Острів Городище. Легенди та перекази

Щоб розібратися у питанні – чи насправді Запорозька Січ могла бути на острові Городище (Томаківка), необхідно застосувати комплексний підхід. Це дозволить ширше охопити історичний контекст і глибше орієнтуватися в ньому. Доцільність залучення додаткових джерел добре ілюструє приклад збережених топонімів, пов’язаних із добою запорозького козацтва. У радіусі десяти–двадцяти кілометрів від острова Городище (Томаківка) теоретично могли існувати козацькі зимівники – хутори, де мешкали козаки, займаючись полюванням, рибальством, бджільництвом та іншими ремеслами.

Ймовірна територія розташування зимівників досить велика.  Кожне місце, що згадується в легендах, як пов’язане із запорозькими козаками, неодноразово відвідували та вивчали учасники товариства «Марганець Туристичний» у межах краєзнавчих експедицій.

У районі острова нині відомі такі топоніми, що мають зв’язок із козацькою добою: балки Княжа, Чернишівка, Отченашівська, Байдукова та урочища «Сірківка», «Гаркушивщина». Деякі з них, як от балка Княжа та Сірківка, супроводжуються цікавими легендами, тоді як про інші збереглися лише скупі згадки про наявність козацьких зимівників.

Балка Княжа

Навколо острова Городище (Томаківка), як і по всій території Запорозьких вольностей знаходиться велика кількість балок, виникнення їхніх назв часто пов’язане з часами запорозького козацтва. Одну з таких легенд записав нікопольський краєзнавець Іоан Карелін; ця публікація була оприлюднена в журналі «Записки Одесского общества» в 1875 році.

«Старожилы, по рассказам своих дедов, утверждают, что Речище во время Запорожцев было шире и удобнее для стоянки морских судов, приходивших из Турции и других мест. Но в одно время, когда на рейде против окопа стояло турецкое судно, разразившаяся гроза со страшным ветром потопила его и быстрым течением Речища занесло то место песком, на котором в течение 2–3 лет вырос лес, теперь существующий, сузившийся фарватер Речища.

Рассказывают также, что татары под предводительством своего князя (Хана) однажды пробрались к Сечи для грабежа; Запорожцы отразили их набег и самого князя изрубили в куски. Овраг, где совершилось это происшествие к западу от лимана, на котором теперь расположена главная и большая половина села Красногригорьевки, называется и поныне Княжей балкой».

Балка Чернишівка

Балка Чернишівка розташована поблизу селища Тимошівки, яке знаходиться поруч із селом Красногригорівка (раніше Чернишівка). Балку можна помітити, проїжджаючи Нікопольською трасою – у районі села Тимошівка над балкою зведено бетонний міст. Мені доводилося бувати в цій балці восени та взимку. Вона простягається від Тимошівки в степ, досить широка та глибока, місцями має круті глиняні обриви, поросла байрачним лісом. Про цю балку згадував історик Адріан Феофанович Кащенко у своїй роботі «Великий Луг Запорозький» (1917 рік).

«На місці південної Чернишівки ще за часів Старої Січі був зимівник запорожець Черниш, іменем якого названі як село Чернишівка, так і лиман, що прилягає до цього села, а також балка, що впадає в Чернишівський лиман зі степу. З часом навколо зимівника Черниша зросло таке велике село, що його частина перекинулася на північний бік лиману».

Автор книги впевнений, що зимівник існував ще до появи с. Червоногригорівка, але не вказав джерело. Водночас слід додати, що село Червоногригорівка (Чернишівка) та прилеглі до нього землі після ліквідації Запорозької Січі належали графу Івану Григоровичу Чернишеву та його дружині Анні Олександрівні Ісленьовій.

Балка Отченашівська

«Степи за Запорожжя були вільні, а народу жило мало. В одній балці сидить, було, зимовником один козак, а в другій – другий, верстов за 3, або і 5. Так и тепер балки звуться: Отченашкова балка – сидів зимовником Отченашко».

Ці слова записав історик Л.В. Падалка, вони належать Андрію Печериці – мешканцю села Грушівки (Гологрушівки), слід зауважити, що останній хоча й був місцевим жителем, однак не був корінним, про що, власне, сам і зазначає. Більше того, він стверджує, що в Грушівці (Гологрушівці) мешкає прийдешній люд. Тож звідки йому було відомо про існування козацького зимівника в балці Отченашковій – залишається загадкою. У наші часи місцеві жителі називають цю балку не «Отченашкова», як це розповідав А. Печериця, а балка «Отченашівська».

У книзі С.Ю. Доброжинського «Юго-восточная часть Южно-русского Марганцевого месторождения», 1908 р., ми знаходимо карту, де ця балка також підписана як Отченашівська. Можливо, спочатку балку справді називали трохи інакше, але з часом назва зазнала незначної трансформації.

На відміну від вищезгаданої балки, нині майже ніхто з місцевих жителів не згадує про те, що тут був зимівник козака Отченашка. Можна припустити, що стаття Л.В. Падалки була опублікована раніше, ніж роботи А.Ф. Кащенка.

Підземний тунель

Від місцевих жителів частіше можна почути не історичні факти, а легенди та перекази, які за традицією передаються із покоління в покоління. Їх джерелами могли бути як книги, статті, так і звичайні розповіді. І хоча такі історії не завжди підтверджені документально, все ж таки заслуговують на увагу. Зазвичай старожили розповідають про минуле з щирою вірою та зацікавленістю. Як відзначав Д.І. Яворницький, навіть у народних оповідях можна знайти нитки, що ведуть до нових історичних відкриттів.

Одна з історій, пов’язаних з островом Городище (Томаківка), що найчастіше розповідають, стосується підземелля. У 2020 році, спілкуючись із корінним жителем м. Марганець – Володимиром Кононовичем Савенком, вдалося дізнатися, що в дитинстві йому пощастило на власні очі бачити Великий Луг. А одного разу на острові, який у ті роки називали «Комуною» (через розташований там колгосп ім. Орджонікідзе), він потрапив до печери, розташованої з західного боку острова. Володимир Кононович розповів, що всередині печери вдалося знайти навіть бочку, але яких розмірів була печера, точно сказати не зумів, бо не пройшов її до кінця. За розповідями інших очевидців, довжина печери може сягати 500 метрів.

Місцями цей тунель був завалений камінням, доводилося пробиратися й пролазити крізь завали. У печері було досить страшно, особливо весною, коли туди заповзало чимало різних змій, у тому числі й полози. Вочевидь їм подобалися саме такі затишні місця.

Про ту ж печеру доводилося чути подібні розповіді й від інших місцевих жителів, які також спускалися всередину печери, бачили бочку, а в ній – щось схоже на червоне желе.

На острові можна було зустріти різних тварин, зокрема єнотоподібних собак і навіть вовків. Далі Володимир Кононович розповів, що деякі господарі вивозили свиней на острів Городище (Томаковка), де вони паслися на вільному випасі. Подібні відомості зустрічаються і в книзі Д.І. Яворницького.

Підземелля

Старожил села Максимова (Енгельс) Михайло Федорович у молодості працював у геологорозвідці та встиг побачити Великий Луг до затоплення – з його плавнями і річками. Він розповів, що добре знав острів Городище (Томаківка). З південної сторони острова, біля річки Річище, знаходився високий крутий берег з печерою, куди, за його словами, могли заходити навіть кораблі. Після затоплення це місце осіло, і там утворився майданчик, де пізніше грали у волейбол і футбол. Михайло Федорович також розповідав, що сам відвідав цю печеру.

Із західного боку острова, за його розповіді, печера була з ракушняку. Спочатку печера була вузькою (йому довелося пролазити по-пластунськи), а далі вона розширювалася – ставало більше місця, як у невеликій кімнаті сільської хати. Далі знову були завали засипані камінням, доводилось пробиратися крізь них.

За спогадами старожила, у печері було моторошно, крім того, навесні туди забиралося безліч змій. А на острові він неодноразово зустрічав різних звіряток, включно єнотоподібного собаку та навіть вовка.

Озера

«Цікава рибалка була на острові Городище, тоді ще Ревун з північної сторони омивав острів, а Русло – з півдня. Щоб потрапити на острів, потрібно було переплисти річку Ревун. Там було два озера: Довге та велике Кругле на схилах острова за течією Ревуна. Восени, коли озера міліли, навколо них ріс не очерет, як тепер, а стрілолист. Щоб дістатися до середини озера, треба було перейти бродом – косили стрілолист, інші трави і йшли посередині, прибираючи ряску. Рибалки заходили бродом в озеро, а риба ховалась у ямки й поглиблення ближче до берега, де ріс стрілолист. Спритні рибалки намагалися її там спіймати.

Що нам тоді залишалося робити? Ми брали невеликий ніж, зрізали молоду лозу і малювали коло діаметром близько метра. Через кожні 5–10 см ставили кілки, обмотували їх лозою, а знизу кріпили тоншу лозу, щоб зробити корзину без дна. Беремо її, йдемо по дну озера і встромляємо корзину в мул. Траплялася не тільки риба, а й жаби, вужі – різна живність. Особливо запам’яталися лин і карасі, яких тепер рідко зустрінеш. Щука була дуже спритна, коли потрапляла до корзини, то билася, а потім раз–два і вистрибувала назад. Дізнавшись про це, ми накривали корзину зверху марлею. Опустиш руку і щука вже нікуди не дівається.

Що було характерно – нам часто траплялися в’юни. Доволі цікаво, коли озера пересихали, в пошуках води в’юн міг подолати кілометри суходолу. Але піймати його було майже неможливо, настільки він слизький. Довжина в’юна була приблизно 15–20 сантиметрів. Дуже смачна рибка, справжні ласощі. Для наших батьків линь був «борщовою рибою». Найчастіше траплявся короп, якого називали молодим коропом. Великі коропи попадалися тільки в сітках. Так ми й ловили рибу наприкінці літа, коли водойми міліли.

Ми ходили й на Дніпро, й до Грушевського порому або до озер, деякі з яких пересихали. Заходили в воду, бродили по ній, пильно видивляючись спинки риби та ловили її. Риби було так багато, що всім вистачало. Ловити можна було практично руками, без сучасних снастей і приманок. Іноді вистачало просто підставити штанину або сорочку – риба попадалася навіть так. Ось скільки раніше було риби... Те, що тепер увійшло до Червоної книги, тоді ніхто не забороняв ловити», – із розповіді корінного старожила м. Марганець Володимира Кононовича Савенка.

Риболовля на  лимані

Зі слів старожила Володимира Кононовича, слідує, що риболовлею він захоплювався з дитинства, яке припало на тяжкі воєнні роки. Тоді придбати рибальське спорядження було майже неможливо. Під час весняної повені та розливу лиманів риба заходила на нерест – короп, сом, щука. Володимир Кононович брав із собою складаний ніж, марлю та сталевий дротик, з якого робили гачки або дротяні снасті для лову хижої риби. Іноді рибу ловили навіть голими руками або вилами. Старожил зізнається, що така риболовля була варварською, і якби тоді існували обмеження, це пішло б тільки на користь.

Навесні розливався лиман, який простягався між селом Городищем, вулицею Набережною в місті Марганець та залізничним мостом. Вода затоплювала територію, і течія зносила з плавнів старі дерев’яні корчі. Рибалки спускалися в балку до лиману з вилами й наколювали на них коропів та іншу рибу. Володимир Кононович згадує, що це була жорстока риболовля. Тоді він був ще дитиною і пам’ятає, що якщо наколов коропа, то ніс його на інший берег. На риболовлю ходив разом із сусідом – і міцним, сильним чоловіком, який міг витягнути коропа вагою до двадцяти кілограмів. Вони брали візок і везли рибу додому. У сусіда було п’ятеро дітей, і риболовля була для нього способом прогодувати сім’ю. Коли вода спадала й поверталася в русло, риба теж відходила, але не вся.

Пором на річці

Корінна мешканка села Городище Світлана Володимирівна Патяка у 2017 році розповідала, що на околиці її рідного села, на березі річки Ревунець (Прогной, або Гнилий Ревун), яка протікає поблизу острова Городище, колись була поромна пристань. Назва річки, ймовірно, пов’язана з тим, що вода тут часто застоювалася. Світлана Володимирівна показала місце, де раніше розташовувалась ця пристань. Нині річка майже пересохла, хоча навесні вода іноді з’являється знову.

Річка Ревунець (Прогной) впадає до Чернишевського лиману. Уздовж її берегів ростуть рогіз і старі дерева: в’яз, верба, дика груша та тополя. Між в’язами є тирло – місце, де зазвичай відпочивала або збиралися худоба. Пристань слугувала місцем переправи – звідси пором перевозив людей на «Острів Городище». Саме так жителі села Городище діставалися на роботу. Трохи згодом побудували міст, яким вже можна було дістатися до саду. До речі, коли сад ще функціонував, люди висаджували городи неподалік лиману. Але туди нерідко навідувалися непрохані гості, щоб зібрати чужий врожай. Щоб потрапити на «Острів Городище», де й розташовувався сад, потрібно було переплисти одну річку. Згодом робітники вирішили викопати ще один канал, аби ускладнити шлях дрібним крадіям. До того ж, у саду чергували сторожі.

Світлана Володимирівна згадує, що раніше жителі сусіднього села Красногригорівка влаштовували невеликі кулачні бої з мешканцями Городища.

Золотий кінь

Серед місцевого населення існує одна відома легенда: нібито десь на острові Городище козаки закопали золотого коня. Старожили розповідають, що за часів існування Запорозького козацтва козаки часто воювали з турками. І ось якось вони вирушили у військовий похід – перепливли Дніпро, а потім і Чорне море, щоб дістатися турецьких земель.

Турки не очікували появи запорожців і не були готові до раптового нападу. У тій битві козаки здобули перемогу та привезли з собою багату здобич – золоті прикраси та інші коштовності. Повернувшись на Січ, вони переплавили трофейне золото у фігуру золотого коня. Знаючи, що турки можуть повернутися з помстою, козаки вирішили сховати скарб – і закопали золотого коня десь на острові.

Ця легенда відома не лише в цьому регіоні, а й у багатьох інших місцевостях, де згадуються події, пов’язані з Запорозьким козацтвом. Наскільки вона правдива – кожен вирішує для себе сам. Під час пошуків золотого коня нам вдалось знайти лише череп та і той кістяний...