду. Від нього виходило якесь пресвітле сяйво, і лик його виблискував більше Моїсеєвого» (за Візантійською легендою).деса і допо

Навіть після своєї смерті св. Миколай продовжував творити чумагати нужденним. Досі старші люди переказують, що Миколай відмінний від усіх інших святих тим, що він дуже швидко приходить на допомогу. Мабуть тому слова давньої молитви і зараз звучать зворушливо й актуально:

«О всеблагий отче наш Миколаю, пастирю й вчителю всіх, хто з вірою звертається під захист твій і теплою молитвою благає тебе: поспіши й захисти стадо Христове від вовків, що гублять його. Україну нашу й всяку країну християнську та й увесь світ захисти й збережи святими твоїми молитвами від землетрусу, наступу чужинців і народних заколотів, міжусобиці; від голоду, пошесті, потопу, вогню, меча й наглої смерті всяку людину охорони. І як помилував ти трьох чоловіків, що у в’язниці сиділи, та врятував від гніву царського й кари смертної, так і нас, що розумом, словом і ділом у пітьмі гріхів перебуваємо. Спаси нас від гніву Божого і вічної кари, щоб за твоє клопотання й поміч та Своєю благодаттю й милосердям надав нам Христос Бог тихо і без гріха прожити на цім світі, і не засудив нас стояти ліворуч, а сподобив нас стати праворуч зі всіма святими й увійти в Царство вічної слави Бога. Амінь» (Акафіст до святителя Миколая)