Турчин Ніна Іванівна
Ніна Турчин: радість життя

Національна своєрідність і високий художній рівень петриківського розпису дозволяє йому посідати гідне місце у традиційній культурі України. Він є унікальною пам’яткою матеріальної та духовної культури, яка має особливе місце у культурній спадщині нашого народу, має тісний зв’язок з найдавнішими джерелами української культури. Петриківський розпис стає образним літописом наших предків, який мовою кольору й орнаменту розкриває багато таємниць і законів краси народного мистецтва, ланка, яка пов’язує мистецьке минуле нашого народу з його сьогоденням і майбутнім. Розпис зберігається, набуває нових рис і нового осмислення завдяки народним і професійним митцям. Ніна Турчин – талановита майстриня петриківського розпису з багаторічним стажем, творчі роботи якої дарують глядачам добрий настрій, спокій і казковий світ.

Казка, яка ніколи не закінчиться

Народне мистецтво – це душа будь-якого народу. Не збережемо народне мистецтво – втратимо і весь народ, його етнографічну неповторність, культурну самобутність. А зберегти народне мистецтво можна тільки тоді, коли воно живе і розвивається в нових сучасних умовах.

Олена Харченко

Ні мама, Уляна Григорівна, ні тато, Іван Максимович Шишацький, ніколи не думали про те, що їхня доня Ніна, яка народилася 13 серпня 1941, стане відомою художницею, знаною далеко за межами рідної Петриківки. Майстриня з дитинства захоплювалась малюванням, особливо її вабили яскраві та різноманітні кольори, які переливалися на сонці та дарували радість. Якось маленька Ніна спостерігала, як сусідка Надія Тимошенко розмальовує петриківським орнаментом у себе попід стріхою. Дівчина була зачарована казковими квітами, що, як українська пісня, залишилися у неї в серці на все життя. Протягом всього життя Ніна Іванівна не втомлюється дивуватися, «як воно так дивовижно в природі відбувається, що кладеш чорну зернину маку в чорну землю, а виростає червона квітка і тільки така як у мака». Коли здібності до малювання помітив батько дівчини, він купив їй перші в школі кольорові олівці та всіляко підтримував доню у творчій реалізації.

Професійна любов до малювання Ніни Турчин зміцнилась у дитячій художній школі, де основам петриківського розпису її навчав талановитий художник Федір Панко. Після закінчення школи вона мала намір вступати до Дніпропетровського художнього училища, але здійснитися тому на той час не судилося. Саме тоді в Петриківці, за ініціативою Федора Панка, відкривається цех підлакового розпису при промартілі «Вільна селянка», куди молоду майстриню беруть ученицею. В 1958–1971 роках художниця працювала на фабриці «Дружба», де зі звичайної сільської дівчини майстриня виросла до заслуженого майстра народної творчості України, сформувалася як неповторний художник і професійний консультант. З 1971 року Ніна Турчин працювала в Експериментальному цеху петриківського розпису Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату Художнього фонду Спілки художників України, потім в Центрі народного мистецтва «Петриківка».

У ранній творчості художниця надавала багато уваги розробці авторських квіткових форм, які були дещо укрупнені і значно деталізовані. Ці казкові квіти були навіяні степовим вітром, достиглими полями пшениці, кетягами червоної калини. Загалом квітування для селянина – найважливіша пора, оскільки визначає, чи зав’яжеться на квітці плід, чи зав’яне пустоцвітом. Так і в житті людини закладається «у квітучому віці» все, що треба здійснити на віку. Народна пісня порівнює дівчину і її коханого з квітами. Зів’яла квітка в зображенні означає розлуку, смерть. І в цьому ж ряду знамениті Шевченкові порівняння: «думи мої – квіти мої, діти», «моя пташко, мій маковий цвіте», «мій братику – Королевий цвіте». Це пояснює, чому в селянському сприйнятті світу квітка – один із найзмістовніших символів і поетичних засобів, який відображає ці символи.

Ніна Іванівна створює чіткі, каліграфічні та лаконічні композиції. Наприклад, у декоративному панно «Букет» художниця використовує традиційні елементи орнаменту, але все ж таки тяжіє до укрупнення центральних квітів, намагається не перевантажувати картинну площину дрібницями, дає їх стримано та виважено. Майстриня проявляє себе як талановитий колорист, створюючи нові та незвичні кольорові гами та форми квітів. Мисткиня створює цікаву форму квітки, скоріше похідної від кучерявки, п’ять пелюсток якої трактуються як листя, між ними проглядає жовте тло-серединка. Ззовні пелюстки пов’язані рядом мазків, які поєднують їх у цілісну квіткову форму. Роботи 1980–1990-х відзначаються віртуозним технічним виконанням. Художниця активно включає до своїх композицій орнітоморфні мотиви, зокрема зображує півнів, зозуль, лелек, пав. Наприклад, панно «Петриківський килимок», «Півник у квітах» яскраві та сонячні, сповнені любові до природи.

Символічне значення у творчості Ніни Турчин мають і фантастичні птахи. Пташина пісня – це метафора щастя, добробуту та миру, адже пташка співає, коли тихо, мирно, не співає, перед грозою чи коли чує постріли гармат і рушниці. Символічного навантаження у творчості художниця надає кольорам. У її мальовничому світі: червоний – пристрасть, зелений – життя, синій – небо, фіолетовий – космос. Саме тому майже не користується останніми, бо вважає, такі висоти для себе недосяжними. Її панно є відгуком на рідкісну за багатством і щедрістю природу рідного краю. Загалом, у народній творчості зв'язок майстра і рідної землі особливо глибинний і безпосередній. Тому неповторність української природи завжди була джерелом нескінченної різноманітності форм і видів діяльності майстрині, її декоративних мотивів і кольорової палітри. Від барвистої в’язі петриківського розпису глядач відчуває аромат трав, ягід і квітів привільних степів Придніпров’я. Кожна робота художниці є схилянням перед земною красою, яке спонукає на створення своєрідного декоративно-художнього літопису флори та фауни Придніпров’я.

На створення картин художницю надихають мальовничі краєвиди, лагідне сонце і щасливий дитячий сміх. Перед тим, як почати роботу над черговим твором, майстриня ретельно продумує композицію і колірну гамму майбутнього панно. Адже, на думку художниці, тільки робота, в яку ти вкладаєш душу, привабить увагу глядача. Малювати для Ніни Іванівні – це велике задоволення, можливість завдяки творчості створити добрий настрій, спокій і казковий світ для свого глядача. У зрілі роки мисткиня ще більше поринула у своє захоплення кольором, з яким багато експериментувала і часто зосереджувалася на зображеннях атмосфери, тимчасових природних станів: ранок, день сонячний чи похмурий, сутінки, пори року. Колір у роботах майстрині наче мелодія пісні, яка торкається душі глядача та майстерно виражає чуттєво-емоційний аспект картин. Багатство найрізноманітніших відтінків, об’єднаних в один колорит, створює майже імпресіоністичний настрій деяких її робіт «Осіння пісня», «Холодний ранок», «Рожевий світанок».

Окрім квіткових орнаментів, серед улюблених мотивів Ніни Турчин, можна побачити декоративні, пейзажні. Особливо вдало художниця малює підлаковий розпис по дереву, де вона не просто механічно поєднує золотаве тло деревини з розписом, а з великим смаком намагається згармоніювати його з приємною дерев’яною текстурою, часто обігруючи її недоліки, перетворюючи на чесноти. Майстриня створює високохудожні композиції на тлі нетонованого дерева, віртуозно обігруючи його природну текстуру як частину пейзажу. Панно «Після дощу», таріль «Лелеки над селом» з українським сільським краєвидом, петриківськими квітами та лелеками у теплому лаконічному колориті стали візитівкою авторського стилю Ніни Іванівни. Тим, кому доводилося бувати в таких місцях, відразу відчують те, що безперечно єднає їх із душею художниці, українського села і тамтешнього люду. Природа, вітер, сонце, брижі води в річці, з-поміж дерев і садів виринають білі хати… Все це захоплює, зігріває, спонукає до роздумів про своє рідне, надихає робити добро та неймовірне бажання приїхати додому, в рідні краї.

У сюжетних роботах, головні образи яких розкриваються через птахів, майстриня часто торкається філософських тем і вічних цінностей – доброти, вірності, кохання. Наприклад, панно «Сім’я», «Перше побачення», «Веселі пташки», «Мамина наука». В основному арсеналі образів, які використовує майстриня, значне місце відводиться калині, лелекам і фантастичним птахам, через які художниця може передати свої відчуття. Для художниці немає кращого птаха за лелеку, адже він приносить щастя у домівку, це символ любові до батька-матері, котрі благословили тебе на світ, а тому це – й символ сімейного добробуту, любові до рідної землі, Батьківщини. Лелеки поселяються в тих дворах, де спокій, де немає сварок, де закладене щастя, і мостять гніздо на відкритій місцевості, щоб нічого не заважало бачити сонце. Ще, на думку майстрині, у лелеці поєднуються три чисті символічні кольори: білий, чорний і червоний.

Творчість Ніни Турчин самобутня і багатогранна, кожна її робота характеризуються оригінальністю і високим ступенем стилізації. Народна мудрість і традиція малювання набувають авторської інтерпретації та філософського бачення. Традиція трактується не через механічне відтворення, а має творче переосмислення. Багата фантазія майстрині дарує все нові й нові фантастичні форми квітів, цікаві композиційні та кольорові знахідки. Підкреслена асиметрія, нюансне трактування кольору, оригінальність, чіткість і цілісність композиції, значна варіативність елементів у межах однієї роботи та каліграфічність їх виконання – особливості, що характеризують роботи художниці.

Майстриня брала участь в обласних і міжнародних виставках, її роботи зберігаються у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, Дніпропетровському художньому музеї, Дніпропетровському історичному музеї імені Дмитра Яворницького і Одеському художньому музеї.