Маловик Григорій Якович
Григорій Маловик: поет однієї книги?

Григорій Якович Маловик – український поет, прозаїк і журналіст, всебічно обдарована людина прожив коротке, наче спалах, життя, менше 30 років. Належав до плеяди шістдесятників.

Григорій Маловик був поетом-борцем із чіткою громадянською позицією, як в журналістиці, так і в житті. Несхитний в своїх переконаннях, ніколи не поступався в своїй правоті, бо керувався поняттями Честі, Високої гідності, жив за законами Правди, Добра і Краси. Мав багато друзів. Маловик – це могутня бійцівська натура, пристрасна і невгамовна. Його характер – сталь і ніжність.

До найталановитішої трійки поетів Дніпропетровщини, які мало були відомі широкому загалу і яким були притаманні безперечний талант, правдивість, щирість, любов до людини, прагнення змінити світ на краще, належали Григорій Маловик, Олександр Зайвий, Семен Ковальчук. Вони ж були принципово-войовничими правдолюбами.

Григорій Маловик залишив яскравий слід у житті, в серцях і душах людей, які його знали. Він, як та зірка, що вже згасла, а світло від неї все йде…

У поета вийшла лише одна збірка віршів, яку підготували його друзі вже через багато літ після того, як він відійшов у вічність. Але вартість і велич поета не вимірюються кількістю його творів і книжок, навіть у малому можна сказати багато.

«Не погасай, поете, не доцвівши вечора»

Як багато міг би дати для української
поезії цей талановитий юнак.

Василь Мисик

Народився Григорій Маловик 1940 року в селі Новов'язівське Юр'ївської селищної ради Павлоградського району Дніпропетровської області. Мати працювала в колгос­пі, батько не повернувся з війни, тому хлопець знав ціну хліба. Вразливе повоєнне дитинство, чутлива душа вилились у вірші:

Маю землю від прадіда рідну,
Маю славу свою і ганьбу,
Маю душу, окопами зриту,
І окопами зриту судьбу.

Закінчивши середню школу, з 1959 року працював у колгоспі рідного села, потім – у районній газеті, згодом – у райкомі комсомолу. В районній газеті швидко зарекомендував себе як талановитий, але принципово-во­йовничий правдолюб. Писав гострі кореспонденції, які спрямовував проти бюрократів, горе-керівників, ледарів і злодюг. Мав поезії.

Вступив до Дніпропетровського державного університету на українське відділення історико-філологічного факультету (1960–1965). По закінченні університету працював на Дніпропетровській студії телебачення редактором сільських вістей. В 1968 році робив спроби видати збірку поезій, але рукопис йому повернули.

Був обдарованою, красивою зовні людиною. Співав, грав на гармошці, блискуче розповідав твори своїх улюблених митців Шевченка, Довженка, Єсеніна, Вінграновського, з яким особисто був знайомий, мав хист до імпровізації. Незлобливий, товариський, був заводієм, гармонійно розвинений, міг опанувати будь-яку професію. Мав дружину Валентину Дмитрівну та сина Максима.

Його товариші згадують про нього, як про  життєлюба, який ніколи не виносив свого болю на люди, лише паперові звіряв свою життєву драму. Поет усвідомлював недоспіваність своєї пісні.

«Здоров’я, на жаль, підводило. Григорій був міцним, широко­плечим юнаком, середнім на зріст, із приємним відкритим обличчям, що час від часу освітлювалося щирою посмішкою», – згадував Володимир Процан.

Григорій Маловик помер в 1970 році від туберкульозу легенів, не доживши 2 місяців до свого тридцятиріччя.

Публікувався в «Літературній Україні», журналі «Ранок», збірці «А пісня лунає», «З криниці саду» (1973), «Ягода сонця» (1988) та інших. Окрема книжка віршів і новел Григорія Маловика вийшла тільки в 2003 році. Збірку  «День» видали однокурсники в пам'ять про талановитого друга.

Зі спогадів поетеси Раїси Лиші, яка навчалася на курс чи два раніше: «Це був поет і, як згодом дізналась, Іванів [Сокульський] найближчий друг. У віршах Григорія Маловика світився високий потенціял таланту. Його поетика чимось нагадує вірші Василя Симоненка… Це була постать – як факел, людина козацького духу. Він просто зухвало нехтував страх, який був у обивателів. Це Бог, певно, дав такій людині народитися, щоб явити живий вільний козацький дух. Саме тоді, коли вже, здавалося, його й зі свічкою не знайдеш… Він їздив і на могилу князя Святослава, був такий яскравий, що дух його захоплював багатьох… здалеку, і з того, як про нього говорили, було відчутно силу його особистости».

Іван Сокульський у своїх листах писав: «Такого друга, яким був для мене Григорій, доля посилає, либонь, лише раз – на все життя. Слово «друг» тут не підходить, ми з ним – брати в чомусь найінтимнішому, брати по найінтимніших стосунках із світом і людьми в ньому – повною відкритістю їм, відкритістю Дніпру і степу, слову і долі, яка б вона не була. Що в мене було здебільшого в теорії, в нього – його спосіб життя… Він жив, як співав, а співав, як жив… Треба ж було йому так рано піти від цього світу!».

Пам’яті Григорія Маловика Іван Сокульський присвятив вірш «Доля моя ясночола!..»:

Доля в Дніпрі – висока!
Крила блакитні – води!
Степ, як весна, синьоокий,
Степ, як вода, молодий!

Птахи спинилися в леті,
Трави скупались в росі.
Прокинулась думка поета…
(Мов породілля – світ!)

Сум, ніби серце розлогий…
Світанок злітає на степ.
Час зупинили пороги –
Камінь, що й досі росте!

Тиша, найперша тиша…
– Григорію, де твій діл?
На кого ти сум залишив,
Не поділивши навпіл.

Михайло Дяченко згадував про першу зустріч із Григорієм: «Відкритий, без банальної краватки, комір білої сорочки, що так пасувала йому, закасані по лікті рукава, засмагле обличчя і руки, своєрідний, глухуватий тембр голосу, невимушеність і природність, з яким він вів передачу про трударів села, – усе це лягло на серце й подарувало хвилини справжньої естетичної насолоди».

Світ поезії Григорія Маловика

Щоб в поезій бездонну соту
Вкласти мед вселюдської радості.
Григорій Маловик

Поезія Григорія Маловика – це тихоплинна річка, що тече в українських степах, повільна, глибока, прониклива, роздумливо-сповідальна, некричуща. Вона лірична, філософська, сповнена любові до рідного краю, до людей.

Мотиви творчості – це радість буття, прилучення до праці земляків-степовиків, сприйняття свого історичного коріння, свого єства, відображення і переживання за болі сучасного світу, перше кохання, ніжний доторк до рідного слова, краса природи і справжня медитація:

Уже й сади віддумали крислато
Замисленням плодів чолатих,
І коси розплели одружені дівчата,
Й відпахли на причілках м’яти,
І відкосились косарі в долинах,
Й хліба спинились в берегах амбарів.

Мені в оцих відгомонілих днинах
Для повних слів шукати повних барвів.
У давнину і далину дивлюся
Крізь дні сьогоднішні, немовби крізь біноклі.
Я на мілкому плавати не вчуся,
Завжди пливеться краще на глибокім.

***

На тишу літа яблуко упало
І стало тихо, як було,
Над цілим світом і селом,
Немовби в чайки під крилом.
Так тихо яблуко упало.
А ще тихіше сняться сни,
І зорі світять цілонічні,
І осипається з весни
Цвіт яблуневий в світ, у вічність.
А потім враз на тишу літ
Упало яблуко, та вже
Не до землі був той політ,
А до зірок. Бува таке ж?

Захоплює багатство мови, афористичність, розмаїття поетичних образів, метафоричність, образність слів, наприклад, «просториться рідне слово», «прозоряться тихо криниці», «тамується прудкість коней», «хвилиться ріка», «доля високочола», «шестимісячно мовчав», «мої рядки – метафори реальні», «думи в генія чолаті», «круторогі мов крутослові» тощо.

Поет в усьому бачить красу, оспівує її:

В’януть зорі при сонячнім сході
І у небі, і в чистій росі,
Юний день на планету сходить
В первозданній своїй красі.
Зогріває чиїсь розлуки,
Виростає в найвищій зеніт,
І єднає закохані руки,
Щоб весільно в чарках задзвеніть.
Первозданність і перводавність
У розвидненій чистоті.
От би й люди отак розвиднялись
У щоденнім своїм житті!

Поет переймається радощами буття, відчуває коріння свого єства, яке сягає Давньої Русі:

Мені просто хотілося вітру
Ще в зеленім бродінні хмелевім.
Мені просто хотілося вийти
Із пустими, глибокими жменями
...Взяти в жмені пташиний щебет,
Сонця звислу за обрій ягоду.
…Щоб в поезій бездонну соту
Вкласти мед вселюдської радості.

***

Козацькі сідла – трони давніх слав,
На них сидять, хто міг в бою стояти.
Якби й не знав, то все одно узнав,
Кого своїми предками назвати.

***

Щедрість? Так. Гостинність? Безсумнівно.
Просто звичай? Ні, народна пісня.
Так. Як ніжно хліб, – мечі тримаєм гнівно,
Звичаї у нас є хлібні і залізні.

Що для поета Людина? В чому її краса? Немає красивішої Людини і Землі для поета:

Зупинилася мить і розкрилася квіткою,
І краса її зрима до очей зацвіла.
Зупинилась людина перед сонячним віком
І красу ту назавжди у серце взяла.

І пішла. Через простір доріг і степу,
Наче промінь, прослався той сонячний слід.
До людини земля уклоняється небом,
А людина чолом – до землі…

Поет любив квітень-травень місяці. В його поезію входиш наче в бджолиний сад:

Садівник сьогоднішнього віку,
Дядько Яків з рідного села.
Бачу й досі із далеких вікон:
Мед бере з його брови бджола.
………………………………………..
Входить осінь срібнокосим плодом,
Входить осінь в серце – не біда.
Він живе не заходом, а сходом,
Він увесь повториться в плодах.

***

Та квітка з квіткою говорить й досі,
Прислухайтесь, почуєте, здивуєтесь.
Що навіть у квітковім голосі
Впізнаєте знайомі інтонації людини.

Людина праці живе у його творах, бо сільські проблеми, труди і колгоспні будні відомі були Григорію змалку, він вигукує:  

Мала земля, яка ж бо ти мала,
Щоб наспіватись на тобі і накоситись сіна!

***
На цій землі і батькове, і синове
З одного кореня і з цвіту одного.
Тече Дніпро до моря синього
Із серця він тече мого.

Про людей праці, простих сільських трударів Григорій умів розповідати надзвичайно щиро, з душевним теплом і захопленням, урочисто, святково:

…Хліборобському серцю боліти
І радіти судилося здавна.

Хлібороб по росі і по зорях
Крізь роки йшов од віку до віку.
Називаєм його героєм
За любов до землі велику.

Поет вміє ніжно доторкнутися душею до рідного слова:

Навіщо символи, гіперболи навіщо?
Нащо умовностей незрозумілий зміст?
Невже так важко передать найвищу
Людську тривогу, радість або злість.
………………………………………………
Тож відберу слова буденні,
Як в колосі зерно чи на траві роса,
Щоб говорили ними в клопоті щоденнім
Людська усмішка і людська сльоза.

   

Неабиякий хист мав Григорій Маловик до новелістики. Коротка проза, схожа на поезію, позначена глибиною змісту. В ній – любов до простої Людини, до Космосу рідної землі. Чи то щемкі спогади про крихкість життя під час війни (новели «Спогад», «Безсмертники»), чи то сприйняття дитиною турботи про матір, її важку працю (новела «Ма, візьміть мене в город…»,), чи то наслідування традицій рушника (весільного, проводи в солдати) в новелі «Рушники» – завжди авторське щемке спостереження, наче поезія, коротеньке речення, послідовність і ті ж естетичні речі: земля, вечір, зорі, небо, тиша, хати, степ, сіно тощо.

Дора Калинова присвятила поетові вірша «…І плаче Україна за тобою»:

Ти степом став, травою й чабрецем,
І квітами над простором безкраїм.
Красивий, із усміхненим лицем,
Навіки залишився в ріднім краї.
Нема хатини, де ти народивсь,
Матуся вже зріднилася з землею.
На тебе задивилась неба вись,
А ти у небі світишся зорею.
І явір задивився в синь Дніпра,
А ми, живі, з’єдналися з журбою,
Твоє світанне слово не вмира,
І плаче Україна за тобою.