Сумні Верби

Сумні Верби

Про урочище Сумні Верби у Підгородному існує ціла низка щемливих поетичних легенд і переказів.

У Підгородньому існує ціла низка легенд і переказів про урочище Сумні Верби на березі мальовничої Кільчені. Пронуємо підбірку щемливих і романтичних легенд, зібраних місцевими краєзнавцями. Можливо, прочитавши їх, вам захочеться помандрувати до Сумних Верб, помилуватися краєвидами Кільчені... 

Голос і душа санітарки

Коли з далеких полів, увібравши всі пахощі та звуки, до верб долітає вітер, то тут він, умочивши довгі коси їхніх гілок у Кільчень, гасне. Гілочки знову вихоплюються до сонця, а з кожного листочка стікають сльози… Тому і називаються ті верби «Сумними». А, може, й тому, що, як кажуть, в одному з крутобоких ярів поховали санітарку… Навесні в цьому місці завжди квітли проліски, дзвіночки і волохата квітка-сон. Під час війни жорстокі бої точилися в цих мальовничих місцях. Окупанти зганяли дівчат, як худобу, – аби вони рили протитанкові окопи, що служили німцям прикриттям, коли наші бійці вибивали їх. 

Багато було поранених. Відважна санітарка витягала їх із поля бою, перев’язувала, тамувала рани. Та й сама була смертельно поранена. Під вітами верб, помираючи від ран, вона дописувала щоденника. Переповідають, що там були пісні, вірші про кохання. 

Тепер, коли щось з кимось трапиться, люди кажуть: «піди до Сумних Верб, хай санітарка перев’яже і рани зціляться». Ще кажуть: щовесни санітарка збирає квіти в ярах, сплітає віночок, співає пісень. 

Багато дівчат нібито бачили її й ставали ніжними та поетичними. Писали вірші, закохували в себе хлопців, наспівували якісь чарівні мелодії. Було стане під вербами якась дівчина, співає, а пісня аж до Самари лине, і в серцях хлопців озивається. Вони і підуть на той голос. Наблизяться, зачаруються, та так і слухають, аж доки польовий вітер зашумить верховіттям, нагне до Кільчені тонкі гілочки сумних верб, розбризкає з них сріблясті краплини-сльозини. Оговтаються тоді, похнюпляться, сум огорне, бо знають, що там блукає душа санітарки. А дівчина, як втілення тієї невідомої героїні, посміхається їм услід. А верби шумлять і шумлять, навіюючи сум. Польовий вітер нагинає довгі гілочки у воду, вихоплює, а з них стікають краплини, наче сльози, і чується поезія. Яку залишила юна санітарка в листі до свого коханого:

Якби скінчилася війна,
Ти торкнувся мого серця – 
Я б чашу радості й вина 
Тобі дала і заясніла сонцем.

Коли ви вслухаєтесь в шум сумних верб, побачите краплини на гілочках, – знайте, – то голос юної героїні, її чиста сльоза спадає, бринить піснею вічності.

Записав Костянтин Дуб

Панночка і бідний парубок

Сумні верби ростуть біля самої річки Кільчені. Їх ціла алея з насипною дорогою; колись тут був і місток. Тяглася ця дорога через увесь ліс – аби пан Мізко та його гості могли милуватися лісом будь-якої пори року. 

…Коли заходить сонце, верби ці виділяють вологу, яка і спадає з листя на землю. Дерева ніби плачуть. Існує легенда, що тут повісилася дочка одного з панів, яку не захотіли віддати заміж за небагатого парубка. Можливо, це вигадка. Але, кажуть, що рід, з якого походила дівчина, відзначався своїми дивацтвами. Нібито один із цих панів ще задовго до своєї смерті, наказав змайструвати собі домовину, і нерідко відпочивав у ній, лякаючи цим своїх домочадців.

Записав Леонід Сідак

У пам’ять про загиблу доньку

Була у багатого пана єдина донька. Покохала вона бідного хлопця, а він її. Захотіли вони побратися, та батько дівчини цього не дозволив. Затужила дівчина, засумувала…І коли зрозуміла вона, що не судилося їй бути разом із коханим, то пішла до Кільчені і втопилася.

Після цієї страшної події безутішний батько взяв багато мішків, туго набив ті мішки вовною, і утрамбував ними дно річки – там, де загинула донька. Таким чином він загатив живі джерельні ключі, які били на тому місці у Кільчені. В пам’ять про загиблу доньку батько насадив верби, а потім виїхав до Петербурга, не зміг тут жити.

А верби розрослися, опустили свої віти до самої води, ніби оплакуючи бідолашну закохану. Ось чому цю місцевість на березі Кільчені називають Сумними Вербами.

Записав Іван Берда

Чумаки

Початок ХVII ст., літо 1614 року. Битим шляхом того поселення, яке пізніше отримає назву Слобода Підгородна поволі рухаються дві чумацькі мажари. Дуже вже хочеться подорожнім завидна потрапити до глибокої Спаської балки – місця відпочинку багатьох чумаків.

Переправившись через брід неподалік від розлогих сумних верб, мажари зупиняються. З передньої на землю сплигнув кремезний чумак. Нашвидкуруч розпрігши волів і пустивши на розкішну траву підкріпитися, попрямував до другого воза, на якому в чумній гарячці метався його вірний товариш. 

– Не полишай мене, Остапе, самого, – ледь прошепотів той пошерхлими губами. 

– Бог з тобою, Андрію, за кого ти мене маєш? Лежи спокійно, сил набирайся. Я ось вечерю зготую. А вранці знову в дорогу.

Вечоріло. Поволі, але владно, розправляла над землею свої невидимі крила літня ніч. Почулося вовче завивання…

На ранок крокуючим на сінокіс косарям відкрилося страшне видовище… Воли роздерті вовчою зграєю, шкіри, якими були обтягнуті вози, пошматовані. А неподалік від них – те, що залишилося від чумаків.

Відтоді місцевість перед великим яром біля могутніх верб через сумну ту пригоду почала називатися урочищем Сумні Верби.

Записав Федір Бабенко

Переказ про урочище Сумні Верби

Минав 1775 рік. Запорозька Січ знищена. Катерина ІІ щедрою десницею тисячами десятин роздавала правічні українські землі. Вони діставалися її фаворитам і вірнопідданим. Задзвеніли в людей на руках і ногах кайдани, заскрипіли на шляхах ярма. Не розгиналися від тягаря безпросвітної праці спині трударів. А тим часом козацька старшина за свою зраду отримувала від спільного пирога ласі шматочки. Наказний полковник Мизко теж одержав від своєї благодійниці дарунок – понад 1000 десятин землі на берегах Кільчені, в районі Підгородненських хуторів.

Оглянувши місцевість, він вибрав рівненьку галявину в урочищі Сумні Верби, і побудував там будинок-палац. Вхід до нього охороняли двоє могутніх із білого мармуру левів. Згодом неподалік піднялися споруди цегельні, птахоферми, корівника, вівчарні, закладений був сад із розкішними сортами дерев. Сам же він мешкав у новому губернському місті Катеринославі, а на «дачу», як він називав своє господарство, навідувався лише для розваг. 

Гості після ситних обідів робили прогулянку на так звану Баринову гору, з якої відкривався чудовий краєвид на довкілля. Баринова гора – найкраще місце для огляду долини, в якій розташоване Підгородне. Звідти господар економії любив із панством спостерігати цей самобутній витвір природи – долину річки. Як на долоні перед ними лежав Новомосковськ, Пустинно-Миколаївський монастир, Самарські плавні, Спаські хутори, а за Дніпром на пагорбах – і сам Катеринослав. 

Найулюбленішим місцем гостей були Куроїдівські дубки. Ця місцевість на Кільчені була облюбована тому, що там завжди парувалися лебеді.
 
Одного разу панові Мизку спала на ум чудова думка. Аби його обійстя мало кращий вигляд, він вирішив розчистити русло Кільчені. У старицю, так званий «круглик», було спущено два дубових грейдери, у які впрягли по шість пар волів, керованих міцними хлопцями, і закипіла робота.

Записав Федір Бабенко

Опубліковано: 06.11.2018
Тетяна Рухлінська
Бібліографія:

Путівник: Туристичними стежками Підгородного:
Укладачі Т. Рухлінська, Ю. Равшанова, – Підгородне: РДБ, 2018. – с.- 7.