Платонова Євгенія Миколаївна
Євгенія Платонова: людина правди і добра

Життя прожити…

Євгенія Платонова, Альбіна Аліновська… Ці два імені об’єднують насичений і такий непростий життєвий шлях однієї дивовижної жінки – поетеси та прозаїкині.

Народилась Євгенія у Вітебській області Білорусі в селі. З 4-х років любила складати віршики, співати й танцювати, говорила в риму, віршами. Вона була не за роками розвинутою, веселою дитиною. Любила багато читати, могла говорити на будь-які теми з людьми різного віку, мріяла про сцену та про журналістику. В 16 років (потай від батьків) вступила в Мінське театральне училище на акторський факультет, але через заборону матері, з якою були складні стосунки, так і не втілила в життя свою мрію.

У наступні роки – переїзд, нелегке сімейне життя, отримання вищої педагогічної освіти, народження сина. Працювала в дитячому садку методистом. Вона могла організувати будь-яке свято так, що приносила радість і дітям, і дорослим, граючи свої ролі протягом 12 років. 

Потім був... страшний діагноз, який і зараз не менш страшний – розсіяний склероз. А їй було лише тридцять років. Поступово почали відмовляти ноги, слабнути руки, з’явився страх, невідомість, невизначеність. Одна… Допомоги нізвідки немає. На руках 10-річний син. Женя ще ходила на роботу, спираючись на «сильні» плечі свого маленького хлопчика. 

Источник 

Не пей из этого ручья, 
Пей из другого, он целебный. 
И вкус воды в нём просто хлебный, 
Да и вода в ручье ничья.
Ты только помни, жизнь дана, 
Не для того, чтоб мухой виться.
А для того, чтобы забыться.
Но не забыть – она одна.

З вигляду – чарівна квітуча молода жінка. Але – від долі не втечеш. Вона – доля, дала Євгенії головний іспит, який став поворотною миттю всього її життя. В 40 років Женя опиниласяь в інвалідному візку...

Творчість, народжена болем

Знаючи життєві обставини письменниці, можна зрозуміти, чому її історії часто бувають відірвані від реального життя і живляться виключно її фантазією.

Тетяна Мєліхова

Яскрава, натхненна, творча натура Євгенії Платонової не могла так просто змиритися – вона почала писати. Могла цілий день або всю ніч дивитись у вікно і спостерігати, як накрапає дощ, іде сніг, спішать у своїх справах перехожі та проживати життя героїв своїх оповідань і поезій. Вона могла побачити малюнок на упаковці з-під чаю і придумати романтичне, повне переживань, подій, глибоких роздумів оповідання. Так, наприклад, виник «Червоний каньйон» – хвилююче, ліричне оповідання про життя сільської дівчини, яка знає мову тварин, і про американського юнака, артиста, дресирувальника з цирку.

Вона розуміла, що її час обмежений і тому писала весь вільний час, дякуючи, що фантазія та політ творчої думки дозволяли їй це. Не все, написане нею, видане. Більша частина залишилась у рукописах, які дбайливо зберігає її син Павло Платонов. Коли в нашій бібліотеці ми зустрілися з Павлом, він поділився з нами цікавими моментами з життя Євгенії Платонової (до речі, оповідач він відмінний – мабуть позначаються гени). 

– Розкажіть, про моменти з життя та творчості Євгенії Миколаївни, які найбільше Вам запам’яталися?

– Хочу сказати, що дивні та цікаві історії з мамою відбувалися завжди. Але наймістичніша й унікальна сталася, коли ми з сім’єю приїхали в Одесу. Зняли квартиру, першу-ліпшу, бо почався літній сезон, а можливості обирати не було. Нас попередили, що телевізор не працює, але це не було проблемою.

Мама була великою фанаткою Пауло Коельо. Все сталося випадково. Моя дружина Юля автоматично ввімкнула телевізор, і він – запрацював! У цей час по місцевому телебаченню повідомили, що в Одесу приїхав дуже популярний в Україні португальський письменник Пауло Коельо і, що відбудеться презентація його нової книги. І маму «переклинило» – «Я повинна з ним зустрітися!»

А далі все пішло, як по маслу: я посадив маму в інвалідний візок, бо не вдалося викликати спеціальне таксі, а мама дуже спішила, мені довелося виконувати роль рікши. Дорогою також траплялись дивні ситуації, але зараз мова не про них. Коли ми дісталися готелю, адміністрація повідомила, що Коельо у внутрішньому дворику. Нам допомогли туди дістатися через круті сходи працівники та добрі люди. 

Маестро там був не один. З ним була перекладачка та ще двоє людей. Яскраво світило весняне сонце, і мама довго згадувала казкові рубінові відблиски в бокалі вина, який тримав у руці кумир. Вона дуже хвилювалась, а він, побачивши перед собою гарну, осяяну білосніжною усмішкою жінку, як мені здалося, теж розхвилювався. Вона представилася, сказала, що є українською письменницею і шанувальницею його творчості. Вони довго спілкувалися через перекладача, багато сміялись, подарували один одному свої книжки з автографами. Потім вони листувалися декілька років. Не знаючи мови, обоє користувались комп’ютерним перекладачем, що призводило іноді до курйозних ситуацій...

– Павле, розкажіть, а якою була Євгенія в житті?

– Вона дуже багато знала, тому що все життя читала багато книг. При цьому, вона не просто їх прочитувала, а філософськи усвідомлювала, беручи в себе частинки мудрості. Ми розмовляли з нею на глибокі теми досить довго, годинами.

Ще вона, коли говорила з людьми, які були їй цікаві, до кожного могла підібрати «ключика», знаходила теми для спілкування, які були цікаві саме цій людині. Але особливий талант мами у вмінні фантазувати і творити. Ця творчість була у всьому: від уміння дати смішне, оригінальне ім’я домашньому улюбленцеві – коту до дивної можливості потоваришувати з цікавими людьми – Ельдаром Рязановим, Оксаною Байрак, Георгієм Делієвим.

Дружба з Георгієм Делієвим, відомим коміком групи «Маски-шоу», переросла в спільну творчість, і в результаті його малюнки стали чудовими ілюстраціями до двох нових книжок Є. Платонової «Задворки» і «Такая игра», видані в Одесі в 2007 році.

Її вірші друкувались в газетах «Криворожские ведомости», «Наш век», «Металлург», в альманасі «Саксагань». У 1998 році вийшла збірка «Рыжая Соня», а в 1999 – «Непричёсанные стихи» і «Одеяло лазуревого цвета». В 2000 році – збірка віршів «Осколки желаний» і проза «Город женщин». Далі були «Третья дверь» (2002) і «Последняя ночь» (2003).

Не поддаются уговорам
Бегом бегущие года.
И в этом темпе, очень скоро, 
Бежать придётся в никуда. 
И хоть понятна цель забега,
И суть препятствий налицо, 
Две силы – Альфа и Омега
Выходят биться на крыльцо. 
Получит лавры победитель.
Сыграют туш ему года.
А тот беспечный горе-зритель
Останется таким всегда. 

Якось мама задумала дуже цікаву книжечку. Знайома вихователька сусіднього дитячого садочка принесла їй малюнки дітлахів. До кожного малюнка мама написала коротенький віршик. Ідею обкладинки у вигляді сумочки вона придумала сама і назвала книжечку «Стишочки и рисуночки из разноцветной сумочки». Можете уявити собі подив малюків, коли на випускному святі в дитячому садку кожна дитина отримала книжку зі своїм малюнком! 

Три ёжика

Три ёжика бежали в лес, 
И на опушке у дорожки,
Легли на спины, спрятав ножки, 
И стали ждать. Чего? Чудес. 
Им чудеса нужны простые – 
Чтоб ножки были не босые!

Улитки

Позабыли две улитки, 
Как ползти им до калитки. 
До ромашки доползли – 
Дальше ноги не несли!

Ця книга та наступні були видані під псевдонімом Альбіна Аліновська.

Життя Євгенії Платонової, незважаюси на її обмежені можливості, було насиченим і різноманітним. Наприклад, на запрошенням Злати Рапової ми змогли всією сім’єю побувати в Європі, після чого в 2010 році народилася повна гумору і яскравих вражень книга  «Пустите Альбину в Европу».

Ми всією сім’єю цікавились і вивчали філософію сходу, в результаті в 2010 році в Денвері (США, штат Колорадо) вийшла книга «Ассоциации».

Даровало Небо, даровало, 
Даровало ночь и звёздный плёс.
Раскрывало Небо, раскрывало, 
Тайны зарождающихся грёз. 
Рисовало Небо, рисовало, 
Золотом обугленный причал.
Отдавало Небо, отдавало,
Знание истока и начал.
Только мы не знали, брать ли даром, 
Может, покупать, а где цена? 
И смывали жизненным отваром, 
Тех даров святые имена.

Також несподіваною була перемога в Міжнародному конкурсі короткого оповідання в американській газеті в Денвері. 

У січні 2011 року мами не стало. На її прохання ми розвіяли прах над Чорним морем. 

Спелость 

Пришло время, созрело семя.
В яблоко превратилось, с дерева покатилось. 
Покатилось в траву, закричало: «Живу!
И пусть моя сладость, принесёт вам радость!
Я для этого зрело, весело и умело. 
Знаю точно, время придёт, всякий упадёт. 
Главное – упасть без страха, 
Нас, упавших, боится плаха. 
А пока я лечу в траву, 
С громким криком, 
Что я живу!»