Забуті імена земських лікарів
Україна, Дніпропетровська область
Діяльність та долі земських лікарів і фельдшерів 4-ї медичної дільниці Новомосковського повіту Приорілля у період з 1881 до 1922 років.
Забуті імена: земські лікарі 4-ої медичної дільниці Новомосковського повіту
За понад 40 років існування 4-ої медичної дільниці Новомосковського повіту (з 1881 до 1922 років) тут змінилося вісім земських дільничних лікарів, не рахуючи тимчасових епідемічних і запасних лікарів. Шестеро з них були початківцями, які вступили на земську службу одразу після здобуття медичної освіти. Більшість лікарів пропрацювали в дільниці п’ять-сім років. Необхідно зауважити, що така плинність кадрів була в повіті не всюди. Наприклад, Михайло Мілостанов і Лев Січкарьов пропрацювали дільничними лікарями в Петриківці і Перещепиному (3-тя і 2-га дільниці) близько 15 років, а Валеріан Сильчевський в Одинківці (5-та дільниця) – щонайменше 30 років. Плинність кадрів без сумніву була зумовлена особливостями праці земського лікаря, сповненої численними ризиками і негативними чинниками.
Центр 4-ої медичної дільниці за час її існування «переїздив» тричі. В 1888 році його перенесли з Чернеччини до Анастасіївки, а в 1900 році – до Гупалівки. Але треба зауважити, що усі три села не просто знаходилися поряд, а були розташовані впритул. У цьому нарисі ми згадаємо забуті імена лікарів Приорілля, які понад століття тому в непростих умовах, часто ціною власного життя і здоров’я, нехтуючи власними вигодами, несли світло прогресу в темну сільську масу.
Чернеччинські й Анастасіївські лікарі
Михайло Мілостанов. Першим і єдиним земським лікарем в Чернеччині був Михайло Олексійович Мілостанов, який прослужив тут з березня 1881 до кінця 1887 років. Він народився у 1854 році, а медичну освіту здобув у Харківському імператорському університеті. Після закінчення навчання вступив у Новомосковському повіті на земську службу, якій присвятив наступні 23 роки свого життя. В січні 1888 року Мілостанова перевели на посаду земського дільничного лікаря в Петриківку, де на його долю випала нелегка справа боротьби з дифтерією, яка в Петриківській і Чаплинській волостях набула ознак ендемічного захворювання. Повітова земська управа неодноразово підкреслювала його професіоналізм і відданість справі. В 1904 році Мілостанов помер від тяжкої хвороби, вірогідно, пов’язаної зі службою, що було тоді дуже поширеним явищем. За підрахунками начальника відділу статистики Медичного департаменту МВС лікаря В.І. Гребенщикова, на межі 1880–1890-х років у Російській імперії близько 60% земських лікарів помирало від інфекційних захворювань, отриманих на роботі.
Андрій Миронов. Першим анастасіївським дільничним земським лікарем був Андрій Максимович Миронов – зять поміщиків Бахмутових, одружений з їхньою донькою Софією. Він народився в 1864 році в Харкові. Його батько був фельдшером хірургічної клініки медичного факультету Харківського імператорського університету.
Старший на три роки брат Матвій Миронов – доктор медицини, приват-доцент кафедри акушерства і гінекології Харківського університету, довгий час стажувався за кордоном у клініках і лабораторіях Німеччини, Франції, Бельгії, Англії. В Росії він певний час працював у Інституті експериментальної медицини під керівництвом професора І.П. Павлова. Родина Миронових була дуже забезпеченою, оскільки частину закордонних поїздок на стажування Матвій Миронов оплачував власним коштом. Молодший на два роки брат Олексій Миронов був професором Казанського університету, істориком античного та ренесансного мистецтва, музейником.
Андрій Миронов, як і старший брат, здобув медичну освіту в Харківському університеті, де у 1887 році отримав диплом лікаря. В студентські роки займався дослідницькою роботою в галузі мікробіології в лабораторії кафедри гігієни. Результатом цих досліджень стала згодом опублікована праця «Мікроскопічне дослідження морфологічних змін, яких зазнає кров поза організмом за різних умов», за яку Андрій Миронов у 1886 році отримав золоту медаль. Миронов пробув дільничним лікарем в Анастасіївці не довго – всього два з половиною роки. За цей час через Анастасіївські прийомні покої пройшло майже 10 000 пацієнтів. У 1890 році Андрій Миронов захистив у Харківському університеті ступінь доктора медицини. Невдовзі після захисту молодий і амбітний лікар вирішив залишити службу в глибинці.
Полишивши земську службу, Андрій Миронов повертається підвищувати кваліфікацію до alma mater у Харків. З 1892 до 1897 років він був понадштатним ординатором однієї із клінік медичного факультету Харківського університету. З 1897 до 1900 року – понадштатним ординатором Харківської міської дитячої лікарні. З 1900 до 1902 року Андрій Миронов служить молодшим, а з 1902 до 1917 року – старшим городовим лікарем у Харкові. Станом на 1 січня 1924 року Андрій Миронов працював санітарним лікарем Губернського відділу охорони здоров’я у Харкові, а його старший брат продовжував викладати на медичному факультеті, реорганізованому в Харківський медінститут. Матвій Миронов помер 1949 року у Харкові. Олексій Миронов в середині 1920-х років переїхав з Казані до Ташкента де працював у Середньоазійському держуніверситеті; він помер в 1929 році. Стосовно ж подальшої долі Андрія Миронова нам нічого не відомо.
Микола Стрельников. Після Миронова анастасіївським дільничним лікарем з серпня 1890 до 1895 року був Микола Дмитрович Стрельников. Його кандидатура була схвалена засіданням з’їзду земських лікарів Новомосковського повіту від 12 серпня 1890 року. Стрельников народився у 1863 році, отримав диплом лікаря у 1887 році, мав ступінь доктора медицини. Медичну освіту, вірогідно, здобув у Харківському університеті, оскільки після закінчення навчання (з травня 1888 року) був понадштатним ординатором однієї з харківських клінік. За час служби Стрельникова в Анастасіївці через тамтешній земський прийомний покій пройшло до 36 000 пацієнтів, понад 200 з яких лікувалися на стаціонарі.
Залишивши земську службу, лікар Стрельников починає кар’єру провінційного медичного чиновника. У 1895 році він отримав призначення на посаду помічника лікарського інспектора у Володимирській губернії, а з лютого 1902 і до 1917 року включно займав посади лікарських інспекторів у різних губерніях Російської імперії: в Єлизаветпольській, Курській і Харківській. До Харкова він повернувся у березні 1910 року. Доля лікаря Стрельникова після 1917 року нам невідома.
Юліан Гейман. Початок земської медичної кар’єри Юліана Михайловича (Юделя Мовшевича) Геймана теж був пов’язаний з Чернеччиною. Гейман народився між 1861–1863 роками. Закінчив медичний факультет Університету Св. Володимира в Києві, за одними даними, в 1890 році, за іншими, – в 1892 році. Спеціальність – терапевт і педіатр. Після закінчення університету Гейман був приватним (як тоді говорили «вільнопрактикуючим») лікарем в Новомосковську.
У 1893 році, під час епідемії холери в Новомосковському повіті, губернська і повітова управи наймали додатковий епідемічний медперсонал. Одним із двох тимчасових епідемічних лікарів, запрошених 28 квітня коштом губернської управи, був Гейман. Запрошені лікарі працювали в Новомосковську та Петриківці. Епідемія припинилася до кінця першої декади жовтня, але Гейман на прохання земства до кінця листопада перебував у Чернеччині з метою нагляду за санітарно-епідемічною ситуацією.
З 1894 до 1917 року служба Юліана Геймана була пов’язана з робітничим селищем Амур (6-та дільниця), де він спершу працював земським дільничним, а з другої половини 1900-их років – фабрично-заводським лікарем. Донька лікаря Геймана – Валентина Юліанівна здобула медичну освіту в 1914 році. До революції вона була приватною лікаркою в Катеринославі; на початку 1920-х років працювала у Катеринославському інфекційному шпиталі.
Йосип Конашинський. Останнім анастасіївським і першим гупалівським лікарем був Йосип Миколайович Конашинський. Він народився у 1870 році, вірогідно походив з Волинської губернії. Закінчив медичний факультет Київського університету Св. Володимира у 1894 році. Його брат – Мстислав Миколайович Конашинський, 1877 року народження, отримав диплом лікаря в 1904 році та працював в Калужській губернії та Батумі. Йосип Конашинський керував 4-ою лікарською дільницею з 1895 до 1902 року. Будучи ініціатором будівництва повноцінної лікарні в Гупалівці, він однак не встиг довго там попрацювати. Наприкінці 1902 році помер, вірогідно, від епідемії висипного тифу, яка охопила Гупалівку та Чернеччину. Земство домовилося, щоб лікаря поховали в огорожі церкви Іоанна Предтечі в Гупалівці. На жаль, ні могила лікаря, ні сама церква не збереглися до нашого часу.
Гупалівські лікарі
Микола Моцаков. У 1902 році до Гупалівки, охопленої сильною епідемією висипного тифу, прибув тимчасовий епідемічний лікар Микола Моцаков. Виконуючи свої службові обов’язки, Моцаков тяжко захворів на тиф, але видужав. Зрештою він залишився працювати дільничним лікарем в Гупалівці.
Микола Петрович Моцаков народився у 1877 році в Полтавській губернії. Його батько походив з дрібнопомісного дворянства і працював інспектором народних училищ (тобто шкіл); мати походила з роду Мартосів. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії Микола Моцаков вступив на медичний факультет Харківського університету, який закінчив у 1902 році. За спеціальністю – терапевт і педіатр.
Під час російсько-японської війни 1904–1905 років Моцаков служив лікарем в Маньчжурії. 29 грудня 1904 року він писав прощального листа, який на його прохання був опублікований у «Віснику Катеринославського земства». Цей сповнений гуманізму лист, без кондового імперського патріотизму, чи не найкраще характеризує погляди і систему цінностей 27-річного лікаря:
«Отправляясь на Дальний Восток, с чувством глубокой грусти и горести оставляю свой врачебный участок, с которым за короткое время успел сжиться и где так было приятно и возможно работать.
Перед отъездом не могу не принести своей искренней благодарности и прощального привета с пожеланием всякого успеха и благополучия нашей Управе и в особенности председателю ее Ивану Петровичу Магденко, ближе всего стоящему к нашей врачебной деятельности заведуя медицинским отделом; […]
Теперь, когда дан большой простор деятельности земству, зарекомендовавшему себя с самой лучшей стороны на почве стремления для пользы ближнего, особенно хочется работать и грустно расставаться с земским трудом.
Как я всегда с любовью и благодарностью отношусь к Александровской Харьковской Больнице – колыбели моей врачебной деятельности, тоже я чувствую к детству моей практической деятельности в Новомосковском уезде; о котором сохраню самые светлые, теплые воспоминания.
Прилагая здесь медицинские познания, многому пришлось поучиться, с многим столкнуться и укрепить свои познания, приходя к неутешительному сознанию об их ограниченности. […]
Истинным утешением в несчастьи, которое когда либо знало человечество и которое теперь переживает наше Отечество, служит надежда на скорое, близкое окончание ужасной войны.
Счастлив, что могу применить свои познания для облегчения участи страдальцев на Дальнем Востоке».
Після повернення з Далекого Сходу лікар Моцаков пропрацював у Гупалівці до початку 1908 року. 24 лютого того ж року Моцаков завершив свій звіт про епідемію холери у Новомосковському повіті такими словами:
«В заключение необходимо повторить старый припев: «света, побольше света» в дикую темную массу обездоленного крестьянского населения, находящегося в нищете, грязи, голоде, вынужденной умственной спячке, без чего всякая деятельность на его пользу будет трудна и непродуктивна и вновь выдвинуть на первую очередь вопрос о неотложности проведения в жизнь справедливого принципа обязательного всеобщего обучения, ставшего незыблемой доктриной в противовес уродливой, а между тем господствовавшей идеи блага и желательности пребывания массы в темноте и невежестве».
Важко не помітити як ці слова Моцакова резонують з шевченковими рядками з «Подражанія 11 Псалму»:
У подальшому Моцаков працював головним лікарем лікарні общини «Червоного Хреста» в Катеринославі, яка займалася харитативною діяльністю, надаючи медичну допомогу малозабезпеченим верствам населення. Восени 1912 року, видаляючи у хворої дитини дифтерійну плівку, він тяжко занедужав на дифтерію і помер через ускладнення. Похорон лікаря відбувся 20 жовтня 1912 року. Некрологи на смерть Моцакова були опубліковані в катеринославській чорносотенній газеті «Русская Правда» та в часописі «Дніпрові хвилі», який видавала Катеринославська «Просвіта».
«Микола Петрович не знав утоми, він ходив завжди захоплений справою та турбувався про неї» – говорилося у некролозі з «Дніпрових хвиль». А у некролозі газети «Русская Правда» давалася така характеристика лікаря Моцакова: «Он обладал необыкновенным знанием человеческого организма, и диагнозы, им выставленные, всегда были правильными, за что он завоевал симпатии у населения. Вообще, доктор Моцаков был большой труженник и сильно переутомил свой организм».
Молодший на один рік брат Миколи Моцакова – Ростислав так само обрав фах лікаря, закінчивши медичний факультет в 1903 році. Ростислав Моцаков працював земським лікарем у Юр’ївці Павлоградського повіту, Михайлівці Мелітопольського повіту Таврійської губернії та в Кролевці Чернігівської губернії, а на початку 1920-х років був завідувачем амбулаторії в Полтаві.
Андрій Бартошевич. Після Моцакова обов’язки дільничного лікаря в Гупалівці, вірогідно, виконував запасний земський лікар Михайловський. З 10 травня 1909 року до 1913 року дільничним лікарем у Гупалівці був Анжей-Ян Казимирович Бартошевич. Він народився у 1886 році, диплом лікаря отримав у 1893 році; за фахом – акушер-гінеколог. Медичну кар’єру Бартошевич почав у Курській губернії де працював з 1894 по 1899 роки. З 1900 до 1909 року працював у Тверській, Мінській та Віленській губерніях. Після Гупалівки працював повітовим лікарем у Старобільську Харківської губернії. Його доля після 1917 року нам невідома.
Михайло Лучник. Микола Чабан зазначає, що в 1913 році в Гупалівці мешкав знаменитий Михайло Мусійович Лучник, який якраз залишив посаду директора Земської колонії для душевнохворих в Новій Ігрені. Приорілля не було для Лучника чужим. Він народився у Нехворощі в 1868 році, де його батько був парафіяльним священником, а його брат певний час був парафіяльним священником у Бузівці. Чим займався Лучник у Гупалівці – точно не відомо. Можна припускати, що він міг виконувати обов’язки земського дільничного лікаря впродовж кількох місяців між звільненням Бартошевича і прийомом на роботу Тарасенка. Можливо також, що він працював тут (як згодом і у Бабайківці) приватним лікарем. Нарешті, важко уявити, щоб активний просвітянин Лучник не брав участі в діяльності гупалівської філії катеринославської «Просвіти», яка відкрилася у 1912 році.
Костянтин Тарасенко. В 1913–1914 роках дільничним лікарем в Гупалівці був Костянтин Іванович Тарасенко. Він народився у 1871 році, а диплом лікаря отримав у 1898 році. Свою медичну кар’єру він почав фабрично-заводським лікарем на заводі «Нікополь» у Маріуполі. З 1901 до 1913 року (з перервою у 1905–1906 роках) служив земським лікарем у різних населених пунктах Охтирського повіту Харківської губернії. Впродовж 1905–1906 років він був приватним лікарем у Курську. У 1914 році лікаря Тарасенка мобілізували на фронт. На період мобілізації за ним зберігалася вакансія гупалівського дільничного лікаря. Однак в Гупалівку він більше не повертався. Станом на 1 січня 1924 року лікар Тарасенко працював ординатором у Новомосковській лікарні. Подальша його доля нам невідома.
Михайло Шпак. Останнім земським і першим радянським дільничним лікарем в Гупалівці був Михайло Захарович Шпак. Він народився у 1884 році в родині Захарія Івановича Шпака, який служив земським фельдшером у Новомосковському повіті з 1880 року (у Магдалинівці, Вільному, Петриківській та Новомосковській лікарнях). Диплом лікаря Михайло Шпак отримав у 1913 році; мав спеціалізацію хірурга та гінеколога. Після закінчення навчання він повернувся в Новомосковський повіт і одразу ж вступив на земську службу. Впродовж 1913–1914 років він нетривалий час працював дільничним лікарем у Почино-Софіївці, потім – у новоствореній Прядівській дільниці. Зрештою у зв’язку із призовом лікаря Тарасенка на фронт Шпака перевели в Гупалівську дільницю. Станом на 1 січня 1924 року він згадується як старший лікар неназваної лікарні в колишньому Новомосковському повіті. Зі значною долею вірогідності можна припустити, що лікар Шпак продовжив роботу в Гупалівській лікарні. Подальша його доля нам невідома.
Фельдшери прийомних покоїв 4-ої медичної дільниці
У сільських дільничних медзакладах Новомосковського повіту служив один лікар. Лише у Петриківській лікарні в 1900-х роках з’явилася штатна одиниця другого лікаря. Тому саме фельдшери прийомних покоїв були головними помічниками дільничних лікарів у справі надання медичної допомоги населенню.
У 1880-х роках фельдшером прийомного покою в Чернеччині служив Францкевич. На початку 1890-х років його перевели до Любимівки. Найбільш тривалий час фельдшером Анастасіївського покою, а потім Гупалівської лікарні був Кирик Ілліч Ісіченко. Він народився 1861 року закінчив полкову фельдшерську школу. На земській службі у Новомосковському повіті – з 25 квітня 1890 року (за іншими даними – з 1891 року). Ісіченко був одним зі зразкових земських фельдшерів Новомосковського повіту. Його сумлінність і професіоналізм не раз відзначалися повітовою управою і лікарями 4-ї дільниці. Про авторитет Ісіченка свідчив і той факт, що його допускали до участі в колегіальних засіданнях повітової управи та земських лікарів. Його донька Анастасія Кириківна (за чоловіком Коваленко), в 1913 році закінчила Новомосковську жіночу гімназію і вступила до Гупалівського осередку «Просвіти». В тому ж році вона стала вчителькою щойно відкритої земської школи у Ковпаківці.
Упродовж 1890-х років при Анастасіївських покоях служив запасний фельдшер Остап Швець. Станом на 1909 рік в Гупалівській лікарні окрім Ісіченка служили ще три фельдшера: Тихон Васильович Лебідь (на земській службі в повіті з 8 лютого 1902 року), фельдшерка-акушерка Тауба Мовшевна Закс (на службі з 20 серпня 1903 року), і запасний фельдшер Іван Пилипович Глущенко (на службі з 18 грудня 1907 року). Кілька слів варто сказати про Глущенка. Він народився в Петриківці, в селянській родині. У 1912 році вступив до перещепинського осередку катеринославської «Просвіти» (спершу кандидат до ради товариства; з 1913 року – член ради). Його брат Андрій Пилипович Глущенко був головою Петриківського осередку «Просвіти», відкритого в 1917 році.
У нарисі використано «Звіти Новомосковської повітової земської управи», «Російські медичні списки», «Пам’ятні книги й адрес-календарі Катеринославської губернії»
Вересаев В.В. Записки врача.– СПб: Типография А.Е. Колпинского, 1902.
Медицинский факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования (1805–1905) / Под. ред. проф. И.П. Скворцова и Д.И. Багалея.– Харьков: Типография «Печатное дело» князя К.Н. Гагарина, 1905–1906.
Моцаков Н.П. Отчет о холерных заболеваниях в Новомосковском уезде осенью 1907 года и обзор противохолерных мероприятий // Труды Губернского Санитарного Совещания по вопросам борьбы с холерой при Екатеринославской Губернской Земской Управе 31 марта – 3 апреля 1908. – Екатеринослав: Типография Губернского Земства, 1908.
Список медицинских врачей СССР (на 1 января 1924 года).– М.: Издание Народного комиссариата здравоохранения Р.С.Ф.С.Р., 1925.
Чабан М.П. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921). Біобібліограф. словник. Близько 670 імен.– Дніпропетровськ: ІМА-Прес, 2002.
Чабан М.П. З любов’ю і самозреченням: Нариси про лікарів Придніпров’я ХІХ – першої половини ХХ століть.– Дніпропетровськ: Ліра, 2023.
***
Вестник Екатеринославского земства.– 1905.– №4–5.– 3 февраля.
Дніпрові хвилі. – 1912.– № 20–21. – 12 ноября.
Редакція від 15.11.2026




