Дон Оксана Миколаївна
Оксана Дон: «Щастя – це життя»

У сьомому-восьмому класі вона вирішила змінити колір волосся. Можливо, вже тоді відчувала свої сонячні руді запити до себе та Всесвіту й саме так відзеркалювала. А пізніше лаконічно сформулювала: «Щастя – це життя». Стежками питань-відповідей рухаємося сьогодні разом з практичним психологом Оксаною Дон.

– Пані Оксано, психологами народжуються?

– У родині моїй ніхто до психології відношення не мав. Батько Микола Іванович багато років працював водієм, а ще займався професійно бджільництвом, матуся Юлія Вікторівна, медична сестра, потім займалась підприємницькою діяльністю. Скільки себе пам`ятаю, завжди хотіла бути вчителькою, як моя тітонька Зінаїда Іванівна. Бабуся Лідія Костянтинівна була директоркою школи в маленькому селі.

– Нічого собі. Генетика річ вперта…

– Напевно. Але ж бабуся мешкала у Рівненській області, бачилася ми рідко, а тітонька жила в Магдалинівському районі. Тобто, вербально ніхто не мотивував, просто мені хотілося навчати. За вподобаннями я – гуманітарій. Матуся дуже хотіла, щоб я була медиком, тому навчально-виробничу практику я проходила в медичному училищі, але… я боюся крові.

– Все вирішилося просто.

– Так, тому, коли закінчила одиннадцятий клас, категорично сказала, що до медицини не піду. Єдине, ким я, можливо, могла бути – фармацевтом. До речі, фармацевтом була матусина подружка, в якої була купа склянок і, коли я приходила до неї у поліклиніку, вони здавалися магічними. Але ж в Дніпрі цього фаху не навчали, кудись їхати, я – єдина дитина. До Мелітополя та Запоріжжя мене не відпустили.

Тому я вступила до Українського державного хіміко-технологічного університету, навчалася там на інженера-технолога з силікатної продукції. Але, коли пішла не переддипломну практику, чітко зрозуміла, що жодного дня працювати за цією спеціальністю не хочу. Я захистила диплом та пішла вчителем до профтехосвіти. Викладала спецпредмет для перукарів, пов'язаний з хімією, а саме – матеріалознавство, розповідала, з чого складаються шампуні та лосьйони. Я працювала майже десять років, а потім вирішила, що треба щось змінювати в житті, бо відчувалось вигоряння, та й не хотілось вже, а закралась думка, що хочу бути психологом.

– Не хочу – це мотивація у часі або ж поштовх для прийняття швидкого рішення?

– Не хочу – це якийсь час для прийнятя рішення та відповіді на питання: «А чого ж саме я хочу?». І я відповіла собі, що так, я хочу теж саме – працювати із дітьми (на той час  моїми учнями були підлітки після одиннадцятого класу), мені це подобається.

Але, мабуть прийшов час дещо змінити, з іншого ж боку – я не знала на що змінювати школу. Просто піти, не могла. Постало питання – ким бути і я собі подумала, що гарно було б – психологом. Мені здавалося, що це щось нове, для мене, в усякому разі.

– Можливо, коли обираєш фах психолога  це, в певний час, потреба розібратися у собі?

– Як говорять психологи, спочатку це вектор на себе, а вже потім наззовні. Але мені одразу хотілося, щоб наззовні. Бо мені ж потрібно десь працювати. Але на той час я ще зовсім нічого не знала. В профтеучилищі в нас був штатний психолог – розумна дівчинка, яка зараз моя кума. Так ось, вона мене теж змотивувала, я в неї консультувалась з приводу багатьох питань. Врешті-решт, було прийняте рішення вступати та отримувати диплом. Два роки навчалась в Міжрегіональній Академії Управління персоналом (м. Дніпро) і – заповітний фах.

– Для того, щоб опановувати психолігію потрібні особливі якості чи ж це підвладно кожному?

– Бажання потрібно.

– Лише бажання?

– Мені здається так. Якщо ти хочеш, воно твоє, й ти так відчуваєш.

– Влилися в цій потік одразу?

– Я ж вже доросла у психологію прийшла, мені було тридцять, все цікаво. Знов повернулася до профтехосвіти, де тіж самі підлітки, яких я добре знаю. Проводила чимало тренінгів, виникало багато питань, оскільки діти складні, зі своїми наболілими особливостями. Доводилося багато працювати з їхніми запитами, тематиками, особистостями, з'ясовувати на практиці, до кого як пристосуватися, щоб була максимальна користь. Це було щоденне оновлення досвіду.

– Що нового ви відкрили тоді у собі і що, можливо, несподіванного у своїх вихованцях?

– Коли я працювала на посаді психолога у системі освіти, для мене це була більше диагностика. Я знала методики та впроваджувала їх. Це було й пізнання себе, іншої особистості, цікавість: «Намалюй мені, та я розповім про що саме». Але ж самому собі не завжди зручно проводити тести, здається, ти знаеш відповіді й оцінити себе стовідсотково не вдасться. Рятувало спілкування з іншими психологами.

Я дуже полюбляю підлітків. Я й малючків люблю, але більше п'ятнадцяти років, в мене були саме підлітки. З ними ти не можеш бути несправжнім, вони відчують це на «раз, два, три» і будуть всіляко вставляти тобі палки у колеса, для того, щоб розкусити. І, якщо ти будеш підвищувати голос, або демонструвати свою значущість, вони ніколи не будуть з тобою щиро спілкуватись. Коли будеш з ними на рівних, звісно, з урахуванням того, що ти є дорослішим, тоді вони діляться з тобою залюбки. Розповідають та відкриваються стовідсотково. Історії різні – кохання, взаємини, як краще зробити те чи інше. Максимальний ступень довіри.

– А з маленькими як?

– Три роки працювала в дитячому садочку, на жаль, мала піти, тому що не могла суміщувати приватну практику з роботою в держустанові.

До речі, коли тільки почала навчатися на психолога, одразу ж сказала, що працювати буду саме з малюками. Я писала диплом про роботу саме у дитячому садочку і мріяла потрапити туди. Диплом вийшов таким пречудовим, що мої вчителі вирішили, що я там вже працюю.

– Це стосовно уяви – «забажай та отримаєш».

– Так. Але на той час мене не взяли. Це трапилося згодом, після роботи в профтехосвіті та приватній практиці. Це був чималий резонанс – підлітки 15–18 років і малеча.

– В чому фахова різність цікавості?

– Діти – космос. Вони настільки відкриті та щирі. В них абсолютно відсутня хитрість. Якщо вони хочуть цукерки вони так і кажуть: «Ти обіцяла». Якщо забула, можеш стати ворогом номер один, або ж змістовно пояснювати, чому забула.

Їм від трьох рочків, з ними потрібно говорити мовою дитячої казки, образно – тоді є шанс домовитись. Сказати їм, це потрібно, тому що потрібно – неможливо, вони не зрозуміють та не сприймуть.

Підлітки зовсім інше. Вони будуть придивлятися та перевіряти тебе на профпридатність. Перевіряти чи, можливо, тобі довіряти.

Всі мої підопічні різні, з усіма класно, вони мені всі подобаються.

Якщо маленьким діткам достатньо дати іграшку, хоча вони гарні інтуїти і можуть з тобою не грати. Підлітки ж будуть випробовувати. Ні в якому разі не треба вставати в позу, що ти головна. Їм потрібна гарантія, що тобі можна довіряти найболючіші теми, закриті для близьких, тому ти повинна витримати їхній іспит. Витримала – ок, стаєш другом.

Щодо легкості, звичайно, легше з підлітками, тому що вони все розуміють. Якщо це тренінги, ти даєш командне завдання, й вони працюють.

Маленькі ж не витримують більше 15–20 хвилин, їм потрібно щось заохочувальне, цікаве, більше енергії.  З ними доводиться повзати на підлозі, лягати, грати…

– Ставати дитиною.

– Так. Чи готові до цього всі психологі? Ні.

– Пессимістів немає серед психологів?

– Це точно не про мене.

– Досвід, звичайно, рухлива історія. Що важливіще – психологі-взірці чи власне вдосконалення?

– Взірцем для мене була керівник дипломної роботи Евгенія Рава, в якої я пройшла курс пісочній терапії. Вона була така розумна, що мені здавалось  це неможливим. Ну, не можуть люди бути такими. Коли вона щось розповідала, я дивилася на неї широко відкритими очима. Минуло одиннадцять років, і я розумію, що вона мала на увазі. А тоді мені дуже хотілося бути схожою на неї.

Зараз є усвідомлення, що немає того, на кого ти хочеш бути схожим – лише на себе. Але брати приклади того чи іншого і досягнення та просочувати себе цим – так. Ставити питання: «А ти б хотіла так, чи так, або ж хотіла б ти – як ти?». Тому, що досвід вже величенький. Останнім часом часто чую, що хочуть походити на мене і думаю собі: «Дожилася вже до того що можу теж для когось бути прикладом».

Так, Ви праві, приклад і досвід – рухлива історія.

– Що підштовхує цікавість до справи? Як з моментами вигоряння?

– Психологія така цікава наука… Ти не можеш раз та назавжди вивчити загальну психологію, отримати диплом і вирішити, що всього досяг, все знаєшь, нічого не треба. Це й буде вигоряння та відсутність розвитку професіонала. Психолог постійно навчається, нема такого моменту, коли можна сказати: «Я все знаю». Тобто, постійний розвиток, що в свою чергу, підштовхує цікавість. І в тебе немає вигоряння, оскільки ти постійно відкритий до всього нового: «Я оце ще можу зробити й оце». І народжуються власні нові напрямки.

Оскільки багато працюю з дітьми, розумію, що вікові особливості теж змінюються. Дитина зараз у три роки має такі ж навички, як у п'ять, тобто постійно потрібно щось змінювати та пристосовуватися.

Коли до тебе приводять на консультацію дитину з запитом, універсального рецепту допомоги немає. При однакових неврологічних діагнозах кожна має свої особливості, і ці нюанси, яких багато, не дають зупинятися. Ти читаєш, зачепилася за щось нове, за те, те, те – осягаєш, знаходиш інші рішення, практикуєш, постійно робиш собі мозковий штурм.

Можливо, якщо просто перебирати тести, виходить дуже сумно – це зупинка. Але, в цьому випадку, мова й не зовсім про роботу психолога, скоріше про штатну одиницю, яка працює на робочому місці. Зараз я працюю як приватний психолог, і мені постійно доводиться щось вигадувати. Я знахожусь у постійній комунікації: консультації, майстер-класи, тренінги. Знаходжусь в русі своєрідного енерджайзера.

– У вас є учні, досвіду вже багато?

– До війни в мене були учні на навчанні з арт-терапії, бо саме арт-терапія – це мій найголовніший напрямок в роботі. І арт-терапія, то моя любов.

Зараз війна, трохи не до цього. Хоча, якщо передавати знання на ширшу аудиторію, то допомоги буде більше. Мені зателефонувала нещодавно знайома з бажанням потрапити на мій курс. Але я поки ще в роздумах, багато роботи практичної.

– Якими є основні акценти психологічної допомоги під час війни?

– Якщо це маленькі дітки, мова про страхи тривога і такий собі регрес.

Якщо дитині п'ять рочків, і раніше вона могла спати окремо, зараз має щільне наближення до батьків на рівні «не можу сам їсти, не можу сам одягатися, спати». Підвищена нервовість і вразливість.

У підлітків – це страх смерті за себе та батьків.

Психологія перетинається з медициною. Це теж ліки, тільки іншого наповнення, але з тими ж самими діями. Якщо ми говоримо про певні фази що робити – це певні кроки. Якщо в паралель з пігулками – треба випити одну, потім іншу та третю. Якщо йдеться про психологічний стан – треба зробити першій крок, другий і третій.

Коли була так звана довійськова психологія, й ми мали відповідні запити – все було зрозуміло. А зараз, неможливо казати: «А давайте поміркуємо чи можна оце та це». Повинна бути консультаційна чіткість не на роки, а на зараз. Бо, коли, ми почуємо через хвилини сирену або вибух, не будемо знати, що робити. Є певні кроки, які ми повинні здійснити, а не теоретизувати про це. Є ситуації «щойно», з якими не може самотужки впоратись ані дитина, ані доросла людина.

Коли тіло починає тремтіти, потрібно заспокійливе, головний біль – інша пігулки, панічна атака – теж потрібно звернутись до лікаря. Однак, зауважу, що сьогодні дуже важлива потреба в тандемі психолог-лікар.

– Я пройшла все, про що ви кажете – від панічних атак, страху, бажання негайно поїхати – до суцільного «все однаково». Зараз – це виважений спокій. Рятували розмови з близькими та друзями. Їхня небайдужість, допомога. Напевно, кожен проходить всі ці психологічні кроки війни з різними акцентами та нюансами і приймає для себе власні рішення. Приходить до власного алгоритму самозбереження.

– Звичайно. Всі стадії потрібно пройти не перескакуючи. Гадаю, якщо людина не боїться, вона просто хвора. Якщо навпаки – боїться та впадає в ступор – це нормально.

Страхи, тривожність, агресія – наші базові емоції, і треба знати, як з ними працювати. І тоді буде легше впоратись з базовими реакціями організму: «бий», «біжи», «замри».

В першому випадку – нам потрібно агресувати, віддавати емоції. Коли людина в такому стані, їй легше впоратися. Бійки, сварки – й вона розвантажується.

Друге – як зайцю від вовка потрібно тікати. Ти розумієш, що потрібно виїхати, не знаєш куди, але рухаєшся негайно, бо інакше не можеш.

І трете – «замри»: це коли, як жучок лягаєш та завмираєш, й ніби тебе немає. Це найскладніший стан, тому що є небезпека затриматися в ньому до нервових розладів, а виходити потім з цього доволі складно.

Коли ти б'єшся та віддаєш енергію, це набагато краще для здоров'я. Завмерти можна на хвилину, поміркувати, що робити, додати собі тонусу і продовжувати рух, який є життям.

Справа в тому, що до 2014 року ми жили в мирі, з військовою психологію не стикалися. Коли вісім років тому люди почали втрачати домівки, то можна було з того ж Донецька та Луганська виїхати в будь-яке місце в Україні та почуватися у безпеці, говорити рідною мовою. Зараз ситуація інша. Багато хто виїхав за кордон, тому що, на жаль, не можна себе відчувати в небезпеці в жодному місті України. Ти виїхав із Харкова до Дніпра, і тут сирена, до Львова – вибухи. Трапляеться так, що ти постійний втікач, як загнаний пес.

– Проєкти, в яких працюєте зараз?

Один з найперших і основних проєктів існує в форматі Волонтерського об’єднання «СпівДія», координується за підтримки Офісу Президента України спільно з Міністерством розвитку громад і територій України, Міністерством охорони здоров’я України та Міністерством молоді та спорту України. Йдеться про психологічну допомогу як ВПО, так і всім, хто цього потребує, незалежно від віку.

Мова про безкоштовні індивідуальні консультації, різнотематичні майстер-класи. Це один з моїх перших проєктів під час війни, і зараз він нарощує обертів. Декілька заходів вже проведено й у вашій бібліотеці.

Важливо те, що це не лише підтримка на ззовні, а й фінансова пітримка нас, як фахівців. Ти отримуєш можливість допомогти та поділитися знаннями, можливість надати якісну психологічну допомогу.

Зараз в мене три групи дітей різного віку на постійній основі.

Також є власний проєкт «Крила», він для жінок і дівчаток-підлітків. Це можливість безпечного кола для жіночого спілкування.

– Психологу легше надати допомогу собі чи тим, хто звертається?

– Самому собі важкувато, я б сказала, – неможливо. Можливо, стосовно «бій», «біжи», «замри», щоб трохи поліпшити стан, якщо говоримо про стресову ситуацію.

Якщо кажуть, що психолог може собі допомогти – це неправда, психолог ти на роботі. Ти можешь багато чого знати, але це як стоматолог, який буде намагатись сам собі лікувати зуби. Психолог – звичайна людина, в якої теж є моменти емоційного виснаження і якщо він має проблеми – йде до іншого психолога.

– Знайома справа, хоч я й не психолог. Допомогаю близьким та друзям, а коли з самою щось трапляється… «Ти ж все знаєш, ти ж нас так підтримала», – кажуть мені. Все так, але собі, важкувато.

– Звичайно. Необхідно, щоб хтось дав поштовх, ніби лампочка уввімкнулась, і ти згадав, і тоді вже пішло, пішло, пішло. Мені здається це теж саме, що на машині їздити. Є розуміння, де газ, тормоз, переключення, але в якусь мить забув, і хтось каже: «Отак, отак і отак». І ти згадуєш і можеш рухатися далі.

– Що поза професією?

– Є час до війни та після. Але якщо брати взагалі – це природа, яка мене завжди надихає. Ліс, парк, просто нічого не робити, а ходити, дихати – це мій ресурс, те що подобається, наповнює. Їзда на велосипеді дуже перезавантажує.

Я люблю свою домівку мені подобається там щось робити.

Якщо трішки заморилась – мию посуд, перу, саджаю квіточки. Роблю щось таке, що можу переключитись на фізичні вправи та розвантажити себе психологічно.

Люблю своїх тваринок потискати, в мене собака шляхетної породи, Бонзік, та кіт Коржик – переселенець з Донецька.

Люблю дивитись пригодницькі стрічки, іноді про любов. Обожнюю Гаррі Поттера. Можу одразу переглянути всі серії. Філософським стрічкам надаю перевагу доволі рідко, одразу вмикаються професійні навички, аналіз, не можу розслабитись.

Мультяшки – теж моє улюблене: про чаклунок, Мадагаскар, далматинців… Якийсь сюжет беру для роботи з дітьми, можемо разом щось передивлятись.

А ось, про роботів, про війни полюбляю не дуже.

– Більш людяне ближче

– Так. І з продовженням, щоб там був сюжет.

А, стосовно хобі, в мирний час любила декупаж робити. Зараз – ні, дуже багато часу потрібно для цього.

– Родина?

– В мене є чоловік Ярослав та дев'ятнадцятирічний син Володимир. У шлюбі ми понад двадцять років.

Син Володимир навчається на другому курсі Національного технічного університету «Дніпровська політехніка».

Наша сім'я іноді схожа на бурхливу річку, а іноді – на штиль.

Буває так, що близькі кажуть: «Ти ж психолог, повинна все розуміти». На що я відповідаю, що вдома я мама, дружина і ніякий не психолог. Психологія вдома не допомагає тому, що я її не застосовую.

Родина мене дуже підтримує в усіх починаннях. Мій чоловік ніколи не сказав, що ти там придумала, або – ти повинна більше бути вдома. Це величезна підтримка, тому що іноді мене, як кажуть, заносить у прагненнях та мріях. Ідей маю багато, бувають вони доволі безглузді, але я вільна їх завжди озвучувати.

– Саме з таких ідей народжується щось справжнє. До того ж, поки не спробуєш, ступінь безглуздості, не розумієш.

– Справа в тому, що я більш мрійлива, мегаідейна людина, а чоловік мій практичний та земний.

Він питає: «Навіщо це тобі, ти добре подумала?».

Якщо відповім «ок», підтримує без сперечань. А іноді так посижу та подумаю, зрозумію, що він має рацію та відкладаю цю ідею.

Він в мене як технічний директор. Тексти – я, а технічні питання вирішує саме він. Так ось, коли я кажу, давай зробимо, він розуміє що це ж йому робити, тому й уточнює ступінь моєї впевненості. Якщо відповідаю «так», тоді він вмикається в процес.

Якщо б не він, на багато речей я б й не наважилась. До речі, коли я прийняла рішення, що буду психологом, саме Ярослав знайшов мені ВИШ, куди вступати. Він не заперечив моє бажання, не сказав – навіщо потрібно, хоча я мала вже й освіту й роботу, зрозумілий чіткий графік, субота, неділя вдома.

– Тобто маршрут життя до психології ви мали цілком прозорий?

– Так. На зараз, взагалі «не прозорий». Мене часто немає, добре хоч вночі вдома, та можу приготувати смачний борщ.

– Що таке щастя?

– Дуже складне питання. Щастя – це життя і кожна людина створює життя своє.

Виходячи з позиції психолога, можу сказати, що немає безвихідних ситуацій. Це просто питання, чи готова людина саме до такого повороту подій.

– Або ж, наскільки цей вихід її влаштовує.

– Так. Тому щастя – це життя, яке ти обрав. Можливо, воно зі сварками та бійками, а для тебе – це щастя, бо ти іншого не знаеш. Умовно кажучи, посели таку людину в гарні умови і вона не буде розуміти навіщо, пику ж нікому набити.

Для когось щастя – мати родину, для когось – улюблену професію, а ось родини та дитини немає.

Не треба зі своїм щастям йти до іншого, бо в нього ж воно інше.

Так ось, повторюю, для мене щастя – це про життя і кожна людина обирає життя своє.

Щастя, коли ти вирішив, що зробиш отак, отак і отак, і в тебе є повна свобода це робити, нічим та ніким не обмежена. Читаєш іноді про людину в концтаборах і розумієш, що вона обирає життя й там.

– Це цілковито питання внутрішньої свободи. Вона незалежна від того, де людина перебуває. Можна бути рабом на волі і «птахом» вільним у вязниці.

– Нам потрібно усвідомити, що щастя це можливе тут і зараз, якщо сьогодні ми живемо, радіємо, спілкуємось.

– Ченці кажуть, Господь дає сил прожити один день, а потім ще... Але, якшо я не буду заглядати десь післязавтра – це для мене теж не свобода.

– Звичайно. Тобто, якщо я не бачу післязавтра, тоді не розумію чи воно в мене є. А так я собі моделюю та планую майбутне.

– Якщо немає майбутнього, навіщо сьогодення.

– Так. А хтось каже: не хочу нічого планувати, бо уже мене до чогось забов'язує.

– Я, наприклад, сьогодні ввечері дуже хочу тістечко «Мрія», незважаючі на певні калорії. Оце передчуття солодкої «мрії» вже робить мій день.

– Пам'ятаю, як мені ще юній казали старші колеги. «Їж, поки їсться».

Розумієте, коли ти мучаєш себе «навіщо», тістечко обов'язково відкладеться до ваги. Коли радісно та із задоволенням, – воно не затримається. Карати себе за це ніколи не можна. Я їм – я худну, десь так. Задоволення – це кращі ліки.

Практичний психолог Оксана Дон. Після спілкування з нею ти наповнюєшся та оновлюєшся вірою, мріями-діями, світлом. Маленькими очікуванними радощами. Легким дотиком її сонячної рудої енергії та непереможної любові до близьких, життя та себе. Всім тим, що й зветься справжнім авторським щастям.