Вероніка Конькова. Обличчя

Конькова Вероніка Павлівна

Україна, Дніпропетровська область

  • 4 лютого 1978 |
  • Місце народження: м. Сімферополь, Крим, Україна |
  • зооволонтер

Відомий в Україні зооволонтер про незалежність, енергію року та про те, що назавжди…

Зустріти обличчя в сучасному житті — важко. Мова ні про якусь особливу красу, мова про наповнення, що віддзеркалює сердечні рухи, благородство, інтелект. Це речі раритетні, позачасові, але око чіпляється за такі «гачки» дуже зрідка, на жаль.

Коли вперше побачила Вероніку на фото, одразу запитала: «Хто це?» — настільки помітно виділялася вона серед інших. Гармонія та виразність рис і всієї постаті — так. Але мова і про те саме — безцінне наповнення та бажання відкрити його зміст. І відчути себе птахом у небі, що відбуває до невідомого омріяної краю.

Родовід, рослинка, дві тисячі книжок…

У її родоводі — з боку батька монголо-татари, стовпові дворяни, комі-перм’яки, з боку мами — один із дідусів наполовину грузин — його мати чистокровна грузинка, майже з гір, а всі вони справедливо вважають себе царицями. Іншій дідусь із маминого боку — поляк, перехрещений із католиків у православні, одружений на білорусці. І, коли грузинській темперамент нашої героїні, який за їхньою жіночою лінією доволі сильний, накладається на польську впертість і гонор — це компенсує — монгольська холоднокровність.

Щодо дворянства та збереження від знищення цієї гілки, є в родині історія, пов’язана з НКВС зразка 30-х років минулого сторіччя. Подробиці опускаємо, відзначу лише, що люди є різні, гідність зберігали та допомагали в будь-які часи, за будь-яких посад, у тому числі й тоталітарних.

Вероніка народилася в родині бібліотекарів у військовому мікрорайоні Сімферополя. Жили в невеличкому будиночку, що в п’ятдесяті будували полонені німці, із маленькими дворами та палісадниками. Дідусь був саме тим російським військовим, які населяли Крим після Другої світової.

«Коли було рочки три, мене ледве не перший раз навесні вивели на прогулянку, я присіла біля травинки та захоплено промовила: «Матуся, дивись, рослина!» Не травинка, а саме рослина. Мені завжди було цікаве все живе. Рослини на підвіконні, палісадник біля дому, де постійно поралася. Спостерігала за пташками, проводила час із кошенятами й цуценятами. Мені забороняли, тому що в нас із матусею була алергія, але я неслухняна й далі займалася цим таємно від батьків».

Читала Ніка запоєм років із чотирьох, усе що потрапляло під руку, вмовляти було не потрібно. Майже дві тисячі книжок було в домашній бібліотеці, із часом поринула майже ві все близьке до віку.

Через рік, закінчивши школу, вступила до Сімферопольського Університету (пізніше Тавричний національний університет імені В. І. Вернадського) на біофак. Із вступом до університету трапилися проблеми, конкурс у 1995-ому був великим та й хімію вона «завалила». В освіті криза, педагога відповідного не було роки півтора й місяць походів до репетитора не врятував. Рік навчалася на підготовчому, з другого разу — усе вдалося. Навчалася із великим задоволенням. Батьки Тетяна Іванівна та Павло Володимирович закінчили у свій час Ленінградський інститут культури, думали, що донька буде наслідувати, або піде на філфак. Але вона обрала живу природу.

— А жива природа й теорія про неї, суміщаються?

— Було бажання дізнатись, як усе влаштоване, чому трапляється так, а не інакше, яким є зв’язок між тваринами та рослинами.

Коли Вероніка закінчувала університет у неї з’явилися знайомі з Дніпра. Після Нового 2002-го, що зустрічала саме тут, познайомилася з майбутнім чоловіком, у лютому вже переїхала. Звикати до міста було важко, воно здавалося жорстким, відчуття енергетики — напружене, знайомих фактично не було, квартиру винаймали.

— Я купила газету з оголошеннями придбала мапу, сіла на телефон та почала шукати роботу, яка б давала змогу вижити. Максим на той час працював педагогом у школі. Деякий час працювала Вероніка в супермаркеті, освоювала все з нуля, прагнення були помічені й через деякий час вона стала заступником начальника відділу. Коли начальниця змінилася та взяли іншу людину, Вероніка вже навчала її, фактично тягнувши на собі відділ. Наполегливість і вимогливість до себе були своєрідною «кисневою подушкою», давали можливість заробляти. Працювати довелося в декількох торговельних організаціях, у КБ «Приватбанку», страховій компаній. Але все було не до душі.

Лише три роки тому, вона знайшла роботу, що дійсно подобається. Вона полюбляє подорожі й гори й зараз займається туристичним спорядженням. Люди, які працюють поруч — близькі за відчуттям світу.

Пташина історія, довіра та незалежність

— А птахи? Це ж таке собі непостійне — раз та й улетіло.

— Саме ця якість мене і привабила. Мені не дуже подобаються собаки своєю сліпою відданістю людям, у принципі, подобаються коти своєю незалежністю, але в мене на них алергія й це трошки не моє. А ось птахи, довіру яких потрібно заслужили — зовсім інша історія. Це саме той виклик, що дає стимул працювати з ними. Якщо завоював довіру птаха — це дорогого варте.

— А чим вона завойовується?

— Ставленням та енергетикою, з якою підходиш до птаха. Це завжди довго та складно, але потім винагороджується тим, що птах йде тобі на руку дає доторкнутися. Птахи в принципі не люблять, коли їх беруть у руки. Якщо сідає на тебе, або ж поруч — це вже знак прихильності. Це набагато цінніше та серйозніше, ніж одомашнена дві тисячі років тому собака.

— Твій перший птах?

— У тринадцять батьки дозволили завести хвилястого папугу. У Дніпрі в мене довго не було птахів, так складалося життя. Потім епопея із папугами продовжилася. Один залетів до співробітниці, вона шукала, куди б його пристроїти. Я, звісно, відгукнулась. Невдовзі папуга прорвав сітку на балконі та улетів і в ту мить, я зрозуміла, що не готова до цього, а життя без птаха не миле. Я придбала собі іншого, потім у 2008-му взяла від іншої співробітниці знов, але вже хворого. Одразу почала шукати інформацію, як його лікувати, тому що птахами ніхто з ветеринарів у Дніпрі на той час не займався. Одного разу, потрапила на міжнародний форум Mybirds, стала читати, як врятувати, застосувала поради і стан папуги покращився. Я гладила себе по голові й казала: «Все вийшло», до того ж відчувала — мені подобається це робити. Потім взимку у дворі знайшла нерозлучника, з мотузкою, прив'язаною до лапи. Був ще й розела, що залетів на лоджію навесні.

2014–2015–й. У цей час почалася волонтерська сторінка життя Вероніки. Одного разу до неї звернулися з проханням знайти жако, щоби подарувати бійцю, який втратив ногу. Він мріяв саме про такого й Ніка допомогла з птахом і кормом. У червні 2015-го передзвонила дівчинка із запитанням зможе чи ні вона взяти поранену сову. Її знайшли бійці АТО біля Донецького аеропорту: рвана рана на плечі, пошкоджені зв’язки.

Ніка взяла совеня до рук і зрозуміла, що це її — назавжди. Вона вилікувала маленьке диво, але із папугами прийшлося попрощатися. Вони виросли в домашніх умовах, але десь на підсвідомості сприймали совеня, як хижака, боялися та панікували.

Вероніка зрозуміла, що потрібно вибирати й вирішила, що папуг пристроїти легше та віддала в добрі руки знайомих. Сова залишилася в неї, а невдовзі вона познайомилася з боривітром зі зламаним крилом. І знов потрібно було на ходу шукати інформацію, лікувати, дізнаватися щодо препаратів, з’ясовувати як вони діють.

На форумі вона вже була адміністратором, мала зв’язки з ветеринарами, які займаються птахами в колишньому СНД, консультувалася, наступала, як каже, на граблі, але все приходить на практиці та з часом.

— Скільки птахів пройшло через твої руки за п’ять років?

— Я не рахувала, але гадаю пару сотень набереться. Приблизно 120 було лише минулого року. З них — невеличка кількість тих, кого можна випустити, когось відправляю до приютів, це ж не зовсім свійські тварини. До того ж тримати такого улюбленця не кожному під силу, тим більш, коли йдеться про хижих. Є серед них і ті, хто має травми та не зможе жити в притулку, хто обмежений у рухливості.

— Як птахи співіснують між собою?

— Частіш за все ставляться один до одного нейтрально. Вони територіальні, мова про кормові ресурси. Особливо вухаті сови. Птахів різних видів потрібно тримати окремо. Як би спокійно вони не ставились один до одного при мені, вони можуть нападати, тому що за природою — конкуренти.

Останнім часом боривітер Ципа став зазіхати на територію вухатої сови. Він летів на неї, скидав із присади, займав її місце та починав звідти подавати звукові сигнали, наголошував, що це його територія. Довелося вживати заходів та показувати, де його територія справжня. За вагою вони не сильно відрізняється, але сова має більш сильні лапи та може завдати Ципі шкоди. На щастя, вона флегматична та не кидається до бійки відразу.

Нещастячко без пір’ячка із великими очима, назавжди

— Як до тебе потрапив Ципа?

— Мені подзвонили з ветеринарної клініки та сказали, що привезли пташеня и хочуть віддати. Я погодилась, мова йшла про те щоби потім відпустити. Коли побачила це нещастячко із великими очима, зрозуміла — пропала.
Під час нашої першої зустрічі, пір’я він майже не мав, шкірка просвічувалась. Першій час відігрівався в мене біля теплового котла.

— В нього одразу виникла до тебе довіра?

— Так. Справа й у тому, що його підібрали ще пташенятком та викормили, чим прийдеться, тому він міг уже їсти й самостійно, сова ж цього робити не може.

— Чому?

— Потрапила до мене підлітком, перші місяці два вигодовувала її примусово, вона була у важкому стані. Потім навчилася хапати шматочки, розривати тушку самостійно й досі — ні. Відгукається лише на їжу, що нарізана в тарілці. Звісно, це несе проблеми, тому що стати частиною вільного світу, на жаль, не зможе.

Коли птахи потрапляють до притулків їх можна підготувати до випуску. Їх знайомлять зі співродичами, випускають у розльотні вольєри, де вони можуть набрати колишню маневреність, переводять на природний корм, щоби перевірити — може птах себе забезпечити, чи ні. Коли бачать, що птах готовий — відпускають.

— А люди відгукуються, якщо потрібна допомога? Неможливо ж впоратися лише власним коштом.

— Так. Географія цієї допомоги не лише Дніпро. Мова про Київ, Одесу, Донецьку область, Вінницю, Кіровоградську область, Маріуполь. Та і птахи їдуть до мене не лише з нашого міста, а й зі всього Південного Сходу. Річ у тому, що там немає волонтерів, які б займалися ними.

— Чому можна в птахів навчитись?

— Можливо, незалежності.

— А незалежності можна навчитись?

— Здебільшого, так. Для людини — це важлива якість. Я вчуся постійно, спостерігаючи за людьми і тваринами.

— Про що птахи розмовляють?

— Складно сказати. Безумовно, вони обмінюються сигналами про небезпеку, перемовляються про те, де їжа, можуть просити її. Я розумію, що птах хоче сказати своєю поведінкою. Коли Ципа приходить на кухню та уважно дивиться на мене, я здогадуюся, що йому щось потрібно. Особливо, якщо він дивиться на коробочку з тарганами, розумію — прийшов випрошувати смаколики.

— Таргани — це смаколики?

— Боривітер харчується в основному гризунами й комахами. До того ж комахи складають доволі великий процент раціону, та для нього це, ніби цукерки, або зефірки.

— День народження їхні святкуєш?

— Так. Вони отримують особливо смачну мишку. Ти смієшься :) Саме так. Тому, хижі птахи не для всіх. Коли ми мешкали ще в багатоповерхівці, я виходила гуляти із совенятком, якому потрібне сонечко. Траплялося це вранці, коли в основному люди гуляють зі своїми собаками. Вони милувалися, казали, що хочуть і собі. Перше питання в мене: «Ви зможете, готувати для них мишей?». Відсотків дев’яносто п’ять на цьому етапі, уже не хочуть. Я готую це, звісно, сама, потім заготовки зберігаються в морозильній камері, не всі спроможні таке перенести, поруч із пельменями тим більше.

— Чоловік підтримує твої пташині справи?

— Скоріше терпить.

— Кого більше Ципу або сову?

— Сова більш спокійна, оченятами лише поводить.

— О, так. Злякалися ми з нею одна одну, як у казці опинилася. :)

— А Ципа — це ж ураган харАктерний, з яскравою неповторною індивідуальністю.

— Ім’я звідки?

— Коли побачила цю істоту, схожу на общипане куря, інакше, як Ципа назвати не могла. Він куди захоче туди і йде. Ногою відчиняє двері, куди завгодно, лізе куди заманеться. Якщо обрав місце серед Максимових інструментів у гаражі, буде вперто туди прагнути, бо йому ж потрібно саме туди.

— Ну, це котячий характер.

— Так, у цьому вони схожі. У своїй впертості та впевненості в тому, що як він вирішив так і буде.

— Весь світ крутиться навколо.

— Якщо кішкам, хоча б деяким, можна сказати: «Не можна», то Ципі… На собаках це працює на птахах — не працює зовсім. Якщо Ципі щось потрібно він буде добиватися, шкодити, скидати з полиць. Якщо заманеться — немає перепон. Ніяких. Бореться з мишами. Намагається. Він вирішив, що він тут господар. Іноді, коли мимо проходиш, він скаче із явним наміром на тебе напасти. Час від часу доводиться його виховувати, хоча він цьому, звісно, не радий.

— Як, відшльопати?

— Максим знає, що він боїться рукавички, тому бере його на неї та деякий час тримає. Ципа сильно обурюється, намагається дратись. Максиму подобаються деякі пернаті мешканці, у нього бувають фаворити, яких він і потискати може, полюбуватися. Коли кількість мешканців перевищує відповідний поріг, мені робиться зауваження: «Можливо, досить, ми тут теж мешкаємо. І лавірувати серед клітин, складно». До того ж птахи це не кішки, не собаки, привчити їх користуватися лоточками неможливо, вони вільні й у цих питаннях. Вийти з дому із ляпкою на плечі, це нормально. Діставати із сумки щось і дістати перо — теж нормально.

— Але ж птахами займатись — це вже стан перманентний?

— Назавжди.

«Fudoshinkan», щастя та його частинки

— Як виникли бойові мистецтва у твоєму житті?

— Коли я вступила до університету в нас були варіанти фізкультури й карате. Я обрала останнє. Мені завжди були цікаві стрічки-бойовики, читала відповідну літературу.

— Чогось не вистачало в собі, щось не влаштовувало, якщо хотіла саме такого втілення?

— Впевненості — однозначно. Коли я почала займатися карате, відчула себе — собою. Це покращувало координацію, давало фізичні сили, відчуття власного тіла, положення його в просторі. Зараз у Товаристві японської культури «Fudoshinkan» (керівник Дмитро Масько) займаюсь японським традиційним фехтуванням. Це дає розуміння того, як можна діяти в тій чи іншій ситуації. Освоїти своєрідну практичну психологію через реакції тіла на різні чинники, що розвиваються, стають гострішими.

— Вже зараз ти можеш назвати Дніпро своїм містом?

— Я навчилася адаптуватися в його енергетиці та відчувати себе інакше. Мислити інакше. Я безумно люблю свій Крим, але Дніпро відсотків на дев’яносто вже теж є моїм, містом, що зробило мене сильнішою.

— Що таке щастя?

— Щастя — це те, що в тебе всередині. Його неможливо відшукати ззовні. Це стан, коли в тебе є кохана людина, стабільний куточок, де ти можеш жити. Умиротворення, спокій, гармонія із собою та близькими. У будь-які моменти та часи, у будь-яких обставинах, людина може бути щасливою, або — ні. Це не залежить від достатку. Щастя — це самодостатність, коли ти розумієш, що впораєшся й сам. Але, ти мешкаєш ще з кимось, і розумієш, що від нього теж отримуєш частинку щастя.

— А чого ще бажається? Є в тебе якість обрії, або маяки, до яких прагнеш?

— По-перше, бажання облаштувати своє помешкання та фізичне життя. У мріях є й реабілітаційний центр для птахів, погоджений із місцевою владою. Справа в тому, що на мене й так перекладають замовлення по птахам і КП «Зооконтроль», і регіональне МНС. Одного разу був дзвінок, з посиланням на те, що мій телефон отримали в МНС і потрібно зняти гаву з високого дерева. Тобто в МНС, вишок немає, а в мене — є.

У Києві, наприклад, працює спеціальна команда, що займається такими справами тваринами і птахами в тому числі. Дістають їх із колекторів, вентиляційних шахт, дерев та доставляють у центри реабілітації. У Дніпрі таких центрів немає, усе тримається на волонтерах. Птахами займаються декілька. Ми почали майже в один час: Тетяна Демченко, Катерина Гаркуша, Наталя Соколова, Яна Русіна.

— Люди, які присвячують себе цьому, мають якусь відмінну якість?

— Готовність жертвувати особистим часом, силами, інтересами, коштами заради того, щоби допомагати іншим живим істотам. Це стосуються тих, хто допомагає тваринам, птицям, звісно, і людям.

— Ти маєш друзів?

— Так. Але їх небагато.

— Це люди, дійсно готові поговорити з тобою про тебе?

— Вони прийдуть на допомогу в складних ситуаціях, на них я можу покластися.

— А коло в соціальних мережах?

— В мене там понад 1000 «друзів», але багатьох не знаю. Я з’явилася там, коли в мене опинилася сова. Люди, які її передали звернулися із проханням спостерігати її життя. А потім, коли активізувалася моя благодійна діяльність із допомоги птахам, коло «друзів» у соціальних стрічках стало ширитися. Я почала писати інформаційні пости, доносити інформацію. З’явилися репости. Коли знадобилася фінансова допомога, саме вони відгукнулися. Іноді не очікуєш від тієї чи іншої особи душевного руху, але коли трапляються складні моменти щира підтримка надходить і від самих неочікуваних людей. Я добавляю зараз усіх, крім тих, хто хоче просувати свої платні рекламні послуги та піднімати власний рейтинг завдяки моїй благодійності.

Вероніка зростала на музиці класичного року, свого часу цікавилась і роком японським. Починалося все із колекції батька — Pink Floyd, Deep Purple, The Beatles. Вона й досі насолоджується наповненістю та розмаїттям мелодій, гітарними партіями, голосами. Ця відкритість та потужність енергетики — їй близька. Можливо, тому, що споріднена зі станом того самого вільного польоту, що наповнює відчуттям незалежності.

Фото Вероніка Конькова, Максим Омельченко,
Василь Савельєв, Сергій Бараненко, Олена Ємельянова

Створено: 15.06.2020.
Редакція від 15.06.2020.
Олена Ємельянова