Юлія Мандич: «Я зовсім не прагну бути зіркою»

Юлія Олександрівна Мандич

  • 17 жовтня 1973 |
  • Місце народження: Дніпро |
  • Співачка

Вона може зробити виставу з самої себе. І матеріал, до якого торкається її голос, набуває звучання, що наближує нас до неймовірного сердечного прозріння.

Я не вірила своїм очам і вухам. На сцені Дніпропетровської обласної філармонії була Едіт Піаф. Справжня. Її пристрасна душа посвячувала зал у власні історії кохання та любові до Франції. Вокалістка, яка створювала цей образ, на прототип була зовсім не схожою. Але аутентичність генію Піаф була стовідсоткова. Це диво створила Юлія Мандич.

Сцена підіймає тебе над землею

– Я народилася у Дніпропетровську, – розпочинає розмову Юлія. – Мій батько Олександр Петрович Мандич – музикант і змалечку мене супроводжувала якісна музика, я виховувалася на великих зразках. Особливу перевагу надавала англомовним прикладам, тому що вважаю їх фундаментом для розвитку естради усіх часів та народів. Особливо полюбляла джаз: Елла Фіцджеральд, Сара Вон, Френк Синатра, Бітлз, Елвіс Преслі постійно лунали у нашому домі. І, звісно, десь у глибині душі, у моїх сміливих мріях, я уявляла і себе на сцені.

Музичну школу я закінчила, коли ми мешкали на Півдні. Якщо пам’ятаєте, раніше родини відправлялися туди на заробітки та за новим повітрям життя. А коли ми повернулися до Дніпра, я закінчила з червоним дипломом і Дніпропетровську консерваторію імені Михайла Глінки (клас естрадного вокалу).

– Батьки не відмовляли  у виборі музичного шляху?

– Ні. Вони доволі демократичні і завжди були націлені на те, щоб я робила все, що мені подобається. Життя складається по-різному, і ми не завжди владні роботи те, що нам бажається, чесно кажучи, і не завжди розуміючи, чого ж дійсно хочемо. Але у своєму виборі, я була впевнена стовідсотково.

Я закінчувала школу наприкінці 90-х років, це були часи непрості, довелося деякий час працювати банківським клерком. Так, за плечима була музична школа і велика любов до музики, але проза життя виявлялася саме такою. Звісно, я була задоволена, що мала роботу, але нудьгувала і зараз, коли згадую той період, звичайно ні за яких умов, не хочу повернутися назад.

У 2014 році солісткою-вокалісткою я розпочала роботу у Дніпропетровській обласній філармонії імені Л.Б. Когана, а до цього була у так званому вільному творчому плаванні.

– Що Вам дає сцена?

– Сцена підіймає тебе над землею, це абсолютне відчуття польоту, уявлення, що ти можеш наблизитися до чогось чарівного і божественного. Можливо, це звучить дещо пафосно, але цілком вірно по суті. Також сцена дає можливість приміряти інші образи і відчути велике перезавантаження та допінг. Кожного разу перед виступом ти хвилюєшься, але долаєш це. Іноді тобі подобається те, що ти робиш, іноді – ні. Та коли є відчуття, що все вийшло – це вершина щастя.

Піаф, досвід і олівець

– Матеріал, з яким Ви працюєте, завжди лягає на Ваші вподобання стовідсотково, чи є якесь подолання?

– Я сподіваюсь, що дійшла вже до такого професійного досвіду, що можу розуміти, що мені вдасться, а що – ні. Я можу оцінити свої здібності, щоб не виглядати сатирично. Напевно ніколи не візьмуся за матеріал Уітні Хьюстон. А якщо б і узялася, то виконувала б композиції в інших тональностях і аранжуваннях. У підсумку ж це – завелика робота з непередбачуваним результатом.

 Проектів за моєю участю в репертуарі філармонії небагато: музична вистава «Barry Sisters» і, звісно, музичне шоу «Едіт Піаф. Душа Парижа».

– Не страшно було підступатися до Піаф?

– Я розуміла, що в мене вийде, принаймі з вокальної точки зору, а з постановочною мені допомогла наш режисер Олена Цюпич. Вона творчо дуже близька мені людина і я довірилася їй стовідсотково. Те, що вона робила зауваження, було лише у плюс, я потребувала цього. В нас вийшов дуже гарний тандем.

Мені завжди було цікаво, коли артисти працюють сольно і «Едіт Піаф», для мене це, перш за все, сольний концерт. Я вважаю, що вокаліст не відбувся, якщо він не має таких концертів. Для мене це своєрідний трамплін.

Отже, що стосується вокальних складнощів, то мені відомий власний діапазон. Пісні Піаф я простудіювала і зрозуміла, що ці ноти мені підвладні. Я проспівала композиції всередені себе, осягнувши їх нутро, без єдиної долі парадіювання. Головним завданням було – лишитися собою і не втратити «аромату» цих пісень. 

Згадаємо, що у часи Піаф не було шоу. Маленька чорна сукня, ніяких зовнішніх ефектів, але коли ти дивишься на неї, ти неначе летиш і бачиш якісь свої картини. Тобі необхідно дослухати все до кінця, все у неї цікаво: яка барва голосу, як  він змінюється. Іноді здається, що є щось подібне у всіх піснях, але всі вони пронизані різними нюансами, які складно побачити на перший погляд.

Я завжди працюю над партитурою з олівцем, малюю собі такі невеличкі підказочки. Тут в мені «придих», тут буде вібрація, тут необхідна речова фарба. Всі ці акценти я маркую, а коли мені цього недостатньо, то використовую додаткові.

Партнери та «засценова» робота

– Оскільки мова не ведеться про традиційні театральні вистави, то як досягається партнерство на сцені філармонії, де у кожного, окремий вихід?

– Це можливо, коли кожен відповідальний за все, що робить на сцені, за кожен свій рух. Коли він знає всі свої репліки, власний порядок перебування. Це можна порівняти з ладом, який є у кожній господині на кухні, коли у тебе все під рукою. Тобто рухи та мізансцени під час виступу повинні бути позначені якимось «крапками». Звісно, щось ти можеш змінювати у своєму сценічному просторі, але те, що позначено для всіх – повинно бути виконано досконало. Це дуже допомагає, як у власній роботі, так і у партнерстві.

Наприклад, ти завершуєш пісню і для свого наступного музичного фрагменту до тебе підходить інструменталіст-акордеоніст Володимир Зубарь і тихесенько тобі говорить: «Супер-молодець», а я у відповідь: «Удачі». Ці речі дуже важливі.

Тому, якість нашого проекту не залежить від якості дружби із партнерами, але від таких людяних простих речей і досконалого знання своїх мізансцен – так. Я гадаю, що успіх будь якого спектаклю, або концерту, залежить саме від цього. І, перш за все, це заслуга нашого режиссера, тому що всі знають, що робити на сцені.Тобто розумієте, немає ніякої маячні, так звана «засценова робота» виконана досконало. Це теж саме, як внутрішні шви, що говорять про справжність одежі від кутюр. 

Зірковість, Клавдія Шульженко та  головне

– Я не є артисткою, яка має ім’я та власний репертуар своїх пісень, – говорить Юлія. – Для мене, слава і зірковість, за великим рахунком, не важливі, я радію тому, що маю. Зірковість потребує відірваності від родини, а це коло для мене дуже важливе, тут в мене, так звана, своя нірка. Тому, я гадаю, що в мене немає великого честолюбства.

Що стосується якихось нагород, або конкурсів, великого значення я цьому не надаю. Звісно, це поштовх і можливість бути почутою, але конкурс це – завжди несправедливість одних стосовно інших. Вважаю, що це справа молоді, яка прагне бути поміченою. Я принципово не беру участі у цьому.

Життя стає інакшим, коли у тебе народжується дитина. Це для мене було справжнім відкриттям. Світ та його цінності перевертаються, у такі часи ми стаємо на місце наших мам, розуміємо, що вони переживають і співається у ці миті, зовсім по-іншому.

Родина, здоров’я близьких, їх добробут – це для меня у нинішній час і є патріотизм. Мене зігріває, коли я відчуваю, що вони щасливі.

– Які музичні жанри та стилі ще близькі Вашій душі?

– Як артистка окрім джазу я полюбляю романси, фанк, французську естраду. Окрім філармонії, маю ще один сценічний майданчик у складі касер-бенду «Franky Fresh», який грає популярну та сучасну музику, наприклад, Rihanna та інші клубні композиції. Тобто, моє завдання – бути співачкою універсальною.

Я обожнюю Клавдію Шульженко. Це моя мрія взяти участь у проекті, пов’язаному з її ім’ям. Шульженко могла зробити виставу з себе самої і я прагну того ж. Такі речі приводять мене у дійсний захват. Ви пам’ятаєте: виконавиця, акордеоніст і все… підкорюй публіку. Коли така людина йде з життя, лишається суть, що збережена на віки саме такими виступами.

Європа, Раймонд Паулс і аура добра

– У планах програма так званого європейського напрямку, де прозвучать пісні та композиції Раймонда Пулса. Завдячуючи своїм прибалтійським корінням, він дуже наближений до Європи і до джазу. Звісно, буде місце у програмі і для пісень Алли Пугачової.

Зараз ми лише обмінюємося своїми думками та надіями стосовно цього проекту, але гадається, що все так і буде.

Є люди, які супроводжують мене по життю. Так складалося, що з Ігорем Анатолійовичем Хінічем – директором Дніпропетровської обласної філармонії ми знайомі ще з кінця 90-х років минулого століття. Вперше, ми перестрілися під час моєї участі у «Слов’янському базарі» у 1999 році, де він теж брав участь зі своїм колективом. Потім ми зустрічалися знов і знов у нових спільних проектах, на концертах. А зараз він мій бос, людина, до якої можна зайти і просто по-людськи поговорити, про все що турбує та болить. Це дуже важливі речі. Він завжди рівний у спілкуванні, може слухати та чути, а це золотого варте.

Добрі слова хочу сказати і на адресу Олександра Вітольдовича Соколовського нашого художнього керівника-хореографа. Тобто, Хінич – менеджер, а Соколовський – творча душа, яка ці ідеї втілює. Такий тандем дуже цікавий та продуктивний. Це – люди, з якими хочеться працювати і народжувати разом нові ідеї та проекти.

Фото з архіву Юлії Мандич

Створено: 26.09.2017.
Редакція від 04.10.2017.
Олена Ємельянова
Funky Fresh-Moody's Mood For Love https://youtu.be/LcYtBQAuik4