Скіфський мудрець і філософ Анахарсіс

Скіфський мудрець і філософ Анахарсіс

Скіфа Анахарсіса вважали одним із семи найбільших мудреців свого часу. Про нього дійшли легенди, він став героєм художніх творів.

Історія донесла до наших днів ім’я одного з найбільших мудреців стародавнього світу – скіфа Анахарсіса. Він був сином царя Гнура, відзначався великою вченістю та мудрістю. Йому приписують деякі винаходи, зокрема вдосконаленого гончарного кола, корабельного якоря та вітрила. Зафіксовані також його мудрі вислови. За свідченнями Геродота, Анахарсиса вбили скіфи за відступництво від своєї релігії та прихильність до чужих вірувань.

Образ скіфського філософа відображений у художніх творах, в тому числі Юрія Хорунжого «Багатій і мудреці», з якого пропонуємо невеликі уривки.


Юрій Хорунжий

Багатій і мудреці
(Уривки )

http://stuki-druki.com/authors/Anaharsis.php

Запилюжений лідієць на коні, поцяцькованому золотою збруєю, їхав стійбищем царської кочової валки повз череди, отари, скіфські вози і розпитував про Анахарсіса. Статечні мужі, що не знали ні лідійської, ні грецької, втім, озивалися на ім’я Анахарсіса і на мигах направляли лідійця. Поряд воза з високим повстяним напиналом сидів бородатий русявий скіф і ножем обтесував деку п’ятиструнника. Випряжені воли смачно хрумали гостролистий бур’ян, а трохи далі, на поріжку, міцно спав юнак.

— Я шукаю Анахарсіса –– брата скіфського царя, — лідієць звісився з коня.

— Ти знайшов його — по-грецьки відказав йому скіф. –– Злазь, будеш гостем.

— О, наймудріший серед скіфів, — лідієць зіскочив на землю і схилився у низькому поклоні, — вибачай, але мені бракує часу. Не знаю, що заподіє мені всемогутній Крез за ці довгі мандри. Я стільки шукав тебе. Аж од гирла Борисфену, від селища до селища, від стійбища до стійбища гнав я коня, та мені все показували на північ.

— Сядь хоч на хвильку. Скуштуй кобилячого молока і сиру. Ти хитаєшся від утоми.

–– Спасибі, я не голодний. Люди твого племені гостинні до мирного чужоземця. Ступивши на вашу землю, я вже не турбувався їжею та нічним притулком... Перед тобою — посланець царя лідійського, володаря багатьох народів і міст, найосвіченішого з царів, покровителя мистецтв та наук, найщедрішого з жертвувателів на священний храм у Дельфах — світлочолого Креза.

–– Вина у мене немає, але випий цієї джерельної води. Ти захрип.

Лідієць пожадливо вихилив глек крижаної води, втер вуста шовковою хусточкою і повів далі:

— Цар Крез має до тебе справу...

— Крез чув моє ім’я? — здивувався Анахарсіс. 

— Так, так. Він знає про тебе. Кілька років тому наш цар, що цікавиться не лише війнами, а й плином людської думки, загадав своєму другові й пораднику Тірею відшукати наймудрішу людину світу та вручити їй золотий келих. Це виявилося нелегким завданням. Тірей стоптав чимало земель від Гераклових стовпів*  до Ерифрейського моря** і почув сім імен людей, гідних володіти цим келихом. Серед них було і твоє, мудрий скіфе. Тому цареві Крезу заманулося побачити тебе і власноручно вручити келиха із щирого золота.      
                                           
— Крез тішить себе думкою, що я кину все задля тієї посудини? — засміявся Анахарсіс. — Передай Крезові, що золото для мене нічого не варте. Ти ще довго пробудеш тут?.. Швидко насуне ніч, і я постелю тобі ложе з м’яких шкур на моєму возі. Я бачу, ти воїн, і моя хата на колесах це, певно, не найгірше...    
                                        
— Хай вибачить мені господар, що я насмілився перебити його думку, мудрість котрої не знає виміру! — злякано забелькотів лідієць, відчуваючи в Анахарсісових словах відмову і так виразно пригадавши безмежність царського гніву. — Я не знав, що золото нічого не важить для скіфа... Скільки мені доводилося знати народів, золото було їхнім прокляттям, кров лилася річками серед людей. Не золотий келих є приводом для моєї подорожі. Цар Крез, що спочиває нині після вдалих воєн з греками Малої Азії, хоче бачити сімох наймудріших світу і говорити з ними.

— Але я не відчуваю потреби бачити царя Креза.

— Дарма таке мовить гостинний господар. Дарма! Вже четверо мудреців із сімох дали свою згоду на відвідини Креза. Найближчим часом до Сард*** прибудуть Біант Прієнський і Піттак з Мітілен, Солон...

— Солон? — жваво перепитав Анахарсіс.

— Так, так, один із правителів Афін, найсправедливіший Солон!   
                                     
— Солон...— задумливо сказав Анахарсіс. — Що ж, перекажи Крезові, можливо, й приїду.

— Але я мушу знати напевно, нехай вибачить господар мою настирливість, адже володар Анатолії...

— Я вже сказав. Перекажи цареві, — Анахарсіс втупив світлі очі в лідійця, і той ніяково вклонився, позадкував до свого коня, скочив у сідло.

Анахарсіс стежив, як услід за лідійцем розповзається мара куряви. Буйні трави обабіч витолоченого кочовиками шляху поступово сховали коня, лідійця, його плечі, закуті у панцир, гостроверхий шолом. Вірний слуга навіть не схотів переспати до ранку, помчав у ніч.

Беседы скифа Анахарсиса с мудрецом Солоном // http://ru-sled.ru/besedy-skifa-anaxarsisa-s-mudrecom-solonom/

Солон... Вчитель Анахарсіса в Афінах, його постійний товариш у мандрах і наукових студіях, перший, хто помітив молодого чужинця, посланця степової Скіфії серед марнославних городян, що вигукували кожний своє під колонами храму богині Афіни Паллади — покровительки міста. Це були часи, коли розум Анахарсіса жадібно всмоктував усе, що траплялося йому: науки, міфи, чужі світогляди, — безжурні часи, що передують болісним роздумам, тим роздумам, коли вже не вдовольняє почуте, бо маєш сказати своє.

Обидва тоді були молоді, завзяті, з тією лише відміною, що Анахарсіс прагнув збагнути світ, а Солон замірявся перекроїти його. <>

Анахарсіс відчув, що ніякі справи вже не втримають його, він поїде до Креза — тільки б побачити давнього друга. Анахарсіс доручив царським слугам своїх коней і  худобу, хату на колесах, а сам наступного ранку в човні з простеленою на дні кошмою відплив униз за течією Дніпра, прихопивши з собою юнака-слугу... Човен, видовбаний із стовбура величезного дуба, тихо нісся Дніпровими водами. Ядучо-зелені трави вигулювали берегами, жовтіли плавні. Ріка струмувала до Скіфського моря вільно й широко. Часом на березі виднілися засіяні лани хліборобів, їхні глиняні хатки, дерев’яні загорожі, що мали боронити від нападів кочовиків. Десь на десятий день подорожі Анахарсіс із слугою вийшли на берег морського лиману, над яким постало молоде грецьке місто з вапняку — Ольвія. Анахарсіс купив на ольвійському базарі двох коней — собі й слузі.

Ольвійський купець узяв їх на свій корабель, що мав пливти Скіфським морем, і за тиждень Анахарсіс і слуга-юнак були на скелястому березі Малої Азії. <>

Що ближче до Сард, то жвавішав шлях. З’явилися корчми, гостинні двори. В одному з них і переночували мандрівники. Вранці, визирнувши на подвір’я, Анахарсіс примітив парокінну колісницю, в яку сідав чоловік в індійській шапочці з барсової шкурки. Хода індійця та його рухи видалися знайомими Анахарсісові, та й взагалі вбрання цієї людини було досить дивне. Індійська шапочка, грецькі хітон і сандалії... Коли людина повернулася обличчям до Анахарсіса і потягла віжки, щоб цвьохнути коней, обидва аж скрикнули: то був Солон.

Обійми, потиски рук, ляскання долонею, красномовні жести.

— До Креза?

— Так. І ти?

Анахарсіс сів на свого коня і поїхав поруч Солонової колісниці. Їхні слуги їхали неподалік, на мигах заводячи знайомство. Солон правив колісницею і задоволено позирав на Анахарсіса, його скіфський одяг, непримітну конячину з  простою збруєю. <>

Колісниця Солона і коник Анахарсіса неквапно їхали вулицями Сард, привертаючи до себе увагу лідійців. Особливо цікавив городян Анахарсіс, а надто його одяг — гостроверха повстяна шапка, шкіряні кирея і штани, облямовані вовчим хутром, низькі чобітки з оленячої шкіри, сагайдак при поясі, широкий ніж з ручкою — кабанячою головою. Цей дикун, а поруч нього грек в індійській шапочці розмовляли як рівні, навіть більше — як приятелі! Проте Солон і Анахарсіс не зважали на роззяв-лідійців. Вони проїхали  гімнастичну залу просто неба, де багато людей на камэяних лавах спостерігали змагання. Гімнасти навіть покинули свої вправи, щоб роздивитися небачених гостей, за ними й глядачі повернули голови до парокінної колісниці та вершника. 

— Лідійці переймають наші звичаї,— сказав Солон.— Ти пам’ятаєш гімнастичні зали Афін? О, я любив їх замолоду!

— А я дивуюся з тих людей. Гімнасти виборюють лавровий вінок чи кубок, а натовп іде на те дивитися, покидаючи свої невідкладні справи.

Солон засміявся:

–– Ти здичавів у своїй Скіфії, мій друже! Проте в словах твоїх є істина. <>

 Довгий стіл тріщав від наїдків і амфор з вином. Мармурові ослінчики-триніжки стояли між м’якими високими пуховиками –– для тих, що спочиватимуть, обіпершись спинами об колони. Чулося докучливе каркання вчених папуг на кільцях-сідалах. Струмував легкий вітерець, що проникав сюди через отвори в карнизі. Солонові і Анахарсісу вклонилися хлопці, один сімнадцяти, другий п’ятнадцяти років — сини Креза. Все було готове. Чекали на знак царя. Солон розпитував хлопців про успіхи в науках, у спорті та полюванні. Менший мовчав, почервонівши; старший відповідав цілком невимушене. Анахарсіс обдивлявся.

Поважно ввійшов Крез. Полинула ненав’язлива мелодія невидимих флейтистів. Він запросив усіх осушити перший килик вина.

— Що скажуть наймудріші серед людей про мою скарбницю?

Солон промовчав, узявшись за ручки килика і удаючи, що допиває вино.

Анахарсіс на те мовив:

— Розкажу я тобі таке, Крезе. Бачив я на Борисфені, як одні скіфи везли вантаж баркою, сіли на мілину, поморочилися з тією баркою та й покинули її. Тоді підпливли інші скіфи у порожньому човні, перенесли задурно знайдений вантаж на човен, але разом із тим перенесли і лихо. Розвантажена барка попливла, а човен з вантажем потонув.

Цар здивовано повів бровами. Він неуважно слухав, адже сподівався почути похвалу, і тому не добрав сенсу відповіді. Та перепитувати не годилося, бо це свідчило б про нерозуміння, ба навіть неосвіченість одного із співрозмовників!

— А скажи, мудрий скіфе, царський брате, мені ось про що. Я начуваний хоробрістю твого народу, про його невибагливість мені переказували греки. Ти побачив сьогодні, як живуть мої піддані — лідійці. Ти бачиш, наймудріший і родовитий серед скіфів, як живу я, найсильніший серед лідійців. Скажи мені: чи вам, скіфам, краще живеться? — Крез хитро примружив очі.

— У тебе флейта, виноградні лози і гаманець. У мене лук та стріли. Через те — ти раб, хоч і цар, а я вільний. У тебе завжди безліч заздрісників, отже, і ворогів; у мене — жодного.

Це було вже зухвальство. Добре, що не чують слуги, а може, й чують, бо причаїлися за дверима і чекають, коли він сплесне в долоні: міняти страви.

Крез стишив голос:

— У тебе немає ворогів, кажеш? А зброя? Нащо ти її носиш?

— Зброя захищає череду від диких звірів і мене, коли знадобиться, від пожадливих на мою землю й худобу людей. Нагорода мені у бою — ті, що нападають на мене.  

Цей Анахарсіс дивував Креза, і не тільки дивував. Крез почав шкодувати, що закликав на вечерю синів. Підмічав, як не зводять вони очей з русявого скіфа. Слуги наповнили посуд вином. Анахарсіс запивав печену черепаху і рибу водою. Крез і старший син Аттіс немов наввипередки перехиляли килики нерозведеного трунку. <>

Аттіс уже невпевнено ніс до рота свого килика. Очима він вп’явся в Анахарсіса, шукаючи, до чого б присікатися.

— Тобі вода корисніша за вино! — глузливо вигукнув Аттіс.

— І я так гадаю.— Анахарсіс наблизився до юнака, що притулився до колони і напівлежав на пуховиках, схилився над п’яним, розпашілим обличчям. Мовив по-скіфському:

— Юначе, коли ти замолоду зносишся від вина, то за похилого віку тільки й годен будеш, що носити воду.

— Що, що? Як, як? — зареготав Аттіс.— Повтори ще раз. Може, і я утну по-вашому!

Молодший син спостерігав за цією сценою, поривався до них, але белькотіння, що зривалося з його вуст, бентежило  і спиняло німого.

— Ха-ха-ха! Ти насмішив мене, скіфе! То це і є ваша скіфська мова? Яка смішна, якісь гортанні, дикі звуки!

— Хіба може бути, — знову перейшов на лідійську Анахарсіс, — грецька чи твоя лідійська мова краще за нашу? Ти не знаєш життя, мій юначе. Мова не може бути поганою, коли гарні думки і гарні-вчинки. Ти не жив у полісах-колоніях, там швидко навчили б тебе поважати мови інших народів.

Аттіс схопився на ноги.

— Ти маєш рацію! Я хочу подивитися грецькі поліси, а батько не випускає із Сард! Я поїду з тобою і Солоном, я втечу з дому.

Тим часом споночіло, в залі запалили світильники. Чад поступово труїв повітря, стало важко дихати. На подвір’ї, видно, теж було затишно, бо рятівний Зефір не давав себе взнаки.

_________________________________________

* Гераклові стовпи — дві високі скелі обабіч Гібралтарської протоки, що їх, за давньогрецьким міфом, поставив Геракл 
** Ерифрейське море –– давньогрецька назва Аравійського моря 
*** Сарди — столиця держави Лідії 

 

Дерево пам’яті: Книга українського історичного оповідання:   
У 4-х вип.– К.: Веселка, 1990–1993. Вип. 1: Від найдавніших
часів до 1648 року / Упоряд. В.О. Шевчук.– 1990.– 607 с.  

 


Вислови філософа Анахарсіса

● Виноградна лоза приносить три грона: гроно насолоди, гроно сп'яніння і гроно огиди.

● Перша чаша належить спразі, друга – веселощам, третя – насолоді, четверта – божевіллю.

● Дивно, як на початку бенкету п'ють з малих чаш, а з повними шлунками – з великих.

● На питання, як не стати п'яницею, він відповів: «Мати перед очима п'яницю в усьому його неподобстві».

● Зла людина схожа на вугілля: якщо не палить, то чорнить тебе.

● Краще мати одного друга дорогоцінного, ніж багатьох малоцінних.

● На питання, кого більше, живих або мертвих, він перепитав: «А ким вважати тих, що пливуть?»

● «Які з кораблів найбезпечніші?» – запитали Анахарсіса. Він відповів: «Витягнуті на берег».

● Дізнавшись, що корабельні дошки товщиною в чотири пальці, Анахарсіс сказав, що моряки пливуть на чотири пальці від смерті.

● На питання, що в людині добре і погано відразу, Анахарсіс відповів: «Язик».

● Ринок – це місце, навмисне призначене, щоб обманювати і обкрадати один одного.

 

  Титульне фото: https://www.google.com.ua/search?q=%D1%81%D0%BA%D0%B8%D1%84+%D1%84%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D1%
81%D0%BE%D1%84+%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%85%D0%B0%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%81&source=lnms&tbm=
isch&sa=X&ved=0ahUKEwiUvKH2o7DeAhUph6YKHaY1CG4Q_AUIDigB&biw=1920&bih=889#imgrc=J4LrJrla432XgM:

 

Опубліковано: 01.11.2018
Ірина Голуб