Чумацьким шляхом. Частина 1. З Богом в путь!

Чумацьким шляхом. Частина 1. З Богом в путь!

Україна, Дніпропетровська область

Кілька століть чумаки в Україні були одним із елітних прошарків суспільства.

Три суспільні прошарки... найбільше прислужилися
українській історії. Це козаки, бандуристи і чумаки.

Василь Скуратівський

 

 

 

 

Весь устрій народного життя України ...
сприяв утворенню чумацтва.

Павло Рябко

 

 

 

 

Погляньте літньої ночі на глибоке зоряне небо. У таємничій далині сяють міріади мерехтливих зірок Галактики, Молочного шляху, або Чумацького шляху, на якому невтомні зоряні чумаки розсипали сіль по дорозі.

Існує легенда, що чумаки їздили до Криму по сіль, орієнтуючись вночі на світлу смугу на небі. Повертаючись з Криму, нібито перші чумаки позначили дорогу сіллю, яка сипалася з дір у возах. Господь переніс цю соляну дорогу на небеса. З того часу чумаки знали шлях по сіль і зворотню дорогу додому. Ще вважали, що Чумацький Шлях – небесна дорога для людських праведних душ, які летять до раю, а грішних — до пекла. Птахи по Чумацькому шляху восени відлітають у вирій, а весною повертаються. Та, перш за все, створила Чумацький шлях усна народна творчість українців як нерукотворний пам’ятник на небі соляному промислу, який існував і на землях нашого краю майже до кінця XIX ст.

«По степу широкім чумаки ідуть, на возах широких рибу-сіль везуть»

З другої половини XV і до кінця ХІХ століття в багатьох місцевостях України після хліборобства і скотарства одним із найпоширеніших занять сільського населення було чумакування. У давнину поклади кам’яної солі в Україні не були відомі, тож по сіль їздили до Азовського та Чорного морів, пізніше – до Галичини й Волощини. Спочатку тих, що возили сіль, називали просто «люди», потім – «соленики», а від XVII століття в історичних джерелах згадується спільна назва – «чумаки». Протягом ХVІІ–ХVІІІ ст. паралельно назвам «чумак» і «соленик» зустрічалась назва «коломиєць». Чумацьке візництво набуло ширшого застосування, тоді як соленики та коломийці представляли групи вужчої спеціалізації. Між останніми різниця полягала лише в тому, що соленики, як правило, їздили по сілль на чорноморські лимани, а коломийці – до Галичини, переважно в район Коломиї (звідки й пішла назва).

Айвазовський І. «Чумацька валка» //https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/7/7f/Aivasovsky_Ivan_Constantinovich_- _Chumaks_Waggons.jpg

Походження слова «чумак» досі невідоме, хоч сам промисел чумакування був поширений по всій Україні. Так, Г. Максимович виводить назву «чумак»  з татарського «чум» або «чюм», що значить «ківш», яким пили воду в дорозі. Багато дослідників слово «чумак» пов’язують зі словом «чума», яку чумаки начебто завозили з Криму, через що вони носили і чумну дігтяреву сорочку. Зовнішній вигляд чумака, чорного від дьогтю, куряви, засмаленого сонцем, теж нагадував хворого на чуму. В. Даль в «Тлумачному словнику живої великоруської мови» пояснює, що чумак – це їздовий на волах, «в дьогті, як чума». Ще одне тлумачення наводить Д.І. Яворницький, вказуючи на слово «чумак» з перської мови, яке «означає ціпок з набалдашником, той, що в Малоросії називають кийком; звідси виводять і тлумачення – чумак – це людина, що відправляється у візництво і озброюється на випадок нападу з боку розбійників кийком». Г. Данилевський виводить слово «чумак» з татарської мови, в якій воно означає просто «перевізник». Цієї ж думки тримався і О.С. Афанасьєв-Чужбинський: «Чумак власне перевізник, але з тією тільки різницею, що перевозить чужі товари лише при нагоді, а головна мета його – ходити в Крим по сіль, а на Дон по рибу».

Зі словом «чумак» у сучасних дослідників пов’язане уявлення про людей, що проводили торгівлю і перевезення різних товарів та володіли особливими звичками, побутовими рисами і професійними навичками. Звичайно, для утворення такого типу перевізника були потрібні не роки, а століття. Чумакували на українських землях приблизно  в XVI–ХІХ ст. 

«Люди на все гожі й пригожі»

Цікавий опис стародавніх чумаків на землях нашого краю зустрічаємо в «Подорожі у Південну Росію» О.С. Афанасьєва-Чужбинського: «Все це народ видатний, особливо придніпровці. У своїх вишитих на грудях сорочках, незмірних шароварах, які всі у смолі, з довгими чупринами, вони надзвичайно оригінальні. Білизна, намазана дьогтем, не свідчить про неохайність; це робиться навмисно, по-перше тому, що чумаки йдуть у край, в якому у колишні часи існувала чума; по-друге для того, щоб у дорозі не завелася нужа (відома комаха). Це особливий тип. Чумак за ремеслом, від діда й батька, який хлопчиком вже ходив у дорогу, – в усьому, навіть у зовнішньому вигляді, набуває особливого характеру. Степове життя в пустелях, постійне кочовище, ночівля під відкритим небом, бесіди біля вогню, самотнє нічне ходіння на сторожі при волах, і пісні, часно імпровізовані тут же в степу ким-небуть з товаришів, – все це накладає на чумака особливий відбиток. Пісні цього стану, сповнені своєї степової поезії, ближче всього підходять до козацьких пісень, з тим лише виключенням, що в деяких згадується про карі очі коханої дівчини». 

К. Трутовський. Чумак. Олівець, 1889 р. // http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/80752/24-Zyablyuk.pdf?sequence=1  Чумак. Мал. В. Штернберга. 1836 // http://history-poltava.org.ua/?p=16886

Чумаки були не просто групою людей, які разом їздили на промисел. Це був певний соціальний тип людей зі своєю особливою психологією, своєрідною організацією побуту, звичаями і традиціями. Вже на саму зовнішність чумака накладало свою сувору печатку його повне тривог життя. Л. Варивода, зав. відділом історії запорозького козацтва Нікопольського краєзнавчого музею, пише: «Чумак переважно помовчує, замкнений, він дивиться на життя з деяким презирством. У всій його поведінці повно самоповаги. В ньому завжди є іронія, і він завжди готовий розважати жартом товариство. Лице його горде й веселе або задумливе».

Чумаки проходили великі відстані, багато бачили і мали досить таки екзотичний вигляд у своїй змащеній дьогтем сорочці, з обвітреним і засмаленим сонцем обличчям.

«Чумак припасе на дорогу всього дві сорочки, і в цьому є свій звичай. В одній він йде в дорогу і, не скидає її жодного разу, в ній і повертається. Для захисту від дощу, пилу, зарази і мошок її негайно обмазують дьогтем разом з шароварами, тому важкий, ледачий і засмаглий чумак в дорозі являє здалеку якусь подобу стародавнього лицаря, закутого в панцир і лати. Інша сорочка має в собі багато зворушливого: її на чумака надягають тільки тоді, як він помре в дорозі» (Данилевський Г.П.).

Чумаки свідомо виховували в собі риси «почесної» поведінки, як досліджувала Світлана Проскурова. Для них були характерними стримана пластика рухів, урочистість поз, скупість міміки, велич ходи, небагатослів’я; натомість абсолютно неприйнятними були метушливість, поспішність, квапливість. Звідси походять ритуали вшанування отамана, героїзація його постаті, а в усній традиції – міфологізація, наділення його надприродними властивостями. Представників інших суспільних верств, навіть вищих, вражала шляхетність чумаків. У їхній поведінці були абсолютно відсутні як зверхність, так і запопадливість стосовно кого б то не було. Натомість характерними були шанобливе ставлення до представників інших націй, толерантність щодо віросповідань і звичаїв інших народів.

У чумаків вона базувалася на притаманному їм почутті гідності (без жодної запопадливості перед можновладцями) поряд із непідробною пошаною до отамана та старших. Кожен чумак був господарем, хазяїном, сповненим гідності й статечності.

“Всі чумаки – джигуни й молодці. Заломивши набакир темно-сіру шапку, у білій або чорній свиті до землі наопашки ходить чумак по ярмарку з люлькою в зубах і батогом у руці. ...Почоломкається-поздоровкається з товаришем, постоїть перед загородкою волів, яких вивели на торг, та, глянувши на свої змащені дьогтем чоботи, сплюне набік і знову смокче цибук. ... Дух общини й властолюбства сповнює їх. За вибором громади будь-який чумак, який мав необхідні для цього особисті якості, міг стати отаманом валки. Тому гідність та владність культивував у собі кожен» (Г. Данилевський).

У цілому, як зазначав етнограф П. Рябков, чумак нагадував козака, його поведінку та уподобання. Дома ж чумак мало чим відрізнявся від звичайних селян. Про чумаків український народ високої думки: «славні чумаченьки», «люди на все гожі й пригожі». 

Про зародження чумацтва

Розгляд історичних матеріалів свідчить, що чумацький промисел в XVI–XVIII ст. був пов’язанний з життям та діяльністю козаків Запорозької Січі. Саме Запорожжя брало надзвичайно широку участь у чумацькому промислі. Д.І. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» писав: «Чумацтво було надзвичайно цікавою рисою економічного життя як власне Запорожжя, так і всієї України, це зародок національного українського купецтва, заснований на засадах суто товариської асоціації. Воно зародилося набагато раніше за появу на дніпровському низу козацтва і навіть послужило прототипом самого козацтва, адже перші чумаки були і торговцями, й промисловцями, й водночас воїнами»

Дещо іншу версію про зародження і географію чумацьких подорожей  зустрічаємо у О.С. Афанасьєва-Чужбинського  у праці «Подорож у Південну Росію».

«Стан цей виник, можливо, століття два з половиною, коли вже Запорожжя правильно організовано і зимівники його були прихистком  для чумаків у цих безводних степах. Обози з гетьманщини тяглися землями війська запорозького і переправлялись через Дніпро: ті, що прямували на Дон – в Кодак біля першого дніпровського порогу; а в Крим – на Микитиному перевозі (нинішній Нікополь). Перші через землі Самарської паланки приходили на Дон, а останні – йшли на Перекоп».

Як дослідник історії запорозького козацтва Д.І. Яворницький відзначав, що вся торгівля Польщі, Литви, України, Південної Росії в XVI–XVIII ст. була в руках запорозьких козаків, а чумаки  там «грали першу і незамінну роль».

Про чумацький промисел на Запорожжі Д.І. Яворницький писав: «Зародившись ледь помітно в історії, чумацтво з часом розрослося до великих розмірів; чумаки поступово виробилися як тип здорових, міцних і безстрашних промисловців, здатних знести й літню спеку, й нестачу води, і відсутність харчів, й напади різних хижих степових вершників. Тому чумаків слушно порівнюють з бедуїнами, а їх волів – з верблюдами дикої й пустельної Аравії. У Запорожжі чумаки як торговці і промисловики утворювали між собою «артілі» на засадах повної асоціації чи товариства, а як вони входили до складу низового товариства, весь прибуток від своїх промислів сплачували у військовий скарб, а свої збитки компенсували з військової скарбниці».

Микола Костомаров у своїй праці «Про історичне значення російської народної поезії» писав: 

«Відображенням згаслого лицарства є в Малоросії чумак. Козака покликала до діяльності потреба народна, а чумака породило становище Малоросії, суспільні потреби і народний дух. Малороси скінчили своє войовниче покликання, настали інші часи. Шаблю замінила коса, гармату – плуг. Та чи могла Малоросія з такими широкими, привільними степами вміщати в собі людей, які б мирно обробляли скромний куточок і не відлучалися далі найближчого струмка? Чи міг малоруський народ, розігравши таку гучно-трагічну роль, забути її враз? Природа любить поступовість. Через це перш ніж козак обернувся в селянина, він став чумаком і бурлакою. Чумак – за роботою селянин, а за духом – козак. Власне, в чому полягає чумацька праця? У перевезенні хур солі, вина, риби, хліба; здається, найповсякденніше призначення! Але чи так дивиться на нього малоросіянин? Чумак знаходить якусь славу в своїх мандрах. Разом із тим, що «пішли наші синочки грошей добувати», народна пісня говорить: «і слави заживати». У наш час пісні козацької гетьманщини переробляються на чумацькі. Так, Морозенка в Слобідській Україні замість козаченька величають чумаченьком. Є пісні, де спочатку мовиться про коней і татар, а наприкінці – про волів і мазниці. Чи самий тільки інтерес рухає чумаком? Ні, з інтересом поєднується і щось інше: якийсь підсвідомий потяг до мандрів, пригод, товариського життя і самозвільнення від родинних зв’язків. Те саме, що вирізняло вдачу козаків. Чумацьке візникування багато в чому схоже на войовничий похід їхніх предків».

Чумакували козаки, селяни, міщани і навіть духовенство. Різні шляхи приводили їх до цього промислу. Більшість селян йшли в першу торгову мандрівку з одним або парою волів, а дехто починав з того, що йшов наймитом, погоничем до власника кількох десятків паровиць. За роботу в перше літо наймитові господар давав пару волів, з якими й починалася щаслива або нещаслива доля чумака. На початку XIX ст. чимало кріпаків йшли в чумаки: поміщики їх радо відпускали, бо за кілька років кріпак приносив великий грошовий викуп (в середньому тисячу карбованців).

«Ні за плугом, ні за ралом, називають мене паном»

Справжній чумак, яких мало, за словами О.С. Афанасьєва-Чужбинського, майже не займався землеробством, кожен з них вважав хліборобство справою другорядною, тому що «його ремесло набагато прибутковіше і дає йому можливість жити не тільки безбідно, але навіть з деякою розкішшю».

Дослідник чумацтва Іван Рудченко писав, що в Україні не було села, де б кілька родин не чумакувало. Завдяки чумакуванню значна частина селянства втягувалась у торгівлю, що сприяло налагоджуванню зв’язків між різними, навіть віддаленими місцевостями.

«Чумацькі слободи, тобто такі, де селяни переважно візникують, найбагатші. Ці чумацькі гнізда, як їх називають, відомі на півдні всі до одного. Тут ведуть чумацький промисел гуртом. У когось пар тридцять, сорок і п’ятдесят волів, а в когось при цьому в наймі ще десятин сто чи двісті землі, знята на відкуп винокурня, ліс, ділянка на винному відкупі, душ тридцять робітників і в горщику де-небудь замазано під піччю або закопано в саду тисяч сто асигнаціями чистогану... За халявою у нього для торгів повна калитка». (Г.П. Данилевський).

Трутовський К. Ілюстрація до твору Марка Вовчка «Чумак» // https://sloboda-ua.livejournal.com/16142.html

У XVIII ст. в Україні були слободи, що налічували до 3000 і більше осіб чумаків. В цих селах, як говорив сучасник, «не було жодного плуга й жодної борони». По господарській частині чумаки цих слобод лише заготовляли сіно на зиму волам, а їхні жінки доглядали корів і відгодовували птицю. Ці чумаки вважали за сором для себе виорати і засіяти хоча б одну десятину землі. Лише їхні дружини скуповували невеличкі клаптики землі, де саджали дині, кавуни та іншу городину. З кожним роком чумацтво цих слобод ставало все заможнішим і заможнішим, і дивилось на своє ремесло вже лише з точки зору прибутку. Багато з них переставали ходили в далеку дорогу, а утримували для цього в рік від двадцяти до сорока наймитів, яких відправляли з возами в дорогу, і лише вдома підраховували свої прибутки. В цьому напрямку втрачалась старовинна самобутність чумака, проте бізнесові справи у нього були на висоті. Як бачимо, чумацтво протягом століть видозмінювалось, змінювались його самобутні характер та принципи.

Як досліджували Кукса В.М. і Кукса В.В., найбагатшими чумаки були на Катеринославщині, Полтавщині, Харківщині. В 1871 р. у одного з чумаків на Харківщині, який займався промислом більше ніж 40 років, було украдено його власних 560 тис. руб. І це змусило газетних кореспондентів «Харьковских ведомостей» зацікавитися найвищими заробітками чумаків. Виявилося, що мільйонери серед них були явищем нерідкісним.

Заможні й багаті чумаки траплялися також серед запорозьких козаків. У вересні 1754 р. на Царичанському форпості зареєстровано ряд заможних чумаків із Запорожжя, серед них Грицько Шрам із Січі з 6-ма чотириволовими і 2-ма пароволовими возами солі. Тоді ж через Кременчуцький форпост пройшли Гнат Великий з Незамаєвського куреня із 6-ма пароволовими возами солі та Іван Білий з Мишастівського куреня з 4-ма чотириволовими та одним пароволовим возом солі.

Для характеристики господарства чумацької верхівки великий інтерес має докладний опис Г. Данилевським господарства багатія Романа Балабухи – типового представника чумацької верхівки. Балабуха жив на власному хуторі поблизу Дніпра, куди переселився ще його дід з с. Кононівки, «де йому стало тісно». В хуторі, що називався «Роман при дорозі», було кілька хат, великі сади і пасіка, три ставки. В одній хаті жив сам хазяїн, в інших – його «другорядна» рідня, яка переселилась з села «з його милості». Рідня була не чим іншим, як замаскованою робочою силою, яку ще дід, потім батько, і, нарешті, сам Роман Балабуха використовували, по суті, як наймитів у своєму великому господарстві. На просторому подвір’ї садиби містились комори, клуні, льох, саж для відгодівлі свиней, повітка для возів та інші господарські будівлі. На подвірї стояли також готові до виходу в дорогу 30 чумацьких маж (возів).

Чумацькі шляхи. «До хорона всі дороги, а до Криму стежечка»…

Дослідник чумацтва  П. Рябков подає  докладний опис чумацьких шляхів, яких було не так вже й багато: «Не було жодної стежки, ні сліду, як у морі. Розпізнавали шлях свій удень по сонцю й могилах, вночі ж по зірках та вітрах, за річками». 

Мені шляху не питать:
Прямо степом мандрувать,
Гей-гей, долю доганять!

(з української народної пісні «Над річкою бережком»)

Найвідомішими були два чумацьких шляхи – це Чорний та Муравський. Чорний шлях розпочинався на Волині, далі тягнувся до Умані, а вже звідти по таємних стежках, глибоких валах і берегах степових річок доходив до Балти, після Ольвіополя і нарешті до Микитинської переправи на Дніпрі, де й завершувався. Свою назву Чорний шлях, на думку П. Рябкова, отримав у зв'язку з небезпеками, яких зазнавали всі чумаки, котрим доводилося проїжджати по ньому. Т. Шевченко в своїй примітці до «Гайдамаків» цю назву пояснює тим, що «по ньому татари ходили в Польщу і своїми табунами вибивали траву до чорної земл». Серед простих людей шлях цей називали ще Шпаковим. Дослідники І. Рудченко та Г. Данилевич пов’язують цю назву з іменем відомого ватажка чумацьких валок Шпака – «першого отамана-провідника», який умів водити чумацькі валки чудовими долинами і поблизу води, не заходячи в села, не наражаючи чумаків на небезпеку в безлюдних степах.

Шевченко Т. Коло Седнева. 1846 // http://taras-shevchenko.com.ua/ua/roboty/kolo-sedneva.htmШевченко Т. Чумаки серед могил // https://io.ua/37835113

Муравський шлях (давніша назва Сольний) відомий ще з ХV ст. Назва його походить від трави-мурави, що росла по обидва боки шляху. Йшов він від Перекопу до верхів’я річок Молочної та Кінських Вод, по річках Бик, Вовчі Води, Турець, а далі – по Харківщині на Курщину, а потім межиріччям Дону, Оки – до міста Тули. В Росії його називали «способнейший, прямейший», а запорозькі козаки говорили про нього: «Лежить Ася – простяглася, а як встане – неба достане».

До ХVII ст. у місцевостях, де пролягав Муравський шлях, не було ні міст, ні сіл, ні хуторів, ні заїздів, і чумак мусив ставати на відпочинок чи ніч у степу, на березі річки чи в балці. Мостів на річках не було, і доводилося шукати мілких місць і переправлятись вбрід, а інколи й гатити гаті. Чумаків цей шлях приваблював тим, що він був рівний і простий, а також мав гарні випаси для волів. У дощове літо трава виростала така висока, що за нею не було видно ні чоловіка, ні волів. Як їде чумак тим шляхом, то видно «тільки його високу шапку та батіг».

Васильківський В. Чумацький Ромоданівський шлях // http://history-poltava.org.ua/?p=16886 Муравський  шлях на карті Гійома де Боплана // https://spadok.org.ua/krayeznavstvo/ukrayinski-avtobany-starovynni-shlyakhy  Чорний шлях на мапі SANSON, N./ MARIETTE,1665 р. // https://spadok.org.ua/krayeznavstvo/ukrayinski-avtobany-starovynni-shlyakhy

Були іще шляхи: Микитинський, Кизи-Керменський, Січовий та інші. Більшість чумацьких шляхів в Україні в ХІХ ст. мали, як і раніше, південний напрям, одначе, через те, що в чумацькому промислі відігравав велику роль експорт, головним чином через Одеський порт, значна частина чумацьких шляхів розходилася від Одеси по колишній Харківській губернії, а далі переходила в сусідні губернії: Подільську, Київську, Полтавську.

Етнографічний матеріал про чумацькі шляхи і перевози збирав один із перших дослідників Запорозького краю Я.П. Новицький. У його науковому спадку найбільш докладно представлена система чумацьких шляхів і перевозів. В першу чергу, це стосується частини Муравського шляху, який також мав назви Чумацького, Великого та Кримського. До сьогоднішнього часу, на думку С. Телюпи, залишається відкритим питання про те, чи був Муравський шлях шляхом у сучасному розумінні цього слова, або ж ця назва використовувалась для означення лише напряму перевезення вантажів чумаками та руху інших вільнопромисловців. Архівні документи, віднайдені Я. Новицьким, дають лише приблизне уявлення про розташування шляху: «З міркування великої дороги, що йде з Кримського півострова, по якій промисловці йдуть з сіллю і іншими товарами, заснована митниця, а за рікою Московкою карантин в 4-х верстах від фортеці». 

Той проміжок Муравського шляху, що пролягав по території Катеринославщини, краще представлений в записах на основі споминів місцевих жителів, а також легенд і переказів. В роботі Я.П. Новицького «З берегів Дніпра. Путьові записки і дослідження» описана гілка Муравського шляху, що мала назву «Великої і битої» та пролягала з Новомосковська через Олександрівськ на Крим. Описаний шлях зі Старо-Самарського ретраншементу через Богородицьку фортецю, з якої здійснювався підвіз товарів до Олександрівської фортеці і далі через Херсон та Кінбурн до міст Чорного моря. Цю інформацію дослідник отримав, спілкуючись зі старожилами Сотченком, Мусієнком, Ковбасою, Книриком. 

Найголовнішими чумацькими переправами правомірно вважалися Бериславська та Микитинська, проте на шляху до них солевозці змушені були проходити ще цілий ряд перевозів, які утримували запорожці та інші представники місцевого населення.

Світовський С. Переправа через Дніпро // https://shron1.chtyvo.org.ua/Kosenko_Leonid/Kozaky_Lytsarskyi_orden_Ukrainy_fakty_mify_komentari.pdf?

Розповіді старожилів про перевози на чумацькому шляху

«Стіко того чумака переїздило – Боже мій!... Тоді Великий шлях лежав від Самари через Свистунівський степ і тут розходився на Олександрівськ і далі на Перекоп і на Язиківський перевіз, а потім на поштовий шлях, шо йде з губернії. Тоді було чумацькі валки становляться від двора Сліпушки, де скали та аж до слободи Язикової, а вище Службів, на бугрі стояв шинок. У Сліпушки була своя винниця і горілки стіко хоч, добра і дешева. Порони плавали на Свистунівський берег і вигружались повище Орлового острівка, біля урочища Криничуватого; там, на тім боці, стояла хата і жив лоцман Микита Товстик. Це був чоловік старий, ще запорозького коліна, він отаманував на похоронах. Тоді добре було чумакові: за перевіз пани брали гривню (3 к.) од воза і пари волів, а пасли даром. На Свистунівськім степу, де розходився шлях, жив дід куренем; було хто їде, то він и приглаша на Язиківський перевіз: там, – каже, – паші вволю и перевіз дешевий. Язиківський перевіз був старинний. Покійний Щерба і Товстик було розказують, шо тут ще запорожці переправлялись пороном, а вище Перуна на Таволжаний острів було перепливають кіньми. Отчаянний народ був!.. У двадцять п’ятому (1825) годі була драна зима, а після того підряд три годи була велика вода. Як повирізала кручі, так шо и пороном не пристанеш – перевівся і перевіз: всяк, хто б не їхав – поверта на Кічкас». (Михайло Антонович Книрик, 92 роки, с. Язикове Катеринославського повіту, 26 січня 1886 р.)

«Про Язиківський перевіз і старий чумацький шлях. Нижче Службів і вище острова Таволжаного був колись старий перевіз. Це ще було літ 70 назад за панів Сліпушки і Свистунова, поки вони жили собі союзно. На слободу Язикову тоді лежав великий чумацький шлях; він повертав сюди з великого шляху, шо йшов колись на степ пана Захарина із Половиці, де тепер город Катеринослав. З Половиці повертав він на Язикову біля Шмаленой могили як поминуть Рябу могилку, де Підгородянска пошта. Було як перевезуть чумака на той бік, то він і поверта куди йому треба: або на Самарь, або на Оріхов в Перекіп, Керч, Крим, або в Марнапол, на Дін. На наш перевіз чумак було йде більше порожнім, або везе сушені яблука, груші, а відтіля вертається з рибою і сіллю. Язиківський перевіз був дуже старинний. Колись було, старі люди розказують, шо тут ще перевозились гайдамацькі ватажки і запорожці. Це Бог зна колишнє діло... Перевіз був би може Бог зна доки, та перевів його наш пан Сліпушка. То було бере гроші по десять копійок з воза за перевіз, а пасли волів даром, а то як стало велике здирство і за перевіз і за попас – Свистунов розсердився і попродав порони на Кічкас: «Хай, – каже, – сам обіжа людей, а я не хочу». Подержав перевіз Сліпушка годів зо три сам, баче, шо чумак повернув на Кічкас, він тоді годі і порони держать» (дід Трофим Ковбаса, 88 років, с. Язикове Катеринославського повіту,  6 червня 1886 р.)

Гей, ішли наші чумаки в дорогу…

Ранньої весни чумаки все частіше дивилися на небо, бо вісником весни для них була поява лелек. Як тільки земля очиститься від снігу, трава ледь-ледь починає зеленіти, чумак ніби оживає і з радістю поспішає до своєї мажі. Треба готувати хури, лагодити вози та покриття на сіль і рибу.

Весна-красна наступає,
Із стріх вода капле.
Молодому чумакові
Шлях-дорога пахне.

 

У далеку і небезпечну дорогу чумаки готувалися заздалегідь – ще взимку. Вони лагодили свої вози, виготовляли запасні частини (осі, дишла), замовляли в стельмахів нові колеса, відгодовували волів, запасалися дьогтем і харчами. Ярма та вози різьбили. Як згадував чумак Клим Сіденко з села Орли на Звенигородщині, у чумацькому господарстві було «все мережане та міцне, а вози так були вимережені, що не було, де й пальцем тикнути». Спосіб життя чумаків (взимку мали вільний час) давав можливість багато різьбити хату, хатнє і господарське начиння. Особливо ретельно, з великою любов’ю різьбили ярма і задники возів. Часом на таких ярмах дослідники знаходили цілий хліборобський календар.

Віз із волами. Реконструкція // https://we.org.ua/kultura/narodni-remesla/chumaky-pershi-pidpryyemtsi-ukrayinskogo-stepu/#jp-carousel-2852


Чумацькі воли

Характерною особливістю чумацького промислу етнограф П. Рябков відзначав те, що тягловою силою були лише воли. В безкраїх степах воли мали добру пашу. Це було зручно, бо не потребувало брати з дому іншого корму. До того ж воли, витриваліші й сильніші за коней, легше переносили далеку дорогу. Певною мірою віл символізував чумацький промисел і, навіть, українську вдачу. За народним повір'ям, воли створені Богом і вважаються благословенними за те, що коли народився Ісус і його поклали в ясла, саме воли вкривали його соломою та зігрівали своїм диханням.

Ой волики ви мої
Да волики половії..,
Ой волики ви мої
Да воли круторогі!

 

Ніяка тяглова сила не могла зрівнятися з чумацькими волами, які з ранньої весни й до пізньої осені возили по 50–60 пудів вантажів на парному возі, проходячи в цей час у Крим, на Дон і назад – до двох тисяч верств. І ще по 2–3 тижні тягали важкого плуга, орючи поле на зяб! Звідси й пішло порівняння: працює, як віл.

Податок від возу, а не ваги призвів до виведення породи найбільших волів. Поступово відбувся перехід з 1-парової на 2-х, 4-х, 6-ти парову запряжку, яка дозволила різко наростити вантажопідйомність чумацької мажі – цієї стародавньої далекобійної фури.

Чумацька валка //  https://shron1.chtyvo.org.ua/Vyrskyi_Dmytro/Novorosiia_Incognita_Kremenchuk_1764-1796_rr_materialy_z_istorii_rehionalnoi_stolytsi.pdf?PHPSESSID=c6ca79b5af3422453e7753e43b4d61d6

Воли були одним із показників заможності чумака. Вони мали були бути сірими, довжина рогів мала бути щонайменше півтора аршини в боки. Рябих, гнідих і волів інших мастей у чумацьких валках не зустрічалося. Дуже рідко траплялися чорні воли. У таких волів на лобі обов'язково мала бути пляма білого кольору, а самі воли – високі та рівномірно чорні. Чумаки вважали, що такі воли оберігали інших волів від хвороб. Окрім того, чумацький віл мав iти рівно, не шкутильгати і не бити п'яткою. Назви волам давали переважно такi: Дунай, Журавель, Чорноморець, Юзко, Юрко, Сикса, Розвага, Буг, Ріжко, Козак, Лебідь, Сокіл тощо. Щоб воли були кучерявими, їх мили водою і витирали соломою. Хвости розчісували дерев'яною гребінкою, роги чистили склом і витирали кожушкою так, щоб ті блищали. Налигачі для волів були ремінні, інколи – шовкові. Деяким волам чумаки, будучі в Одесі, часом золотили роги. Влітку волів пасли, взимку годували і напували тричі на день. Ходили воли в дорогу по п’ять років, потім їх міняли на молодняк. 

Маю мажі, маю воли,
Маю батіг черемховий,
Від негоди – кожух старий,
Ще й шаровари…

 

Чумаки любили свою нелегку працю, своїх волів і все спорядження. Ось як згадував про це чумак із Звенигородщини Йосип Момот: «Я ні з ким так щиро та солодко не побалакаю, як із волами, чумацькими лишками».

«Чумацькі гроші то в вози, то в перевози»

У своїх етнографічних матеріалах та дослідженнях чумацтва під час поїздок Херсонською та Катеринославською губерніями П. Рябков зафіксував як розповіді колишніх чумаків, пісні, так і унікальні пам'ятки матеріальної культури, зокрема, точні креслення та обміри чумацького воза.

Рябков П.З. // http://library.kr.ua/kray/ryabkov.html

«...У Єлисаветграді опитував 84-річного колишнього чумака Федора Юрченка, який почав чумакувати з 18 років з батьком. Мали 4 вози і 4 пари волів. Справити віз власної роботи коштувало 35 карбованців. Назви «мажа» не знали. Деревина, з якої виготовляли воза: з ясена – полудрабки, щаблі, осі, 

війя, ободи, спиці; з береста – підкопу; з сосни – нижню дошку та боківню; з липи – насадки. Колеса та осі, а також ящик з лубком купували на ярмарку. Основні частини воза виготовляли самі (так, сам Юрченко зробив 4 вози), але частіше замовляли майстрам, які брали за роботу 4–5 карбованців, деревина була господарська. Вози майстрували взимку, один віз виготовляли тижнів зо два. Вози були великі, малі і середні (за вагою навантажуваної солі). На найбільші навантажували до 120 пудів, найменші – 60 пудів. Сам віз важив від 22 до 30 пудів. Кращим возом вважався новий, легкий на ходу, на ясенових осях, добре поставлених (що досягалося, коли господар сам майстрував), на високих колесах, бо так легше було худобі. Широкий обід вважався кращим. Ярма, люшні та полудрабки вкривали мережкою.
За зразок брали кращі вози у знайомих, розміри знімали «на око».

Віз увесь був дерев’яний. Чумаки не любили заліза, бо воно, казали, «притягає грім». Відоме було прислів’я: «Віз ламається – чумак ума набирається, а як віл пристає – то й ума не стає». Будь-яка зіпсована деталь воза замінювалася дерев’яною, бо в дорозі кузні не було.

Французькому інженеру Ле-Пле, який оглядав чумацького воза, приписують слова: «Волові вози в своїй будові поєднували величезну простоту з чумацькою дотепністю».

Чумацький віз з експозиції ДНІМ // http://www.museum.dp.ua/object_2-8.html

Зберігся чумацький віз, який придбав Д.І. Яворницький для історичного музею в Катеринославі за колись неймовірну суму – сто карбованців. Те, що віз зберігся аж до початку ХХІ ст., є справжнім чудом, адже чумацтво як промисел, відійшло в історію вже у ХІХ ст. Чумацькі вози відрізнялися від звичайної селянської «мажі», бо вони спеціально облаштовувались таким чином, щоб можна було перевозити сипучі вантажі. Ящик для перевезень був викладений дошками, а зверху дощок накладали тканину, для більшого захисту вантажу. Запрягали воза двома або чотирма волами. Також такі вози використовували чумаки і козаки як пересувні табори під час військових походів. У разі небезпеки нападу ворога вози збиралися разом у стіну, колеса скріплювались ланцюгами. Через таку стіну було зручно захищатись від нападників. 

У книзі «В пошуках скарбів» Іван Шаповал пише про випадок на Південно-російській обласній сільськогосподарській, промисловій і кустарній виставці у Катеринославі (1910 р.):

«Щоб якнайповніше опрацювати проєкт садиби, була організована особлива комісія, до якої запрошено професора  Д.І. Яворницького.  Виставка вже наближалася до кінця. Професор запримітив, що в сільськогосподарському відділі поставлені пречудесні роги сірих волів. Історик почав клопотати, щоб ці експонати потрапили не в поміщицькі хороми, а до музею. Хоч керівники виставки неохоче йшли на це, але Дмитро Іванович не відступав і домігся свого. Незабаром опудала волячих голів з крутими рогами з'явилися в музеї. Вони стояли попереду чумацького воза. Дмитро Іванович говорив: «Хай наші нащадки дивляться на сірих українських волів, щоб знали, якими волами чумаки їздили в Крим по рибу та сіль».

Сезон чумакування

Як тільки з-під землі ранньою весною пробивалася трава, десятки чумаків на добровільній основі гуртувалися у так звані «валки». Об'єднаними зусиллями легше було долати степові простори, захищатися від татар, грабіжників чи навіть зграї вовків, допомагати один одному під час мандрівки, платити менший збір на переправах і митницях. Сезон чумацького промислу тривав шість місяців, а часом затягувався й надовше. Але найбільш солі вивозили у липні-вересні. 

Чумацький промисел було обставлено цілою низкою специфічних ритуалів, обрядів і звичаїв. Насамперед, його було досить жорстко прив’язано до календарного циклу. «Виробничий цикл» у чумаків починався з весняного рівнодення (20 або 21 березня) і закінчувався святом Покрови (14 жовтня). Крім того, він був досить чітко регламентований за днями тижня. У відомій пісні «Гей, йшли наші чумаченьки в дорогу» співали:

В понеділок ярма парували.
У вівторок вози підчиняли.
В середу воли годували.
В четвер воли напували.
В п’ятницю з родом прощалися.
А в суботу молилися Богу.
А в неділю рушили в дорогу.
А з неділі прийшли до перевозу…

 

За часом виходу в дорогу дослідник чумацтва П.З. Рябков виділяє ранніх, середніх і пізніх чумаків: «Як тільки «заспіває жайворонок у лузі» – чумак виходить у дорогу. Провівши в дорозі тижнів 5–6, чумак повертається додому «на жнива». Від Іллі (20 липня ст.ст.) чумак знову йде в дорогу, – це середній. Пізній чумак (осінній) йде в дорогу «перед Покровою».

«Ледь сходив сніг після зими, ледь з’являлася травиця з землі, ледь заревіли чумацькі воли, виходячи з-під повітки після довгої зими, як уже зарипили довгі мажі, добрі паровиці, й чумаки стали збиратися на майданах за слободами у довгі валки». (Д.І. Яворницький).

Проводи. «Іще чумак на порозі, а душа уже в дорозі»

Можливо, то саме з часів чумакування залишилася добра традиція проводжати в дорогу близьких людей хоча б за власні ворота чи до головної дороги. Так колись рідні йшли за возами чумаків, далеко за село, бажаючи вдалої подорожі та щасливого повернення. Дівчата тихцем дарували своїм коханим хустки з надією, що та нагадуватиме в розлуці про почуття і оберігатиме від злої долі, а дружини, обіймаючи чоловіків, ніби ненароком, перевіряли, чи, бува, не забули ті за пояс поряд з ножем, ложкою і кресалом покласти папірець з молитвою. 

Поштова картка кінця XIX – початку XX століть // http://greentour.dn.ua/traditions/chumatsvo.htmlЧумацька валка в дорозі. Гравюра «С.Б.» з мал. М. Микешина «Степ».  Серед. ХІХ ст. // http://history-poltava.org.ua/?p=16886

Проводи чумаків у далеку дорогу мали традиційний характер, днем виїзду вибирали п’ятницю або неділю, залежно від традиції села. Церемонія проводів починалася рано, до схід сонця. Всі члени родини виносили й укладали в мажу все необхідне в дорозі: запасну ось, трісок на багаття, «необхідне кашоварське причандалля – казани, тагани, сокири, ложки, салотовки» (Д.І. Яворницький).

Із продуктів харчування чумаки брали пшоно, сало, борошна житнього по 3 пуди на особу, 2 лантухи житніх сухарів, лантух затірки, вінок цибулі, торбу часнику, сушені фрукти варити узвар. Такий раціон харчування розрахований на 1,5–2 місяці. Уклавши все на вози, всі члени сім’ї поверталися до хати, сідали за довгий стіл, влаштовували сімейну трапезу. Потім всі вставали, молилися Богу, промовляли: «Господи! Пострічай у далекій дорозі!». 

Старий чумак – батько чи дід – виносив із хати свячену воду, кропив нею воза та волів, потім брав сокиру і кидав наперед волів – вони мали пройти, не зачепивши її колесами. Якщо кинута сокира лежала на схід, подорож, вважалося, буде вдалою, на захід – до невдачі, якщо на південь, – заробіток буде добрий, на північ – невдалий.  Виряджаючи чумака в дорогу, жінка й діти з плачем проводжали його за село: «Господи, благослови! Посприяй! Дай, Боже, час добрий! З Богом в путь! Бувайте здорові! Нехай тебе Бог благословить і заховає від усілякого недоброго ока, зустрічі з попом і від зайця, що перебігає дорогу!».

Шлях Чумацький далекий, як політ у лелеки,
Зачекались вже давненько й жінки.
Нелегка їхня доля, сльози також із солі,
Що її колись возили чумаки.

(пісня Юрія Воронюка)

Ще в дорогу з собою чумаки завжди брали півня. Його називали «цариком», бо це був півень з першого яйця під квочкою. У дорозі чумакам він слугував годинником, термометром, барометром. Досвідчені чумаки за тембром голосу півня за 2–3 доби передбачали зміну температури повітря, дощ чи сонце, вітер, його напрям. За тогочасним віруванням, півень охороняв чумаків від родового біса, ворожої сили, нагадував про домівку і сім’ю.

«Цей півень спершу прив'язується на передньому возі за ногу, а потім у дорозі освоюється і зовсім звикається зі звичаями табору. У безлюдних пустелях, по ночах, коли чергові чумаки в стороні від дороги пасуть волів, він криком своїм дає знати у сутінках, де шукати вози. За ним дізнаються час, коли ніч, коли північ і чи скоро світанок. Але, здається, швидше за все півень милий блукачам особливо тим, що в глухих степах, оголошуючи дикі пустирі своїм криком, нагадує чумакам і рідне село, і рідний дім. Манірний і гордий, сидить він на запиленому возі, розглядаючи з його вершини проїжджих, або на стоянці ходить поряд і клює під колесами добірне, збережене йому зерно… Улюбленець усієї «валки», обозу, такий півень живе іноді років десять і дванадцять, здійснюючи щоліта по кілька тисячоверстних подорожей… Обоз виїжджає за околицю і проїхавши версти дві або три, не більше, зупиняється на перший нічліг майже на виду села. Це мудрий звичай встановлено тому, що, як каже чумак, «людина слабка і може вдома що-небудь забути, а тут близько, і як раз збігаєш»...(Г. Данилевський).

Іще чумак на порозі, 
А душа уже в дорозі, гей. 
Ще родину обіймає – 
Душа валку доганяє, гей, гей..


(Далі буде)

 
Створено: 30.10.2020
Редакція від 30.11.2020
Тетяна Глоба
Бібліографія:

Косенко Л. Козаки: лицарський орден України. Факти, міфи, коментарі.– Харків: Школа, 2009.
Новицький, Я. Твори: у 5 томах. Т. 1.– Запоріжжя: ПП «АА Тандем», 2007.
Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье: Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине (1875–1905).– Екатеринослав: Тип. Губернского Земства, 1911.
Рябков П. Чумацтво / упоряд. С. Телюпа // Старожитності Південної України. Вип. 22.– Запоріжжя, 2010.
Слабєєв І.С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні.– К.: Наукова думка, 1964.
Шаповал І.М. В пошуках скарбів: докум. оповідання.– К.: Дніпро, 1983.
Шишков С.М. Сіль, чумаки... і чума // Спадщина: краєзнавство: розвідки, знахідки, дослідження.– Запоріжжя: Кераміст, 2018.– Кн. 2.– С. 246–253.
Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: у 3-х томах.– Т. 1.– Львів: Світ, 1990.
***
Варивода Л. Чумацькі сліди на Нікопольщині // Родной Никополь.– 2010.– № 49 (9.12).– С. 3: фот.
Десятерик В. Ой їхали чумаченьки з Криму додому… // Приорільська правда.– 2010.– № 51 (10.07).– С. 2: фот.
Телюпа С.О. Чумацький промисел у науковому спадку Я. Новицького // Музейний вісник.– 2012.– №12.– С. 150-157.
Щербатюк В. Чумачество: торгово-извознический промысел украинцев // День.– 1999.–16 июля.
***
Афанасьев-Чужбинский А.С. Поездка в Южную Россию / [соч.] А. Афанасьева-Чужбинского.– Санкт-Петербург: [В тип. Мор. т-ва], 1861.– Ч. 1: Очерки Днепра.– 1861. [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0004095 (дата звернення: 21.10.2020)
Данилевский Г.П. Чумаки: [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://mrxxi.narod.ru/budogosch/LIB/Danilevsky.html(дата звернення: 21.10.2020)
Кукса В.М., Кукса В.В. Чумацькими шляхами України: [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://history-pages.kpi.ua/wp-content/uploads/2015/10/28_2_Kyksa.pdf (дата звернення: 21.10.2020)
Проскурова С. Невідомий дослідник чумацтва: (Павло Захарович Рябков (1848–1927) – земський діяч Єлисаветградщини): [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://library.kr.ua/kray/ryabkov.html(дата звернення: 21.10.2020)
Чумацький віз: [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://www.museum.dp.ua/object_2-8.html (дата звернення: 20.10.2020)