Калиниченко Віталій Васильович
Віталій Калиниченко: «особливо небезпечний рецидивіст»

Він був одним із перших, вступив в Українську Гельсінську групу 3 жовтня 1977 року. Український громадський діяч, політичний в'язень у 1966–1976 і 1979–1988 роках, в радянських каральних органах він значився як «особливо небезпечний рецидивіст».

Віталій Васильович Калиниченко народився на Дніпропетровщині 31 січня 1938 року в селищі Васильківка, яке тоді було районним центром, у родині вчителів. Батько, Василь Петрович, викладав російську мову та літературу, мама, Ганна Гаврилівна, – історію. Віталієві було лише кілька місяців, коли батько помер від туберкульозу, мати сама виховувала сина і доньку, вони пережили німецьку окупацію.

1954 року Віталій закінчив школу, мріяв вчитись у військово-морському училищі, але йому ще не було 17 років, потрібних для вступу. Тоді хлопець підробив метрику, додавши собі ще рік собі рік, і став курсантом Ризького військово-морського училища. Втім, довго він там не вчився, оскільки не витримав суворої дисципліни та муштри. Юнака призвали до війська, він служив матросом, мав успіхи, добру репутацію, користувався авторитетом серед товаришів.   

Після демобілізації Віталій Калиниченко здобував вищу освіту, 1964 року закінчив Київський інститут народного господарства, продовжував навчання в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Здобув фах інженера-електрика й економіста, у 1965–1966 роках працював старшим інженером Всесоюзного проєктно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінграді.

Дисидентська діяльність Віталія Калиниченка почалася з малóго. Ще в часи його студентства юнакові запропонували слідкувати за іноземними студентами та доповідати в КДБ. Він відмовився. У зв’язку з цим визріла думка про неможливість жити в Радянському Союзі, де влада не забезпечувала громадянам жодних прав.  Про свій намір втекти з країни, а легального способу покинути її тоді не існувало, він поділився зі студентом з Гани. Той доповів у КДБ. 

У  вересні 1964 року Калиниченка вперше заарештували, проте в січні 1965 року звільнили. У листопаді 1966 року його заарештували вдруге при спробі перейти радянсько-фінський кордон. Бажання виїхати з СРСР влада розглядала як пошкодження психіки, тому таких людей піддавали спеціальній експертизі. Втім в Інституті судової психіатрії ім. Сербського в Москві Віталія Васильовича визнали цілком здоровим. 12 січня 1967 року Мурманський обласний суд визнав дисидента винним у зраді батьківщині та за статтею 64 п. «а», статтями 40, 15 КК РРФСР засудив його до 10 років перебування у таборі суворого режиму ЖХ-385/3 у селі Барашево Теньгушевського району Мордовії. 13 червня 1972 року його перевели до табору ВС-389/36 у селищі Кучино Чусовського району Пермської області.

Будучи в неволі, В. Калиниченко брав участь у боротьбі за статус політв’язня, поліпшення умов утримання. На початку 1974 року він відмовився від радянського громадянства. Наприкінці того ж року надіслав заяву в Президію Верховної Ради СРСР, а копію адресував Комісії з прав людини ООН. У Заяві зазначив, що засуджений за свої політичні переконання і вимагає утримувати його під вартою відповідно зі статусом політв’язня, скасувати вирок і дати можливість представникам міжнародних правозахисних організацій перевірити підстави його звинувачення, засудження й умови утримання під вартою.

У відповідь на ці дії 1975 року Калиниченка перевели до зловісного Володимирського централу, а потім почали возити до психіатричних лікарень: психбараку в Мордовії, інституту ім. Сербського, психіатричної лікарні м. Сичовка Смоленської області. За місяць до звільнення повернули до табору в Кучино, утримували на карантині, перед самим звільненням перевели до табірної лікарні.

Після звільнення 19 березня 1976 року Віталій Васильович повернувся на малу батьківщину, оселився у Васильківці. Тут він перебував під постійним наглядом КДБ, його піддавали переслідуванням, обшукам, моральному тиску. Деякий час працював інженером-економістом на консервному заводі, потім його звільнили і не давали можливості отримати хоч будь-якої роботи.

В каральному арсеналі влади, крім усього іншого, був і такий інструмент як «громадський осуд». Це, коли «добровільно-примусово» зганяли людей, і ті під пильним наглядом партійного керівництва і представників КДБ дружно «засуджували» жертву, часто навіть не розуміючи за що конкретно. 31 березня 1977 року такі збори відбулись у Васильківському підприємстві «Сільгосптехніка», де працював Калиниченко. Представники колективу активно критикували дисидента за його антирадянські погляди, засуджували за націоналістичні вислови й ідеологічно неправильну поведінку, вимагали припинити розповсюдження наклепницьких вигадок про щасливу радянську дійсність. Підсумком було попередження: якщо не виправиться, повідомлять в «компетентні» органи.

У той же період із передач радіо «Свобода» Калиниченко довідався про створення в Україні Гельсінської групи та написав «Відкритого листа» Левкові Лук'яненку, попросив рекомендувати його до складу організації. 3 жовтня 1977 р. він став оголошеним членом УГГ. Уже 10 числа, в новому статусі, написав заяву до Президії Верховної Ради СРСР, в якій заперечував фальшиві твердження радянської влади, що в СРСР гельсінські угоди свято виконуються, писав про факти політичних репресій, арешти й ув’язнення незгодних, утримання їх у божевільнях і таборах. Він знову відрікся від радянського громадянства, відіславши до ВР УРСР свої документи, домагався виїзду з країни  і оголосив десятиденне голодування, яке тримав із 17 по 27 жовтня.

12 грудня 1977 р. у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка у Віталія Васильовича провели обшук, а 18 грудня на захист товариша він разом із іншими членами УГГ підписав Звернення до Белградської наради 35-ти держав, яка зібралася для перевірки виконання Гельсінських угод. Текст звернення передали радіоканали «Голос Америки» і «Свобода».

У квітні наступного року В. Калиниченка заарештували за хуліганство. «Хуліганство» полягало в тому, що він відмовився іти на збори, де обговорювали проєкт нової радянської конституції. І знову відбулося шельмування в колективі «Сільгосптехніки». Крім того, у  Васильківці провели зібрання селян, які «слізно просили» КДБ покарати антирадянщика. Його звільнили з роботи, нової знайти він не міг, тому знову оголосив голодування і навіть надіслав заяву до Дніпропетровського обласного комітету комуністичної партії, в якій просив зареєструвати його як безробітного і надати матеріальну допомогу.

У листопаді 1979 року Калиниченку вже увосьме продовжили термін адміністративного нагляду й оголосили попередження за Указом ПВР від 25.12.72,  примушували забрати заяву про відмову від громадянства та вимоги еміґрації. Тоді ж його заарештували як члена УГГ, звинувативши в «антирадянській агітації й пропаганді». 18 травня наступного, 1980 року, Дніпропетровський обласний суд визнав його особливо небезпечним рецидивістом і за ст. 62 ч. 2 КК УРСР засудив до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.

Термін спочатку відбував у ВТК-10 Дубравлагу в Мордовії. У жовтні 1980 року переведений на дільницю особливого режиму колонії ВС-389/36-1 у селищі Кучино Чусовського району Пермської області. За спробу передати на волю заяву протесту у жовтні 1981 року його перевели до карцеру, а потім – до камери-одиночки.

На початку 1983 року за активну участь в акціях протесту в таборі Чусовський суд перевів В. Калиниченка на три роки до Чистопільської в’язниці УЭ-148/ст. 4 в Татарській АРСР, а скоро повернули до Кучино. В грудні 1987 р. кучинську колонію розформували, а в’язня перевели до ВС-389/35 на ст. Всехсвятська.

18 квітня 1988 р. Віталій Калиниченко був звільнений. Якийсь час він проживав у рідній Васильківці, потім у Харкові. Після двох років, на початку квітня 1989 року, виїхав до США, решту життя мешкав у Вашингтоні.

За громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод Указом Президента України від 8 листопада 2006 року Віталій Калиниченко нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Україну він востаннє відвідав у серпні 2008 року. Багато років тяжко хворів, далися взнаки роки в радянських таборах. Помер Віталій Васильович Калиниченко 27 квітня 2017 року в м. Сілвер Спрінг штату Меріленд у США.

Його правозахисну діяльність високо оцінювали як за його життя, так і після смерті. Зокрема з великим пієтетом відгукувався про нього відомий український журналіст, публіцист, письменник, історик Вахтанг Кіпіані. Іменем Віталія Калиниченка названі вулиці у містах Дніпро та Кривий Ріг.

Фото з відкритих джерел Інтернет