Валентина Слобода. Неймовірна

Слобода Валентина Володимирівна

  • 13 березня 1953 |
  • Місце народження: Дніпропетровськ |
  • директор КЗК «Дніпровський Будинок мистецтв» Дніпровської міської ради, голова Дніпропетровського осередку Національної спілки кінематографістів України

В її прізвищах (дошлюбному й теперішньому) – доля та відношення до світу, прямий семантичний зв'язок із вільним, потужним, впевненим у собі козацтвом.

Валентина Володимирівна Слобода, директор КЗК «Дніпровський Будинок мистецтв» Дніпровської міської ради, голова Дніпропетровського осередку Національної спілки кінематографістів України, відзначена Подяками міського голови Дніпропетровська, пам'ятною медаллю «За заслуги перед містом», Почесними грамотами і почесною відзнакою Міністерства культури України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв», відзнакою Президента України - ювілейною медаллю «25 років незалежності України», дипломами Національної спілки кінематографістів України, Лауреат мистецької премії ім. Данила Сахненка, володарка Золотої медалі УНІКА ЮНЕСКО за розвиток кіномистецтва.

— Складно бути сильною?
— Мені приємно, що Ви мене так оцінюєте. Особистістю взагалі бути складно.
Кожна людина шукає свою дорогу в загальному річищі, і на ньому можуть бути кущі гострі,
ями глибокі, а йти треба. Вперед, вперед і вперед.

Валентина Володимирівна Слобода. Вона неймовірна. Вона вмотивована ствердженням: «Життя стрімке, відповідайте цьому!» Вона спонукає твої думки і прагнення негайно перетворювати на дії. Тут і зараз. А у її робочій кімнаті багато квітів: і в традиційних горщиках, і в живопису. І це надає наповненому її присутністю простору світу та ніжності. Таке собі чудове поєднання енергій.

Козацьке коріння, жайворонок, шапка в коморі

ЇЇ «вперед» почалося у звичайній дніпропетровській родині. Мати Валентини Марія Терентіївна працювала на пошті, тато Володимир Данилович ветеран другої світової (дійшов до Берліну), усе своє життя — на заводі ім. Петровського, у конверторному цеху. Коли приходив додому, завжди казав: «У хаті холодно», — а на градуснику було двадцять шість. Полюбляє тепло і його донька в прямому та переносному значенні цього слова, ототожнюючи його із добром, яким потрібно ділитися обов’язково. Інакше заради ж чого жити?

Валентина Володимирівна з козацької родини на прізвище Глоба. Її дідусь Данило Іванович, був народжений та жив у Царичанському районі в селищі Єгорине, ближче до Китай-города, там де скрізь козацькі церкви. Традиції роду шанував свято, був першим головою колгоспу, односельці поважали його за справедливість та принциповість. Зберігав Данило Іванович і козацьку шапку в скрині, часто показував онуці: «Ото ба яка! Будеш колись носити». Але тоді Валентина ще не надавала значення цій реліквії.

Звісно, пізніше вона цікавилася своїм родом, і коли працювала в міській раді Дніпра, до міста приїхав відомий астролог Павло Глоба. Павло Павлович забажав тоді зустрітися біля пам’ятника Лазарю Глобі з усіма своїми однофамільцями. Але ж Валентина Володимирівна пам’ятає, що за переказами родичів у того Лазаря ні жінки, ні нащадків не було, тому що писар війська запорізького сімейними питаннями не переймався. А ось племінник його після розгрому Катериною II Запорізької Січі купив на гроші, що лишилися, частину земель у Царичанському районі. Був старанний, багато працював, а син-гультяй усе спустив. Наступний пращур теж був працьовитим. Так хвилями й рухався рід, накопичував та тринькав.

«Частину села, де мій дідусь жив і де я виросла, і до цього часу мешканці називають Глобівкою. Ось до цієї землі пращур і має корінне відношення. А поряд річка Оріль, левада, така краса і простір, надихатися неможливо!»

Її бабуся Тетяна Феодосіївна була неграмотна, розписатися не могла, але знала безліч легенд та казок, і все це онуці вкладала, коли словом, коли і співом. Часто Валентина з малими подругами приєднувалася до тих співів, що лунали під вечір у дворах, переповнюючись природніми звуками національного натхнення. Село любить і досі. Пам’ятає, як із дідусем, який уже на той час був стареньким і сторожував на фермі, вдивлялися в Чумацький шлях. Пам’ятає і приказку бабусину, що запала в її душу на все життя: «А чуєш, Валю, пісня задзвеніла? — Де? — Он дивися вгору». Нічого не бачить онука, а бабуся продовжує: «Жайворонок ще зовсім маленький, тому ти його й не бачиш, лише маєш почути. Він з-під землі пісню на Благовіщення дістає й до неба підіймає. Земля проснулася, вона вже дихає, і він нам про це сповіщає». Вона прислухалася й чула.

Саме на Благовіщення — 7 квітня, з 2006 року розпочинається заснований із її ініціативи Всеукраїнський фестиваль молодих вокалістів ім. Бориса Гмирі, на відкритті якого звучали мудрі бабусині слова про пісню жайворонка.

«Четвірка» з хімії, любов до слова та «фольклорні жнива»

Навчалася Валентина в приміській 94-й школі, тоді ще Ленінського району. Згадує, що всі без винятку вчителі були сповнені любові до дітей. Не була винятком і перша вчителька Надія Сергіївна Білокінь, у подальшому аж до випуску — її класний керівник. Саме вона зародила в дівчинці цікавість до філології, навіть хлопці на її уроках читали запоєм і приміряли на себе долі літературних героїв. Полюбляла Валя розповідати одноліткам переглянуті фільми та прочитане. Бібліотека розташовувалася за три кілометри від дому. Й ось йдуть вони гуртом під час канікул та діляться літературними враженнями від прочитаного, а потім обмінюються книжками, про які дізналися від друзів.

Незважаючи на захоплення доньки літературою, мати гадала, що вона все ж буде лікарем. Валентина — душа добра, якщо хтось був побитий під час дитячих «боїв», обов’язково перев’язувала, і крові зовсім не боялася. Але четвірка з хімії питання про вибір долі вирішила остаточно: ну не може майбутній лікар мати таку оцінку з однієї з профільних дисциплін.

З восьмого класу кожної суботи Валентина їздила до Дніпра в університетську Малу Академію наук, вчителі порадили обов’язково рухати освіту далі. Усього в групі було дванадцять осіб, і коли вона вступала до ДНУ, то знала вже всіх викладачів. Вони, як і шкільні педагоги, охоплювали своїх студентів неймовірною любов’ю, опікувалися, давали поглиблені знання, а головне — закладали в них потребу досконалості і прагнення завжди знати більше. Філологія з давньогрецької перекладається, як любов до слова, і студенти відчували її повною мірою. Саме тоді в життя Валентини вже на професійній основі увійде фольклор, який викладала Марія Василівна Калініченко. Звісно, у шкільній програмі цього предмету не існувало, але ж із малечку, як пам’ятаємо, надихалася наша героїня цим завдяки бабусі та дідусеві. Курсову роботу на 1 курсі писала, розглядаючи фольклорні мотиви у творчості Івана Манжури. Пам’ятає, як вчителька водила їх у тодішній Севастопольський парк, де ще тоді була його могила.

Навчалася Валентина Володимирівна на історико-філологічному факультеті, а деканом у них був відомий історик Микола Павлович Ковальській, який потім перебрався до Острозької академії і став там проректором із наукової роботи. Знання давали якісно-різноманітні: історія, література, мови, редагування, журналістська теорія, той же фольклор. До того ж викладачі прагнули щоби студенти були обізнані на практиці, тому що читати правила з папірця не професійно.

Зазвичай фольклорна студентська практика тривала п’ятнадцять днів, але деякі студенти збирали матеріал уже за тиждень, звітували та заспокоювалися. «Ми ж працювали всі п’ятнадцять, — згадує Валентина Володимирівна. — У Котівку та Заплавку Магдалинівського району потрапили під час жнив, тому не просто ходили до бабусь увечері й цілий день байдики били, а зранку вирушали на поле. Допомагали там жіночці, яка обід комбайнерам варила, концерт їм давали. До речі, Котівка — це старовинне козацьке село, де є інтернат, і , як майбутні вчителі, відвідували ми діточок. У серйозних вчительок не грали, а ділилися з вихованцями всім, що знали. Певно, їхні викладачі були набагато розумніші та більш обізнані, але чим більше для дитини коло спілкування, тим ширший світ. Цікавість полягала й у тому, що нас на практиці було п’ятеро, усі ми були різні, і, звісно, розповідали по-різному. Практика нам сподобалася, до міста вертатися не хотілося. Декілька разів приїздила до нас і Марія Василівна Калініченко, прослуховувала зібрані записи, давала поради, що є вторинним, а що ексклюзивним та цікавим. Тобто ми не були кинуті напризволяще. Деякий час потому я зверталася до фольклорної лабораторії ДНУ: наші записи зберігаються там і досі».

«Такого в нас ще не було», Гоголь, «діточки рідненькі…»

На третьому курсі Валентина поставила на факультеті власну інсценізацію «Кайдашевої сім`ї», виконавців ролей зі студентів підбирала ретельно, зробивши такий собі кастинг. Вистава була за мотивами, власна сценарна розробка, нові персонажі, справжні костюми, декорації (навіть піч розмалювала однокурсниця з Петриківки Ольга Курінько, одним словом, усе, як у справжньому театрі. Університетська аудиторія на 300 осіб під час дійства була заповнена вщент, аплодували стоячи. Заступник декана Василь Ілліч Хоменко вигукував: «Такого в нас ще не було!».

Роками пізніше, у часи роботи в міськвиконкомі, з ініціативи та за сценарієм Валентини Володимирівни до 200-ї річниці з дня народження Миколи Васильовича Гоголя вулиця Гоголя Дніпра перетворилася на одну велику сцену. Театралізовані пригоди, де дійовими особами стали Рудий Панько, Вакула, навіть Городничий, що передавав діючому меру своєрідну естафету — захоплювали одразу. Задіяли багатьох: взуттєві фабрики надали різноманітні черевички, що вибирав Вакула для Оксани, райони організували виставки хліба та української випічки, ЖЕКи презентували своїх Солох, студентська молодь була костюмована в стилістиці XVIII сторіччя. Дійство, що відбувалося того дня, було нестримно щирим та по-гоголівські просторо-неосяжним. Яка палітра емоцій, творчих здібностей, яка мотивація всіх і кожного, бо ж талановиті всі без винятку, вважає Валентина Володимирівна. А коли завдяки лазерному шоу з Будинку книги на вулицю свого імені зійшов та пішов «справжній» Гоголь — це було справжнісіньким кульмінаційним дивом.

Безперечно, така яскрава образність була закладена родинною любов’ю до національних традицій і щирою увагою педагогів. Згадує вона і, як ходили вони студентами щедрувати до Василя Ілліча Хоменка. Співати починали одразу, коли заходили до дев`ятиповерхівки: «Прийшли щедрувати господарю хати. І його дружині й усій родині…». Василь Ілліч жив високо й поки піднімалися поверхами, то відчинялися двері багатьох квартир із запрошеннями зайти й до них пощедрувати. А Василь Ілліч біг їм назустріч, як завжди одягнений у вишиванку, і через сльози кричав: «Ой, діточки, ой рідненькі!» Всіх обнімав і цілував, усе що на столі було віддавав, бо розумів, що повернуться із наколядованим до гуртожитку і треба буде всіх пригостити. Коли сьогодні Валентина Володимирівна згадую про це, на її очах сльози. І та енергія добра, що заклали в неї вчителі, дається взнаки не лише сердечною пам`яттю, а й діями її життя.

Про всіх і кожного, «третій перший» голос

Звісно, життя Валентини Володимирівни неможливо вкласти в одне інтерв’ю, насмілюся сказати, і в одну книгу. Не тільки тому, що вона є в постійному русі, а й тому, що коли розповідає, то майже про кожного в неї своя історія. Тобто, якщо братися за багатотомний літопис культури України та краю, лише тоді стовідсоткове наповнення можливе.

Отже, знов про людей і про ще одне захоплення. В ансамблі бандуристок «Чарівниці» Палацу студентів співала вона з першого курсу. Колектив здебільшого складався зі студенток Дніпропетровського музичного училища імені Глінки (зараз Дніпропетровська академія музики імені Михайла Глінки) і, крім неї, з філології було ще дві дівчини. В архівах зберіглося багато фотографій, на яких присутня юна бандуристка Валентина Глоба, до речі, її й досі вважають випускницею саме музичного училища. Вона не сперечається.

Колектив був дружній і талановитий, співала там, наприклад, і Людмила Дворник — володарка колоратурного сопрано, зараз заслужена артистка Казахстану. Творча база ансамблю бандуристів розташовувалася в Палаці Студентів, де поруч із репетиційною кімнатою була студія образотворчого мистецтва. Навчалися там майбутні художники, серед яких був і відомий зараз художник-графік Анатолій Дерев’янко. Між репетиціями траплялося загальне спілкування й такий собі ліричний емоційний обмін із пропозиціями намалювати дівочі портрети. Дерев’янко ж від усіх відрізнявся і висловлював увагу до дівчат іншим чином. Зайде на репетицію і слухає, а керівник ансамблю Лідія Степанівна Воріна була одночасно для дівчат і, як мати, і строга неймовірно. Анатолій за дівчат завжди заступався, а викладачка пом’якшувалася й казала: «Не вистачає нам хлопця в колективі». Він долучався до співу, пробував брати декілька нот на бандурі, а пізніше, навіть, іноді солірував, маючи гарний баритон, у пісні «Думи мої, думи мої…».

Коли багато років потому Валентина Володимирівна брала участь в етнографічних експедиціях Інституту народознавства Академії наук України в Сколівському районі на Львівщині й розповідала там, що була бандуристкою, їй ніхто не вірив, мовляв, грати на бандурі в ці роки було заборонено. У 1972 році ансамбль бандуристок «Чарівниці» вперше брав участь у творчому звіті області в Києві. Подія була грандіозна, кожній області доводилося звітувати не менше двох тижнів, і відбувалося все в Жовтневому Палаці та Палаці «Україна». Добиралися до столиці теплоходом два дні, і дорогою проводилися репетиції. На іншому теплоході був присутній симфонічний оркестр філармонії, отже, рухався Дніпром такій собі «циганській табір». Під час поїздки захворіла дівчинка, яка співала перший рядок пісні, яку всі підхоплювали. Третій голос, окрім Валентини, мала ще лише одна вокалістка, але ж вона відмовилася одразу, тому що боялася страшенно. Отже, одна боїться, інша захворіла, вибору немає — співати Глобі. Виконували вони дві пісні «На калині мене мати колихала» та «Сіла птаха» й були майже другим номером звітного концерту. Репетиції проходили складно, Лідія Степанівна страшенно хвилювалася, але всіх заспокоював диригент Гурген Карапетян, який під час виступу мав бути в оркестровій ямі та подавати спеціальні знаки. На сцені співачки, одягнені в костюми, розписані петриківкою, з’являлися на рухливій «стрічці», а це теж було для них нове та хвилююче. Що стосується Валентини, то вона, звісно, тремтіла, а з урахуванням покладеної на неї місії тим більше. На другий день після конкурсного дебюту газета «Правда України» на першій шпальті надрукувала замітку та величезне фото бандуристок із Дніпра. Успіх молодих бандуристок був таким вражаючим, що їм позаздрили деякі професійні співаки. Ось так, «третій голос» став «першим».

 Наталка Нікуліна, «чути й бачити», «владні університети»

 Уже з третього курсу наша героїня була обрана депутатом міської ради від ДНУ, працювала в комісії «Культура, молодь і спорт» під патронатом Валентини Шевченко, яка невдовзі представляла Україну в ЮНЕСКО. Валентина Володимирівна перейняла від неї практику індивідуальної роботи з кожним, вміння серцем чути потреби людини. Депутатська ділянка для дівчини була складна: приватний сектор, дахи, що течуть, п’яні компанії. Одного разу щодо поради за депутатським запитом звернулася до тодішнього заступника міської ради Зої Григорівни Суміної, і через деякий час саме за її рекомендацією вона й опинилася в міськомі комсомолу, як молода перспективна особистість.

Звісно, Валентина хотіла займатися філологію, вчилася на п’ятірки, була Шевченківським стипендіатом, писала наукові статті, захищала їх на студентських конференціях у рідному та Харківському університетах. На третьому курсі, коли їх розподіляли між мовниками та літераторами, бачила себе в літераторах. Але ж керівник мовного гуртка Поліна Єгорівна Мішуренко вирішила, що зі студентки вийде чудова послідовниця, пригадавши також її першокурсну курсову роботу із порівняльним аналізом мови творів двох Іванів — Манжури та Франка.

На четвертому курсі Валентина відвідувала студентський гурток мовників та літстудію. Саме до того часу належить її знайомство з Любов’ю Голотою й Наталкою Нікуліною. З Наталкою почала вона їздити до Петриківки, спостерігати та записувати нікому не відомих «фольклорних бабусь». Нікуліна ввела її в особливий світ, навчила не слухати, а чути, не дивитися, а бачити. Товаришувала Валентина також і з Любою Голотою, пізніше відомою українською письменницею, журналісткою, лауреаткою Шевченківської премії, заслуженим працівником культури України. Валентина Володимирівна вбирала, чула, розмірковувала, і людська та творча довіра студенток-старшокурсниць давала потужні імпульси для усвідомлення себе.

Вищезгадана Поліна Єгорівна, ще на другому курсі познайомила її з Федором Савичем Панком — видатним українським художником, майстром петриківського розпису, заслуженим майстром народної творчості України. Федір Савич, зі свого боку, посприяв тому, щоб наша героїня мала змогу поспілкуватися з його вчителькою та наставницею — славнозвісною майстринею петриківського розпису Тетяною Якимівною Патою. Розмови Валентини під калиною зі старенькою, але сповненою молодою мудрістю жінкою запам’яталися на все життя. П’ятий курс Валентина відвідувала вільно, вчилася дистанційно, а диплом писала завдячуючи кафедральному магнітофону, який їй люб’язно довірили викладачі, за темою: «Назви квітів у петриківському розписі». ЇЇ трудова діяльність розпочалася 2 червня 1974 року в секторі культури міського комсомолу, а в 1975 році вона закінчила ДНУ.

Ірина Нікітіна, «Веснянка», доленосні прізвища

У колі її професійних інтересів від самого початку була театральна сфера та творчі спілки. Усі циркулярні розпорядження, побажання та вказівки швидко та легко перетворювалися на «живі» творчі дії та «організми» для мистецтва й людей. Саме так була народжена Рада творчої молоді, до якої увійшли талановиті актори й художники: Людмила Шкуркіна, Валентина Статива, Людмила Вороніна, Олег Ніколаєв, Микола Кублік, Наталка Гармаш, Валентин Пучков — усього 35 талановитих та енергійних. Дружня атмосфера, бажання пізнати один одного та краще розумітися, бо мова ж йшла про різні творчі цехи, — усього цього вдалося досягти.

Мистецтво Валентина Володимирівна любить страшенно у всіх його втіленнях та проявах. Філологію теж вважає мистецтвом і сперечатися з нею складно. Згадує вона і викладача ДДУ Ірину Михайлівну Нікітіну, яка вела в університеті гурток рецензентів, водила студентів у театри та на кінопокази, була натхненником та фундатором кіноклубу «Мысль», що був у Дніпрі. Туди збиралися побачити, а потім подискутувати та обговорити найкращі зразки світового «cinema». Брала в цьому участь і наша героїня.

Тому зовсім не випадково, що 1989 року Валентина Володимирівна прийняла запрошення Марлена Матуса допомогти створити новий позашкільний заклад — обласний дитячо-юнацький кіноцентр «Веснянка». «Народження» нового Статуту без відповідних аналогів, концепції діяльності, структури, поїздки і пробивання в Міністерстві освіти СРСР нової організації дали свій результат: новий заклад відкрили, і Валентина Володимирівна стала його першим директором. Тоді він ще не являв собою такого масштабного кола юних прагнень та талантів, але вона надихнула, організувала, повірила в кожного і зробила з декількох гуртків мультиплікації заклад естетичного виховання з багатьма напрямами кіномистецтва, як синтезу мистецтв. Розуміючи, що все нове потрібно робити відповідально та фахово, вступила й закінчила в той час Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого за спеціальністю «кінознавство».

Сьогодні вона є головою Дніпропетровського осередку Національної Спілки кінематографістів України, з 2010 року її обирають головою Координаційної Ради всіх відділень та осередків НСКУ й уже тричі — Секретарем Національної Спілки кінематографістів України. Усіх вона намагається зрозуміти, з усіма спілкується, активно залучає осередки інших міст до співпраці.

Є Валентина Володимирівна й фундатором Всеукраїнського фестивалю екранних мистецтв «Дніпро-cinema» ім. Данила Сахненка, ім’я якого увічнене в місті започаткуванням спеціальної мистецької премії та встановленням меморіальної дошки на будівлі колишнього кінотеатру «Родина» в Дніпрі. Кінодекада «Дні Параджанова», культурно-мистецька акція «Стежками Олександра Довженка» до 120-річчя від дня народження митця, «Кіношевченкіана», театралізована реконструкція фільму Данила Сахненка «Запорозька Січ» — усе це її дітища в галузі кіно. Сміливість у втіленні та результати — гідні. Після одруження вона змінила дівоче прізвище Глоба на Слобода, що теж має прямий семантичний зв’язок із вільним, потужним, впевненим у собі козацтвом. І не кажіть після цього, що долі наші не закладені у власних прізвищах.

Будинок мистецтв, допитлива тиша, Екзюпері

У ній цілком рівноправно та гармонійно поєднуються творчі та організаційно-адміністративні здібності. Психологи стверджують, і Валентина Володимирівна з ними стовідсотково погоджується, що гарний організатор і лідер — це талант, не кожному даний, і є люди багатовекторні, які можуть багато.

Наша героїня завжди діє за одночасним покликанням серця та розуму: безліч проектів, фестивалів, конкурсів, сценарні розробки, творчі зустрічі, театр, кіно, народне мистецтво, виставки, науково-практичні конференції — усе це в полі її зору, за її участю, розробкою та натхненням. Вона є автором заохочень для людей мистецтва Дніпра — міських мистецьких премій. Неможливо уявити, як усе це може встигати одна людина. Але ж може! І робить це із задоволенням, бо всі запити майстрів, художників, кінематографістів знає зсередини й розуміє, як саме їх необхідно підтримувати та мотивувати.

Люди, з якими вона працювала на різних щаблях владної творчості, завжди їй довіряли, а Валентина Володимирівна Слобода, намагалася не підвести й робити «обличчя влади» уважним та зверненим до людей. Для неї важливим є все, за що б вона не бралася. Це може бути шкільна аудиторія, якій вона розповідатиме про Тараса Шевченка на екрані, або ж фестиваль всеукраїнського масштабу. Інколи вона чує: «Тема невдячна, слухати не будуть». Але ж слухають, тому що саме від нас залежить якість отої чуйної допитливої тиші.

На жаль, на думку Валентини Володимирівни, масова культура та її розважально-дозвільний напрям зараз переважають, і Дніпро не є винятком. Культура ж має стимулювати до співчуття, тому що мистецтво насамперед спрямоване на емоцію людини, пробудження її душі. Намагаючись заповнити цю нішу, у березні 2011 року ініціювала створення в місті та очолила КЗК «Дніпропетровський Будинок мистецтв». До речі, вона «придумала» цей будинок ще в часи, коли розробляла відповідну цільову програму на посаді заступника начальника управління культури й мистецтва Дніпропетровської міської ради. Такі Центри є в усіх містах-мільйонниках: Києві, Львові, Харкові, Одесі. Але ж мова йде не про вивіску, а саме про «наповнення», і це вже цілком залежить від керівника.

Зараз під дахом «Будинку мистецтв» щорічно з 2012 року проводиться арт-фестиваль «Мистецький квартал», що об’єднує майстрів народного мистецтва, акторів, письменників, кінематографістів, музикантів, вокалістів, художників, дизайнерів, фольклористів. Створено й Об’єднання майстрів народного мистецтва: регіональні та всеукраїнські виставки «Різдвяна казка», «Мистецькі атрибути Великодніх свят», «Народне мистецтво козацького краю» — свідчать про це. Фестиваль «Дніпро-cinema», театр «Відкриті двері», «Мости дружби», художні виставки «Поєднані Дніпром» і «Весняний розмай», фестиваль «Віват, актор!» — і все це, теж сьогоднішній Дніпровський Будинок Мистецтв.

Особлива сторінка в роботі — промоція українського культурного продукту в інших державах. Валентина Володимирівна — організатор виставок народного мистецтва в Болгарії. На запрошення Посольства України в Республіці Болгарія формувала та презентувала разом із майстрами виставки «Рушники Подніпров’я», «Мережане диво витинанки», родинну виставку сім’ї Панків, сприяла участі майстрів у славнозвісному Ягелонському ярмарку в Польщі. Усе це є частиною народної дипломатії.

Коли запитуєш у нашої героїні про основні речі, зроблені в житті, їй не зрозуміло, що ж таке «основні», тому що вона віддається кожній справі та дії сповна й ніколи не полишає тих, з ким зв’язала її доля, бо завжди дотримується відомого вислову Екзюпері «Ми в ответе за тех, кого приручили».

«Руслан і Людмила», Ілзе Лієпа, «що посієш…»

На питання, як її чоловікові Володимиру, інженеру-будівельнику за фахом, живеться з таким «нестримним потоком», вона без жартів відповідає, що їй до нього ще тягнутися й тягнутися. Він знає напам’ять багато віршів, як і дружина знається та любить театр і кіно. Коли вони тільки почали зустрічатися, міг дві години поспіль читати напам’ять їй поему Олександра Пушкіна «Руслан и Людмила». А вона й до сьогодні каже, що не може вивчити напам’ять стільки тексту. Але ж вірші читає так, що серце ваше відгукається на кожний рядочок тремтінням, а коли співає — душа співає у відповідь.

Її син Сергій працює у сфері ІТ, закінчив ЛІТ ДНУ, потім фізтех. Донька Наталка, аби не відставати від старшого брата, теж закінчила ЛІТ і за стопами мами філологічний факультет Національного університету. Зараз вона кандидат філологічних наук, доцент «Дніпровської політехніки», має наукові праці, бере участь у наукових конференціях в Україні та за кордоном. Як і мама співає, закінчила Дніпропетровську консерваторію ім. Глінки за фахом «Класичний спів».

— Діти Вас чомусь навчають?
— Вони в мене такі гарні, я ж буваю не надто зібраною. Наталка вчить доходити завжди до кінця й мати результат, вчить жаліти себе. А син каже: «Кидай уже роботу та онука виховуй». До речі, малий онук теж полюбляє співати, особливо зі мною.

Питання щастя. Воно таке легке і складне. Безліч разів я задавала його відомим та знаменитим і намагалася відповісти на нього сама. Одного разу спитала й у доньки геніального артиста балету Маріса Лієпи Ілзе, й отримана відповідь дала мені ясність назавжди. Відома балерина та акторка вважає, що щастя — це гармонія із собою та оточуючим світом. Валентина Володимирівна в цих міркуваннях із нею співзвучна.

«Якщо всередині людини все незібране та «колюче», вона ніколи нічого не зробить. І якщо ти зі світом не в ладах, то лишаєшся нереалізованим і нездатним нікому допомогти. Внутрішня гармонія — це довіра до самого себе й завжди прагнення вдосконалення. Мені іноді кажуть: «Навіщо старатися, прийшло лише тридцять осіб, швиденько проведемо та і все». А я не поспішаю, бо, можливо, я цим людям «посію», і з них «квіточка виросте». Зі світом необхідно обов’язково домовлятися, він мінливий, за ним бігти треба».
— Бігти чи відсвітлювати?
— Ні, саме бігти. Уявімо: наприклад, їдеш ти в поїзді й раптом маєш перебратися до іншого купе. І там уже інші люди, але для того, щоби їм щось змогти дати, спочатку потрібно їх зрозуміти, розібратися хто вони є, які саме в них потреби, з твоєї точки зору. Так, може ти й помиляєшся, але ж власним добром та натхненням треба поділитися, а вони обов’язково будуть відповідати тобі навзаєм. Тільки важливо розуміти, що планка постійно підвищується й потрібно тягнути вагони, не зупиняючись, якщо ти «паровоз». Кожної секунди світ стає більш сучаснішим, і це потрібно вбирати і віддавати вже збагачене тобою.

Фото із сімейного архіву Валентини Володимирівни Слободи

Створено: 12.03.2018.
Редакція від 12.03.2018.
Олена Ємельянова