Луценко Володимир Антонович
Володимир Луценко: фейлетонне слово майстра

«Митець – це «річ у собі»

Митець – це «річ у собі», часом незбагненна, а людський загал як соціальна категорія – споживач не завжди духовного харчу.

Володимир Луценко

28 квітня 1941 р. у родині військового лікаря народився Володимир Антонович Луценко – майбутній письменник-гуморист, поет, тележурналіст.

Середню школу закінчив у м. Дніпродзержинську  (м. Кам’янському), там же розпочинав свій трудовий шлях слюсарем у СУ«Шляхводобуд» тресту «Дзержинськбуд». У 1968 р. закінчив філологічний факультет Дніпропетровського державного університету, вчителював у середній школі, був методистом Палацу піонерів та школярів, працював у засобах масової інформації, на Дніпропетровській студії телебачення, заснував цикл сатирично-гумористичних програм «Серйозна розмова». Працював у газетах «Дзержинець» з 1972 по 1979 рр., «Днепровская правда» з 1981 по 1984 рр. де і з’являються його перші гумористичні та сатиричні твори. Був головним редактором Дніпропетровської обласної державної телерадіокомпанії з 1986 по 2001 р.  1979–1981 – роки навчання у Києві на факультеті журналістики, ВПШ України. З 1993 р. він видавав часопис «Носоріг» (переможець двох Всеукраїнських фестивалів гумору та сатири). На студії телебачення заснував авторську програму «Теленосоріг», одна з них відзначена на Міжнародному фестивалі телевізійних фільмів «Українська перспектива» у 1996 р. в Ялті. Був членом НСЖУ з 1974 р., НСПУ – з 1997 р. У 2003–2005 рр. – відповідальний секретар, а з 2013 до 2020 рр.  – голова Дніпропетровської обласної організації НСПУ.

Володимир Антонович – автор низки збірок соціально-політичної сатири, видав десять сатиричних книжок: «Фейлетонна епоха» (1995), «Товариші-хапуни» (1996), «Дохлін та Пройдохін» (1998), «Синдром Носорога» (1999), «О, яка це екзотика – політична еротика» (2000), «Поцілунок Сатани», «Рафаель і юшкоїди» (обидві – 2001), «Гримаси ринкового монстра» (2005), «Курйози та метаморфози» (2011), «Світлотіні» (2018), багато публікувався в пресі. Творчість Луценка пронизана антитезою – матеріальне і духовне. Також автор сценаріїв: телефільму про Олеся Гончара «Собори душ своїх бережіть» і комедії «З ніг на голову», відзначених на телефестивалях у Ялті та Алушті. Створив альманах письменників Придніпров’я «Степова Еллада».

Талановитий літератор, непересічний музикант по класу скрипки, що позначилося на його світосприйманні, відображенні почуттів і переживань, шахіст, який міркував «на хід вперед».

В. Луценко нагороджений Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, Золотою медаллю української журналістики, Почесною відзнакою Міністра культури та мистецтв України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв» (2003), він – лауреат премії ім. Валер’яна Підмогильного (2014), переможець відзнаки імені Олеся Гончара журналу «Бористен» (2020 р. посмертно).

Спогади колег і друзів письменника Володимира Луценка про його життєвий шлях, активну громадську діяльність і відгуки широкого загалу шанувальників про його творчість, хист як гумориста і сатирика, просто людини ввійшли до книги «Слово глибоке і чесне».

Про В. Луценка з книги: «Творчість В.А. Луценка – не просто майстерне зображення негативних явищ у суспільстві, політичних обставин часу, це заглиблення у важкодоступні аспекти людського життя, що йому вдавалося робити делікатно і з добрим гумором», – Надія Титова, директорка ДОУНБ.

«..людина нелегкої долі, однак, на все життя він зберіг у собі сердечну теплотиу, щирість, доброту, людяність, бажання, навіть душевну потребу допомагати й підтримувати» – О. Люлько, голова Письменницького дому «Дивосвіт».

Фідель Сухоніс характеризує автора як правдоруба, якому була властива природна інтелігентність, високі духовні запити, який міг читати серцем, справжній лірик. «Він був талановитим, яскравим, а найголовніше, небайдужим. У його серці жила пристрасна любов до України».

Про стосунки В.А. Луценка з Високою Літературою пише Наталія Тарасова, дружина автора:«..він був тією рідкісною на наш час Книжною Людиною, яких одиниці. Він обожнював живу книгу… Смислова глибина сатиричних творів Луценка, без сумніву, – наслідок і його багаторічної зацікавленості філософією… У філософії шукав відповіді на глибинні питання буття, життя і смерті, любові, дружби, особистого вибору, самотності, старості»

Поет В. Начиняний написав:

Поет і пародист, і журналіст,
І головний редактор телестудії
Піднявся у Дніпрі на повен зріст,
Тепер вже золотим по суті є.

Не чув ні разу,
щоби він кричав,
Галантно так вітався й гонорово.
Неговіркий,
із усміхом в очах,
і кожному давав сказати слово.
У репліках –
і гумор, і смішок,
а часом і тонка
їдка іронія…
Після дебатів
ніс ідей мішок.
В душі бриніла
Почуттів гармонія.

Друзі, колеги, рідні зазначають, що Володимир Антонович – книжна, ерудована людина з широким світоглядом, тонко відчував гумор, мав енциклопедичні знання, міг написати все: від «ключового жанру» – фейлетону, він володів секретами нарису, есе, рецензії, інтерв’ю, анотації і навіть написав детектив. Ще не видані його пародії, сонети, акровірші. Піввіку присвятив себе журналістській справі, був надзвичайно працьовитою, енергійною, порядною людиною, щиро любив рідне місто.

«Він любив класичну музику, грав на скрипці, обожнював подорожувати, брав активну участь у літературному творчому житті області, мав безліч друзів письменників і журналістів», – написав у повідомленні друг і фотограф Володимир Рязанов.

Справжній гурман українського гумору

Луценко слів дарма не ронить,
Таких замало – бачить Бог,
Хто б міг ще так розфейлетонить
«Найфейлетоннішу» з епох.

Григорій Гарченко

Володимир Луценко письменник широкого діапазону. В його літературному доробку представлено різні жанри малої прози: політичні мініатюри, фейлетони, оповідання, поезії. Своє сатиричне перо він спрямовує на пережитки старого в свідомості людей і на політику. Володимир Антонович тонко відчував гумор, знався на його природі й законах, майстерно змальовував персонажі та доносив до читача усі негаразди в суспільстві. Писав в жанрі соціально-політичної сатири.

До появи першої сатиричної збірки «Фейлетонна епоха» у квітні 1991 року виходить сатирично-гумористичний часопис «Носоріг», засновником і редактором якого був Володимир Луценко. Видання будо популярним серед читачів, стало переможцем двох Всеукраїнських фестивалів гумору та сатири. Соціально-політичне перо сатирика було спрямоване проти політичних чвар, занепаду духовних цінностей, споживацької ідеології.

Збірки В. Луценка – це дослідження феномена «фейлетонної» епохи. Автор пише: «Кажуть, що Чайковські та Рєпіни формують душу. Однак, у фейлетонну епоху потрібно не особистості, інтелектуальні лідери, а слухняний натовп. Його легше поганяти, відлучати від корита, при нагоді заохочувати імпортною жуйкою…». Це епоха продажності і бездуховності, користолюбства, інфляції духу, ідеалів, падіння моралі. І в першу чергу підриває єство нації.

У післямові до книги «Дохлін та Пройдохін» автор дає визначення «фейлетонної» епохи – періоду 80–90-х років минулого століття: «на світ вилізла нова генерація «товаришів-хапунів», епоха, в якій панує «голий практицизм, користолюбство, закони хижацького ринку все більш підточують духовне єство нації. Звідси – падіння моралі, зростання злочинності… але я вірю в оздоровчу силу сміху, хай навіть крізь сльози… Духовний потенціал нашого народу невичерпний, і це дає підстави сподіватися, що відродиться колишня слава України, прийде в кожен дім достаток і щиросердна любов».

На думку письменника Віктора Савченка: «Він був одним із тих, хто першим помітив, що «король голий», а також людей, котрі вдавали, що не бачать «королівської наготи».

Його сатиричні есе – замальовки з життя суспільства на зламі 80–90-х років минулого століття. Але яке велике значення твори мають зараз, коли будується свобідна, вільна, демократична Україна. Кожен має зробити свій вибір – свободи свого розвитку. «Ми абсолютно вільні в своєму виборі: працювати чи не працювати, жити чи не жити. Альтруїзм у нас в генах… Мабуть,  – пише В. Луценко в збірці «Дохлін та Пройдохін» сатира «Ми – альтруїсти».

Автор змушує замислитися над недоречностями нашого життя, його сатира інтелектуально насичена. Персонажі чітко окреслені і видно, що автор на боці тих, хто шукає своє місце в житті, вболіває за тих, кому притаманна людська гідність, благородство, особливо інтелігенцію. Він сповідує гуманний сміх, який повинен оздоровлювати душу, як каже сам автор, «виправляти вдачу» в «Есе про сміх (Спроба наукової розвідки)».  

«Твори В. Луценка наповнені не лише гумором, а й елементами народної творчості. У них аж просвічується своєрідна панорама сучасного життя. Причому життя оголеного, з усіма негараздами, з усіма гріхами та дірками нашого суспільства», – зазначає Валентина Новодон з м. Верхньодніпровська, керівниця пресцентру районної «Просвіти».

У своїй збірці «Синдром Носорога», автор засобами віршованої сатири намагається розвінчати потворні явища нашого життя, водночас звучить віра у відродження слави України, в те, що прийдуть в кожний дім достаток і щиросердна любов:

Ось один на пиріжках
Дуже став заможний
Попри ризик свій і страх
Вид набув вельможний…
А поки що на людському
Розкошують горі.
Як колись, в часи обкому,
Знову у фаворі…
У професора в кишені
Теж не дуже рясно,
Бо знання його «до фені»
В час наш розпрекрасний…
Демократія, свобода –
Так це зветься нині.
Отака у нас пригода
Сталась в Україні.

***

Щоб не стріть лиху годину,
Коли відчай і розбрат,
За красиву Україну
Галасує депутат.

Геть старців! Несправедливо
Весь утримувать кагал.
Має жити той красиво,
В кого гарний капітал.

***

А культура рідна наша
Без підтримки гине.
І нікому це не страшно,
І ніхто не винний.

У збірці В.А. Луценка «О, яка це екзотика, політична еротика», що вийшла в 1999 р., сатирик викриває дії політиків, відстоює самобутню національну культуру, закликає берегти її, а не копіювати закордонне:

Ми – козаки до гробу,
Ми – надто горда нація.
У нас одна хвороба –
Американізація…

***

Дух, як квашена капуста:
на душі і серці пусто…
Начитався Кафки, Пруста –
враз набув шляхетні «чувства»»,
«Плутає Бебеля з Бабелем,
а Пруса із Прустом,
зате з валютними «бабами»
ласує лангустом.

***

Сріблом вкрилися скроні,
Але правди немає.
Бо крадій у законі
Сам закони приймає.

***

Вже не носять сіряки,
те усе – позаду.
Та полізли сіряки
у Верховну Раду,
Ні кредитів,
ні зарплати –
час вже лізти в депутати.

***

Україна, розбудова…
на слуху слова оці.
Якби ділом було слово,
вже б купались в молоці.

***

Носороги!
Розвійте чорні хмари,
Жить годі, наче уві млі.
Носороги!
Суспільні санітари,
Змітайте нечисть із землі.

Предостання книга В. Луценка «Світлотіні» претендує на окрему статтю. Зазначимо тільки, що ця книга – філософське підбиття висновків життя, розмірковування наодинці із собою, глибокі літературні розвідки творчих особистостей. Знову ж таки, зачіпаються політичні проблеми, роздуми над тим, хто ми є в цьому світі, тема творця в суспільстві, питання пізнання світу та самопізнання. Попереду видання його поезій, журналістських бувальщин, дослідження творчості цієї багатогранної особистості.

Живучими, вічними стають лише ті твори, творці яких, окрім літературного таланту, уміють бачити, уміють помічати те, чого не бачать і не помічають інші. Володимир Луценко оволодів цим даром – він дивився глибоко, далеко, сатирик з романтичною душею, справжній духовний послідовник її величності Сатири.

Сатира В. Луценка відрізняється тим, що вона має інтелектуальне, романтично-ідеалістичне забарвлення, в його есе проявляється істинний український характер, менталітет. Спираючись на вічні цінності, біблійні заповіді, відчувається віра автора у відбудовчу місію людини, не споживацьку. Автор вірить в здоровий глузд людини, відродження її духовності та української державності. «Світ уцілів, тому що сміявся», – стверджували прадавні. За цим принципом виживемо і ми» – стверджує В. Луценко.