Перші директори ДМетІ 1930–1937-х років

Період часу, який охоплює запропонований читачеві нарис, за влучним виразом доктора історичних наук, професора Ганни Кирилівни Швидько (1944 - 2022) можна вважати «семирічкою партійних призначенців».

Біографії цих людей вирізняються скупістю фактів і навіть дати життя не до кінця з’ясовані. Але про них варто пам’ятати, оскільки забудькуватість є прямою дорогою до повторення уже набутого трагічного досвіду.

Іуда Лазарович Малкін (1898–19??)

У віці тридцяти двох років вчорашній студент Дніпропетровського гірничого інституту, який закінчив металургійний факультет у 1929 році за фахом інженера-металурга, доменщика Іуда Лазарович Малкін отримав пропозицію від державно-партійних органів очолити щойно створений у квітні 1930 року Дніпропетровський металургійний інститут. Його директорство тривало трохи більше року й закінчилось з першими спробами пошуку радянською владою «ворогів народу» та «німецьких шпигунів» серед інститутської професури.

Почнемо з гортання сторінок етимологічного словника. «Чаус» («чауса») – давньоруське слово, яке вживалося на позначення низини, болотяної місцевості. У давньобілоруській мові слово «чаус» означає «мисливець на птахів» (від «чайка», чи «чая») – птах, що живе біля води. Також, можливо, що слово «чаус» походить від тюркського «чауш» – вартовий, посланець, воїн. Містечко Чауси посеред безкрайнього Полісся відоме від 1581-го року, коли воно було селом Чаусовичами. Чауси стоять при річці Басі у болотяній місцевості. У 1604 році поселення набуло статус міста, а у 1634 році – отримало від польського короля Владислава Вази право самоуправління за Магдебурзьким статутом у складі Речі Посполитої. Після першого поділу Польщі у 1772 році – увійшло до складу Могильовської губернії Російської імперії, як повітове місто – від 1777 року.

Та була в історії містечка й козацька сторінка. У 1655–1659 рр. тут розташовувався білоруський (чауський) полк як адміністративно-територіальна та військова одиниця Війська Запорозького. Очолював його зять гетьмана Богдана Хмельницького полковник Іван Нечай. Територія Білоруського полку була об’єктом суперечок Війська Запорозького та Московського царства. З огляду на це, вона не мала усталених кордонів.

До складу полкової козацької старшини (штабу) входили полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі. Полк поділявся на сотні. У складі Білоруського полку було 19 сотень.

Ось у такому багатому на історію та мальовничому поліському краї народився перший директор Дніпропетровського металургійного інституту, створеного 17 квітня 1930 року шляхом реорганізації Дніпропетровського гірничого інституту.

Іуда Малкін народився у 1898 році у місті Чауси, Могильовської губернії (нині – територія Білорусі) в родині крамаря Лазаря Малкіна. Після подій 1917-го року батько Іуди Малкіна став дрібним чиновником-службовцем, оскільки замолоду отримав непогану освіту при місцевій синагозі. Як людина практичного складу розуму він прагнув забезпечити дітям статусний фах. За давньою юдейською традицією, свого сина Іуду у віці п’ятнадцяти років він віддав в учні до аптекаря села Беки (білоруською – Бякі), аби той здобув в усі часи затребувану професію фармацевта. До 1917-го року Іуда старанно навчався науці поєднання компонентів різних мікстур, спочатку як учень, а згодом і як самостійний фармацевт.

Та революційні події кінця 1910-х років не оминули його. Від 1920-го року він став бійцем Червоної армії і відзначається на фронтах Громадянської війни.

У 1921 році, за вимогою партійних органів нової влади, Іуда Малкін був направлений до Катеринославського гірничого інституту на посаду комісара. Цю роботу він виконував до 1925 року, коли отримав нове призначення – завідувача інформаційним відділом Губкому КП(б)У.

Практична хватка була характерною рисою характеру І. Малкіна, тому він ніколи не цурався будь-якої освіти. Отже невипадковим є той факт, що у 1929 році Іуда Лазарович Малкін закінчив Дніпропетровський гірничий інститут, отримавши диплом інженера-металурга за доменним фахом. Профільною кафедрою в інституті на той час керував відомий професор Павло Германович Рубін (1874–1960).

Протягом року по закінченні навчання Іуда Малкін працював інженером на Дніпропетровському металургійному заводі ім. Петровського. Його трудова біографія продовжується на посаді проректора з навчальної роботи ДГІ аж до квітня 1930 року.

17 квітня 1930 року, згідно з рішенням державних органів СРСР, у м. Дніпропетровську було утворено три окремі вищі технічні навчальні заклади – гірничий, металургійний і хіміко-технологічний інститути.

Першим директором новоствореного Дніпропетровського металургійного інституту за погодженням із державними та партійними органами було призначено І.Л. Малкіна. Водночас він обіймав посаду асистента й вступив до аспірантури при кафедрі металургії чавуну ДМетІ, яку на той час очолював уже раніше згадуваний професор П.Г. Рубін. Новий працівник починає викладати студентам-металургам курси паливних матеріалів і металургії чавуну.

Посаду директора ДМетІ Іуда Малкін обіймав до липня 1931 року. Час його звільнення співпадає з початком арештів інститутської професури у справі так званого «Інженерного центру». Саме у цій сфабрикованій органами Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) було затримано на півроку професорів ДМетІ А.П. Виноградова і П.Г. Рубіна. Винесені вироки примхою долі так і не було виконано, але науковці більше в ДМетІ не працювали. Подальша доля Малкіна після звільнення з посади директора ДМетІ невідома.

Микола Петрович Циплаков (1901–1942)

Наступником І.Л. Малкіна на керівній посаді очільника ДМетІ став також один із комісарів ДГІ Микола Петрович Циплаков. У віці тридцяти років він очолив Дніпропетровський металургійний інститут.

Шість перших років становлення цього вузу він очолював його, закладав підмурок металургійної освіти та науки в Україні. Формував трудовий колектив, який у майбутньому став відомим на увесь світ іменами вчених-академіків О.П. Чекмарьова, П.Т. Ємельяненка, К.Ф. Стародубова, Ю.М. Тарана-Жовніра, М.І. Гасика, а також науковими школами металургів-прокатників, трубопрокатників, термістів, металознавців та електрометалургів.

Цікаво, що у російському історичному дискурсі немає у доступі для широкого загалу інформації про те, а яким же чином жили люди до указу царя Михайла Романова. Понад 350 років тому на широких просторах цих одвічних мокшанських земель ратними людьми московського царства на правому березі річки Лісний Вороніж (або Лісовий Воронеж) було засновано поселення, яке отримало назву Козлів (рос. Козлов). Нині цей населений пункт від 1932 року має назву Мічурінськ.

За однією з версій, першопрохідцями цих місць були ченці-пустельники, які у 1627 році заснували в цій місцині свою громаду. Згодом до них долучились ратні люди, які у 1636 році за наказом царя Михайла Романова почали розбудову дерев’яної фортеці, яка у свої найкращі часи мала вигляд кремля, була у формі чотирикутника і крім потужних дерев’яних стін мала ще близько 20 оглядових веж. Містечко було побудовано у цій мальовничій місцині, аби бути форпостом від набігів кочовиків – кримських і ногайських татар та інших народів, які не вели суто осілого способу життя та повсякчас прагнули вдертися на терени нової східноєвропейської держави.

До початку ХХ століття тихе повітове містечко жило своїм розміреним життям, підлаштовуючи його під цикл щорічних селянських ярмарків. Адже місцевість поблизу виявилася чорноземною та хлібодайною, тому навіть за умови відсутності нормальних шляхів сполучень різноманітні торгові люди і підприємливі селяни та ремісники прагнули отримати хоча б дещицю від цих природних багатств мальовничого мокшанського краю.

Межа ХІХ і ХХ століть виявилася вельми щедрою на різноманітні революційні події як у економічному, так і суспільно-політичному житті. Відміна кріпацтва у 1861 році та подальший стрімкий індустріальний розвиток, пов’язаний перш за все із розбудовою залізничних шляхів сполучень, зокрема і у Тамбовській губернії, зумовили стрімке зростання серед міського повітового населення. Саме таким новим містянином був селянський син Петро Циплаков, який наприкінці 1890-х років працевлаштувався на роботу на залізниці.

Микола Петрович Циплаков (1901–1942 рр.) народився 7 березня 1901 року в м. Козлов Тамбовської губернії у родині коваля, що працював у Козловських залізничних майстернях. Та батько помер рано, у 1906 році, тож матері довелося наймитувати, працюючи хатньою робітницею в родинах заможних городян. Коштів від нехитрих заробітків вистачило лише на те, аби її син Миколка отирав початкову освіту – навчився читати та писати – у сільській трикласній школі, яку він так і не закінчив, оскільки із десяти років мусив іти у найми.

Роботи у повітовому місті Козлов хлопець не знайшов, тож подався до губернського міста Тамбова, у якому працював різноробочим у приватних осіб із 1911 до 1915 року. У віці чотирнадцяти років Микола переїздить до Москви, де працевлаштовується у авторемонтних майстернях фірми «Дукаце» і працює у них наступні два роки до 1917 року.

Буремні події кінця 1917 року юнак спочатку прагне перечекати у рідних краях, тому повертається до рідного м. Козлова, де до 1919 року працює підручним котляра у залізничних майстернях. Та суспільно-політичні події вирують і у повітовому містечку, тож Микола Циплаков потрапляє у це бурхливе море і у 1919 році вступає до лав комуністичної спілки молоді. У ній він перебував до 1923 року. Водночас у 1919 році під час наступу військ Колчака М. Циплаков добровільно вступає до лав Червоної армії. Як молодого комсомольця його постановою Тамбовського губернського комітету комсомолу було направлено на курси червоних командирів, на яких той навчається з квітня по серпень 1919 року. Далі були чотири роки бурхливої воєнної кар’єри у різних військових частинах і на різних фронтах. Врешті-решт восени 1922 року опиняється на лекторській роботі у складі Першої кінної армії у м. Таганрозі.

У березні 1923 року М. Циплакова було призначено керівником дивізійної та губернської партшколи, яка територіально перебувала у м. Запоріжжі. Працював він на цій посаді до вересня 1923 року, читав лекції червоноармійцям із політичних і економічних дисциплін. Після ліквідації партшколи отримав посаду в політвідділі 30-ї Іркутської дивізії. Наприкінці 1923 року він захворів і через це був комісований із лав збройних сил у запас.

Від грудня 1923 до вересня 1927 року Микола Циплаков керує партійною школою, працює на посаді секретаря райкому в м. Катеринославі. У вересні 1927 року вступає до Дніпропетровського гірничого інституту на факультет гірничозаводської механіки. Під час навчання виконує на громадських засадах обов’язки пропагандиста при кабінеті агітації та пропаганди у 1928 році. А у 1929 його було обрано секретарем партійного факультетського осередку. В 1930 році Миколу Циплакова обрали секретарем парткому гірничого інституту.

По закінченні вузу в червні 1931 року його залишили на посаді асистента при кафедрі гарячої обробки металів. А уже у вересні 1931 року Микола Петрович у віці тридцяти років очолив торік створений Дніпропетровський металургійний інститут (ДМетІ). Призначення відбулося за партійною лінією, адже ідеологія у країні рад була увесь час її історії на першому місці.

Науковою аспірантської роботою М.П. Циплаков, обіймаючи посаду директора, не займався через щільний графік на адміністративній посаді. Водночас поєднував директорство з роботою у партійних (у обкомі КП(б)У із 1932 року) та виборних (депутат міськкому із 1931 року) органах місцевої влади.

Обіймаючи посаду директора ДМетІ, постійно перебував під пильним наглядом державно-репресивних органів. Про це свідчать матеріали, опубліковані в Україні у 2009 році у книзі під назвою «Реабілітовані історією» у двадцяти семи томах. У ній наводиться стаття «Покривателі ворогів народу» із газети «Зоря» від 1 березня 1937 р., у якій говориться про те, що спеціальна комісія, створена у ДМетІ, прийшла до висновку, що в інституті протягом декількох років працювала група вчених-троцкістів. Причому вони були особистими друзями директора ДМетІ М.П. Циплакова та деяких членів парткому. Керівництво інституту звинуватило учасників комісії в тенденційному викладанні фактів, погрожуючи, що за дискредитацію відповідальних осіб члени комісії можуть бути позбавлені партійних квитків. Після публікації статті такого змісту питання арешту директора ДМетІ стало лише питанням часу.

Ще один документ – донос на керівників інститутів нашого міста, наведено у книзі «Реабілітовані історією» на стор. 581. Наведемо його фрагмент мовою оригіналу.

«Как-то весной или в начале лета 1936 г. директора вузов: Герасимов – директор Горного института; Цыплаков – директор металлургического института; Белокопытов — директор химико-технологического института,… я и Bетров (секретар міськкому КП(6)У) устроили поездку на моторной лодке металлургического института по Днепру. B разговоре Bетров опять коснулся вопроса направленности политики партии и высказал мысль, что ждать в этом вопросе изменений не приходится, что изменения можно добиться только путем организационного нажима снизу.

Присутствовавший здесь Цыплаков, соглашаясь с Bетровым, добавил: «Hадо директорам BУЗов создать монолитный 6лок, который 6ы мог по всем вопросам вузовской жизни противостоять установкам партии и проводить в жизнь то, что находим нужным мы».

Чи насправді була розмова такого змісту, а чи це звичайний донос, написаний під примусом – питання відкрите.

Микола Циплаков очолював ДМетІ до 1937 року. Після нього цю посаду обійняв багаторічний і легендарний директор (ректор) ДМетІ Микола Хомич Ісаєнко.

Після 1937 року інформація про М.П. Циплакова відсутня. У фондах народного музею ДМетІ зберігається лише сповіщення про смерть червоноармійця Циплакова М.П. 15 серпня 1942 року. Місце поховання – невідоме. Цей документ було видано дружині Поліні Василівні Устьяновій 24 лютого 1947 року задля оформлення пенсії за загиблим родичем.

Зі спогадів Івана Максимовича Шаповала

Відомий на Придніпров’ї краєзнавець Іван Максимович Шаповал (1905–2003) 7 лютого 1972 року уклав і залишив на зберіганні у фондах Народного музею ДМетІ свої спогади про Миколу Петровича Циплакова під промовистою назвою «Таким він був».

У 1935–1938 роках Іван Шаповал був студентом групи Л-5 (ливарне виробництво). Навчання суміщав із роботою у парткомі інституту, оскільки був членом КПб (У) від 1928 року та редколегії багатотиражної газети «Сталінець», яка згодом отримала назву «Кадри металургії». Саме у цей час директором ДМетІ був М.П. Циплаков.

Перше їхнє знайомство відбулось у середині 1930-х років. Ось як І. Шаповал описує своє перше враження: «За столом сидів охайно одягнений чоловік вище середнього зросту, лобастий, очі посажені глибоко, розумні, гострі, обличчя продовгувате, вдумливе».

Бесіда у кабінеті керівника інституту була неквапливою. Директор поцікавився у студента Івана Шаповала щодо його навчання та громадської роботи. А приводом до зустрічі була відмова Івана редагувати багатотиражну газету інституту. Та Микола Петрович знайшов аргументи, аби студент Шаповал змінив свою точку зору.

Зі спогадів випливає, що директор ДМетІ намагався бути якомога ближче до співробітників: на будівництві нового корпусу, в студентському гуртожиткові, на Вченій Раді чи мітингові з нагоди державних свят. Ось як про це у спогадах пише І. Шаповал: «… До нього доступно було зайти і в кабінет. І зустрітись на вулиці. І в коридорі інституту. Він з природи був простий, не чванькуватий, доступний, людяний. М.П. Циплаков добре знав своє діло, він був на своєму місці…»

Чимало уваги директор приділяв культмасовій роботі в інституті, аби дозвілля студентів відбувалося із максимальною користю. При інституті працювало чимало студентських гуртків, хор, різноманітні спортивні секції. І до всього директорові було діло, усім він цікавився, занурювався у вирішення поточних проблем студентського життя.

Особливо прискіпливо директор ставився до редагування багатотиражної газети. Вона, на його думку, мала висвітлювати як найкращі здобутки студентської молоді та знайомити читачів із професорсько-викладацьким складом. Причому викладачі інституту мали бути представлені на газетних шпальтах звичайними людьми. У статтях про них мали висвітлюватися не лише наукові здобутки, а й їхні людські риси, життєві інтереси та цікаві біографічні випадки. Як от про професора Костянтина Едуардовича Рериха, який ще у студентські роки переклав з німецької мови російською двотомний підручник із дизельмоторів.

Але розговорити дещо замкненого професора було завданням не з легких. Життєвий досвід підказував йому необхідність більше слухати та поменше висловлюватися з будь-яких тем, якщо це не стосувалося суто викладання лекційного матеріалу. Та молодий журналіст Іван Шаповал вирішив все ж таки спробувати розговорити «знаюку-професора». Ключиком до початку розмови послужило наведення професорові декількох фактів його біографії, як от про володіння ним ще зі студентських років іноземними мовами, конструювання підводного човна… Це справило враження, професор Рерих поцікавився, звідки така обізнаність, адже він ніде не оприлюднював подібні факти зі свого життя до 1917 року. Іван Шаповал повідомив, що про усе це дізнався із бесід з академіком Дмитром Івановичем Яворницьким, директором Дніпропетровського історичного музею, де він працював до того, як стати студентом ДМетІ.

Приємні спогади про спільних знайомих розчулили неговіркого професора. Він запропонував І. Шаповалу навідати його вдома на вихідних задля неспішної розмови. Молодий редактор газети підготував десять запитань до відомого професора і за дві години недільної бесіди записав змістовне інтерв’ю із вченим, завідувачем кафедри теплотехніки ДМетІ Костянтином Едуардовичем Рерихом.

Згодом, після узгодження тексту із автором, матеріал було надруковано у багатотиражній газеті інституту. Директор М.П. Циплаков від початку скептично ставився до того, чи зможе студент Іван Шаповал взяти інтерв’ю у неговіркого процесора. Та коли прочитав матеріал на шпальтах інститутської газети, щиро привітав наполегливого редактора з успішним досвідом спілкування з професором Рерихом. Побажав подальших успіхів.

За спогадами Івана Шаповала, саме наполеглива праця у інститутській газеті дозволила йому покращити свої умови проживання й отримати окрему кімнату, в якій він мешкав до закінчення навчання у 1938 році. А допоміг у цьому директор Микола Петрович Циплаков.

Наостанок ще раз надамо слово І.М. Шаповалу, який у своїх спогадах переповідав одну бувальщину зі слів М.П. Циплакова:

«У моєму кабінеті йшло засідання вченої ради. Обговорювали учбові плани, програми навчання. Скінчилося засідання. Всі вийшли з кабінету. Залишився один професор С.П. Гомелля. Він щось, бачу, мнеться, треться, а сказати не зважиться. Я тоді й питаю його: «У вас, Степане Прокоповичу, якесь питання до мене?»

– Так, вгадали. Скажіть, Микола Петровичу, де мені одержати гроші за ці дві години, що я просидів у вас на раді?

– Так це ж ваша службова справа, обов’язок ваш, ви ж за це зарплату одержуєте!

– А я думав, де б його відмітитись, щоб бухгалтерія врахувала. Тоді пробачте мені…»

Для повноти матеріалу, варто подати деякі біографічні дані про згаданих у спогадах І.М. Шаповала професорів К.Е. Рериха та С.П. Гомеллі.

Рерих Костянтин Едуардович (23.04.1878–1935). Доцент (1912), доктор технічних наук (1916), професор (1918). Співробітник НМетАУ з 1930 р. Завідувач кафедри теплотехніки (1931–1935). Основні напрями наукової та науково-педагогічної діяльності: покращення роботи газоповітряних машин на металургійних заводах. Опублікував 48 наукових праць, 5 підручників, у т.ч. «Теорія регулювання машин», «Прикладна механіка», «Технічна термодинаміка». [див. Рерих Костянтин Едуардович (23.04.1878 – 1935) // Національна металургійна академія України в іменах [ енциклоп. довід. ].– Д.: АРТ-ПРЕС, 2008.– С. 201.]

Гомелля Степан Прокопович (26.09.1875–17.06.1959). Доктор технічних наук (1940), професор (1920). Співробітник НМетАУ з 1930 р. Завідувач кафедри прикладної механіки (1931–1937). Основні напрями наукової та науково-педагогічної діяльності: теорія колодкових гальм вантажопідйомних машин, нова конструкція кранів. Опублікував 116 наукових праць, у т.ч. 26 винаходів, підручник «Тормоза грузоподъёмных машин». Під його керівництвом захищено 25 кандидатських дисертацій. [див. Гомелля Степан Прокопович (26.09.1875–17.06.1959) // Національна металургійна академія України в іменах [енциклоп. довід.].– Дніпропетровськ: Арт-прес, 2008.– С. 121.].