Володимир Колесник: півстоліття з дириґентською паличкою

Колесник Володимир Андрійович

  • 7 вересня 1928 – 7 листопада 1997 |
  • Місце народження: м. Дніпропетровськ |
  • Дириґент, педагог, музично-громадський діяч

Дириґент, педагог, музично-громадський діяч, який свій талант і знання віддав розвитку та популяризації української музичної культури в світі.

Шлях у велике мистецтво

Дириґент – це музикант, якому довірили 
надскладний інструмент. Він називається оркестр.

Кирило Карабиць

Володимир Андрійович Колесник є одним із найактивніших учасників багатогранного мистецького життя. І не тільки як відомий дириґент і музичний діяч, а й як людина, котра своїм високим інтелектуальним потенціалом сприяла розбудові та формуванню сучасного контексту духовного життя української пісні. Він виступав як музичний теоретик, мистецтвознавець і педагог, врешті, як митець, щедрий на творчі ідеї, що увінчалися багатьма проектами.

Він народився 7 вересня 1928 року в Дніпропетровську в робітничій родині Андрія та Ганни Колесників. Коли йому сповнилося 14 років, завод, де працював батько евакуювали на Урал. Забрали туди й батька, а з ним виїхав і Володя. Там він учився в середній школі та водночас навчався гри на баяні. У свої 16 літ хлопець разом із батьком працював на заводі над випуском продукції військового призначення.

Після війни родина повернулася до рідного міста. Тут Володя закінчив середню школу, а 1948-го вступив до Київської державної консерваторії ім. Петра Чайковського, де навчався в класі відомого хорового дириґента Григорія Верьовки. В студентські роки про чубатого хлопця з гострими, як стріли очима, в консерваторії ходили легенди: попри зливу чи ожеледицю, завірюху чи мороз під тридцять, він щодня вставав о п’ятій ранку та біг із гуртожитку на Львівську площу, де тоді містилася Київська консерваторія, щоб до початку лекцій прорепетирувати за роялем найважчу дисципліну – читання партитури. Бо цей процес значно ширший за відоме «бачу-чую-граю». Думки молодого Володимира під час читання з листа рухалися від цілого до окремих деталей, це допомагало майбутньому дириґентові вільно орієнтування в нотному тексті та усвідомлювати художньо-образний зміст музичного твору. Упродовж року своїм стуком у двері рівно о шостій він привчав вахтерів звіряти годинники. Наполегливості та завзяттю свого учня дивувався і сам Григорій Гурійович Верьовка.

Музична діяльність Володимира Колесника розвивалася стрімко. Ще студентом третього курсу у 1949 році його запросили до Київського оперного театру на посаду асистента хормейстера. У 1952 році за рекомендацією Григорія Гурійовича обдарований музикант зайняв посаду хормейстера Київського державного театру опери та балету імені Т. Шевченка. Якось художній керівник і головний режисер театру М.П. Стефанович ставив оперу О. Бородіна «Князь Ігор», за дириґентським пультом стояв головний дириґент, знаменитий музикант В.П Пірадов. Проте тодішній головний хормейстер не мав досвіду проведення залаштункових хорів і, попри численні повторення, не зміг синхронно з дириґентською паличкою продириґувати залаштунковий хор половецького дозору. Після припинення репетиції та напруженої паузи М.П. Стефанович попросив молодого хормейстера Володимира Колесника, який саме був поруч, продириґувати. Коли Володимир з ходу провів цей хор і репетиція пішла далі, головний режисер сказав: «З завтрашнього дня, Володю, будеш головним хормейстером театру!». Таким чином 25-річний юнак очолив численний хор столичної опери (близько 100 співаків) і почав свою блискучу дириґентську кар’єру.    

З участі у постановці опери М.В. Лисенка «Різдвяна Ніч» (1958) починається його творча діяльність як дириґента київської опери. Володимир Колесник дириґував майже всіма творами української класичної музики та сучасної спадщини, які на той час були в репертуарі оперного театру («Запорожець за Дунаєм» А. Гулака-Артемовського; «Наталка Полтавка», «Різдвяна Ніч», «Тарас Бульба» М. Лисенка; «Богдан Хмельницький» К. Данькевича та інших). За дев’ятнадцять років роботи з хором Володимир Андрійович перетворив його на організований, дисциплінований і високопрофесійний колектив, який став одним із найкращих оперних хорів країни. Протягом багатьох років він був постановником і дириґентом так званих «урядових концертів», присвячених культурним і громадським подіям українського народу. В концертах брали участь найкращі оркестри, хори, солісти, запрошені з різних місцевостей України. Всі етапи роботи театру, які здобули широке визначення і стали історичними, тісно пов’язані з його участю як хормейстера-постановника. Згодом він почав дириґувати й оперними спектаклями. Його динамічна діяльність і організаторський хист помітили, і, коли у театрі настала чергова директорська криза, то кандидатуру талановитого маестро розглядали дуже ретельно.

Чарівник хорового співу

«Ось він підняв чародійну паличку й полилися таємно-містичні звуки вступу оркестри. Чоловічі голоси вступають ніжно й гнучко, немов срібний туман розлився долиною. Звуки міцніють, злітають вгору, а зі вступом жіночих голосів вони розсипаються золотим каскадом і здіймаються все вище й вище, творячи неймовірну красу звучання. І постає перед вами чудовий образ української тихої ночі»

Сергій Яременко

З початку 1969 року Володимир Колесник займає одну з найвищих посад у музичному світі України – генерального директора та художнього керівника столичної опери. Під його керівництвом перебувало близько 900 працівників театру. Людина сучасного мислення, яка підтримувала контакти з багатьма діячами західного театру, він хотів зробити український театр наближеним до європейського. Тому взявся створити наукову лабораторію організації творчої праці, детальне планування щоденної роботи на цілий сезон, перспективне планування на кілька сезонів уперед соціологічне опитування театральних слухачів, реформу літературної та видавничої частини, рекламного відділення, художньої ради і дириґентсько-режисерської колегії та поповнення трупи молодими перспективними співаками. Тоді в трупу Київської опери влилася ціла когорта майбутніх зірок, на постановки запрошувалися креативні особистості: режисери, художники, балетмейстери, дириґенти з новими творчими ідеями. За 23 роки бурхливої та насиченої творчої праці у провідному музичному театрі України маестро опанував величезний оперний репертуар (понад 80 опер) як композиторів минулого, так і сучасного. Працював з Б. Лятошинським, Д. Шостаковичем, В. Шебаліним, Г. Майбородою, Г. Жуковським, Ю. Мейтусом, К. Данькевичем, В. Губеренком над постановкою їхніх творів на оперній сцені або над їхньою екранізацією. У межах міжнародних обмінів артистів Володимир Андрійович виступав з багатьма співаками світової слави. Серед них Ян Пірс, Бланч Тібор, Джером Гайне, Джозеф Руло, Шірлі Веррет, Тереса Стратас.

Участь у створенні музичних кінофільмів, грамзаписів оперних творів фірмою «Мелодія», виступи у періодичній пресі з рецензіями та статтями, виклади дириґентури у Київському педагогічному інституті, у Київській державній консерваторії, де йому було надано наукове звання доцента, всебічна громадська діяльність – ось неповний перелік його праці в Україні. Присудження звання лауреата Всесоюзного конкурсу за участь у постановці опери С. Прокоф'єва «Війна і Мир» та опери Г. Майбороди «Милана», а у 1960 році присвоєння почесного звання заслуженого діяча мистецтв України говорять про визнання його творчої праці.

Час од часу він знімав напругу на природі. У мальовничих лісах, на засніжених рівнинах і найбільше – на широкому Дніпрі, де народився та зростав, на його  бурхливих протоках, на чистих озерах островів. Дуже полюбляв рибалити на самоті. Його не зупиняв ні дощ, ні вітер, стомлений, усміхнений, зі здобиччю він повертався у затишну домівку до улюбленої сім’ї. Його дружина – Ганна Михайлівна Колесник-Ратушна, відома українська вокалістка, солістка київської опери завжди підтримувала та надихала чоловіка. Велика співачка, чудова людина вона уособлювала в собі душу української пісні, разом із чоловіком переживала всі професійні нюанси культурного тогочасного життя. 

Як митець-патріот молодий керівник активізував свою діяльність у дусі часу пробудження національної ідеї, зокрема, вдався до реформаторства, маючи на меті наблизити українське оперне мистецтво до традицій світового музичного театру, але пам’ятаючи водночас про національну самобутність. Був випадок, коли всупереч дирекції, молодий талановитий співак заспівав у виставі партію не українською, а італійською мовою, Володимир Колесник негайно замінив цього співака на іншого, і вже в другій дії вистави та ж головна партія прозвучала українською. Зміцнення творчої дисципліни, оновлення репертуару багатьом солістам, які звикли працювати в сповільненому темпі та роз’їжджати по особистих концертах, були їм не до душі. Тож, співаючи на прийомах, дачах високих чиновників, вони створювали негативний імідж керівника театру, який надто багато він них вимагав.

Ситуація загострилася в 1972 році, коли був змінений політичний та культурний курс в Україні, активізувався наступ на культуру, почалися репресії проти української інтелігенції. Галина Михайлівна згадувала, що якось перед виставою, яку дириґував Володимир Андрійович, зателефонували з ЦК з вимогою затриматися на півгодини виставу, бо чиновники високого рангу, які збиралися на виставу, затримуються на полюванні й не встигають. Директор сказав, що у світовій оперній практиці це недопустимо, тим більше, що понад тисячу людей купили квитки й не можуть чекати. Вистава почалася в точно призначений час, і високі гості змушені були пробиратися до своїх місць під час вистави в темному залі. Звичайно, ця звістка не сподобалася партійному начальству. Почалися пошуки компромату, перевірки, активізувалась в театрі й п’ята колона. Володимир Колесник спершу був знятий із посади директора, а наприкінці сезону 1971–72 рр. і з посади головного хормейстера. Брутальність дійшла до того, що в день вистави його дружині зателефонували з театру й заявили, що в сьогоднішній виставі вона не співатиме. Подружжя зрозуміло, що на їхній праці в рідному театрі поставлено крапку, а захищати свої права в цій державі безперспективно. Але у своєму всесиллі влада не змогла до кінця розгледіти особистості та сили характеру Володимира Колесника.

Маючи добрі контакти з друзями за кордоном, у серпні того ж року родина Колесників у складі сімох осіб на двох автомобілях виїхала на відпочинок до дружньої тоді Болгарії. Звідти не важко було переїхати до Югославії, а потім – до Австрії. Хоча з великим ризиком і труднощами, але вони все ж таки опинились у Відні. Так звані «ворожі голоси» повідомили про це на весь світ. На гастролі театру було накладено карантин і колектив п’ять років не виїжджав на закордонні гастролі.

Митець дуже любив свою родину. Розумів також, що змінити становище неможливо. Але відчував упевненість, що далеко від рідної землі зможе зробити більше для української культури, озвучити для світу безліч заборонених творів, народжених його народом.

Сила найсвіжішого і свідомого подиху Дніпра

«Коли я виходила на сцену й бачила наших людей отут, за океаном, я відчувала в собі якусь неймовірно героїчну силу – силу нашого народу. Мені здавалося, що, коли б моя воля, я б усіх цих людей зібрала в один сніп і перенесла на рідну землю, щоби він не був розділений кордонами й океанами. Але коли здійснити цього не могла, то вирішила об’єднати людей піснею». 

Ганна Колесник-Ратушна

Опинившись у Відні, подружжя Колесників познайомилось із імпресаріо Сіднейської опери та на його запрошення на початку 1973 р. вилетіло до Австралії. Вже в перших концертах у програмі переважали оперні арії, романси українських композиторів і народні пісні, все це було своєрідною демонстрацією духовного єднання українців, батьківщини та діаспори. Концерти відбулися в найбільших містах континенту, підняли хвилю патріотизму української еміграції та звернули її погляди в бік України, де тоді переслідували патріотів. Треба зауважити, що весь прибуток від концерту був віддані на боротьбу за права людини та підтримку переслідуваних і засуджених патріотів на рідній батьківщині.

Попрацювавши рік у Сіднейській опері, маестро вирушив до США, де Український конгресовий комітет Америки організував 16 концертів у найбільших містах країни. Великі зали від 1500 до 2000 місць заповнювали не тільки українці, але й корінні американці хотіли почути маловідому їм музику.

У 1974 році родина Колесників поселяється в Канаді в Торонто та розгортає небачену досі масштабну діяльність із активізації, професіоналізації українського музичного життя та популяризації української музики на американському континенті. Вона активно включилася в громадсько-політичне життя української діаспори. Річниці української державності, тижні поневолених націй, акції допомоги українським дисидентам, Шевченківські концерти в США та Канаді рідка проводилися без участі талановитих музикантів. Поява Володимира Андрійовича за кордоном була дуже своєчасна, тому що він узявся не тільки за хорове, а й за симфонічне, кантатно-ораторіальне оперне виконання. Такого масштабу музичної діяльності українська діаспора в Північній Америці ще не знала.

У 1978 році маестро організовує в Торонто «Товариство української опери Канади», до роботи якого залучає професійних співаків і вперше в історії еміграції ставить там класичні українські твори. За його ініціативи для оркестру були написані ораторії «Неофіти», «Святий Дніпро», а також уперше інтерпретована в Канаді кантата С. Людкевича «Кавказ» за Т.Г. Шевченком. Групи оркестру під вправною рукою маестро звучали врівноважено, музикально та дисципліновано. Героїчність і драматизм творів дириґент передавав переконливо, а козацька пісня своєю динамікою та настроєм глибоко зворушила слухачів.

Творчим подвигом митця є запис 35 хорових концертів Дмитра Бортнянського, рукописи яких він знайшов у Лондоні в Британській бібліотеці. До 1000-річчя хрещення Руси-України митець організував великий багатонаціональний хор і вперше в історії української хорової культури видав альбом із п’яти платівок, який згодом було переведено на СD з ґрунтовним історичним дослідженням. Цей альбом, надрукований як українською, так і англійською мовами, став доступним у багатьох країнах світу, в першу чергу, в Україні. Ці платівки в чудово художньо оформленому альбому є неоціненним внеском в нашу культуру.
 
Понад десять років Володимир Колесник очолював у Детройті Капелу бандуристів ім. Т.Г. Шевченка, з якою об’їздив усі найбільші міста Канади та США, двічі гастролював в Україні, здійснив записи багатьох українських народних і авторських пісень на грамплатівки. Саме під його орудою Капела була відзначена Державною премією України ім. Т.Г. Шевченка.

Володимир Колесник ініціював у Канаді проведення літніх двотижневих семінарів хорових дириґентів. На них вивчали різноманітні питання дириґентського мистецтва, розглядали твори українських композиторів різних епох. У цьому курсі була проаналізована «Літургія» Д. Січинського, а можливо, й інші його твори. «Вони були вартісними тим, – зазначала хоровий дириґент Марія Дитиняк, – що дали початок підготовки дириґентів нової ґенерації, які ознайомили північноамериканську громаду з новим багатим репертуаром». Переважно там навчалися молоді люди з Канади, США, Австралії, Арґентини та Бразилії.

Після принижень і інтриг на батьківщині, після морального та творчого терору Володимир Андрійович відчув свободу творчості, радість самореалізації та віру в силу свого таланту. Проте які б овації не супроводжували концерти, яким облаштованим не було приватне життя – на всіх зустрічах з українською громадою подружжя Колесників увесь час повторювало: «Ми не втекли з України, ми її покинули в знак протесту проти утисків української культури та свобод людини». Тому серцем вони завжди були з батьківщиною, марили нею та мріяли зустрітися з друзями, особливо з шанувальниками української пісні.

В останні роки композитор працював над підготовкою до друку 12 хорових концертів і Літургії А. Веделя, рукописи яких зберігаються в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського. Задуманий ним проект «Україна» передбачав навколосвітнє гастрольне турне під прапором нашої незалежної держави, маючи за мету через культуру наблизити світ до нас і водночас долучитися до світової скарбниці нашими неперевершеними духовними надбаннями. 

В останній рік життя Володимир Колесник тяжко хворів. Таланту в нього не меншало, от тільки серце не витримало такого навантаження. Він помер 18 листопада 1997-го в Торонто на 70-му році життя. З рідних в останню путь митця проводжала його родина. Тлінні останки дружина перевезла в Україну. 24 квітня 1998 року їх схоронили на Байковому кладовищі в Києві. Прощання з видатним дириґентом відбулося в фойє Київського театру опери та балету. Тихо лунала музика у виконанні камерного квартету. Звучали прощальні слова друзів і побратимів. Оперний хор заспівав «Козака несуть» М. Леонтовича. Звуками цієї пісні Україна прощалася зі своїм сином, людиною, яка збагатила світ своїми знаннями, уміннями та життям.

Створено: 17.07.2019.
Редакція від 17.07.2019.
Оксана Шевченко
Бібліографія:

Гамкало І. Багатогранний талант // Українська культура. – 2003. – № 11–12. – С. 8–9.
Гамкало І. Велика співачка, чудова людина… // Українська культура. – 2005.– № 11/12. – С. 18–19.
Головащенко М., Федоряченко Д. Відданість рідному мистецтву // Музика. – 1998. – № 3. – С. 22–23.
Дутчак В. Капела ім. Т.Г. Шевченка // Музика. – 1991. – № 5. – С. 24–25.
Житкевич А. Сторінки життя видатного дириґента Володимира Колесника // Міст. – 2018. – 6 черв.
Ткач М. Білий фрак для маестро // Літературна України. – 1997. – 20 листоп.
Опера Г.І. Майбороди «Милана» https://v-s.mobi/h-maiboroda-1913-1992-overture-to-the-opera-milana-04:43