Фелікс Бірчанський: «Все буде добре!»

Спекотне літо далекого 1994...

Ми познайомились, коли я працювала на телебаченні. Це була справжня мистецька подія художнього світу Дніпра – виставка в залі Дніпропетровської організації Національної спілки художників України «Концепція. Графіка. Музика». Мою знімальну групу запросив легендарний Валерій Мякотенко, відомий як «Борода» – людина свято, завжди яскравий, гучний і багатослівний, завжди – «весь світ зачекає».

Немов на контрасті, я зацікавилась одним із трьох авторів проєкту. Лаконізмом думок та висловлювань, картин, що з першого погляду пронизували, як тоненькі гострі обпалюючі струми, лишаючи відчуття ніжного оновлення. Вони немов підключали до загального музичного потоку з авторським соло. На короткому або довгому джазовому диханні.

 

Я записала з ним інтерв'ю, а невдовзі він приїхав до мене на студію та привіз касету з мелодіями, що надихали його кольори.
Фелікс Бірчанський. Художник-графік.

В його невеличкій затишній майстерні біля парку Шевченка час немов зупинявся. Зазвичай, я сиділа, звернувшись грудочкою, і мовчки дивилась, як він працює або ми розмовляли про заповітне для кожного і обов'язково пили смачний чай, зігріваючи долоні його теплом.

Це був непростий для обох період життя з необхідністю відповідних висновків, які обов'язково було проговорити, щоб бути почутими. Наші зустрічі немов гармонізували та наповнювали змістом прірви втрат і розчарувань. Турботливо штопали серця. Це було набагато більше за дружбу й особисте, часом абсолютно невербальне, максимально споріднене.

1990-ті для творчості фінансово були не прості. Пам'ятаю, як з Феліксом розрахувалися десятками пачок печива і декілька місяців поспіль ми додавали до «чайних церемоній» різноманітні смаки нескінченних кружечків із наповнювачами.

 

Він ніколи не чекав натхнення, вважав це хибною розкішшю, працював щодня, починаючи з ранку, як справжнісінький «жайвір». Досконала дисципліна, в першу чергу, стосовно себе. Абсолютна відповідність справи та слова.

У його абстракціях для мене не було нічого фантастичного або незрозумілого, все автенично зчитано з власних думок. Завжди цікавий діалог між формою та кольором. Завжди те, що додатково відкривалось вишуканим післясмаком відчуттів.

  

Особливо я любила його малюнки олівцем. Якось він показав щойно зроблений «Переселення», який і досі вважаю неперевершеним досягненням у техніці прозорої художньої змістовності. Про втрати, скороминущість та безцінне значення Тут і Зараз.

Театр, як і музика були окремою темою його віддзеркалень. Сцена та графіка, поєднані матерією виразних кольорів і підсвідомого звуку, немов народжували відчуття нової реальності, де все неодмінно буде добре. Він часто повторював це оптимістичне твердження, немов переконував в ньому обох, уособлюючи зміст цієї надихаючої думки. Він насправді випромінював непереможний флюїд творчого спокою та самодостатності, хоча просто та легко це для нього апріорі не було.

Важливим було й те, що, подорожуючи сюжетами його творінь, ти ясно відчував, що для гідного руху життя єдине важливе питання не про «що», а саме, про «як», бо саме в цих двох літерах і відсвітлено спалахи мудрої геніальності. Той самий маркувальний сенс, насправді, вартий всього.

У 1999 Фелікс Бирчанський з дружиною Світланою Назаровою емігрував до Німеччини.

Останніх «крапель» для прийняття рішення було чимало, одна з них – резюме митниці в аеропорту, коли він вивозив власні картини на персональну виставку до Сполучених Штатів. Все його досконале пакування, незважаючи на необхідні дозвільні документи, було пошкоджено. «Знавці» перевірили та резюмували, що ніякої художньої цінності побачене не має.

Я розуміла, яким складним було для Фелікса це фізичне та моральне переміщення у віці п'ятдесяти і якими надважкими виявилися перші роки асиміляції. Розуміла на рівні відчуттів, бо в листах він ніколи не скаржився. Якось уночі я прокинулася від гострого гучного звуку: на подарованій ним графіці «Прорив у простір» тріснули цільна металева рамка та скло... Як виявилося, саме ті часи були для нього найскладнішими... Він розповів про це, коли через якийсь час приїхав до Дніпра...

Йому багато вдалося. Його цінували та поважали митці не лише Німеччини, бо сприйнявши ментальність Європи, на своїх художньо-кольорових меридіанах та паралелях він незмінно лишався собою, а це дається небагатьом. Він назавжди зберіг любов до рідної землі та рідного міста. Був справжнім патріотом. Він не впорався лише з власним серцем, не пережив першого року повномасштабної війни, встигнувши багато зробити для співвітчизників, які потребували нагальної допомоги...

У моєму месенджері лишилися його дзвінки, світлини, наші голосові повідомлення, його улюблені джаз і спів птахів. В мене вдома його диски з чудовими аудіо-книгами, альбоми його картин на моїй сторінці Facеbook, які ми відбирали й узгоджували разом. А мій легендарний маленький японський диктофон Sanyo, що бачив і чув за своє довге журналістське життя чимало всесвітньовідомих, знаменитих і неповторних – вдячним дивом зберіг запис однієї з наших розмов, датований серпнем 1996...

Діалог прибрала, лишила його спогади та думки...

 

«…Батько був робочим, матуся викладала в технікумі, вечорами в нашому домі завжди звучало фортепіано. Їх знайомство сталося під час Другої світової, тому можна сказати, що я дитина фронтова. На жаль, вони рано пішли, але за багато речей, я їм дуже вдячний. Вони турботливо, дбайливо, максимально точно допомогли мені визначитися в цьому житті. Відбутись.

Паралельно із загальноосвітньою, я закінчив дитячу художню школу. З 1966 почалася моя епопея вступу до Харківського художнього інституту. Чотири роки бився головою об стіну, залізно не добирав прохідний бал. Але про себе вирішив: або вони, або – я. Роки навчання – справжній творчий кайф. Курс був у віковому плані унікальний. – від 18 до 35, практику проходили по всьому тодішньому Союзу. Море вражень надій, абсолютна полярність стилів, смаків, настроїв. В дипломі було позначено: факультет – інтер'єр і обладнання, художник декоративного мистецтва.

…Олівець – мій улюблений предмет з дитинства. З 1988 неочікувано захопився плакатною творчістю, в 1989 отримав втішний диплом в Києві за плакат «Відпустити матусю раніше з роботи».

…По великому рахунку, я працюю не для виставок, а для себе. Але експозиції необхідні для того, щоб тримати творчу планку, відповідно до робіт колег. В подібних мистецьких змаганнях брав участь з 1976 року, ще до вступу в ВИШ, хоча вважався тоді художником самодіяльним. Роботи мої виставковою комісією не завжди гідно оцінювалися, що завжди було додатковим стимулом зануритися до нового творіння з головою. В 1989 році вступив до Союзу художників СРСР, невдовзі України. Отримав значну свободу, підтримку, можливість працювати в маленькій майстерні.

…В картинах моїх завжди важливе місце займає музика. Малюком був капризним та противним, коли батьки хотіли відвести до музичної школи, в знак супротиву розкидав нотну грамоту по всій вулиці і категорично відмовився займатись. Головним для мене було художня школа, ні про що інше думати не хотів. Але дуже любив, коли грала матуся, любив слухати платівки, відрізняв з малечку кожну за обкладинкою. В більш старшому віці захопився гітарою та бас-гітарою. Зробив декілька власними руками. Моя любов – джаз.

Музика допомагає вірніше почути та передати колір. В художньому училищі нам викладали кольорознавство – дивовижний предмет. Пізніше я потрапив в Харкові з приятелями в парк, звучав аудіозапис Вагнера, де кожен звук розфарбовувався. Мене це серйозно зачепило. А коли побачив в одного з професійних музикантів унікальну апаратура, де для кожного звуку передбачена окрема кольорова партитура – це було справжнім дивом. Колір насправді працює, як збудник уяви, поштовх для сприйняття, окрилює, дає стимул працювати…

…Багато хто вважає, що якщо чоловік із жінкою зайняті однією справою – це значно полегшує життя … Зі Світланою Назаровою, познайомився на останньому курсі інституту. Ми працюємо в абсолютно різних художніх напрямах, вона людина талановита щира. Якщо виникає спір, першим завжди «здаюсь» я…

…Мою улюблениця кішка Нюся – маленька тепла грудочка лікар-екстрасенс. Щось в мене болить, вона лягає на те місце та зігріває. Раніше мені всі кішки здавалися однаковими. Нюся запевнила у зворотному.

 

…я не люблю та не вмію розповідати про свої роботи на загал… Творчість процес інтимний, рідко піддається поясненню. 16 серпня 1991 року за три дні до Заколоту з'явилася картина «Передчуття». Чи можна це якось пояснити?.. Не знаю…

…Моя маленька майстерня немов земля обітована. Я можу прийти сюди та забути на деякий час про будь які проблеми, зануритися немов в іншій світ. Для мене це як наркотик, своєчасна допомога, ковток повітря. Я зовсім не розумію людей, котрі нічим не зайняті, просто можуть сидіти навпочіпки та плювати навколо себе. Іноді їду в майстерню, абсолютно «пустий» і раптом щось виходить. Або довго можу ходити зі «сміттям» в голові, яке поступово синхронізується. Іноді вигадую уві сні, іноді між сном та дійсністю

Що ж стосується реальності, абсолютно невідомо, що в найближчому майбутньому може статися з моєю майстернею. Зможу чи ні сплачувати оренду або її купить якийсь багатій. На жаль, ця проблема є гострою для багатьох художників. Хотілося б, щоб місто повернулося до нас обличчям, помогло, підтримало. І в плані організації роботи, і в плані організації виставок. Бо виходить, що за кордоном твоїми роботами цікавляться більше. Наприклад, американська фірма Lamex international. До них потрапив мій буклет, і може статися, що з'явиться можливість зробити виставку в Америці.

Картини мої мешкають по всьому світові, в колекціях України, Словенії, Хорватії, Ізраїлю, Канади, Німеччини, Австрії, Лівії, США та Південної Кореї. Але мені зовсім небайдуже, хто їх придбає, бо це мої діти – «Танець», «Проникнення», «Посвячення театру Романа Віктюка» «Час». Все це значуще та безцінне для мене…».

 

 

Музика, графіка, колір. Триєдність для посвячених. Гідно відсвітити хоча б одну іпостась – чимале досягнення. Фелікс мав в цьому синтезі абсолютну творчу свободу, що й досі тримає на крилах віри та любові його поціновувачів по всьому світові.

Коли сьогодні, я прохожу біля його колишньої майстерні в Дніпрі, моє дихання прискорюється, а серце стискається. Є люди, які назавжди лишаються константною частинкою тебе. Частинкою безцінною. Їх одиниці. І саме абсолютна невіра в те, що їх немає, продовжує та рухає наше спільне життя.

Все буде добре, мій прекрасний друже Феліксе. Неодмінно. Я вірю. Я знаю. Обіцяю тобі…

 

У матеріалі використані зображення авторських робіт Фелікса Бірчанського.

Без права передруку.

Фото з родинних архівів Фелікса Бірчанського та Олени Ємельянової.