Поліна Горенштейн: стрибок через неможливе

Горенштейн Поліна Михайлівна

  • 18 січня 1899 – 26 листопада 1948 |
  • Місце народження: м. Катеринослав |
  • балерина, танцівниця, скульпторка

Танцівниця, балетмейстерка, незряча скульпторка Ліна По любила життя й обожнювала мистецтво...

Висота людського духу: балет і  скульптура

Но знаю я, что втянутое туго
В перчатку грусти, сердце не смолчит.
Оно сорвёт дыханием упругим
Печали жгут. Рванётся, зашумит...
И парусом раздувшимся упрямо,
Помчит меня, разя мятежный вал,
Чтоб новым чувством озарить мой мрамор,
Чтоб песней новою гранит мой зазвучал.

Поліна Горенштейн

18 січня 1899 року у Катеринославі народилася Поліна Михайлівна Горенштейн, талановита балерина та скульпторка. З самого дитинства дівчина захоплювалась музикою і танцями, писала вірші, малювала, ліпила. І в усьому виявлявся явний талант і обдарованість. Не залишили байдужою маленьку Поліну відвідування театрів танцю та нові зірки балету, які, балансуючи на межі різних танцювальних жанрів, створювали нові напрями в розвитку танцювального мистецтва. На початку ХХ століття на сцені ставилася й класика, і модерн. На той час у Катеринославі діяли кілька приватних шкіл, серед яких балетна студія К. Воронкова мала великий попит. У програмі викладання колишнього соліста Маріїнського імператорського театру крім школи класичного танцю були міміка руху тіла, стиль у руках, теорія музики і танцю, бесіди про мистецтво та творчість. Педагог творив у найважчий період докорінних змін у суспільстві, коли разом із політичними змінами змінювався й глядач. 

Саме у цій балетній студії зробила свої перші кроки на пуантах чотирнадцятилітня Поліна. Вона завжди з теплотою згадує свої перші хореографічні вправи у високого стрункого з радісними уважними чорними очима педагога. У Воронкова на той час були хворі ноги, тому під час уроків він майже не вставав з крісла для показу, а керував ученицями спокійним і врівноваженим голосом, показуючи балетні рухи пальцями рук: «Pas de bourree, glisse jete, battement tendu jete, jete». Дівчата на пуантах стояли біля верстатів, одягнені у світлі туніки, а смаглявий юнак Леонід Синяков допомагав метру виправляти ученицям позиції, підйоми, витягав ноги на адажіо. 

Одночасно із заняттями в хореографічній студії Поліна бере уроки в скульптора-професіонала Шредера. Дівчинка уважно слухала про технічні принципи створення скульптури, формування твору мистецтва, фарбування та декорування. Біля мольберта її завжди чекала свіжа м'яка глина та мрія зробити щось неперевершене своїми руками. Коли вона брала в руки глину й ліпила різні фігурки, то світ навколо ніби змінювався. Коло затишно вписувалось у квадрат, намічений трикутник перетворювався на виноградний листок. Така трансформація дивувала й захоплювала юну Поліну. Та в душі у неї все сильніше звучала музика, а перед очима танцювала босонога Айседора Дункан. 

Батьки дівчини хотіли, щоб їхня донька отримала справжню професію та стала юристом, тож у 1916 році відправили її до Харкова. Але там норовлива Поліна знайшла відому балетну школу Наталії Тальорі та записалася на навчання. Студія по вулиці Конторській, 7 відрізнялася від численних приватних закладів, характерних для початку ХХ століття: в одній учили гарного тону і салонних танців, в іншій виховували «босоніжок». Педагогічні здібності Н.О. Дудинської-Тальйорі були універсальними відповідно до її власних обдарувань. Її уроки були не лише танцювальними, вони були спрямовані на гармонійне виховання учнів. Сувора і вимоглива вчителька, вона водночас була м'якою, лагідною та чуйною, як мати. Навчання студійців відбувалися не лише в балетних класах, а й на професійних сценах Харкова, які Наталія Олександрівна орендувала для випускних вистав, а іноді й афішних спектаклів. Наполегливо працюючи, Поліна навчилася слухати музику, шукати в ній натхнення для створення пластичного малюнку танцю.

Після хореографічних уроків дівчина відвідувала студію скульптора Елеонори Блох, яка з 1917 року жила у Харкові та працювала в Харківському художньому інституті. Ця відома учениця Огюста Родена, все частіше звертаючись у творчості до реалізму та суспільно-значимих тем, прищеплювала своїм учням уміння виразно відтворити індивідуальні характери своїх моделей.

Кожен із видів мистецтва, якими займалась Поліна, мав свої специфічні закони відбиття життя, свої особливі форми, виразні методи та свій матеріал. Як скульпторка вона користалася пластичними матеріалами, а як хореограф – виразною пластикою тіла, рухами, мімікою і жестами. Але ці види мистецтва об’єднувала одна ціль – створення краси, добра, душевної та фізичної досконалості людини. Кожне із захоплень вимагало від дівчини повної самовіддачі, тож поєднувати їх ставало все важче й важче.

У 1918 році Поліна їде на чергові канікули до Катеринослава, де й вимушена залишитися через громадянську війну. Саме у рідному місті вона закінчує хореографічну школу та починає свої перші самостійні концерти, виступи. Саме тут народжується нова балетна зірка під сценічним псевдонімом «Ліна По». Бажання самовдосконалюватися та дізнаватися нове спонукаю двадцятиоднорічну балерину перебратися до Москви та вступити до Вищих хореографічних майстерень при Большому театрі. Однак пристрасть до образотворчого мистецтва знову дала про себе знати, тож дівчина вступила ще й на відділення скульптури у Вищі художньо-технічні майстерні, більш відомі, як ВХУТЕМАС. На жаль, через півроку Ліні знову довелося вибирати: художники біля мольберта і балерини біля верстата мусили працювати по 10–12 годин на день. Часу не вистачало, і вона знову віддав перевагу балету. 

У 1924 році Ліна Михайлівна закінчила хореографічні майстерні. Виступи молодої балерини, її хореографічні вистави публіка сприймала з великим ентузіазмом, але вона не заспокоювалась, постійно працювала над вдосконаленням свого таланту. Щоденні репетиції змінювалися відтворенням на папері цікавих танцювальних поз. Вона брала олівець і замальовувала особливо захопливі рухи балерин, зображала скульптурну гармонію рухомих тіл. Талант художника допомагав Ліні Михайлівні глибше зрозуміти мистецтво балету та створити чуттєвий хореографічний текст.

Отримавши диплом режисера-постановника танців, вона почала виступати в театрах Києва та Харкова, ставити танці в театрі Маріуполя. Її танцювальні монологи були побудовані на дрібних віртуозних рухах, як балетмейстер вона наділяла своїх героїв такою танцювальною мовою, яка повною мірою розкривала їхні образи. Всюди її супроводжували успіх і визнання, бо її хореографічні фантазії втілювалися не тільки при створенні танцювальних сцен, не тільки при створенні хореографічних композицій, але й при написанні лібрето і розробці композиційного плану. У творчості цієї дивовижної жінки дивним чином переплелися балетне мистецтво динамічної пластики та скульптурне мистецтво пластики статичної. Це був дивовижний час для Ліни По – радість життя і творчості.

Скульптурна поетика

Нічого не втрачено. 
Ще є надія себе виразити.

Ліна По

Але життя людське, на жаль, залежить від багатьох зовнішніх чинників. У 1934 році Ліна По потрапила до неврологічної клініки Московського науково-дослідного клінічного інституту ім. М.Ф. Володимирського з ускладненням після грипу (енцефалітом). Захворювання протікало довго і тяжко. І хоча ряд тяжких симптомів, таких як амузія, паралічі ніг і рук, були усунені, прийшла інша біда: Ліна По втратила зір. Здавалося, що творчої діяльності цієї обдарованої жінки настав кінець. Але її лікар вдало використав різноманітні здатності Ліни Михайлівни, її працьовитість і наполегливість та запропонував виліпити якусь фігурку з хлібного м'якуша. Так на світ спочатку з'являлися потішні фігурки тварин, а згодом і перша скульптура «Вероніка». У цьому портреті їй вдалося втілити не тільки свої зовнішні риси, але й передати свій внутрішній стан, головною рисою якого була непевність. 

Вона ставила перед собою питання: чи правильно робить, що займається скульптурою, чи мають її роботи якусь художню цінність. На всі ці питання дав відповідь академік живопису Михайло Нестеров. Роботи сліпої художниці сподобалися Михайлові Васильовичу своєю витонченістю пропорцій та любов'ю, з якою вони були зроблені. І він сказав схвильованій жінці, що вона стане хорошим скульптором. Цим старий майстер зміцнив в Ліні віру в її покликання. З того часу і до кінця своїх днів Нестеров постійно підтримував скульпторку порадами, повними батьківської турботи та мудрості.

Ліна По володіла особливим різновидом зорової та слухової пам'яті – ейдетизмом. Людина, наділена такою пам'яттю, не згадує, не уявляє образ, а бачить і чує його у 3D пропорціях. У Ліни Михайлівни після втрати зору ця здатність розвинулась особливо гостро, вона отримувала надзвичайно докладний, яскравий і детальний спогад образів предметів, які не мала можливості бачити. Її роботи народжувалися під враженням або прослуханої книги, або музики. 

Вдома, коли за вікном стихав гул торгового Столешникового провулка, замовкали двері та голоси в комунальній квартирі, Ліна По брала фанерку зі столика поруч із ліжком, зручніше влаштовувала її на грудях і починала ліпити. Згодом у протилежному кутку кімнати вже стояв круглий столик на зразок скульптурного верстата. Іноді вона вставала з ліжка, на милицях добиралася до свого робочого куточка та  самозабутньо ліпила – поки гострий біль не припиняла творчого пориву. В цей найважчий період свого життя, період душевного та фізичного болю, страждань, сумнівів Ліна Михайлівна постійно працювала. 

Швидко та впевнено молода жінка знайшла у скульптурному мистецтві свій самостійний курс. Уже на початку 1937 року Ліна Михайлівна створює однофігурні композиції хореографічної тематики, які не тільки виконані з досить високою професійною майстерністю, а й висловлюють сутність танцю. Кращі серед цих перших її скульптур – «Танець із покривалом» і «Балерина («Пірует)». Ними вона ніби продовжувала своє перерване життя в балеті. Серед робіт хореографічної тематики чудовий вигляд мають скульптури, «Гопак», «Негритянський танець», «Татарський танець» та інші.

Працюючи над «Танцювальною сюїтою», Ліна По вперше взялася за багатофігурну композицію, в якій поєдналися теми класичної та народної хореографії. Прославлянням життя, краси людського тіла наповнена ця поема в скульптурі. При її поступовому круговому огляді відкриваються все нові пластичні аспекти, викликані зміною взаємодії один із одним усіх восьми фігурок, так природно об'єднаних в композицію, що ні під яким кутом зору не порушується її цілісність. Довго можна розглядати «Танцювальну сюїту» – ювелірність ліплення, різноманітність опрацювання форм – і отримувати при цьому все більше естетичне задоволення. Від зміни освітленості, гри відблисків на фігурках танцівниць бачиш не помічені раніше тонкощі.

Навесні 1938 року робота Ліни Михайлівни «Стрибок» була показана на виставці живопису, графіки та скульптури жінок-художників. Це справжній гімн вільному й прекрасному, що є у людині. Високо над землею, закинувши голову, піднявши руки-крила в плавному і легкому русі, летить тендітна жінка. В її польоті відчувається радість подолання всіх життєвих перешкод. Співробітники Третьяковської галереї зарахували «Стрибок» до кращих творів пластики малих форм та зазначили віртуозність її побудови. Маленький прямокутний п'єдестал з горбистою поверхнею нагадує землю. Коріння переходять в стовбур засохлого дерева, де самотньо стирчить сучок. Стовбур згинається до легкої хвилі шлейфу, що охопила талію дівчини, другий кінець шлейфа перекинутий через лікоть правої руки. Фігурка тримається на тонкій перемичці шлейфу, створюючи ілюзію повітряного польоту. Деревце виконує не тільки конструктивну функцію, але і народжує алегорію, символ. Воно збагачує силует, ритмічно підкреслює динаміку польоту.

Під впливом музики Бізе з’являється скульптура маленької іспанки в стрімкому танці. Корпус танцівниці розгорнуто в миттєвому й сильному повороті, голова піднята вгору й вправо, одна рука, зігнута в лікті, упирається в стегно, інший вона підтримує хвилясті складки довгої шовкової спідниці. З вогневим темпераментом танцює іспанка сегідилью. Дивишся на неї – і чуєш музику. Навіть маючи досвід танцівниці й балетмейстерки, Ліна По не змогла б з такою життєвою та художньою правдою втілити в скульптурі різні танці, якби постійно не вивчала власне тіло в русі й у статиці.

З цією скульптурою пов’язана цікава історія. Коли у 1939 році розглядалося питання вступу Ліни По до Спілки художників, комісія в особі мистецтвознавця В.М. Грабар-Мещерінова, художника Бориса Яковлєва та скульптора М.А. Антропова завітала до майстерні скульпторки та побачила щойно зроблену фігуру Кармен, що танцює іспанський танець. Іменитим гостям робота ця дуже сподобалася, але ж їм треба переконатися в тому, що таке може створити сліпа людина. Тактичний привід для перевірки знайшов художник Яковлєв, який запропонував додати до образу іспанки віяло. Ліна Михайлівна взяла пластилін і швидкими точними рухами виліпила мініатюрне розгорнуте віяло, яке тут же вставила в праву руку своєї Кармен і, посміхаючись, сказала: «Ви маєте рацію, нехай танцює з віялом».

Подвижницький шлях Ліни По в образотворчому мистецтві продовжувався 12 років, до самої смерті. Не маючи змоги танцювати на сцені, вона танцювала душею та уявою – створила цикл скульптур танцівниць. Тут як окремі фігури, так і складні композиції, в яких приваблюють точність передачі рухів, ліризм, одухотвореність образів, відчуття свята.

Вона пробуджувала енергію в людях. Творила сама й надихала на творчість інших. Письменник М.М. Пришвін після знайомства з нею писав у щоденнику: «Ворухнулась у душі героїня моєї майбутньої повісті…» А коли майстрині не стало, він записав: «Вона була борцем за гідне життя тут, на землі… Що може бути кращим за те, щоб сліпа давала світло людям…».

Памяти Лины По слепого скульптора

...В сознании не меркнет свет бесценный,
И танцовщице чудится в ночи
Полет Жизели в озаренье сцены,
Прожекторов скрещенные лучи.

А где-то по соседству, где-то рядом
Проходят люди, щурясь на свету.
И звезды есть, и радуга... И надо
Прорваться к ним, развеяв черноту.

...А жизнь дыханьем терпким обдавала,
Как ветерок предутренний в степи,
И, став сырым, упругим матерьялом,
Приказывала: «Комкай и лепи!

Ищи, упорствуй, находи на ощупь
Объем и форму, слепоте назло,
Чтобы возник движенья плавный росчерк,
Чтобы в твоих потемках рассвело».

И, ночь свою бессонницей наполнив,
Таким огнем художница зажглась,
Как будто преломлялись сотни молний
В хрусталиках неугасимых глаз.

Уже ее души крылатый слепок
На легком пьедестале возникал.
Такое вдохновение не слепо.
Все разгорался мужества накал.

И трепетал. И жил, полету вторя.
И женщина, наперекор тоске,
Родясь вторично, горе переспорив,
Стояла на рассветном ветерке.

Да, ночь прошла.
И дверь открыла настежь
Навстречу краскам утренней земли
Та, у которой призанять бы счастья
Теперь иные зрячие могли.

Яков Хелемский

Створено: 12.03.2020.
Редакція від 12.03.2020.
Оксана Шевченко
Бібліографія:

Бухтияров В. Знаменитые слепые [Электронный ресурс].– Режим доступа: https://www.vos.org.ru/index.php?option=com_content&view=article&id=2710:znamenitye-slepye&catid=370&Itemid=176
Талановита балерина і скульптор – Поліна Горенштейн [Електронний ресурс].– Режим доступа: http://dp.ridna.ua/2018/01/18/balerina-i-skulptor-polina-gorenshtejn/