Ковалюк Василь Митрофанович
Василь Ковалюк: відроджуючи українське Слово

Василь Митрофанович Ковалюк належав до справжніх шістдесятників, які  прагнули незалежності, свободи, відродження українського Слова. Також, незважаючи на те, що він перебував на комсомольській і партійній роботі, на думку поета Віталія Старченка, його роман «Розп’яття» став одним із перших в українській літературі на гострополітичну тему, який побачив світ у 1990-ті. Водночас, цей твір – його діалог із самим собою, спроба віднайти свій ідеал, своє місце, свою позицію в тих процесах, які протікали наприкінці 1980 – початку 1990-х років. Мав активну громадянську позицію. Поєднував журналістику і письменництво, 27 років був редактором газети «Придніпровська магістраль».

З біографії…

Боже, дай мені сили пронести
свій хрест і не розгубити
правдоньки на дорогах, які обрав для себе,
над життєвими вирвами.

З твору В. Ковалюка «Розп'яття»

16 березня 1937 року в селі Кащенці Ляховецького району Кам'янець-Подільської області (тепер Білогірського району Хмельницької області) народився Василь Митрофанович Ковалюк, майбутній журналіст, письменник.

Закінчив Хмельницький педагогічний технікум, відслужив в армії. Після закінчення філологічного факультету Дніпропетровського державного університету (1967) працював секретарем Синельниківського райкому комсомолу, завідувачем відділу обласної молодіжної газети «Прапор юності», кореспондентом газети «Зоря», редактором газети Придніпровської залізниці «Придніпровська магістраль», в якій у продовж 1970–1990-х років постійно з'являлися різножанрові матеріали за підписом Василя Білогора. Заслужений журналіст України, почесний залізничник. Лауреат обласної премії імені Олександра Стовби.

Почав друкуватися від 1962 року. З 1973 року з нуля створив газету «Прима», так скорочено називали дорожню газету, яка виросла зі звичайної багатотиражки до Всеукраїнського транспортного тижневика. Був досвідченим редактором. Активно друкувався в журналах «Дніпро», «Україна», «Прапор», в обласних і загальноукраїнських періодичних виданнях, збірці «Бористен» тощо.

Паралельно із журналістською діяльністю активно займався літературною. Писав новели, нариси, проблемні статті, фейлетони, навіть оповідання. Починав із коротких жанрів, поступово опанував більші (повісті) і потім перейшов до романів («Крута верста», «Розп'яття», «Престол»). У його доробку  десяток україномовних книг. Новели писав до кінця днів своїх і часто публікував у пресі.

Мав дружину Валентину Георгіївну, вчительку фізики, завуча школи, та сина Вадима, а згодом – двох онучок.

Зі спогадів Бориса Ковтонюка: «Ковалюк був прекрасним слухачем: уважно ставився до всіх відвідувачів, які часто приходили до редакції зі своїми радощами і болями, перечитував численні листи. Серед гостей редакції були не тільки залізничники, а й відомі прозаїки та поети: Сергій Бурлаков, Володимир Сіренко, Ганна Шепітько, Олександр Твердохліб та багато інших... Василь Митрофанович всіляко підтримував відродження українського Слова, вболівав за збереження Природи. На сторінках «Прими» друкували багато матеріалів з екологічної тематики. Окрім того, у Києві Спілка письменників України ініціювала створення Комітету захисту Дніпра та малих річок, а в нашому регіоні таку структуру доручили організувати Василю Ковалюку. Хлинув бурхливий потік матеріалів, спрямованих на те, щоб зупинити руйнацію фортеці Кодак унаслідок кар'єрного добування граніту, щоб зберегти дніпровські плавні, щоб зупинити забруднення повітря, води, землі, надр, у тому числі радіаційне та інші».

1972 року побачила світ його перша книга новел «Спалахи», 1977 – повість «Дума про трьох братів», через рік, 1978-го, він став членом Дніпропетровської обласної організації Спілки письменників України. Широко відомі романи Василя Ковалюка «Крута верста», «Розп’яття», «Престол».

Помер Василь Митрофанович 14 січня 2000 року. У житті він чимось нагадував своїх позитивних героїв – був спокійною, чесною людиною, раз і назавжди відданою власним ідеалам.

У пошуках своєї дороги…

Позаду – дерево життя…
Попереду – дерево пізнання…
Що вибереш?

З твору В. Ковалюка «Розп'яття»

Василь Ковалюк писав про воєнні дії 1918–1920-х і Другу світову війну, з морально-етичної проблематики, піднімав болючі питання екології, гострополітичні теми. Окремі його твори перекладено російською та польською мовами.

Його творам притаманна злободенність, насиченість цікавими фактами, деталями. Як журналіст Ковалюк – майстер інформативного слова і публіцистичного стилю. Його творча манера – заглиблення в психологію персонажа, спроба побачити його із середини на суто інтуїтивному рівні. Через те óбрази, виведені в новелах, як згодом і в романах, справді – живі люди. Ось декілька новел.

У той час реалії 1990-х вносили новітню естетику потрясіння. Найголовніша емоція, яка мала виникати при читанні таких творів – це сором. Трагедійний житейський факт описує у новелі «Мар’янівські похорони» письменник, показуючи корозію моральності у часи перемін крізь оптику смерті. Стару Серафиму ховали з усіма сільськими почестями й того ж таки дня «закопали разом з її горем». Хоч жінка нібито й була готова до смертного дня, але раптом перед самою смертю «застрайкувала»: не буду помирати – і край. Ще й табличку на грудях повісила: «Смерть моя відкладається на невизначений строк у зв’язку з порушенням у Мар’янівці прав людини». Автор хотів вразити причиною того спротиву, це – соціальна проблема – відсутність у колгоспі дощок для виготовлення труни, тож ховають старих, «ніби собак здохлих». Голова колгоспу виправдовувався: «Лісу нема… А целофан беремо за так із теплиці. Сказали б спасибі і за це». І все ж після Серафиминого «страйку» на очах усього села мусив звеліти зарізати колгоспних бичків і «в Расєї» по бартеру поміняти м’ясо на ліс, однак митники м’ясо конфіскували, а «в Расєю» не пустили… Тож і поховали Серафиму, котра заслужила на особливо поважне ставлення до себе, в тому числі, і поховання, «бо, як-не-як, а три ордени має», поховали хоч і не в целофані, а «обгорнутою простирадлом» і везли на кладовище у «цвинтарному таксі» – труні напрокат.

Лірикою, казковим і в той же час психологічним змістом наповнене оповідання В. Ковалюка «Тінь мовчазного птаха». В ньому автор розповідає про трагічне кохання мовчазного, по життю самотнього Власа та циганки Лєнуци. Автор часто у своїх творах вводить притчі, легенди, вигадані історії. Легенду про кохання Солов’я та Рози теж не випадково переказує у життєвій історії цієї пари, і вона співзвучна. Проблема самотності теж є. Художньо-публіцистичний стиль відслідковується і в описі природи, яку дуже любить автор: «Вологий туман гойдався над водою. Ряхтіли далекі вогні берега. І дід Влас, усамотнений в сутені, як в таємничому космосі, ворожив над своїм рибальським причандаллям. І справді непробудний Мовчун! Просторінь безбережна почувалася довкола, чулася притишена музика одвічного плину вод».

Знаковим є роман Василя Ковалюка «Розп’яття», прототипом головного героя Івана Долі став поет-дисидент Іван Сокульський, якого Ковалюк знав ще з 1960-х років. Автор пише: «У їхнім роду з давніх-давен жила невмируща пісня, і Іван Доля знав її, і зараз тихцем сам собі заспівав: «Ой стелися-колосися, мій шовковий степе, ти без мене цвів – цвістимеш – я ж помру без тебе. Ой чи ляжу відпочити, чи впаду вмирати – ти пригорнеш мене, степе, як рідного брата».

Грає Дніпро весняною теплою хвилею, і він, прийшовши сюди, на могилу великого київського князя, подумав про вічне – те велике, без чого не мислив ні себе, ні майбутнього, і, склавши долоні, звів руки до неба, прошепотівши: «Боже, дай мені сили пронести свій хрест і не розгубити правдоньки на дорогах, які обрав для себе, над життєвими вирвами». Над протилежним берегом Дніпра хиталась Мар′янина скеля, а далі був степ і степ, і була стрічка-дорога, прасестра козацького шляху, який завертав до Гострого кургану, біля якого колись спинявся сам Сірко на відпочинок… Ой скільки ж кісток на цій землі – у цьому дикому половецькому степу…

Іван молився Україні, осягаючи глибинним зором, як мовиться – третім оком, її минувшину: у страшних герцях, смертних походах на ворогів (а їх же було ніби саранчі – і хазари, і половці, і кримчаки, і яничари, і пани-ляхи, і потім російські солдати, муштровані царями та підпанками), гартувалась воля та єднались серця і як на роздоріжжі цих мук страждав його народ. Бо хто тільки не йшов у дикий степ, – той і ніс сюди смерть».

Вгадується факт поїздки Івана Сокульського і його друзів у травні 1968 р. в село Мікільське на могилу князя Святослава. В романі теж є поїздка Івана Долі на могилу і його уявна розмова з князем, а потім арешт, концтабори, поневіряння, втеча і суд, подальша діяльність героя. Василь Ковалюк був присутнім на судових процесах над Іваном Сокульським.

Іван Доля, в'язень, узагальнений образ українських патріотів, які боролися за незалежність України в глухі часи тоталітаризму. Він свідомо йде «на розп'яття», бо хоче врятувати ближніх від безпам'ятства, запалити в їхніх душах поклик до волі, пробудити щиру любов до знедоленої Вітчизни. Василь Ковалюк словами героя пристрасно застерігає Україну від будь-яких спроб повернення до «сталінського соціалізму». Та й сам автор шукає своєї дороги, свій ідеал, свою позицію. Настрої цілого покоління повною мірою відбилися у світогляді автора і його героя.

Як і більшість письменників краю Василь Ковалюк активно включився у громадську діяльність. Очолив Комітет захисту Дніпра і малих річок, діяльність якого була спрямована на боротьбу із забрудненням, у тому числі радіаційним, повітря, води, землі, надр, боротьбу за збереження дніпровських плавнів, проти руйнації фортеці Кодак внаслідок кар’єрного добування граніту. Публіцистичні роздуми «Екологія совісті чи як відвести домоклів меч, що висить над нами» в «Борисфені», інші статті в періодиці мають художньо-публіцистичний характер і свідчать про те, що людина вболівала за країну, її майбутнє.