Валер’ян Полiщук. Життєва одіссея українського поета. Частина 3

Полiщук Валер’ян Львович

Україна, Дніпропетровська область

  • 1 жовтня 1897 – листопад 1937 |
  • Місце народження: с. Більче Дубенського повіту на Волині. |
  • український поет i прозаїк, один із яскравих представників «Розстрiляного вiдродження» в українськiй лiтературi.

Валер’ян Полiщук – український письменник, один з яскравих представникiв «Розстрiляного вiдродження» в українськiй лiтературi.

Було ясно й по-осінньому синьо. Потягів не було, самі лише денікінські бронепотяги. Їх пускали під укіс повстанці. Валер’ян вирішує: треба на них проїхати й не видати себе. До того студентів було мобілізовано, а вiн їхав як студент. Кілька разів був на волосинці, подавав кочегарам дрова в топку, щоб тільки провезли, і, нарешті, з Бірзули пішки йде в Ягорлик на Дністрі, щоб перекинутися в Бессарабію, на румунський бік. Румуни стереглися: насамперед, до них утікали розбиті денікінцями більшовицькі частини і, по-друге, – денікінці зразу готові були кинутись одвойовувати Бессарабію.

Пости стояли майже один коло одного. Проте один контрабандист і один місцевий більшовик узялися переправити його човном уночі на той бік, а там вiн уже мав викручуватися сам. Було вже після Покрови. Дощі, болота, темні-претемні ночі.

Як романтичні герої, пливли вони човном, намагаючись не хлюпнути веслом, бо тільки що шерхне – румуни стріляють без ліку. Виліз вiн на берег, пройшов трохи й улетів в окоп. Тільки виліз, чує – димом смердить, бачить – кроків за двадцять від нього жевріє коло куреня багаття. Вiн так і похолов: сторожа. На животі в темряві проліз через кукурудзяні поля. Потім майже цілу ніч ішов. Що пройде кілька верст, опиняється над кручею, а внизу чути – річка полощеться. Заліз у скирту соломи і заснув. Уранці знову блукав. Хотів узяти на Оргіїв, щоб там віддати себе румунам, бо знав, що постові дуже знущаються. Але та сама історія: що пройде у якийсь бік трохи – знову річка. Виявилося: Дністер там робить дуже круту петельку, і вiн потрапив у неї. Нарешті побачив молдаванина, що їхав по кукурудзу.

Той умів розмовляти по-російському (недавно з армії). Каже йому: «Я бачу, що ви більшовик» (Полiщук був у студентській шинелі, але з сірого солдатського сукна, малинові лацкани інституту цивільних інженерів ще більше робили його подібним до військового). «Коли вас піймають, то вб’ють як шпигуна. Краще ідіть зараз у Маловату на пост жандармерії!» Він мав рацію. Полiщук попрохав провести його, бо ж не знав по-румунському – той неохоче погодився. Валер’ян твердив, що вiн студент-українець, якого переслідують денікінці, і що співчуває Петлюрі. А Симон Петлюра був тоді в союзі з румунами.

Втікача відвезли в Оргіїв, до військового суду, або «курте марціяла», при 4-й дивізії, і щоб з’ясувати його особу, посадили в тюрму. Кого там тільки не було: і молдавани, і росіяни, і мадяри, що верталися з полону, і румунські дезертири, і повстанці, й злодії – всі в одній камері. Валер’яна всі полюбили і дружньо називали «офіцер-большевик», хоч було йому в той момент аж ніяк не вигідно. Вiн вимагав, щоб його, як спільника румунів, випустили й дали змогу проїхати до Бухареста, де була місія Мацієвича, про яку вiн, звичайно, знав. Румуни радили йому писати до місії прохання. Полiщук тричі писав, для того, щоб румунський слідчий міг звіряти, чи вiн не бреше. Було зрозуміло: їх нікуди не посилали. Правда, його помістили в офіцерський арешт. Тут вiн писав мемуари про денікінщину, де цілком щиро висловлював свою ненависть. Румунам це подобалося, бо в Одесі якраз білі зорганізували якийсь Бессарабський комітет, і Валер’яна, по місяці сидіння, етапом відправили до Бухареста. Перед тим випустили під догляд на тиждень у місто. Вiн зазнайомився з представниками Селянської партії та росіянами, котрі йому допомогли трохи. По черзі сидів у Кишиневі, в Яссах і, нарешті, прибув до столиці.

У паперах було зазначено: направлений в українську місію і в префектуру поліції. З жандармом вiн з’явився у місії, відрекомендував себе як письменник (з ним були катеринославськi збірники «Січ»), залишив усе це разом з мемуарами і пішов у префектуру. Тут його жандарм здав, Полiщука заарештували. Ніч просидів серед повій, злодіїв та іншої наволочі. З черевиків, коли вiн спав, витягли шнурівки (були б украли i годинника, бритву, але, знаючи своїх, поліцаї усе те забрали в нього). Другого дня, у черзі з тими, з ким ночував, Валер’яна показали армії зібраних у залі поліцейських агентів і відправили в «Сігуранцу женералю» – головне управління охранки. Там були спроби провокації, правда, напочатку досить плиткої, вжили залякувань, але не встигли багато зробити, бо від місії УНР приїхав на авто аташе Трепкин, забрав його з каталажки і повіз до себе. Нарешті юнак зітхнув. Над ним вже не висіла сваволя румунської жандармерії та сігуранци. Узяв ванну, дали грошей на білизну й пальто і, як хорунжого, відправили до Варшави.

Випробування на тому не скінчилися. Тільки перетнув польський кордон, як його заарештували вже поляки, потримали добу в Коломиї і пустили далі. Вiн не витерпів, щоб не заїхати до батьків на Волинь. У Дубні його вкотре заарештували й відвезли на поруки батькам. Це було в січні 1920 року. Вiн не мав права виїздити за межі волості, через день мав являтися у Боремель на пост жандармів. А це десять верст од Більча та назад десять – та й товчися цілий день. Так вiн промучився півтора місяці, день удома сидів, а день по завірюсі та холоді на явку. Батько мусив возити. Іноді з болем казав: «Ніяк я, сину, од тебе не можу відчепитися. Найбільше з тобою було і є мороки».

Нарешті, його інтернували в концентраційний табір українських вояків у Рівному. Взимку, серед тифозних, за дротами, з невимовно гидкою їжею жити вiн не міг. І якби йому не вдалося викрутитись правдами й неправдами, використовуючи гонор польського офіцерства, вiн, мабуть, там загинув би, як i тисячі інших інтернованих. Тиф косив. Поруч лежали хворі. 

Через Луцьк вiн заскочив уночі додому – і назад до Варшави. З Варшави негайно рушив до Кам’янця-Подільського, вступив до Першого українського університету та взявся за літературно-громадську діяльність. 

Певний час вiн жив у своїх землякiв-катеринославцiв професора Василя Бiднова та його сина Арсена. Але й тут кипуча натура Полiщука вимагала дій! Вiн уважав, що в університеті засіло українське чорносотенство на чолі з відомим ректором Іваном Огієнком. «Студентство там було різне, – згадував Полiщук, – але в більшості несвідоме. І от разом з іншими почав і я атаку. Спочатку ми скинули стару раду студентських представників, потім почали домагатися права голосу в раді професорів, повели кампанію проти Огієнка, виступали проти участі студентства в петлюрівських маніпуляціях. Одібрали з рук самостійника Ю. Липи, якого підтримували відомі гетьманські ще діячі, як-от «сухопутний адмірал» Білинський й інші, – журнал «Нову Думку», на чолі якого поставили мене як головного редактора. Тут я, крім нападу на Огієнка і на політику професорів, під псевдонімом «Футурбільш» (футурист-більшовик) друкував і свої літературні праці під своїм прізвищем і псевдонімом В. Сонцвіт, якого зберігаю й досі» (писано в 1924 роцi).

 Ректор Кам’янець-Подільського університету Іван Огієнко // uk.wikipedia.org/wiki/Кам%27янець-Подільський_національний_університет_імені_Івана_Огієнка Кам’янець-Подільський університет, поч. XXст. // https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychni-rekomendaciyi/rozvytok-osvity-i-nauky-pid-chas-ukrayinskoyi-revolyuciyi-1917-1921-rokiv  Василь Біднов, професор університету // // http://encyclopedia.com.ua/search_articles.php?id=295

А ось що згадував з цього приводу професор Василь Бiднов: «З поодиноких студентів згадаю Валерiяна Полiщука, що почав був грати ролю серед студентства наприкінці 1919 р. i початку 1920 р. Вiн редагував видання “Молода Думка”, гроші для якого добував від ректора (Івана Огiєнка. – М. Ч.). До професури вiн ставився гостро й робив їй усякі закиди. Вал. Поліщука знав я ще в 1914 р.; в 1917 р. доводилося навіть працювати з ним в “Юнацькiй спiлцi”. Коли вiн з’явився в Кам’янцi на початку зими 1919–1920 рр., я взяв його до себе i вiн жив у мене. Як почалися його виступи проти професури й ректора, дехто з колег дорікав менi за те, що я, мешкаючи в університетському будинку, в квартирi проректора, держу в себе таку особу. Під впливом цих докорів я попросив В. Полiщука перенестися на приватне помешкання».

Так, Полiщук нетерпляче чекав приходу більшовиків, і коли на початку липня Кам’янець узяла Червона Армія, вiн на третій день пішки рушив із Сухенком до Києва і в перших числах серпня вже був на любих пагорбах «матері городів руських».

Редактором газети «Більшовик» був Сергiй Пилипенко, з яким Полiщук працював у «Народній Волі». Звичайно, Валер’ян влаштувався до нього в редакцію «Більшовика». Тут під псевдонімом Микита Волокита «виконував чорну роботу боротьби віршованим рядком із контрреволюцією усяких марок». Політичну діяльність вiн облишив і віддався цілком своєму потягові до письменства. Після приходу поляків у мистецькому житті Києва була повна руїна та порожнє місце. Письменники самостiйницького напряму виїхали за кордон, письменники ліві, як футуристи і колишні боротьбисти, до Харкова. У Києві було трохи письменників-інтелігентів, що не знали, куди їм ступить, згадував Полiщук, голод і розруха знищили в них всякі імпульси до творчості. Метушилися у публіцистиці тільки С. Пилипенко, М. Любченко та Ларик, і ще виступив у журналі «Коммунист» Є. Григорук з трьома віршами. Це було майже й усе. Полiщук завів з Пилипенком мову про журнал. Він і каже, що треба організувати спочатку когось, а тоді й починати.

Тоді перші свої фейлетони вмістив у «Більшовику» Григорій Косинка, у губкомі, у того ж Пилипенка, працював Ґео Шкурупій, з’являвся М. Терещенко, у Полiщука були під рукою, як то кажуть, товариші Тхоржевський і Стасенко, дві перекладачки з «Більшовика». От вiн і влаштував у «Селянському будинку», де містилася редакція, першу лекцію про мистецький стан, і вони заклали групу «Гроно». Їх підтримали М. Любченко – тодішній редактор «Вістей Київського Губревкому», Євген Григорук із «Всевидаву», Сергiй Пилипенко, і вони почали влаштовувати прилюдні читання і, врешті, організували збірник «Гроно». У ньому взяли участь і старші письменники, такі як Загул, Филипович, Меженко. Бувало, щодня їхній гурт, чоловік з 15, близько обіду збирався у Сельбудинку в «гроністській» кімнаті редакції. Поїдаючи «шрапнель» – ячну кашу без нічого (тут була їдальня, де їм давали позачергово обіди) та сьорбаючи пшоняний крупник, напівголодні письменники висували лозунги синтезу між індивідуумом і колективом, мистецтва для життя (це був етап після «Музагету») і зачитували та критикували свої твори. Художник Бурачек розповідав про мистецьке життя Парижа i взагалі Заходу. Потім вони почали виступати в залі Академії, аж поки не розкололися на динамістів і решту, умістили свій маніфест у «Вістях».

Зиму 1920–1921 року Валер’ян Полiщук ходив, як динаміст і гроніст, у рябому жіночому капелюсі (біле з чорним), до якого сам пришив спереду бузкового язика, чим викликав подив на вулицях і знущання своєї старої господарки Тетяни Юхимівни. Але через те що вiн все ж діставав академпайку і за переклад опери «Князь Ігор» заробив трохи грошей, й вони не голодували, вона все ж поважала свого квартиранта і, як тільки починало вранці сіріти, зганяла його з ліжка до писання. То було цілком протилежне тому, що вона робила напочатку, коли, бувало, казала: «Знову сів за те писання! І що воно тобі дасть?» Валер’ян тоді магічно їй кидав: «Підождіть трошки». Тоді вийшла його перша книжка віршів «Сонячна міць». Збіглося дві події: книжка вийшла саме в той день, як вiн довідався про трагічну смерть брата. Коли Валер’ян рушив до Румунії, Никандр, що ледве вилікувався від плевриту, під зиму знову захворів. Перед тим помер катеринославський дядько, і брат лишився сам серед чужих людей, нікому було ходити коло нього, на тілі відкрилися рани, пролежні. На біду місто захопив Нестор Махно. На вулицях зчинялись бійки і грабунки, опалювати не було чим – анархізм не визнавав державного постачання, навіть води та електрики не було. Службовці з лікарні розбіглися, і брат помер від голоду, холоду, туберкульозу і ран, в порожній лікарні десь на околиці міста.

Трагічна смерть брата вразила, тим паче, що він, хоч і молодший, був його щирий порадник, мав нахил до філософії і був у більшовицькій ячейці гімназії, яку того року кінчав. Валер’ян дуже хотів у Катеринославі побачити його могилу. Але де вона, ніхто не знав.

Зібраний матеріал до другого збірника «Гроно» Полiщук повіз із собою до Катеринослава, куди запросив його І. Немоловський, тоді завідувач губнаросвiти. Матеріали поповнились оповіданням Валер’яна Підмогильного, критикою професора Петра Єфремова, і таким чином, як етап динамізму, влітку 1921 року в Катеринославi з’явився літературно-мистецький збірник «Вир революції». 

Обкладинку альманаху «Вир революції». З фонду ДОУНБ. Титульний аркуш альманаху «Вир революції». З фонду ДОУНБ. 

«Про те, як я бідував знов у Катеринославі тоді, та і всі ми, є що розповісти, – згадував Валер’ян Львович, – їли ми юшку, де плавало кілька галушок. Купити не було за що. У місто заглянула холера. Проте я з Єфремовим тягнув «Вир революції», – він правив коректу, я випускав, сам перевозив тачкою синій цупкий папір, на якому було друковано «Вир», містив нарбутівські кліше, що набрав у Києві, а Підмогильний передруковував нам на машинці нечитабельні тексти, бо збірник набирали учні друкшколи і не могли інакше розібратися. Паралельно я випускав книжку «Вибухи сили» тиражем 200 примірників.

Ходив я у штанях із мішка, подертих по саме неможливе, відпустив бороду, яка тягнулася на шиї з розхристаної брудної сорочки. Босий і без шапки, я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий, бо коли мене зрідка зустрічали мої товариші по катеринославській 1-й гімназії, вони мене не впізнавали, або з подивом запитували, чим я займаюсь, і я, свідомий своєї гідності, відповідав: “Я – український письменник”. Мабуть, більше дискредитувати в їх очах українську літературу вже ніхто б не зміг».

 Валер’ян Поліщук // http://www.museum.dp.ua/article0081.html

Нарешті, його схопила таки, мабуть, холера – з нього летіла всяка нечисть, були невеликі спазми, але вiн пив багато води, яку подавав Підмогильний. Люди, де вiн жив, кімнату його ізолювали, але, видно, хворобі важко було взяти молодий організм, й за два дні вiн почав знову ходити, а за всю революцію навіть на тиф не хворів.

З «Виром революції» вiн урочисто прибув до Харкова, тодішньої столиці України, де в «Сельбудинку» знову зустрів Пилипенка, оселився в його кімнаті, до них приєднався Ю. Озерський – і тут знову почалися літературні проєкти.

Насамперед Полiщук з Хвильовим, за допомогою Коряка, взявся за відновлення «Шляхів Мистецтва», що вийшли були ще за рік перед тим одним числом. Потім організували з Хвильовим «Федерацію пролетарських письменників», видали збірник «Арена» як орган цієї «Федерації», альманах «2» й улаштували багато виступів у клубі «Коммунист» та в молоденькому тоді «Плузі». Вони були ще невизнаними паріями, Полiщука, зокрема, страшенно цькували русотяпи з тодішнього «Пролеткульту».

 Валер’ян Поліщук з Миколою Хвильовим. 1925 р. // http://prostir.museum/ua/post/36307

Тоді вони організували групу «Магонь» як паралельну організацію. Далі Валер’ян брав участь в організації журналу «Червоний Шлях», та в редакції не вжився.

У Харкові на своєму життєвому шляху вiн зустрів двох сестер Конухес: Ліду (Лічку) і Олену (Йолю), з якими пережив найяскравіші хвилини свого життя. Його вогнева любов знайшла тільки тінь тих співучих переживань, що були втілені в поезіях «Радіо в житах». З Йолею вiн одружився і мав сина з екзотичним iм’ям Реон-Марко (1923–1943), котрий загинув на фронті, та доньку Люцину, 1927 року народження, нині москвичку. 

В. Зліва направо: Валер’я Поліщук, Лідія Конухес, Олена Конухес. Харків, 5 травня 1922 року // http://litakcent.com/2017/11/15/divchata-literatura-i-vilne-mistse-za-shho-bilisya-pismenniki-u-1920-h/ Валер’ян Поліщук з дружиною Оленою та сином Марком, 1927 рік // http://archive.chytomo.com/news/inshij-avangard-valeryana-polishhuka

Валер’яна Полiщука часом звинувачували у плодючості, у тому, що з-пiд пера виходило занадто багато творів. Ось як вiн 1924 року сам пояснював це:

«Нині пора українського ренесансу, як писав Лейтес, доба повнокровна. Ми прийшли працювати, а не полірувати нігті. Ми прийшли дати роботу, багато поживи, а не трошки рафінерії. Усі великі письменники багато працювали і багато писали. Хай вони нам будуть зразком! Плодючість творча завжди ходить поруч з обдарованістю. Візьміть Гюго, Байрона, Шеллі, Пушкіна, Лєрмонтова, Франка, Шевченка, Верхарна, – усі вони багато працювали і багато писали. І тільки доба символізму, декадансу ввела салонну моду дати трішечки рафінерії. “Ах, ах, як я писав сьогодні; я зробив тільки чотири рядочки. Я за рік пишу тільки десять віршів (на слоновому папері з золотими обрізками), ах, ах... ”

І ось цю прокислу декаденщину плямкають наші безграмотно-провінціальні критики, на зразок Дорошкевича чи Зерова. Вони забувають те, що Шевченко за «три літа» написав більшу частину своїх величезних поем, що коли б не страшний тягар миколаївського заслання, він, може, написав би ще десять разів стільки, що Пушкін і Лєрмонтов ледве перевалили за тридцять літ, а встигли дати таку силу матеріалу. Хіба їм відомо, що Роден виліпив цілий народ, бо він був плодючий, як справжній геній, що Рафаель намалював більше сотні самих Мадонн? Геть рафінерію! Хай живе теплокровна праця і кількість, яка навіть і без особливих прикмет обертається в якість».

Вiн був одним з найбільш «виїзних» авторів. Згодом відбулися Валер’яновi поїздки до Франції, Німеччини, Польщі, Скандинавії, Білорусі, Середньої Азії, на Кавказ і зустрічі з Еженом Потьє, Йоганнесом Бехером, Юрієм Коцюбинським, Олександром Олесем, Агатангелом Кримським, Іллею Еренбургом, Олександрою Коллонтай. Валер’ян лишив непозбавлені й нині цікавості розповіді про це на шпальтах газет і часописів та на сторінках книг. Він написав десятки поетичних, літературно-критичних і публіцистичних книг, творів для дітей. Поліщук створив перші в українському радянському письменстві твори: історичну поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», роман у віршах «Ярина Курнатовська», біографічний роман у прозі та віршах про українського філософа і поета Григорія Сковороду.

Валер’ян Поліщук. Прага, 7 січня 1925 року

З ініціативи Поліщука в 1920-х роках засновано літературно-мистецьке угруповання «Авангард» перший в Україні літературно-мистецький радіожурнал, творцем і душею якого він був. У серпнi 1934-го вiн візьме участь у Першому з’їзді радянських письменників і вступить до Спілки письменників СРСР, а вже в грудні 1934-го, після вбивства С. Кiрова, його заарештують за звинуваченням в участі в антирадянській організації боротьбистів. Засудять до 10 років концтаборів. Присуд відбував на Півночі.

Обірве його сорокарічне життя розстріл у листопаді 1937-го в Карелії. 1997 року світові стала відома назва урочища Сандармох біля міста Каргумякi (росiйською – Медвеж’єгорськ) на півдні Карелії, кілометрів 300 південніше Білого моря. Тут на виконання постанови Полiтбюро ЦК ВКП(б) 27 жовтня, 1, 2, 3 та 4 листопада 1937 року капітан Матвєєв власноручно виконав вироки 1 111 в’язням Соловецького табору особливого призначення (СТОН), серед яких 190 було з України. Серед розстріляних до 20-рiччя «Великого Жовтня» були видатні діячі української культури Лесь Курбас, Микола Кулiш, Григорiй Епiк, Валер’ян Пiдмогильний, Валер’ян Полiщук...
 

В’язні Сандармоха // https://russian7.ru/post/sandarmokh-kak-rasstrelivali-tysyachi-z/ Місце розстрілу діячі української культури // https://day.kyiv.ua/sites/default/files/news/09082015/1361164.jpg

1925 року Державне видавництво України започаткувало «Українську Критичну Бібліотеку» за редакцією Харківської «літературної й етнографічної секції науково-дослідної катедри історії української культури». Перша книга бібліотеки називалася так: «Валер’ян Поліщук: спроба характеристики творчості з портретом, автографом, і автобіографією поета та бібліографічним покажчиком». Розпочинав її твір В. Поліщука «Дороги моїх днів», після якого містився великий розділ із докладним аналізом творчості поета, зробленим літературознавцем Іваном Капустянським, котрого згодом спіткала така ж трагічна доля.

«Після сьогоднішнього прочитання “Доріг моїх днів”, – писав біограф В. Полiщука Зiновiй Суходуб, – напрошується аналогія з твором В. Сосюри “Третя Рота”, який побачив світ 1988 року. Правда, в автобіографічній повісті Поліщука є одна суттєва відмінність від твору В. Сосюри. Це – прагнення автора збагнути самому і розкрити перед читачем формуючі складові свого світобачення, зрозуміти витоки власної творчості, і в цьому плані Поліщукові вдалося досягти дивовижної глибини самоаналізу, безпосередньості і яскравості розповіді».

Автобіографія свідчить про надзвичайну допитливість Валер’яна у дитячі роки, про те, що Поліщук-поет виростав зі щедрої маминої пісні, казки та приповідки, звідси – витончене чуття мови, природи, музичність його віршів, від батькової селянської кмітливості, мужицької твердості – Валер’янове вболівання за долю трудящої людини, а з вогненних рядків «Кобзаря» прийшло усвідомлення, до якого многостраждального і гордого народу він належить, боління його болями. Серйозний слід лишила в його короткому житті катеринославська класична гімназія, з якою були пов’язані i позитивні, i негативні емоції.

Документальну вартість має розповідь Поліщука про тогочасне літературне життя Києва і Харкова, про побратимів по перу – Миколу Хвильового, Сергія Пилипенка, Валер’яна Підмогильного. Разом із автором ми поринаємо у світ 27-літнього на ту пору поета Валер’яна Поліщука – яскравої постаті українського письменства 1920–1930-х років.

Невтомним пропагандистом творчості свого батька стала дочка Валер’яна Львовича Люцина-Електра Поліщук (1927 року народження), яка нині живе в Москві. У Рiвному засновано обласну літературну премію імені В. Полiщука.


Титульне фото: http://litakcent.com/2017/10/12/gomer-
revolyutsiyi-i-prikriy-saharin-120-rokiv-valer-yanu-polishhuku/

 

 

Створено: 13.03.2020.
Редакція від 13.03.2020.
Микола Чабан
Бібліографія:

Бiднов В. Першi два академiчнi роки Українського державного унiверситету в Кам’янцi-Подiльському. Уривок iз спогадiв // Лiтературно-науковий вiсник.– 1928.– Ч. 11–12.
Іщук А. Валер’ян Полiщук // Полiщук Валер’ян. Вибране.– К.: Держлiтвидав України.– 1960.– С. 3–6.
Кононенко П. Валер’ян Полiщук // Полiщук Валер’ян. Вибранi поезiї. К.: Днiпро.– 1968.– С. 3–19.
Сосюра Вр. Третя Рота. Роман. К.:– Радянський письменник.– 1988.– С. 215–216.
Полiщук В. Дороги моїх днiв. Автобiографiчнi матерiали. Публiкацiю пiдготував З. Суходуб // Дзвiн.– 1990.– № 1.– С.121–132.
Суходуб З. Автопортрет у просторi i часi // Дзвiн.– 1990.– № 1.– С. 132–133.
Брюховецький В. Полiщук Валер’ян // ...З порога смертi... Письменники України – жертви сталiнських репресiй. Вип. 1.– К.: Радянський письменник.– 1991.– С. 369–371.
Крикуненко В. «Фiлософ з головою хлопчика» (за маловiдомими сторiнками творчої спадщини Валер’яна Полiщука). До 100-рiччя вiд дня народження Поета.– М.: Видавничий центр БУЛ.– 1997.– С. 64.
***
Надія Гуменюк. Валер’ян Поліщук // http://oksamyt.org/2015/06/11/110620151/
Ярина Цимбал. Гомер Революції і «прикрий сахарин»: 120 років Валер’яну Поліщуку // http://litakcent.com/2017/10/12/gomer-revolyutsiyi-i-prikriy-saharin-120-rokiv-valer-yanu-polishhuku/