Василь Сокіл: український подвижник, який жив Україною

Сокіл Василь Іванович

  • 5 березня 1905 – 2 жовтня 2001 |
  • Місце народження: с. Гусарка, Олександрівського пов. Катеринославської губ. (Запорізька обл.) |
  • письменник, журналіст, педагог, драматург, лібретист, редактор

Він проніс у своєму серці величезний потенціал любові до українства, реалізувавши його у своїй багатогранній творчості.

Василь Сокіл – один «із покоління «здушених», покоління незавершених починань, нездійсненних задумів, знищених паростків вільного слова, вільних чесних думок. Тюремний режим на всіх ділянках інтелектуального життя призводив творчих людей до маразматичного стану безвихідності з духовного концтабору соціалістичного реалізму, законом якого виключно була вихваляння режиму». В. Сокіл «З далекого до близького».

Творив у Катеринославі, Харкові, США, Австралії. Псевдоніми – Андрій Шпичка та Макар Дуда. Працював у катеринославських газетах «Український пролетар», «Зірка», журналі «Зоря», харківських «Червоний шлях», «Плуг», «Літературний журнал», закордонних – «Українські вісті», «Свобода», «Сучасність», «Нові дні». За 15 років опублікував 200 статей на політично-громадські та літературні теми, написав понад 500 фейлетонів, переклав українською понад 20 музичних комедій і класичних оперет. Був під забороною друкуватися, його імя було вилучене з літературного процесу в Україні як емігранта. Член СПУ. З 1960 до 1979 р. виключений і поновлений ув 1997 р. З 1985 р. член американського відділу ПЕН-клубу.

Літературний дарунок українця з зарубіжжя

О краю мій, моє кохання!
Лани широкі, гір шпилі!
О сльози рідної землі! –
Вас не забути до сконання!

Спиридон Черкасенко

Книга В.Сокола «Здалека до близького». Едмонд, 1987 рікДоля цьому українцеві відміряла 96 років непростого життя. Через його біографію пройшли події цілої епохи: революція, культурне відродження 20-х років, голодомор 1932–33 рр., Друга світова війна, відлига 1950–1960-х, а далі – еміграція і пошук втраченої Вітчизни. За 22 роки перебування на Заході та в Австралії Василь Сокіл, як і багато інших поетів, прозаїків і літературознавців діаспори, зміг пронести у своєму серці величезний потенціал любові до українства, рідного народу, реалізувавши його у своїй творчості на літературній, журналістській, педагогічній та музичній нивах.

Книжка Василя Сокола «Здалека до близького» – чудовий дарунок еміграції від українського письменника. Вона  вийшла у 1987 році в Едмонтоні (Канада), та, на жаль, поки ще не видана в Україні. Це – літопис життя не тільки самого автора, це – літопис цілої епохи. В. Сокіл підсумував мотив написання своїх спогадів таким чином: «...За ці недовгі роки я також “по шляху до безодні” написав і надрукував далебі в кілька разів більше, ніж за десяток років там [радянська Україна]». Будь-які згадки, свідчення, спогади, документи, твори, фотографії письменника українського зарубіжжя довгий час були під забороною.  

Книга спогадів належить до мемуарної української літератури і написана у формі нарисів. Видно вміння автора як журналіста зробити читача справжнім свідком тих подій. Спогади можна вважати, до певної міри, джерельним матеріалом з історії Катеринослава 20–30-х років. Сокіл описує сільське дитинство, навчання та юнацькі роки в Катеринославі, перші кроки в журналістиці, знайомство з відомими письменниками 1920-х років, роботу газетного кореспондента 30-х років. З теплотою описує, як простих людей, що зустрілися йому на життєвому шляху, так і видатних українських діячів культури, з якими зводила його доля: Максима Лебедя, Івана Ткачука, Василя Чаплю, Михайла Дубовика, Бориса Тенету, Павла Козаря, Василя Мисика та інших. Особливі сторінки спогадів про театр «Березіль». Розповідаючи про післявоєнні десятиліття, Сокіл обговорює взаємовідносини мистецтва та політики: життя харківської організації Спілки письменників; кар'єру свого сина Юрія, відомого кінооператора; врешті неймовірні цькування, що їх зазнає радянський громадянин, який намагається емігрувати.

«Здалека, як з гори, розкривається ширша панорама. А згори років події стають виднішими», – пише письменник в останньому розділі «Пройшло шість років». І далі такі гарячі слова: «Поневолена батьківщина не потребує сентиментальної туги за нею. Вона шукає порятунку, бо вона в неволі. Журливе вболівання не врятує її, не принесе волі. Волю належить не випрохувати, а виборювати».

Біографічна замальовка

Василь Іванович Сокіл народився 5 березня 1905 року в селі Гусарка Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині Запорізька область) в сім’ї сільських учителів. Крім Василя в сімї зростали ще четверо дітей: майбутня оперна співачка Марія Сокіл-Рудницька (1902–1999), майбутній гірничий інженер Микола Сокіл (1899–1972) і наймолодші Віра та Володимир. 

Василь Сокіл з сестрою Марією та батьком Іваном Васильовичем

Батько Іван Васильович Сокіл (1867–1945), педагог, громадський діяч Катеринославської «Просвіти», був знайомий із Дмитром Яворницьким, прищепив дітям високу національну свідомість, заарештовувався у оправі «СВУ» і, зрештою, в сорокових роках загинув у в'язниці. Мати – Євдокія Григорівна Панченко родом із с. Преображенки Олександрівського повіту, педагог,  її батько – відомий агроном.

В. Сокіл у книзі «Здалека до близького» згадує: «З глибокою пошаною згадую своїх батьків головним чином тому, що вони достойно виховували дітей в любові і відданості своїй вітчизні Україні. В нашій сімї завжди лунала українська мова, в хаті мали чимало українських книжок, дитинство проходило в атмосфері народних пісень та казок»…

«Все було без жодного натиску, без жодних повчань, – загальна атмосфера в хаті була настільки педагогічно розумна, що процес вховання і навчання відбувався абсолютно вільно і непримушено...»

«Відколи пам’ятаю себе, найбільшим бажанням моїм було якнайшвидше про все на світі дізнатися... мріялося про далекі краї. В дитячому та юнацькому віці, очевидно, тільки фантазія могла так високо піднімати мене на своїх крилах.. Реальністю ж ці польоти зробилися, – гірко сказати, – тільки через багато десятків років».

На все життя Василь всотав красу і любов рідної землі й згадував: «Землі навкруг було, очевидячки, так багато, що ця частина степу в мої дитячі роки лишалася необробленою, вкритою з ранньої весни суцільним килимом трав. Переважав жовтий колір. Земля золотилася буйним квітом свиріпи, жовтцю, гірчиці. Серед літа до цієї мальовничої розкоші додавав своєї медової барви кущистий буркун. Окремими цяточками впліталися до жовтого килима весняні вічка пролісків, а згодом сині волошки».

Любов до рідного українського слова позначилася в подальшій творчості і він проніс його через усе життя, навіть перебуваючи на далеких континентах.

 «В нашій хаті стояла велика шафа з книжками… Не випадково, видно, пізніше потягнуло мене до журналістики, письменства, а перед тим до поліграфічного виробництва... Ця бібліотека стала для нас своєрідним вікном у великий світ».

У 1910 році хлопець побував із батьком на Південноросійській промислово-господарській виставці в Катеринославі, так відбувся перший вихід майбутнього письменника у «великий світ».

Катеринославський період: 1914–1928 рр.

Своє сільське дитинство, юнацькі переживання під час революції, перші кроки в журналістиці та знайомство з відомими письменниками 1920-х рр. Василь Сокіл описує в спогадах, маловідомі деталі та спостереження, переплетені з головними етапами українського життя минулої епохи. Про роки навчання в Катеринославі з 1914 р. В. Сокіл згадує: «Після року навчання в приватній гімназії Фавицького (пригадую неохайний вигляд житлового будинку, пристосованого так-сяк до шкільних умов, – темні клясні кімнати, недисциплінований склад учнів. непривітні вчителі, – я навіть зажурився...) мене перевели до Другої клясичної гімназії. В місті була ще й перша, але туди дітям простого походження двері були зачинені… Гімназія містилася в спеціяльно збудованих корпусах на Соборній площі у верхній частині міста. Просторні, світлі кляси, велика заля, в якій перед уроками школярі ставали в шеренги і вислуховували молитву, після чого розходилися по клясних кімнатах. Дисципліна була зразкова. Суворі, але добрі були клясні вихователі. Директор Гучков страхав своїм велетенським ростом і широкою бородою. Навчатись у цій гімназії було приємно і легко».

Майстерно, з тонкими деталями описує автор Катеринослав того періоду! «Катеринослав тоді вже був містом з понад 200 тис. мешканців. Від соборної площі й до вокзалу кілометри на два довжиною пролягла струнка магістраль – широкий проспект: найширший, казали, в світі. Посередині бельгійська компанія ще 1898 р. вперше на Україні проклала дві трамвайні колії (за моїх юних років вагони були маленькі, відкриті з обох боків і з приступками). По обидва боки колій простяглися на всю довжину проспекту обсаджені деревами та кущами бульвари, створені ще в 50-і роки минулого століття. Направо і наліво від бульварів була бруківка, а ще далі тротуари вздовж кількаповерхових будинків».

«Потьомкінський палац... З високого кам'янистого берега Дніпра, де він збудований, по той бік річки через Воронцовський острів видно було піщаний берег, на якому тоді одиноко зводилися корпуси заводу німецького підприємця Гантке, де вироблялись в основному гвіздки, дроти та костилі для шпал на залізниці. Наліво вгору виднівся двоярусний міст через Дніпро довжиною майже з кілометр. Нагорі – для пішоходів та транспорту, а внизу в ажурному плетиві залізного тунелю проходила залізнична колія».

Не менш цікавими і майстерно виписаними, на кшталт новел, є спогади про визначних людей Катеринослава, наприклад, про Івана Трубу: «…це був 1916 рік, сім'я цього відомого в місті інженера-залізничника гостинно прийняла нас трьох до свого дому. Господар мав два будинки на Пороховій вулиці (тоді це була крайня вулиця в західній частині міста), – один чотириповерховий з червоної цегли казенного типу дім, квартири якого винаймались, а в середині двору – розкішного саду стояв просто казковий палац на два, ба, навіть на три поверхи з фантастичними баштами, терасами, колонами, бальконами, відкритими і закритими верандами серед клумб, квітників, декоративних дерев у садку з піщаними доріжками, альтанками. В ньому жила родина Трубів. Дружина Івана Михайловича Віра Петрівна була лише домогосподаркою і дбайливою матір'ю трьох дітей, Олесі моїх років і менших Тараса й Бориса».

«Не лише своїм незвичайним виглядом цей дім дуже запам'ятався мені, але головним чином надзвичайно милою, затишною атмосферою дружньої сім'ї. Труби мали багато друзів і близьких приятелів серед українських кіл. В їхньому гостинному домі завжди, а особливо весною та восени, було гамірно від гостей. Певна річ, я тоді не прислухався, які гості приїжджали, але згодом знав, що бачився з такими відомими українськими діячами, як Євген Вировий, Василь Доманицький, подружжя Кривинюків, Павловських. Одного разу, пригадую, гостювала Олена Пчілка, хоч жила вона далеко від Катеринослава. Бували у Трубів і Синявський та Дорошенко. Не раз був і Яворницький».

Спогад автора про Дмитра Яворницького: «Пам'ятаю, у нашій хаті була чимала колекція археологічних знахідок, які батько вишукував у людей, а потім пересилав до катеринославського музею. Вміючи грамотно писати, він надсилав свої нотатки до журналу «Діло», друкуючи їх під псевдонімом «Селянин». Нема сумніву, що ці зв'язки допомагали і в нашому навчанні. Відомо, що брата Миколу прийняли до комерційного училища завдяки Дмитрові Івановичу, який познайомив батька з директором училища, освіченим українцем, «действительным статским советником» Антоном Степановичем Синявським. Між іншим, в тому училищі історію викладав Дмитро Дорошенко, згодом відомий державний діяч, міністер закордонних справ Української держави, а на еміграції перший президент Української вільної академії наук – УВАН».

В. Сокіл отримав запрошення від Д. Яворницького взяти участь в експедиції по Дніпру. Автор згадує, як долали пороги на дубах, як слухали оповіді-лекції Яворницького, описує чарівність Зміїного острова, неповторну красу Дніпра. Починалося будівництво Дніпрогесу і ця краса була знищена…

У 1923 році, навчаючись на літературному відділенні інституту народної освіти, В. Сокіл із теплотою згадує свого педагога професора Петра Олександровича Єфремова: «Петро Олександрович, делікатний, ввічливий до кожного з нас, чарував студентів високою ерудицією і глибокою аналізою творчости того чи іншого письменника. Певна річ, ми тоді почули найістотніші відомості про таких письменників, як Франко, Стефаник, Черемшина, Леся Українка, Коцюбинський, Вороний, Чупринка. В ті роки ще не всі «запроданці-націоналісти» були викреслені з української літератури. Петро Єфремов вільно і з любовю розкривав перед нами секрети творчості Винниченка, Олеся та інших, пізніше на довгі роки заборонених письменників. … Позиція професора була з педагогічних міркувань суворо об’єктивна. Лише пізніше ми побачили з журнальних публікацій Петра Олександровича його принципові погляди».

У спогадах змальовано Катеринослав 1917 року: «весь проспект з обох боків заповнили колони демонстрантів з прапорами. Зрідка траплялись і жовто-блакитні, але переважали червоні. Повсюди лунали пісні революційного характеру. Відчувалося загальне піднесення. Жодних інцидентів не видно було: всіх єднала одна вістка – скинуто царя, кінець війні!

Як по всій Україні, так і в Катеринославі органи влади мінялися часто. Центральна Рада, Гетьман, Директорія у змаганні за владу (принаймні в катеринославських умовах) не вели між собою збройної боротьби. Влада їхня зовні мало відрізнялась одна від одної формою правління.

Політичні партії – українські соціял-демократи (ес-деки) та соціял-революціонери (есери), організаційною і практичною діяльністю в нашому місті поступалися перед російськими, особливо, перед більшовиками, які вже перед революцією мали значний вплив на робітництво місцевих заводів, кваліфікований склад якого на той час був переважно російський. Український селянин тільки з революцією потягся на заводи, але, не маючи відповідної технічної освіти, ставав переважно чорноробом, до того ще й не постійним, а сезонним. Хліборобства боявся кидати, поки колективізація не погнала його в пролетаріят. Весною, літом та восени хазяйнував він на землі у приміських селах Діївці, Кам'янці, Сухачівці, Підгороднім тощо, а на зиму йшов заробляти гроші на металургійний Брянський завод та на численні нижнєдніпровські підприємства.

Слід сказати, що не так у самому Катеринославі, як у районі по той бік Дніпра, в Нижнєдніпровську, де створилася суміш сільського й робітничого населення, найактивніше виявився патріотичний український рух. Особливо помітний він був у навколишніх селищах Амур, Бараф тощо. Ще перед революцією там існували просвітянські організації, одним з керівників яких був добре відомий тоді Ємець (на жаль, не пам'ятаю ні його професії, ні імени, але це прізвище й далі було відоме в тому районі). Тож і та група, в якій діяли Марина Кривошия та Олена Шпота, походила з цієї нижнєдніпровської дільниці. Загибель їх набирала трагічного характеру саме тому, що їхній розстріл відбувся буквально перед визволенням міста військами Директорії. І похорон цих двох відважних патріоток набрав урочистого характеру.»

Літературні кроки

З початком українських національних визвольних змагань юнак стає членом Української юнацької спілки, працює в газеті «Український пролетар» (органі катеринославського комітету партії боротьбистів). У 1919 році йде працювати в газету, засвоївши поліграфічне виробництво, яке стане в нагоді у подальшій газетярській справі.

Майже рік Василь Сокіл провчився в гірничому інституті на геолого-маркшейдерському відділенні. Але зрозумів, що це не його справа, і гірничий інститут покинув.

В. Сокіл належав до катеринославської організації спілки селянських письменників «Плуг» на чолі з поетом М. Лебедем, яка гуртувалася навколо селянської гезети «Зірка» та часопису «Зоря». В. Сокіл згадував: «Нас було в організації небагато. Головував Максим Лебідь, навколо нього збиралися на бесіди та читання творів Василь Чапля, Михайло Дубовик, Борис Тенета, Микола Мінько, Олександр Саєнко, журналісти Василь Орел, Трохим Романченко, Павло Козар. З Павлограду навідувався Василь Мисик, який потім короткий час жив у Катеринославі… Майже всі катеринославські плужани стали професійними письменниками…»

З 1923 по 1928 рік працює нештатним кореспондентом газети «Зірка», яку редагував письменник Іван Ткачук, і на її сторінках у 1923 року з'являється ім'я Андрія Шпички – так підписував свої фейлетони, гуморески, усмішки 18-річний Василь Сокіл.

За п’ять років виходять фейлетони спочатку в стилі Остапа Вишні, а згодом автор має вже свій власний стиль. Зокрема, «Я не агітую, одчепіться ви від мене», «Шляхи втоптуємо (дискусії шмат перший)», «Шляхи в диму (дискусії шмат другий)» на сторінках «Зорі» 1925–1926 рр. – це сатиричні дискусії між літературними організаціями «Плуг», ВАПЛІТ, «Гарт» та іншими. Загалом автор згадує, що написав понад 500 фейлетонів, гуморесок, сатиресок. Окремими виданнями вони виходять у 1967 році «Всерйоз і жартома» та в Австралії «Сміюсь аж плачу» у 90-х, у 80-х публікувалися у часописі «Нові дні» за псевдонімом Макар Дуда.

Предметом сатиричних жанрів автора стають соціальні, політичні, морально-етичні явища і процеси, які відбувалися в Україні в ту епоху. Ранні фейлетони присвячені літературно-громадським суперечкам 20-х років, тим явищам, які вимагали розкриття, осміяння й осуду. Сатира була формою протесту Андрія Шпички. Сміх ставав воістину чарівним зіллям проти сірої голодної буденності. Пародії були природною стихійною реакцією громадської свідомості на кризову ситуацію, характерну для 1920-х років. І студенти, і автори намагалися осмислити питання: наскільки гуманними є зміни, що відбуваються в суспільстві?

Та разом із тим сміх рятував людей від безпросвітності «тимчасових» труднощів, від понурої атмосфери життя. «Хоч яким був небезпечним жанр сатири, – пригадував В. Сокіл, – я полюбив його як форму, в якій мінімально можна було в суворо цензурованих умовах критично оцінювати суспільні явища і громадсько-політичні процеси». Сміх об’єднував, допомагав вистояти, дозволяв частіше бачити комічне у зовсім несмішних ситуаціях.

Художня література 1920-х років була пройнята духом революції, оптимізму, зворушливості, мала реалістично-романтичне  забарвлення. Тематика, в першу чергу, – події революції, а потім вже – особисті спогади, реальні історії з життя сільських людей і робітничого класу, ліричні роздуми про навколишнє. Згодом приходять «ударники в літературі», висвітлюють потужність заводського виробництва, життя самих заводчан і звичайних сільських людей. Не минуло це і творчості В. Сокола. Він дебютував як поет і прозаїк на вечірках Катеринославського «Плугу». Поетичні та прозаїчні проби пера («Вночі», «Гасло») публікуються на сторінках «Зорі». У творах проводяться революційні ідеї через долі людей та їхню мужність.

Газета «Зірка» за 30 травня 1924 року повідомляла: «У суботу 21 травня, відбулась перша вечірка Катеринославського «Плугу». Після доповіді голови «Плугу» т. Лебідя: «Про ,,Плуг“ і його завдання» зачитали свої твори тов. Сокіл, Чапля, Дубовик і Гурій Б. Т. Сокіл – дав низку віршів достойних (особливо НЕП'у); бракує техніки віршу…»

«Вібулася третя вечірка ,,Плуга“ – 7 червня, в субботу... Читали ще т. Дубовик і т. Гурій –читали поезіі. Так само поезію „Сум степовий“  зачитав т. Сокіл. Майстерніть відчуття посухи...». «Зірка», червень, 1924 р.

На сторінках «Плужанина» за 1926 рік опубліковано вірш «Ескіз» та фото автора.

Сьогодні ранок наче викуваний з криці.
День буде ясношатий та дзвінкий!
А сонце розливається за обрій- вінця,
А сонце покотило нивами вінки!
Сьогодні ранок cправді викуваний з криці.

…В долині промінь, як чабан, погнав
Ягницю- хмарочку, що тінню
Пропалахтіла вздовж полів…
(Степи прослались в далеч синю).
День буде ясний та дзвінкий!

Фото В.Сокола в газеті « Плужанин»,1926, №3

У дусі соцреалізму, революційної піднесеності 20-х і соціалістичного будівництва Дніпрогеса публікуються вірші в «Зорі» в 1927 р.

Привіт останній вам несу, пороги,
Тобі, Дніпро, тобі граніт,
І вам, сарматські перелоги,
І на баштанах трухлі курені!..
Хай! Я останній з сотен тисяч
Що йшли, проходили ордами дикунів…
Та з перших я, що йдуть ударом криці
Поставити фортецю ясних днів…

«Сьогодні»  // Зоря. – 1927.–  №10–11. – С. 2.

Стає кандидатом у члени УКП (Українська Комуністична партія), яка опозиційно ставилася до правлячої партії більшовиків, передусім у національному питанні. За приналежність до УКП Василя Сокола восени 1925 року заарештували.

У 1925 році у журналі «Червоний шлях» виходить повість «Мандри» про безпритульних. Окремими виданняви виходять повісті «Надри» про шахти Донбасу та «Потоки сил» про ентузіазм  робітників катеринославського мостового заводу під час будови Дніпрельстану у 1931 році.

У вирі харківського «Слова»: 1928–1978 рр.

У 1928 році В. Сокіл переїхав жити до Харкова. Письменник мешкав у славнозвісному Будинку «Слово» в квартирі №14 із Михайлом Биковцем.  Він згадував: «За порадою Михайла Биковця я за рік до того вступив у число пайщиків цього письменницького будинку. До цього часу в нас обох були погані житлові умови. Я далі не міг жити на Клочківській, фактично, став безпритульним. Михайло жив трохи краще, мав маленьке, але досить зручне мешкання при школі на Басейній вулиці. Останні місяці перед закінченням будівництва "Слова" ми з ним удвох жили в тій сторожці. А тільки-но оповістили, що можна вселятись, миттю склали свої манатки і перебрались до чудової квартири №14. Михайло ще кілька днів збирав речі, а я увійшов у свою порожню кімнату з одною валізкою та торбою з постіллю, розстелив на підлозі газети, поклав на них подушку і відразу ліг спати, бо був пізній вечір, а світла до будинку ще не підключали. Потім казали, що я виявився першим поселенцем у "Слові"».

Будинок «Слова», в якому мешкав В.Сокіл. Харків, 1928 р.Дошка на будинку «Слово» з іменем В.Сокола

В. Сокіл залишив цінні фактичні матеріали з історії літературних угрупувань 20-х років у Харкові, який славився небувалим розквітом друкованого слова, пізнав усе літературне середовище тодішньої столиці України, побачив і на собі відчув усі плюси й мінуси того життя. Із його спогадів, як із багатющого джерела, повного довідкового матеріалу, дізнаємося про долю багатьох літераторів і поетів, які були репресовані чи загинули на конвеєрах НКВД або в далеких північних концтаборах. Йому вдалося уникнути репресій, але не переслідувань з боку влади. Десятиліття літературного мовчання, заборона листування з рідними. Довелося поміняти перо на вчителювання.

Працював у газетах «Радянський статистик» з 1928 по 1933 р., у радіокомітеті УРСР – літературно-музичне мовлення з 1931 по 1933 р., у газеті «Соціалістична Харківщини» – 1945–1948 рр. У 1932 року закінчив філологічний факультет Харківського університету. Був викладачем мови і літератури в харківських школах № 131 і 132 – 1936–1941 рр. Від 1933 до 1960 року фактично був позбавлений права друкуватися. Раніше належав до «Плугу» та «ВУСПП». У 1960 році прийнятий до Спілки письменників України, в якій перебував до 1978 року, потім був виключений у звязку з еміграцією в США і поновлений у 1997 році.

Перші роки війни був у евакуації з колективом Харківського театру музкомедії в містах Середньої Азії, з 1944 року – на війні.

Драматургія

Під час війни як завліт створив для Харківського театру музкомедії чимало скетчів, одноактівок, естрадних номерів, інсценізацій, п’єс.  Перша музкомедія «Марія» створена і поставлена Харківською музкомедією в 1948 р.

Головний режисер Харківської музичної комедії Михайло Авах залучав до перекладів текстів спектаклів українською талановитих літераторів Михайля Семенка, Ігоря Муратова, Василя Сокола. Сокіл здійснив переклади з російської понад 20 музичних комедій і класичних оперет – зокрема, таких, як «Сільва», «Бал у Савої», «Мартин-рудокоп», «Підв’язка Борджіа», а з радянських – «Роза вітрів», «Вогники», «Донька фельдмаршала», «Солов’їний сад». Драматургічний доробок автора: 1954 р. – історична п’єса «Червона Калина», в 1956 р. – п’єса  «За синім морем». Опери (на лібретто Сокола): 1960 р. – «Павло Корчагін»; 1967 – «Комуніст», 1970 р. – «Лейтенант Шмідт». Для драматичних театрів: 1953 р. – комедія «Дорога мамочка» (спільно з Ів. Багмутом), ставилася майже по всіх українських театрах і через два роки Всесоюзним реперткомом була заборонена... Разом з Д. Вишневським створив три п'єси, але лише одна «Дім на горі» була в російському перекладі поставлена в столиці Комі Сиктивкарі. Постановки доводилося відстоювати, виборювати у бюрократичного владного апарату. Це були роки невпевненості та тривоги за написане.

Після тривалої перерви окремими виданнями вийшли тільки дві книжки. Для отримання пенсії 1967 року дозволили видати збірку гумору «Всерйоз і жартома» в Харкові у видавництві «Прапор». Через 9 років після цензорських втручань у «Радянському письменнику» вдалось опублікувати документальну повість «Шостий Повстанський» за розповіддю партизана Михайла Демченка.

У  1967 р. на Киргизфільмі створена художня картина «Червоні маки Ісик-Куля», сценарій до якого написали Василь Сокіл та його син Юрко.

Підсумовуючи доеміграційний період життя Василя Сокола, зазначимо, доля була прихильна до нього, хоча в творчому плані ставила перепони, випробовувала. Можливо, почуття гумору, іронічне ставлення до життєвих явищ, життєвий оптимізм, віра в перемогу розумних принципів – риси, властиві українському характеру, допомагали авторові в житті. На початку він блукав тенетами соціалістичного реалізму, доводилось писати не про те, що він вважав за потрібне, а що вимагала від нього пролетарська держава. Це завжди зв'язувало руки, виходило з-під пера письменника інколи невиразне, в дусі чи то революційної піднесеності  20-х, чи то соціалістичного будівництва 30-х, а то й повного мовчання на десятиліття. Доводилося переробляти твори, які підпадали під радянську цензуру. Еміграція стала для В. Сокола  простором  Волі, Правди і Свободи.

З далеких континентів…

Здаля вивчати всі рядки
Як Україна «процвітає».
Невже цьому не буде краю?

З листа до матері.

Журнали, в яких публікувався В.СокілУ 1979 році Василь Сокіл емігрував до США, де працював у виданнях «Українські вісті», «Свобода», «Сучасність», «Нові дні». За 15 років на їхніх шпальтах було опубліковано 200 статей автора на політично-громадські та літературні теми. З 1985 року В. Сокіл став членом американського відділу ПЕН-клубу. 

Скупо та з болем у серці автор пише про від'їзд з України: «25 лютого 1979 року до нашої порожньої квартири на прощальну вечерю прийшло небагато сміливців. З письменників, акторів ніхто не зважився. Деякі з чемности послали своїх дружин. Але всі, хто проводжав нас, були щирі у своїх побажаннях щасливої путі і доброго майбутнього».

В період еміграції було опублікував немало публіцистичних і художніх творів, серед яких, зокрема, повість «Така довга ніч», яка на літературному конкурсі ім. Івана Франка в Чикаго в 1986 р. одержала першу нагороду. Вона з’явилась в журналі «Сучасність» в 1984 р. і була під забороною в 60-х роках в СРСР. Також виходить окремою книжкою. Російською мовою у власному перекладі ця повість під назвою «Собачьи радости» вийшла у видавництві «Перспектива» США. Звичайно, пише Макар Дуда фейлетони, байки про безгосподарність, головопятство, бюрократизм, алкоголізм, кар’єризм, пристосуванство, хабарництво, самодурство – головні пороки радянської дійсності.

Журнальними публікаціями на Заході вийшли драма В. Сокола «Поминки» (1987, «Сучасність») та повість «Вікна виходять на захід» (там же, 1986) про привілеї партійно-державної еліти, численні дачі, побудовані начальством для особистого користування.

У 1986 році Василь Сокіл разом із дружиною переїздять до сина в Австралію. Живучи на далекому континенті, автор продовжує розвивати українську мову, культуру. Публікується в альманасі «Новий обрій», який видавав літературно-мистецький клуб ім. Василя Симоненка в м. Мельбурні. З 1987 року в Австралії друкувався в сіднейській «Вільній Думці», в якій опубліковано 70 творів В. Сокола. Поруч художньої прози вийшло чимало нарисів, спогадів, репортажів, публіцистики, гумор і сатиру за псевдонімом Макар Дуда. В 1990 році він видав збірку гумору і сатири «Сміюсь аж плачу» в Сіднеї. Повісті «Така довга ніч», «Вікна виходять на захід» виходять окремою книжкою в перекладі К. Віндля англійською. В 1991 році у видавництві «Лерос Пресс» (Канберра) в англійському перекладі однією книжкою з'явилися дві повісті Василя Сокола під назвою «А потім там була гласність».

В.Сокіл (в центрі сидить), Австралія, 1987 рік

В Україні твори автора друкувалися у харківських видавництвах у 1994 pоці – «Така довга ніч», у 1998 році – збірка вибраних драматичних творів та кілька оповідань під назвою «Комедії і драми в житті і на сцені» і книжка спогадів і роздумів «Дивний світ пізнавання» у 2001 році.

В. Сокіл відредагував три томи «Щоденника» Володимира Винниченка та книжку Валер'яна Ревуцького «Нескорені березільці» (1985р.). До останнього працював письменник-патріарх зарубіжної діаспори, пронісши через все свої життя любов до українства.

Помер у Сіднеї (Австралія) 2 жовтня 2001 року на 97-му році життя. Похований на українському православному кладовищі Руквуд на околиці Сіднея. На жаль, твори Василя Сокола можна знайти в повнотекстових електронних базах журналів і газет, у фондах діаспорної літератури  бібліотек, окремими книгами в Україні твори не видані.

На далекому зеленому континенті Австралія живе українське слово, існують українські церкви, клуби, видаються газети, книги українською мовою. Наш співвітчизник прагнув, щоб мова наша і культура жили і розвивались, щоб його онуки і правнуки, народжені за тисячі кілометрів від прабатьківщини, пам'ятали, хто вони є, а ми пам’ятали справжніх українців-сподвижників яким був Василь Сокіл.

 

Створено: 14.05.2020.
Редакція від 18.05.2020.
Світлана Сухіна
Бібліографія:

Сокіл В.І. Дивний світ пізнавання: спогади.– Кн. 2.– Х.: Майдан, 2001.– 648 с.
Сокіл В.І. Здалека до близького: (спогади, роздуми).– Едмонтон: Вид-тво Канадського інституту Українських Студій, 1987.– 362 с.
Сокіл В.І. Комедії і драми (в житті і на сцені): драматургічні та прозові твори.– Х.: Майдан, 1998.– 291 с.
Сокіл В.І. Така довга ніч. Спогади старого собаки / Худож. оформ. Є. Титов.– Харків: Титул, 1994.– 110 с.
***
Рідні голоси з далекого континенту: Твори сучасних українських письменників Австралії.– К.: Веселка, 1993.– 239 с.– (Нашого цвіту по всьому світу).
Українці Австралії: Енциклопедичний довідник / ред. В. Шумський, М. Шумський.– Сідней: «Вільна Думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, 2001.
Чабан М.П. Січеслав у серці: Нариси / Книга пам’яті.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994.– 96 с.