Остання битва князя Святослава

Остання битва князя Святослава

Остання битва Київського князя Святослава відбулася на порогах Дніпра. Цей бій і загибель мужнього воїна відображені в багатьох літературних творах.

На початку весни 972 року, частина істориків називає і конкретну дату – 8 березня, Київський князь Святослав Ігорович повертався з військового походу до Києва. На дніпрових порогах він потрапив у пастку, яку йому влаштував печенізький хан Куря. Подробиці останнього бою Святослава невідомі: біля порогів разом із ним загинули всі його дружинники. За переказом літописця, печеніги зробили чашу з княжого черепа.

Є кілька легенд і наукових версій стосовно місця загибелі князя. Серед них називають Чорну Скелю на острові Хортиця, місце біля порогу Ненаситець (поблизу сучасного села Микільське-на-Дніпрі). В різних місцях встановлені пам’ятники на честь цієї історичної події.

Святослав, як особливість непересічна, цікавив багатьох письменників і митців. Його образ,  останній бій широко відображені в художній літературі, як прозових творах, так і в поезії. Пропонуємо невелику добірку цих творів.


Юліан Опільський

 

Іду на вас
(Уривки)

Але ось  почувся здалека гук та шум води, яка розбивалася об гранітні скелі – це були пороги. Ось тут почалася для дружини Святослава найтяжча праця. Через деякі пороги переїздили уміло улицькі керманичі з усім набором, через інші треба було людей та набір перевозити берегом, а лише порожні човни сплавлювали водою вниз. Поміж скелястими лавами порогів була завжди смуга спокійнішої води, і завдання керманичів полягало саме в тому, щоб провести туди човни. Але це не завжди вдавалося, і кілька човнів розбилося таки об виступаючі чорні лави. Правда, це не спинювало походу, доки надвечір не доїхали дружини князя Святослава до п'ятого порога – Ненаситця.

Тут спинилися усі човни, а дружинники стали табором на березі. Уперше від виїзду з Києва зібралися відділи знову разом і переночували вкупі. Численні огні запалали у тихому вечірньому повітрі, але веселості не було у зборі. <>

Коло Ненаситця заночували всі дружини, крім варягів. Ці перетягли свої човни уже з полудня, а надвечір були вже за порогом. При вогнищах розсілися лише самі руські люди. Усі мовчки поїли, що бог дав на вечерю, а відтак полягали спати. Варти не ставив ніхто, бо навіть печеніги знали про страшних духів Ненаситця і боялися їх. Навіть вдень боялися доїздити до самої води, бо, мовляв, хто задивиться у скажені вири порога, того він і невидимою силою пірве та зітре у своєму кам'яному млині. <>

А там кипіла робота на всі руки. Стоячи на горбку, князь давав лад усьому. З гуркотом котилися човни один за другим на валках по волоці, два ряди рабів попихало їх з боків, інші підкладали спереду свіжі валки. Гладко і справно перейшли човни полян, деревлян, сіверян і допоміжних відділів. Човни зразу спускали на воду та з по¬спіхом вантажили набором. Купці і раби відчалювали негайно, а дружини борців залишались при човнах, гуртуючись при своїх воєводах.

Аж ось заворушилися ряди тиверців та уличів, а їх човни усі враз стали з гуркотом пересуватися по гладкому волоці. 

Тимчасом котилися човни, а за ними йшли далі дружини тиверців та уличів. Вкінці залишився лише князь з своїми прибічними дружинниками. Він став на їх чолі і повільною ходою ступав поруч останніх човнів. Довкола було тихо і спокійно, чути було лише глухий гуркіт та скрип пересуваних суден, але ніхто не говорив, ані не сміявся, здавалося – у повітрі повисла буря, і кожний ждав першого грому. 

Раптом... Неначе вітер прошумів поміж рядами, неначе стадо горобців впало у гущаву, тікаючи від шуліки, почувся тихий брязк металу, удареного камінцями... Це хмара стріл налетіла на дружину, а рівночасно страшний вереск пронісся у повітрі. Здавалося, що усі темні сили, закляті у кам'яні гряди граніту, вигреблися з-під лісового покривала і йшли облавою на цього, хто осмілився оружною рукою перейти їх царство. Кількох дружинників крикнуло з болю, Святослав кинув лиш оком направо, а, побачивши ворога, задув у ріг голосно, звично, протяжно...

Тричі залунав ріг і тричі відповіли йому печеніги своїм вереском та хмарою стріл. Потім зароївся вільний простір при волоці тисячами їздців. На малих худих, але витривалих кониках сиділи невеличкі широкоплечі та косоокі кочовики, вимахували луками, списами та арканами. Усі летіли за своїми стрілами хмарою на ряди дружини, яка зібралася кругом князя, очікуючи першого удару.

Але князь не думав на відкритому місці приймати бій з набагато сильнішим, а ще до того кінним, противником.  Він відійшов за крайні човни, які стояли ще на валках, а коли наскочили вороги, засвистіли пірнаті стріли дружинників, і були вони набагато сильніші та цільніші від печенізьких. Чимало таки поганих повалилося коміть головою* у траву, а дальші товпи роздавили їх копитами. Але не спинило це варварів. Озлоблені, дишучи помстою за смерть своїх, з ревом кинулися густою товпою на човни.

З-поза них, наче з-поза заборола, відбивалися княжі гридні мовчки, з розвагою та спокоєм. То тут, то там валився розчіхраний напасник під копита коней, а довгі мечі, наче блискавки, мигали над головами оборонців. Святославові добре послужили човни і як забороло, і як охорона від стріл, а зате печеніги скоро побачили, що не проберуться на конях через дерев'яні стіни. Тому більшість зіскочила з коней і пішла приступом на дружинників.

Тоді вперше зморщив чоло Святослав, що стояв у найбільшому човні. Товпа могла, мимо хоробрості, залити його слабкі сили повінню людських тіл. При цьому печеніги стали зблизька кидати аркани і стягати оборонців з човнів до себе. Побачивши це, відчув Святослав небезпеку і знову задув у ріг.

А в цій хвилині всі дружини, що стояли біля ріки, бігом пустилися туди, обіймаючи, наче раменами, від полудня орду печенігів. Оторопіли варвари, відступили дещо, але швидко почислили противника і, залишивши малий відділ проти човнів, головною силою ударили на дружини, що перегородили щитами усе поле і наступали на них з луком, списом та мечем. Оклик «Перуне! Перуне!» приглушив на хвилину шум порога, і зав'язалася страшна боротьба. Печеніги знали, що коли поб'ють дружини, то Святослав не втече з човнів, його пильнувала ватага лучників від поля та лісу, а від другої сторони темні сили Ненаситця. Поки що не займали напасники його гриднів і лише перед ними кипіла страшенна січа на рівних умовах. Княжих людей було набагато менше, але напасники були на конях, хоч уже не всі, бо деякі з них ще раніше позіскакували, наступаючи на човни. Зате дружинники були дужчі, лучче озброєні і хоробрі понад усякі похвали. Ніхто з них не був би уступив ні на п'ядь, бо знав, що тут ходить про князя, з життям якого та здоров'ям в'язалося усе: перемога, слава, здобич, поворот, життя!

Густо падали трупи з обох сторін. З виттям та стогоном умирали варвари, мовчки, спокійно гинули русини або вийшовши з бою, перев'язували глибокі рани рубцем сорочки, ременем тощо.

І настала хвилина, у якій забули обидві сторони, що цей має якусь мету, а саме перемогу над ворогом. П’яні кров'ю, кидалися на себе противники у скаженій злості і боролися, не оглядаючись ні на боки, ні позад себе. На віддаль кількох кроків метали списи та стріли, рубали мечами або топорами, шматували ножами. Навіть ці, що лежали вже у кривавому поросі, брали участь у боротьбі. Вони хапали ворогів за ноги руками або пороли ножами черева коней та борців. 

Тяжко було руським дружинникам протистояти хмарі печенігів, та проте ніхто й не думав оглядатися за дорогою до втечі або за підмогою. Умлівали руки і у варварів, та все-таки побачили вони згодом, що їх більше, ніж ворогів, та що остаточна перемога припаде таки їм, якщо додержать поля та з тим самим завзяттям доведуть бій до кінця. Серед темних, брудних товп чулися дикі оклики радощів або хриплий регіт та насмішки. Тоді Святослав, який з човна з нетерплячкою слідив  за битвою, добув меч та зморщив брови вдруге і раз у раз дивився у ліс, ждучи підмоги. Був уже крайній час. Ще хвилина, і обезсилені дружини  впадуть або зійдуть з поля, а тоді погибель князя неминуча. 

Раптом замовкли оклики радості, а під самим лісом зчинився крик і метушня. Кільканадцять печенігів упало, поцілених ззаду стрілами. Ранені перемішалися з тими, що боролися з полянами під самим лісом. За першою лавою пішла друга, третя, і кожній відповідали скажені зойки та крики поцілених. Усе праве крило печенігів подалося назад, а в цій хвилині догадалися поляни, що хтось їм приходить на підмогу. Вони гукнули радісно і з ножами в руках кинулися на розладнані ватаги ворогів.

Їх окликові відповів нелюдський рев та свист, але він не вийшов з грудей варварів, лише від чималої ватаги дружинників, які вискочили з лісового півострівця напроти самого порога, і серед скажених криків, махаючи зброєю та наломаним у лісі галуззям, кинулися між коні печенігів, що стояли недалеко поза борцями. Табун злякався і з дико поблискуючими очима та розвіяними гривами влетів між печенігів. Зчинився неймовірний заколот між варварами, які ще недавно, впевнені в перемозі, вигукували з радості. Вмить відхлинули товпи від бойового ряду дружин та стали ловити розшалілих коней або вбивати їх. А за табуном біг на чолі найдобірнішої княжої дружини Мстислав, який напра¬вив перший удар меча на тих, що обложили княжі човни.

Мало хто вийшов з життям з-поміж них, бо коли лише оклик «Перуне!» залунав за їх плечима, зіскочив і князь з човна і мерщій повів своїх товаришів на ворога. Притиснені з двох боків, печеніги боролися до загину. І згинули всі. В живих залишилися лише деякі, що зразу на самий перший крик жаху за плечима подалися назад і змішалися з товпою. Дружина князя злучилася з Мстиславом, і обидва, наче тарани, ударили на ворога. Та у цього не було вже сил. Печеніги втратили надію на перемогу і змінилися в одній хвилині у звичайних степових кочовиків. Всі забули враз про товаришів, начальники перші дали ногам знати, і хто міг, зникав у лісі, щоб якнайшвидше опинитися на вільних степах.

Погром був цілковитий. Русинів згинуло до двохсот, а ранених було вдвоє стільки, але печенігів згинуло вдесятеро більше, головно тому, що челядь і раби зразу розбіглися по бойовищі і не залишили живим ні одного раненого. І так нікуди було брати полонених...<>

Кров, кров і кров – всюди, всюди. Посередині купка трупів, пошматованих, покалічених, наче у різниці. Вони валялися у грязюці, яка замерзла у тверді, мов камінь, грудки. Посередині валявся і труп Святослава з порубаними відламками щита на зламаному лівому рамені і відламком меча у правій руці. Від кривавої поволоки не видно було безлічі ран, з яких вона випливала, а голови не було зовсім. Її відрізано ножем, мабуть, на те, щоб зробити з черепа чарку для хана, як це звикли робити печеніги з черепами побитих ворогів. Довкола лежало потоком кілька сотень коней, повідрубані пальці, руки, ноги... удвоє стільки мусило згинути поганих, скільки валялося коней, та переможці забрали тіла загиблих з собою. Довкола на чверть милі витоптано сніг раз у раз. Видно, тисячі накинулися на тих кілька десятків, але сотні поклали голови, поки останній гридень з розчерепленою головою поліг на трупі Святослава. Страшна це мусила бути січа – бій розпуки одного проти двадцятьох, бій до останнього руху, до останнього подиху змучених грудей. Страшні були й лиця поляглих героїв. Усі у зморшках, в які вбирається лице борця у хвилини лютості, усі з сціпленими вишкіреними зубами барса. Нічого людського не було у них.

Здавалося нам тоді, що князь та його дружина навмисно шукали смерті і свідомо кинулися у нерівний бій, щоб завдати ворогові втрати, скоротити собі довгі муки конання з голоду, а нам проторити дорогу... І справді! Коли б печеніги були надали на нас тоді, то ніхто не вийшов би з бойовища. <>

________________________________________________________________________
*комі́ть голово́ю, зі слов’ян. па́дати, провали́тися, леті́ти. Сторч, у стоячому положенні.

 

Опільський Ю. Іду на вас. Ідоли падуть. Сумерк.– Львів, 1957.– 750 с.

Святослав Хоробрий приймає дари від послів. З ресурсу: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2017/03/blog-post_24.html З ресурсу: http://cossackland.org.ua/2018/03/08/svyatoslav-horobryj-zris-sered-vikinhiv-tomu-i-vijnu-lyubyv/ Остання битва Святослава Хороброго. З ресурсу: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2017/03/blog-post_24.html

 

          Олександр Олесь

        Смерть Святослава

Святослав, розбивши греків, 
Повертається з війни,
Тихо плинуть до Дунаю 
Навантажені човни.

Легко ллється вільна пісня, 
Молодецька, бойова... 
Святослав і сам безжурно
Разом з лицарством співа.

Тільки Свенельд* не співає 
I сидить, як ніч, сумний, 
Не голубить його пісня, 
I не тішить день ясний.

Святославові говорить:
«Святославе, князю мій, 
Повертайся ти на конях 
По дорозі степовій.

Греки, певно, печенігам
Уже вістку подали, 
Що Дніпром, через пороги, 
Повертаються орли,

Що ти мало маєш війська, 
Що човни твої з добром... 
Славний князю Святославе, 
Не вертайся ти Дніпром».

Похитавши головою, 
Усміхнувся Святослав:
«Любий Свенельд, воєводо,
Я з дороги не звертав!
 
Що ж – поміряємось з ними, 
Воєводо вірний мій, 
Нам не вперше їх стрівати 
На дорозі бойовій».

I старого воєводи
Не послухав Святослав,
I пісні ще веселіше 
Перед лицарством співав.

Ллється пісня без упину, 
На човнах пливе добро, 
Переплито Чорне море, 
Вже синіє і Дніпро.

Швидше в грудях б'ється серце, 
Швидше весла хвилі б'ють... 
Рідна мати Україно, 
Що сини твої везуть!

Ось біліють білим шумом 
I пороги Дніпрові, 
Мов цвітуть сади зелені
Або трави степові.

Нагло стріли полетіли,
Наче чорні блискавки...
«Печеніги, печеніги!!» 
– Закричали вояки.

«Приставай, виходь на берег,
Міцно меч в руці тримай, 
Не бери в полон лукавих:
Всіх на місті їх рубай!»

I почався бій кривавий, 
Б'ються лицарі-борці... 
А попереду вояцтва 
Святослав з мечем в руці.

I з мечем в руці поліг він 
Смертю лицаря в бою, 
За народ, за Україну 
Склав він голову свою.

Поруч з ним лягло немало 
I відважних вояків... 
Тільки дехто в рідний  Київ 
Повернутися зумів...

Так колись козаче серце
Не боялося біди...
Так колись за нас вмирали
Наші прадіди й діди... 

________________________________________________________
*Свенельд – київський боярин, воєвода Святослава Ігоревича.

Олесь О. Княжа Україна: Минуле України в піснях: Поема.– К., 1991.– 143 с.: іл.

З ресурсу: http://stuki-druki.com/authors/Svyatoslav-knyaz.phpЗ ресурсу: http://uahistory.info/2013/04/05/svjatoslav__velikijj_knjaz_kivskijj_polkovodec.htmlЗ ресурсу: http://vek-noviy.ru/wp-content/uploads/2016/09/Knyaz-S.jpg

 

Семен Скляренко


Святослав
(Уривок )

У світанковому промінні, що все ширше й ширше розливалось кругом, князь Святослав побачив перекошене від злості обличчя печеніга, що видалось йому знайомим. Ні, князь не помилився, – з кривою шаблею в руці там тупцював і щось кричав на своїх воїв печенізький каган Куря.

Лють, образа й зневага розривали груди князя Святослава. Він розумів, хто привів сюди печенігів і хто послав на нього кагана Курю.

– Скажи, собако! – крикнув він зі скелі. – Скільки грецьких золотників одержав ти за наші душі?

Куря нічого не відповів Святославу, він вважав, що київський князь на цей раз не випорсне з його рук. Крикнув, щоб вої його швидше рушали до скелі, і ті справді рушили вперед.
Так прийшла смертна година князя Святослава. Він подивився навкруг.

Скеля, на якій вони стояли, круто обривалась над дніпровими водами. Там внизу – прірва. Крок, кинутись вниз – і тільки бризки полетять по каменю. Кінець, смерть.

Та чи личить воїну, тим більше князю Русі, бодай у найстрашнішу годину накладати на себе руки?

Смерть у бою – чесна смерть, самогубець – боягуз, по покону руських людей такого й після смерті жде вічне закляття, ганьба, сором.

Князь Святослав перезирнувся з воєводою Бождаром, Микулою, отроками і по їхніх очах побачив, що вони думають так само, як і він. Що ж, коли смерть, то нехай у бою...

Із мечем у руці князь Святослав ступив наперед, і за ним пішло ще п’ятеро. Вони йшли проти сотні ворогів, але не боялись їх, не боялись смерті, не думали про неї.

У цю останню годину вої, воєвода і князь Святослав бились так, як ніколи. Їх було шестеро. Впав воєвода Бождар, упали три отроки, упав Микула. Лишився один Святослав...

Але і один він все ішов уперед – з мечем у правій руці, з щитом у лівій. Якийсь печеніг підскочив збоку до нього й перебив ліву руку – князь Святослав випустив щит, але мав ще меч. Кілька стріл разом впились в його  груди, але князь київський ішов далі.

І тільки на одну мить зупинився Святослав. Він став, високо підняв голову, дуже блідий, широко розплющеними очима подивився вдалину...

Там, на голубому плесі Дніпра він побачив лодії... О, коли б ці  лодії були тут, були б вої, які сидять там на веслах, знали, що робиться на острові?! Але на лодіях нічого не знають, вої сидять на веслах, вої їдуть додому...

Ще крок уперед ступив князь Святослав і раптом, як зламаний спис, упав на землю.

Так помер князь київський Святослав.

І ця смерть князя Святослава була настільки велична, що зупинила навіть печенігів. Довгу хвилину вони стояли на місці, ніби не вірили, що сталося. Потім кинулись вперед, почали рубати мертве тіло Святослава...

Але в цей час хтось з них подивився навкруг і закричав тривожно, перелякано:

– Лодії... Лодії!

І всі вони поглянули вдалину на пониззя. А потім стрімголов побігли зі скелі, перестрибували через трупи, поспішали до берега, де паслися їхні коні. Сідали на них. Кидалися в воду, щоб швидше переплисти Дніпро й тікати у поле.

На далекому плесі, ніби вони висіли між небом і водою, вимальовувались лодії руських воїв.

Скляренко С.Д. Святослав: Роман.– К., 1991.– 652 с.: іл.

З ресурсу: http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=2468 З ресурсу: http://3varta.com.ua/svjatoslav-ta-ntrigi-vzantjtsvЗ ресурсу: http://cossackland.org.ua/wp-content/uploads/2012/03/Sviatoslav1.jpg

 

Микола Чернявський
Чаша Святослава
 
На порогах Куря силу руську спіткав.
Печеніги слов’ян потлумили.
У нерівнім бою пав там князь Святослав.
А пороги гриміли, гриміли...
Кличе майстра Куря, уличе чашу зробить,
Чашу з черепа князя грізного:
Святослав буде гнить, а Куря буде жить,
Пити з чаші на спомин про нього.
Б’ють пороги, гримлять...Білі хвилі киплять...
Стугонять від напруження скелі...
Ллється п’яний кумис і цимбали бряжчать, –
Переможці і п’яні, й веселі:
«Гей, загинув-пропав руський князь Святослав!
Тепер вільно в степах печенігам.
Що здобув Святослав, все Куря одібрав,
Край-кінець тепер руським набігам!...»
В чашу пінний кумис князь Куря налива:
«Нумо вип’ємо вдвох, Святославе!»
П’є і знов налива, і сміється й співа:
«Піде скрізь про Курю тепер слава!»
А пороги дзвенять, а пороги ревуть:
«Хто нікчемний, той безвісті згине.
Славним смерті нема. У піснях оживуть.
Не умруть вони в рідній країні!...»



Чернявський М. Твори у 2-х т. Т. 1.– К., 1966.– 514 с. 

 

З ресурсу: http://brandi.su/image/14444-2.html З ресурсу: http://slavyanskaya-kultura.ru/slavic/heros/voennaja-operacija-knjazja-svjatoslava.html Автор Олег Шупляк. З ресурсу: // https://arts.in.ua/artists/MrOlik/w/412728/

 

Іван Сокульський
Святослав

Святославе, вою наш, устань!
Святославе, знову печеніги!
Де клекоче гнівом Дніпрельстан,
вихопи меча свого із піхов!

Святославе, слави гордий син,
чисту кров твою несе Славута.
Захлинулись горла всіх долин –
безголов’ям, кпинами, отрутою.

Все забуто. Лиш димить полин.
Чадієм і чахнем, в небі нашім – темно.
Гнем колеса з дужих наших спин,
голови у рабство продаємо!

Святославе, ворог шле уклін,
ворог твій підступний та лукавий –
пишається, стоптавши твою славу,
не доблестю, а ницістю колін.

Із помелом звірячої хули
укотре вже хоронить Україну!
Не скаже він: «Іду на Ви!» –
ножа підступності – у спину!

Та лицем до ворога стаєм...
Меча до рук! – 
не збляк і не зіржавів.
Тож іди, бери життя своє,
Святославе, муже наш державний!

 

Сокульський І.Г. Означення волі: Вибрані поезії.– Дніпропетровськ, 1997.– 351 с. 

 

Створено: 09.08.2018.
Редакція від 16.08.2018.
Ірина Голуб