Вівташ Юрій Сергійович
Юрій Вівташ: «Висока поема людського духу»

Народжений боротися

За хатою – тернослив, на обрії – три козацькі церкви.
Відлік всього – від них. Дитинство – мій всесвіт, моя онтологія, і повертаюся я тепер в нього не в ретроспекції,
а в якомусь внутрішньому візіонерстві.

Юрій Вівташ

Вівташ Юрій Сергійович народився 8 серпня 1951 року в с. Китайгород Царичанського району Дніпропетровської області. Закінчив Китайгородську середню школу. В 1968–1970 рр. працював редактором багатотиражки радгоспу «Чаплинський» на Дніпропетровщині. Вже з тих пір викликав «зацікавлення» своєю літературною діяльністю у «компетентних органів».

1970 року вступив на факультет журналістики Московського університету. 1971 р. був виключений (як виявилось пізніше, за ініціативою дніпропетровських кагебістів). З 1972-го працював літпрацівником районної газети «Нові рубежі» в с. Криничках Дніпропетровської області. Захоплюється творчістю Сартра та К'єркегора, Бердяєва, Кафки, ідеями екзистенціалізму (атеїстичний і релігійний), структуралізму, українською контркультурою – Вінграновським, Рільке, Сковородою, Шевченком та Букстехуде, Елінгтоном, Амстронгом. У 1970-ті пише свій головний твір російською мовою «Черные одуванчики», який дніпровські кагебісти визнали «особливо небезпечним». Цей твір поширювався у самвидаві в Україні, Росії та за кордоном (був надрукований лише 1992 р. у латвійському незалежному журналі «Родник»; переклади українською мовою його фрагментів у журналах «Україна» та «Сучасність», 1991).

1975 р. був звільнений з роботи за матеріали, що мали виразно «антикомуністичне» і модерністське наповнення та загальний «нонконформізм». У середині 1970-х знайомиться з братами Михайлом і Богданом Горинями, Зіновієм Красівським, Опанасом Заливахою, Ярославом Лесівим, Раїсою Лишею, потоваришував із Іваном Сокульським. Це сприяло переходу Ю. Вівташа до україномовної творчості, ще більш національно усвідомленого світосприйняття.

У його помешканні неодноразово влаштовуються обшуки, під час яких вилучаються літературні твори, серед яких і роман «Чорні кульбаби», листи правозахисників, щоденники, документи, особисті речі. Двічі, у 1975 і 1982 рр. його було жорстоко побито у Дніпропетровську (мав переломи і струс мозку). У 1977 році зазнав психіатричних переслідувань за «дармоїдство». Відтак працював бетонувальником у місцевому Царичанському райкомунгоспі. У 1983–1987 роках працював в одній з Дніпропетровських бібліотек.

У 1988–1990 рр. разом із групою однодумців, поетів і художників, створив один із перших в Україні незалежний громадсько-політичний журнал «Пороги», редактором якого був Іван Сокульський. Видання мало значний резонанс в Україні та поза її межами (зб. «Пороги» видано у 2009 р. у вид-ві «Смолоскип»). Тоді ж долучився до створення в Дніпропетровську перших осередків НРУ, товариства «Просвіта», першої громади УАПЦ, був членом обласного Комітету порятунку Дніпра і Придніпров'я. 1988 р. із Раїсою Лишею кілька разів брав участь у зібранні Українського культурологічного клубу в Києві. З 1991 р. друкується з літературними та публіцистичними матеріалами в газетах «Літературна Україна», «Українське слово», має публікації в журналах «Образотворче мистецтво», «Артанія», «Дзвін». 3 1992 р. проживає в Києві з дружиною Раїсою Лишею. В 1993–1999 рр. працював членом редколегії, дизайнером всеукраїнської православної газети «Наша віра» (гол. ред. Є. Сверстюк). Від початку 1990-х спілкується і підтримує творчі зв’язки з членами Нью-Йоркської групи поетів (Бойчук, Тарнавський та інші), друкував твори в журналі «Світовид» (Київ–Нью-Йорк).

Поряд із ним завжди була його дружина, відома українська поетеса, есеїстка, художниця Раїса Лишá. Вона говорить: «Що нас робило щасливими, незважаючи на негаразди з побутом, з роботою, з усім – це, мені здається, оте духовне віднайдення чогось – самого себе, своєї землі, своєї мови. А ще – розуміння, дружба, спілкування. Простір сповнився тим, що само просило твоєї уваги, означення. Забуте, людьми, але живе…».

Один із «втраченого покоління» «сімдесятників»

Нульовий час і простір.

Вадим Скуратівський

Юрій Вівташ – це одна, мабуть, з найбільших жертв тоталітарної системи 1970-х рр. дружина Раїса Лиша свідчить: «Він від початку не вписувався в ту ідеологію, в усі ті штампи комуністичного порядку. Надзвичайний талант, образне, синкретичне бачення суті речей. До того, ще й незалежний, відважний характер. Він ніколи не бажав прикидатися».

Юрій Вівташ один із представників  українського Опору 1960–1980-х років. Цей рух змінив час, саме уявлення про смисл подій історії, змінив розуміння простору й часу, в якому діє людина і народ. Це була духовно-творча дія її представників, яка зродила нову якість світосприймання, розширила обрії духу, дала відчуття єдности часу – минулого, теперішнього і майбутнього. Вони відновили живу вертикаль духу. Опір 1960–1980-х років – це перемога духу істини в людині.

Юрій Вівташ пише в статті «Голова ідола в зелених кущах «Сімдесятники» – «подорожні в ночі» і партизани свободи»: «Сімдесятники» – усталена умовна назва покоління, яке вступило в життя наприкінці 60-х років ХХ сторіччя і чиє свідоме існування, діяльність, творчість впродовж подальших двадцяти років тривала в період гнилої повзучої стагнації та фальшу – так званого «застою». На відміну від попередників – «шістдесятників» – «дітей відлиги»… «сімдесятників» визначала тверезість бачення процесів та стоїцизм, самозосередженість – відсутність ілюзій, самозаглиблення, релігійні шукання та такі ж мотиви в творчості, «екзистенціялізм» і тяжіння до найсучасніших художніх форм, відкритість до трагізму. Світогляд «сімдесятників» був уповні «дисидентським», і чимало «відщепенців» зріло та народжувалося саме в їхніх лавах. Їх доля нагадує відомі з літератури шляхи та постаті «втраченого покоління» в новітній европейській історії».

«Новий клас» … вже боявся і не прагнув тотального терору – який бумерангом міг вдарити його самого. Методом ставав терор вибірковий, вміло поєднуваний з насаджуванням тотальної задухи, боротьба з живим Буттям як таким – головним, нарівні з Богом та Заходом – його ворогом та опонентом. Реакція під виглядом стабільности та «розвитку», моральний розклад і свідоме розтління, насадження конформізму, застійна стагнація, боротьба з історією та навіть із самим часом – ставали буденною реальністю марудних днів та років. «Нульовий час і простір» – так влучно визначив ту гнилу отруйну добу культуролог Вадим Скуратівський… Сьогоднішній Сізіф – захисник справжньої свободи – змушений діяти – вже мов Діоген – з ліхтарем удень, бо починається – як напророкував колись Гайдеггер – «світова ніч» – що означає перемогу як тотальної волі до буттєвости, так і її заникання та спотвореність.

Літературний процес того часу – брак свободи висловлювання, нівеляція індивідуального творчого стилю, примус писати однаково, за канонами соцреалізму. Юрій Вівташ, Раїса Лиша, Іван Сокульський, Ярослав Лесів, Орися Сокульська не корилися цьому.

Метафоричний простір Юрія. Вівташа. Проза

…нещадний зріз епохи вселенського абсурду.

Петро Перебийніс

З молодих років поет виділявся незалежністю мислення і неординарною творчістю. В інтерв’ю з Василем Овсієнком у книзі «Дерево світу зітхає» Раїса Лиша так оцінює прозу Юрія Вівташа: «…видатне явище в сучасній українській літературі – новаторська проза Юрія Вівташа – заборонений і переслідуваний твір “Чорні кульбаби” – достеменне мистецьке відкриття, яке за своєю концентрацією образосмислів, за свободою і змістовністю духовної дії випереджає час».

Рідне село Вівташа з надзвичайно багатою історією і традиціями на все життя залишилося джерелом натхнення. Дивом заціліла церква у Китайгороді пізніше увійде у творчість поета. Він напише у «Чорних кульбабах»: «Церква домінувала над місцевістю! Звідусіль вона була центром, а решта оточення було прекрасною, та все ж рамою, створеною єдино для підкреслення цієї пишноти». І далі про дзвіницю: «Цей світ відносно дзвіниці сильно похилився, а вона як стояла просто, так і тепер стоїть. І завжди буде стояти так». І це вже було не за соцреалізмом.

Роман «Чорні кульбаби» (1973–1976) – найзначиміший твір письменника – вперше виходить у 1992 р. в латвійському незалежному журналі «Родник» російською мовою. За висловом відомого українського письменника Петра Перебийноса, «це щось глобальне, всеоб'ємне, всепроблемне, а водночас, таке українське…», «…нещадний зріз епохи вселенського абсурду». Раїса Лиша назвала цей твір «вийнятком лицарськи максималістським у своєму протистоянні “пітьмі”», і варто додати – несвободі.

Актуальний у всі часи твір, так і не було видано. Тільки у 2011 р. аматорське видавництво «Навіки» храму Покрова с. Рубанівського здійснює благодійне видання роману. «Висока поема людського духу» врешті доходить до читача.

«Пластика мислення й образів – українська, як ото у Гоголя в «Вечорах…», у «Страшній помсті» тощо. Пізніше з’явилась Юркова проза і поезія українською. Густе письмо, глибинна інтуїція людини в часі і вічності» – говорить Раїса Лиша.

У 1989 р. випускається самвидавчий альманах «Пороги», редактором якого став Іван Сокульський. Саме на сторінках «Порогів» Вівташ активно, чи не вперше, публікує свої «шухлядні» твори та есеї, тематика яких впирається в оті китайгородські церкви, статті про мистецтво, есеї, поезію, статті про іконопис, скитську пластику Лідії Яценко, рецензії тощо.

Загалом творчість Вівташа ґрунтується на дещо нетиповому для питомої української культури модерністсько-християнському світогляді з помітним впливом екзистенціялізму, почасти з радикально-аванґардною і релігійною формою вислову (вплив К’єркегора, Сартра, Гайдеґґера, Камю, німецьких містиків, буддизму), дискурсу сюрреалізму і «контркультури».

З 1991 р. Юрій Вівташ і Раїса Лиша пишуть для газети Євгена Сверстюка «Наша віра».  Увага видання була зосереджена на питаннях відновлення повноти національного світобачення, віри, культури, літератури, мистецтва, історії… Звернена на духовні основи життя, на осмислення світу через призму правди й шукання знання істинного. Раїса Лиша зазначає: «Юрій, окрім всього, – природжений композитор образо-простору, майстер колажів. Здається, будь-яке місце, де б не опинився, – він сприймає як простір для творення, виявлення образу пульсації світу. Так само, відповідно, сприймав і площу та зміст газети. Тож узявся й за її художнє оформлення, і зробив обличчя газети вишукано промовистим (1992–2000 рр.).

З Юрієм Вівташем, до слова, пов’язана тема збереження китайгородських церков. Три церкви, високе козацьке бароко 1754–1775 рр. …Він нам про них весь час оповідав, ми їздили на них дивитися, заходили туди – порожньо, пограбовано. В «Порогах» і в «Нашій вірі» Юрій писав про ті козацькі храми. Зробив дуже промовисті світлини. …І вони мали живі відгуки».

Поезія – це справжній виклад Віри

Головною особливістю поетичного стилю Юрія Вівташа називають метафоризм. Завдяки метафорі він будує свій образний Всесвіт. Саме метафора є основним творчим началом твору, головним художнім засобом його текстів.

З 1991 р. поетичні цикли й есеї Вівташа з’являються в газеті «Літературна Україна», «Українське слово», журналах «Україна», «Образотворче мистецтво», «Артанія», «Дзвін», «Сучасність», «Світо-вид».

Вівташ створює гостросучасні експресивно-контрасні й, водночас, тонкі за відтінками іронії, смутку та ще цілої гами відчуттів, контркультурні колажі та картини – композиції зі шматків різних матеріалів: дерева, металу, паперу тощо та різноманітних деталей або уламків речей, механізмів. Вишукані й інтелектуально динамічні, філософські, символічні та дотично реальні, вони складені з промовистих шматків дійсності, яка сама себе викриває і волає про зцілення. Час, який є однією з найважливіших метафор у творчості Вівташа, у цих картинах стає пластичною матерією для свого перетворення, засобом для творчості.

«Мій поетичний образ абсолютно християнський – багатопланово й догматично. Немає, тому що ми там є, немає тому, що це шлях до Воскресіння та Нового життя, немає тому-що то найкраще місце для бунтівників-онтологічно й навіть житейськи-комфортно. Отже, поезія – справжній виклад Віри. Хіба що вогнище – крутіша річ, однак щодо перспектив-проблематичніша, хоча б у випадку зі Савонаролою, тощо....», – пише Юрій Вівташ у коментарях до своїх віршів у ФБ.

Біблійний мотив

Кострубата предметність речей
Я бідак на стежині Йова
Я хорали у храмі співав
Я прокляття у храмі кричав
І з хмарини озвалося Слово
Той, хто небо і землю створив
Лева, голуба, воду і сонце
Тайну хресного шляху відкрив
Й подивився на мене в віконце.

Час, який є однією з найважливіших метафор у творчості Вівташа, стає пластичною матерією для свого перетворення, засобом для творчості.

Хрест

Хрест місце де нас немає
а на горищі гуляє вітер
сплели павуки сірий килим
для собору якого не буває на листівках
сірі години спливають швидко
сірі миші бігають тихо
Хрест місце де нас немає
сірий вовк з торбою йшов лісом
сірі павуки бігають в темних сінях
сірі хвилини спливають швидко
сірі сови літають низько
сірі голуби клюють жовте зерно
Хрест місце де нас немає
сірі звірята біжать навздогін за болем
чорні чортенята женуться за Богом
сірі павуки живуть в сірих стінах
з вікна дзвінниці далеко видно
море темне а хмари сині
святий на іконі стояв і плакав
Хрест місце де нас немає.
1989 р.

У «Східному мотиві» метафора «народ – кураїна» надзвичайно містка і полісемантична.

Східний мотив

Котився народ кураїною,
Візьму той бур’ян та й зарию,
Піду собі далі долиною,
Колись навесні щось і вирине.
Назвуть деревце Україною.

Українці споконвічно вели осілий спосіб життя. Комуністичний режим приніс колгоспи, концтабори, Голодомор, стан перманентної руїни. Поет своїм словом зупиняє той згубний процес, повертає надію і підтримує на дусі зневірених:

Приспати дух, і дух убити,
А дух не спить і не вмира.
Вільний кінь стоїть у житі,
Христос підкову підбива.

Метафора самого поета, котрий протистоїть усім випробуванням, дарує прихисток у затінку свого слова.

Юрій Вівташ жив і писав (і продовжує це робити), цілковито ігноруючи убозтво суспільної думки і буття, сірість висловлювання і зображення. Не те, що б він жив у цілковитій культурній пустелі – мислячі, порядні, талановиті люди довкола були, але їхня нечисленнісь лише увиразнювала довколишню порожнечу. Це тонко розумів поет і відтворив свої відчуття у вірші «Дніпропетровськ»:

Місто моє найсвітліше,
Граде мій пустельний.

Поет, нагороджений увагою Того, Хто створив усе, отримає найвище визнання.