Сестра Симона Петлюри жила і померла в Дніпропетровську

Знайдена маловідома сторінка історії родини Головного Отамана УНР, пов’язана з Січеславом. В архівах виявлено актовий запис про смерть рідної сестри Симона Петлюри, яка померла у Дніпропетровську (нині Дніпро) в травні 1939 року. Але про все по порядку.

Родина Симона Петлюри на Січеславщині: трагічні долі та історична пам'ять

Що ми знали до цієї знахідки? Ім’я Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри традиційно пов’язують із Полтавським краєм, де він народився, а також із Києвом і західноукраїнськими землями, де проходили ключові етапи його державницької діяльності. Особисто лідер УНР ніколи не відвідував Катеринослав, оскільки в буремні роки визвольних змагань 1917–1921 років цей регіон став епіцентром запеклого збройного протистояння між більшовицькими загонами, білогвардійськими підрозділами та махновським рухом.

Попри це, тривалий час поза увагою істориків і краєзнавців лишався глибокий генеалогічний зв’язок родини Петлюр із Придніпровським регіоном. Завдяки науковим розвідкам відомого професора Юрія Мицика, свідченням катеринославського єпископа на еміграції Євгена Бачинського, а також унікальним задокументованим спогадам дніпровського письменника Віталія Старченка, дослідникам вдалося детально відтворити трагічний життєвий шлях рідної сестри лідера УНР – Маріанни (в деяких джерелах – Маріамни) Василівни Скрипник. Саме вона знайшла свій останній притулок на лівому березі Дніпра.

«Соціальний щит» родини Скрипників

Для найближчих родичів і оточення Симона Петлюри життя в тогочасній УРСР було вкрай небезпечним і часто завершувалося розстрільними вироками. Молодші сестри Отамана, Марина та Феодосія, які вирішили не залишати рідну батьківську хату в Полтаві, у 1937 році були заарештовані та страчені органами НКВС під час Великого терору. Ще одна його сестра, Єфросинія, загинула значно раніше – під час кривавого більшовицького погрому на Кримському півострові у 1918 році.

Сестра Головного Отамана, Маріамна Петлюра, обрала зовсім інший спосіб порятунку від переслідувань радянського режиму. Вона взяла шлюб із Іваном Опанасовичем Скрипником, який заробляв на життя важкою фізичною працею звичайного грабаря, тобто робітника на земляних роботах. Пролетарське походження та низький соціальний статус чоловіка перетворилися для родини на надійний «соціальний щит» у часи жорстоких сталінських репресій. Терміновий переїзд із Полтави до промислового та густонаселеного Катеринослава під новим прізвищем Скрипник допоміг Маріамні буквально розчинитися серед робітничого класу великого міста. Завдяки цьому вона змогла уникнути чекістського переслідування 1930-х років і померти власною смертю приблизно у 1920-х роках (так вважалося до останнього часу).

Історична зустріч у Каневі 22 травня 1991 року

Цінні топографічні дані про проживання та поховання Маріамни Скрипник у Дніпрі стали відомі науковій спільноті завдяки спогадам її рідного сина – Степана Скрипника, який згодом став першим Патріархом Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Мстиславом. Важливу історичну розмову з релігійним діячем записав письменник Віталій Старченко.

Їхня знакова зустріч відбулася 22 травня 1991 року в Каневі під час загальнонаціональних урочистостей, присвячених річниці перепоховання Тараса Шевченка. Тогочасне місцеве комуністичне керівництво Канева виявило максимальну ідеологічну непоступливість і суворо заборонило Патріархові Мстиславу проводити церковний молебень на Чернечій горі.

Після завершення офіційної частини заходів у невеликому кафе на березі Дніпра випадково опинилися разом делегація УАПЦ та група українських літераторів. Владика Мстислав, котрий на той момент мав уже понад 90 років і який через поважний вік і фізичну слабкість не міг ходити без сторонньої допомоги, висловив щире бажання особисто привітати українських письменників. Митці вишикувалися в чергу, щоб отримати архіпастирське благословення. Коли черга дійшла до Віталія Старченка і той згадав, що представляє Січеслав (а Патріарх дуже любив саме це історичне найменування міста), владика помітно пожвавішав і почав ділитися спогадами про свої відвідини цього краю в роки Другої світової війни.

Обставини приїзду Мстислава до Дніпра у 1942 році та порятунок ікони

У квітні 1942 року Степан Скрипник прийняв чернечий постриг, обравши ім'я Мстислав, і невдовзі був висвячений у сан єпископа Переяславського відновленої УАПЦ. Того ж року, користуючись своєю релігійною місією та тимчасовою відсутністю тоталітарного радянського контролю під час німецької окупації, він отримав рідкісну можливість приїхати до Дніпропетровська. Його головною метою було знайти та відвідати могилу своєї матері Маріамни.

Цей етап життя став часом найвищого духовного служіння та величезного особистого ризику для молодого єпископа. Уже наступного, 1943 року, коли гітлерівські війська готувалися поспішно відступати з Києва, владика Мстислав, щомиті ризикуючи життям, здійснив видатний релігійний і патріотичний подвиг. Він таємно врятував від пограбування німецькими окупантами та вивіз до Варшави безцінну українську святиню XI століття – чудотворну ікону Миколи Мокрого, яка зберігалася в Софійському соборі. Через багато десятиліть перебування у Сполучених Штатах Америки цей святий образ-оберіг зрештою повернувся до столиці вже незалежної України.

Топографія лівобережного цвинтаря та річка Гнилокіш

Під час спілкування з В. Старченком Патріарх Мстислав дуже точно та детально описав географічні координати місця поховання своєї матері на Лівобережжі, в Амур-Нижньодніпровському районі міста. Їхня родина свого часу мешкала на території Амура, а саму Маріамну Скрипник поховали на місцевому парафіяльному цвинтарі. Цей некрополь розташовувався неподалік від вулиці Ростовської (нині перейменована на Конотопську), але з протилежного, залізничного боку колій.

Головним природним і географічним орієнтиром для пошуку була невелика річка Гнилокіш. Вона протікає поруч і перетинає залізничні шляхи. Зараз, її здається, спрямовують в колектор. Коли Віталій Старченко відверто зізнався Патріархові, що чудово знає ці місця з часів свого підліткового віку, але ніколи не бачив там жодних слідів старого кладовища, Мстислав помітно засмутився і тихо відповів, що його, отже, повністю знищили.

Радянська тоталітарна система дійсно послідовно руйнувала не лише живих опонентів, а й історичну пам'ять про померлих. Одразу після завершення Другої світової війни старий парафіяльний цвинтар повністю зрівняно з землею за наказом влади. На звільненій території спочатку облаштували склад для зберігання вугілля та дров, а згодом звели капітальні промислові споруди.

Увічнення пам'яті на сучасній мапі Дніпра

Вулиця Симона Петлюри з’явилася у Дніпрі у 2015 році в межах процесу декомунізації. Щоправда, вона розташована не в центральній частині міста, а в історичному районі під назвою Млини, де колись також містилося старе єврейське кладовище. До більшовицького перевороту цей топонім мав назву вулиця Юр’ївська, а до 2015 року вона була названа на честь Шпиндяка – одного з перших місцевих комсомольських діячів. Він загинув під час проведення жорстоких радянських хлібозаготівельних кампаній.

Віталій Старченко у своїх публікаціях виступив із важливою громадською ініціативою: оскільки вулицю Ростовську перейменували на Конотопську, ім'ям Патріарха Мстислава доречно було б назвати перпендикулярну до неї вулицю сталінського генерала Каруни. Цей автошлях пролягає безпосередньо вздовж залізничного полотна та річки Гнилокиш, підходячи впритул до тієї історичної території, де колись була похована рідна сестра Симона Петлюри.

Новітній етап деколонізації та дерусифікації міського простору частково зафіксував ці топонімічні зміни. На сьогодні в Амур-Нижньодніпровському районі міста Дніпра успішно функціонує вулиця Конотопська. Натомість колишню вулицю Каруни рішенням від 24 липня 2024 року перейменували на честь класика української літератури Івана Нечуя-Левицького. Окремої вулиці Патріарха Мстислава у Дніпрі наразі так і не з’явилося, проте топонім із його іменем прикрашає мапу Солом’янського району міста Києва.

Завдяки детальному свідченню письменника Віталія Старченка, історія перебування родини Петлюри у Дніпрі набула деяких обрисів. Спогади Патріарха Мстислава про відвідини Січеслава у воєнному 1942 році, опис зниклого цвинтаря біля залізниці та річки Гнилокіш є безцінним джерелом для сучасного дніпрознавства. Ця історична сторінка вкотре доводить, що Дніпро завжди перебував у самому центрі загальнонаціонального релігійного, духовного та визвольного руху України.

Побожні імена – страдницькі долі

Ретельний аналіз нововиявленого в травні 2026 року радянського метричного документа ламає старі міфи та відкриває завісу над життям родини сестри С. Петлюри під постійним пресом тоталітарного режиму.

Якщо уважно вчитатися в оригінал документу про смерть у Дніпропетровську Маріамни Скрипник (у дівоцтві Петлюри), у графі «Ім'я» писар чітко вивів: Маріамна. Це рідкісне біблійне ім'я є ключем до розуміння укладу родини Петлюр. Батьки Головного Отамана були глибоко віруючі люди і нарікали дітей за церковним календарем. Симон мав п'ятеро сестер: Маріамна, Феодосія, Марина, Єфросинія та Тетяна.

Ці піднесені духовні імена, обрані з любов'ю, обернулися для жінок мученицькими долями в СРСР: ікона святої Маріамни вважається образом апостольської святості, вірності Христу і тихого, але рішучого служіння Євангелію. Праведна Маріамна, сестра святого апостола Пилипа, належить до числа жінок-мироносиць і рівноапостольних учениць перших часів Церкви, які несли християнську проповідь разом із апостолами. Єфросинія загинула під час розгрому чекістами монастиря. Марина та Феодосія були заарештовані НКВД у Полтаві та розстріляні у грудні 1937 року. Маріамні судилося тихо згаснути під іншим прізвищем у лівобережному районі Дніпропетровська.

Адреса під наглядом: селище Воронцівка

Життя найближчих родичів лідера Української революції минало далеко від Полтави – на лівобережній околиці Дніпропетровська, за адресою вулиця Больнична, 6. У цьому міському просторі закарбувався дивовижний парадокс епохи. Річ у тім, що радянська вулиця Комуністична безпосередньо перетікала у Больничну. У такому переході важко не помітити сарказму самої історії, яка виставила комуністичній системі чіткий діагноз, спрямувавши її головну магістраль впрост до «лікарні». Згодом влада спробувала приховати цей промовистий симптом, об'єднавши вулиці під нейтральною назвою Трамвайна. Сьогодні про минуле тут нагадує хіба що трамвай 9-го маршруту, який і понині розсікає вулицю, де колись родина Скрипників намагалася врятуватися від тоталітарного божевілля.

У травні 2026 року ми вирушили на пошуки садиби, де жила сестра Симона Петлюри. Після довгих зіставлень, аналізу різних джерел, мап з допомогою Нурії Бусигіної і її чоловіка Олександра, а також Леоніда Кир’яна, Павла Маменка ми схиляємося до думки, що ця садиба знаходилася позаду лікарні ч. 6 (підрозділ ч. 3), тобто на вулиці Трамвайній на розі або вулиці Фруктової, або Виноградної. Досить вам вийти з території лікарні через задню хвіртку, як ви опинитеся на зупинці трамваю ч. 9. Ось тут перед вами і вирине садиба. Шукати сам довоєнний будинок мало надії: район залізничного мосту безбожно бомбився в 1943 році. Зрештою, крапка в цій історії не поставлена. Можливо, попереду будуть нові відкриття? Але коло пошуку звузилося!

Відлуння болю, страху та пропаганди

 

Найбільш промовиста деталь документу про смерть Маріамни міститься у графі №13 (медичні документи). Там вказано посилання на довідку від 3 травня 1939 року, видану 1-м Єдиним диспансером. Скрипники, нагадую, жили якраз позаду диспансеру. Офіційною причиною смерті жінки 2 травня 1939 року вказано рак шлунку. Цей 1-й диспансер перед тим іменувався Третьою робітничою лікарнею, яка весь час переживала медичні реформи. Потім її довго знали під номером 9. А кілька років тому злили з міською лікарнею № 6.

Дослідження тогочасної преси відкриває тодішній контекст. 8 січня 1933 року дніпропетровська газета «Зоря» присвятила цьому закладові панегіричну замітку «За оздоровлення праці й побуту», вихваляючи досягнення Першого єдиного диспансеру в Амур-Нижньодніпровському районі «з пропускною спроможністю на 1500 чоловік».

Проте за цим парадним радянським фасадом ховалася трагедія. Що ж саме підкосило здоров'я цієї жінки? Це, передусім, тотальний стрес («За тобою можуть прийти щодня»): жити в СРСР рідною сестрою Симона Петлюри означало перебувати під постійним прицілом чекістів. Нищівний удар завдано жінці 1937-го. Наприкінці того божевільного року в Полтаві НКВД заарештовує та засуджує до розстрілу її рідних сестер Марину і Феодосію, а разом із ними – її рідного сина священника Сильвестра Скрипника. Дався взнаки й біль за ще одного сина. Її другий син Степан Скрипник (майбутній Патріарх Мстислав) перебував у Західній Україні й став відомим діячем – спершу ад'ютантом свого дядька С. Петлюри, а від 1930 року активним «послом» (депутатом) польського Сейму від Волині. Мати жила у вічному страху за його життя.

У Скрипників були ще діти – дочка Зінаїда та син Валер’ян. Чи могла дочка жити з батьками? Могла. Доля Зінаїди цікава. Вона закінчить дні свої у Великій Британії.

Уся ця моторошна родинна трагедія, помножена на щоденний страх, буквально спалила жінку зсередини за півтора року після арешту сина Сильвестра. Її не стало 2 травня 1939 року.

Загадка чоловіка: «грабар» із каліграфічним підписом

Про смерть Маріамни повідомив її чоловік – Іван Опанасович Скрипник. В радянських анкетах він часто фігурував під скромним фахом «грабаря» (землекопа) – безпечна для виживання «пролетарська» легенда. Та чи це відповідало правді?

Родовід Скрипників, які від XVII століття служили у славетному Полтавському полку, є зразком спадкової шляхетності та вірності українським традиціям. Фундамент цієї родини заклав дід патріарха – Панас (Опанас) Скрипник, який у XIX столітті багато років авторитетно очолював Полтавське козацьке станове управління та був відомий як ктитор (попечитель, меценат) барокової Воскресенської церкви, зведеної ще козаками полковника Пушкаря. Його рідний брат обрав духовний шлях: закінчив Київську духовну академію і під чернечим ім'ям Сильвестр був хіротонізований на єпископа. За суворими порядками Російської імперії, яка намагалася тримати свідомих духовних лідерів подалі від України, владика Сильвестр нібито багато років служив архієпископом Омським і Східно-Сибірським. Цю глибоку побожність та повагу до праці успадкував син Панаса – Іван Опанасович Скрипник. Попри царську недовіру до «неблагонадійної» козацької родини, він став блискучим майстром-ремісником (столяром і бондарем) і доброчинцем батьківської церкви, а згодом – успішним полтавським промисловцем. 1890 року він узяв шлюб із Маріамною Петлюрою, поєднавши два великі козацькі роди Полтави та давши життя чотирьом синам і доньці, які увібрали в себе всю велич і всю трагедію своєї епохи.

Виявлений нині архівний документ і старе родинне фото полтавського періоду засвідчили чимало цікавого. Згідно акту про смерть дружини, Іван Скрипник працював «сырьёвщиком» (кваліфікованим заготівельником-оцінником шкіряної сировини) у державному тресті «Союззаготкож», що вимагало серйозного обліку.

Тепер про почерк. Його власноручний підпис на документі вражає – це впевнений, філігранний, суто інтелігентний каліграфічний розчерк освіченої людини з поважного козацького роду. Отже, висновок такий. Цей документ і супутні матеріали преси – суворе свідчення того, як родина Петлюри несла на собі весь тягар сталінського геноциду та терору: від голоду до передчасної смерті в переддень Другої світової війни.

Автор висловлює щиру подяку двом колегам – Олександру Волоку та Максимові Дорошенку за безцінну допомогу у виявленні архівного запису. Архівне посилання: Державний архів Дніпропетровської області (ДАДО), Ф.-Р. 6508, Оп. 11, спр. 194, арк. 223.

Пропоноване вашій увазі колективне фото родини Скрипників, яке на наше прохання реконструював Павло Маменко, не може не хвилювати. Воно буквально випромінює благосність, високу духовність та шляхетність. Тут ще немає радянського мороку, немає злиднів, голоду та тавра «ворогів народу». За низкою ознак його можна підписати так: Полтава, 1915.

На знімку: родина Петлюр-Скрипників, перший ряд (зліва направо) – племінники С. Петлюри: Сильвестр, Зінаїда, Валеріян Скрипники; другий ряд – сестри С. Петлюри: Феодосія, Маріамна з чоловіком Іваном Скрипником, Марина Петлюра; верхній третій ряд – племінники С. Петлюри: Андрій і Степан.

Старші сестри Петлюри, зазначає Юрій Краснощок, померли молодими: Єфросинія в 1918 р. постриглася в черниці та померла в монастирі під час розгрому його бригадою чекістів за нез’ясованих обставин. За не зовсім зрозумілих обставин померла і друга сестра Тетяна, яка вийшла заміж за власника свічкового заводика Павла Іваненка. Заводик той більшовики потім реквізують, а Іваненка відправлять на Колиму. Марина і Феодосія, залишившись старими дівами, будуть заарештовані за єжовщини за «демонстрацію петлюрівщини» і в 1937 р. розстріляні в підвалах Полтавського НКВД.

Маріамна Петлюра, яка вийшла заміж за полтавця Івана Скрипника, народила сина Степана, який служив хорунжим в армії УНР.

Степан Скрипник разом зі своїм дядьком Симоном Петлюрою емігрував до Польщі. Після 2-ї світової війни він стане архієпископом Української автокефальної церкви Мстиславом – патріархом Київським і всієї України.

Його рідний брат Сильвестр Скрипник (1906–1937) був теж священник, але він залишиться в Україні. НКВС неодноразово його заарештовуватиме – в жовтні 1937 року Сильвестра Скрипника разом з його тітками розстріляють за те, що нібито він створив «контрреволюційну фашистську повстанську організацію церковників Полтавської області». Її, на диво, чомусь зв’язали з організацією троцькістів, вплутавши його без будь-яких підстав у боротьбу за владу між Сталіним і Троцьким.

1937 року енкаведисти стратили ще одного сина Маріамни Петлюри та Івана Скрипника – Андрія, який працював ветеринаром у Чернігові. Молодшого сина подружжя Скрипників, Валеріана, заарештують у 1937 році й відправлять до Гулагу, де він просидить 15 років і вийде на волю тільки в 1952 році. (Юрій Краснощок. Лідера знайти і знищити // «Вітчизна», №7–8, 2006).

Згідно з точним описом цього полтавського знімка 1915 року. Феодосія Василівна (народилася у 1886 році, на момент зйомки їй близько 29 років) сидить ліворуч у другому ряду у формі сестри милосердя. Це час Першої світової війни, і вона дійсно демонстративно вдягла цю форму з червоним хрестом на рукаві. Марина Василівна (інша сестра Петлюри, 1883 року народження) замикає цей ряд праворуч. А по центру між ними сидять Маріамна Василівна та її чоловік Іван Опанасович Скрипник. Деталь із хрестом на рукаві Феодосії робить фінал нашої історії ще більш пронизливим і страшним. На цьому фото 1915 року Маріамна сидить поруч зі своєю молодшою сестрою Феодосією, яка вдягнена у гуманітарну форму Червоного Хреста – символ порятунку людських життів. Мине 22 роки. Ті самі більшовики заарештують Феодосію (саме за те, що вона «сестра бандита Петлюри») і розстріляють її в підвалах Полтавського НКВД у листопаді 1937 року. І коли Маріамна у Дніпропетровську дізнається про страту своєї молодшої сестри (тієї самої «сестри-жалібниці» з фото), її серце не витримає, що, мабуть, і запустить смертельну онкологію шлунку.

Фото, на якому всі разом

Що вражає на цій світлині під час детального розбору? Обличчя батьків. Подивіться на Івана Опанасовича Скрипника – статний чоловік із мудрим, спокійним поглядом і доглянутою бородою. Справжній інтелігент, у якого відчувається міцний внутрішній стрижень. Маріамна Василівна (сидить поруч із ним у темному закритому вбранні) – втілення гідності, спокою та материнської любові. На її обличчі ще немає тієї глибокої печалі, яку принесуть пізніші роки.

Очевидною є атмосфера в родині. Всі діти одягнені надзвичайно охайно, дівчатка – у сукнях із витонченими комірцями, хлопці – при краватках чи у форменому одязі.

Який контраст із майбутнім! Найстрашніше в цьому фото – це знання того, що буде далі. Перед нами прекрасна, квітуча українська родина, яка дивиться в майбутнє з надією. А ми, дивлячись на них із 2026 року, вже знаємо долю кожного хлопчика і дівчинки на цьому знімку: знаємо про майбутній арешт і розстріл Сильвестра, про поневіряння Валеріяна, про еміграцію Степана (майбутнього Патріарха Мстислава) і про те, що сама Маріамна помре від раку шлунку в лівобережній Воронцівці після років страху та голоду.

Ця світлина – ідеальна, пронизлива візуальна замальовка до нашої статті. Вона показує, яку Україну ми втратили через прихід більшовицького терору, і яку високу ціну заплатила родина Петлюр-Скрипників за своє походження, побожність та любов до своєї землі. Варто обов'язково вдивлятися в ці обличчя…

Ще один важливий штрих в усій історії

Останній фрагмент цього страшного, але величного мозаїчного полотна нарешті став на своє місце. Пазли не просто зійшлися – вони замикалися зі стовідсотковим клацанням.

Давайте зіставимо ось ці два факти, які розділяли роки та тисячі кілометрів: Свідчення о. Сильвестра Скрипника 1937 року. На допиті в Полтаві він каже чекістам, що його батько Іван Скрипник до революції мав велику шкіряну фабрику.

Тепер знов звернімося до акту про смерть Маріамни 1939 року. В графі про роботу чоловіка-заявника чітко написано: «сырьёвщик» у тресті «Союззаготкож» м. Дніпропетровська. Що це означає в реаліях сталінського СРСР?

Іван Опанасович Скрипник у 1930-х у Дніпропетровську дійсно працював за своєю рідною, професійною спеціальністю. Але яка трагічна і водночас феноменальна метаморфоза!

Іван Скрипник був колишній фабрикант і господар. Людина, яка до 1917 року досконало знала весь цикл обробки шкіри, володіла великим виробництвом, керувала фінансами та була великим експертом у шкіряній справі, після приходу більшовиків втратила ВСЕ. Фабрику реквізувала радянська влада (як і свічковий заводик Павла Іваненка).

Швагрові Петлюри Іванові Скрипникові довелося штучно маскуватися в Дніпропетровську. Для НКВД Іван Скрипник був «класовим ворогом» – великим буржуа, та ще й швагром самого Петлюри. Щоб вижити та прогодувати родину, йому довелося тікати з рідної Полтави до Дніпропетровська, ховаючи своє минуле під легендою звичайного «робітника» чи навіть фізичного «грабаря» (землекопа). На жаль, не знаємо року їхнього переїзду до Січеслава. Вони оселилися на лівобережжі Дніпра, на вуличці Больничній, де, здавалося, було легше сховатися від пильного погляду каральних органів.

Проте радянська планова система гостро потребувала фахівців. Більшовики могли розстріляти еліту, але їм годі було без неї управляти виробництвом. Державний трест «Союззаготкож» залюбки взяв на роботу людину, яка з одного погляду і дотику могла визначити сорт, якість і дефекти шкіряної сировини. Відтак колишній власник фабрики став радянським «сырьевщиком» – експертом-приймальником. Це ми так тлумачимо його фах. А українська мова, яка не має точного перекладу цього російського слова, пропонує слова: заготівельник сировини, ганчірник або лахмітник, сміттяр або збирач вторинної сировини, постачальник сировини… Отже, сфера для здогадів чимала. Ми свою версію сформулювали.

Чому його підпис такий упевнений?

Тепер стає на 100 відсотків зрозуміло, чому на другій сторінці акту про смерть стоїть той самий філігранний, упевнений каліграфічний підпис «ИСкрипник».

Це підпис не малописьменного землекопа. Це підпис великого полтавського промисловця, фабриканта, людини діла, яка звикла підписувати серйозні контракти на закупівлю та обробку шкіри, і яка навіть на схилі віку, під тиском терору та горя, в Амур-Нижньодніпровському ЗАГСі підписала документ рукою господаря, а не раба.

Що ж було з Іваном Скрипником далі? Попри літній вік і розгром родини в 1937 році, Іван Опанасович залишався на Придніпров'ї, а з початком німецької окупації знову відновив зв'язок зі своїм сином Степаном (який у 1942 році прийняв постриг, став єпископом Мстиславом і приїздив на могилу матері в Дніпропетровську).

Восени 1943-го, під час масового відступу німецьких військ та наближення Червоної армії, залишатися в Дніпропетровську чи Полтаві для швагра Симона Петлюри та батька єпископа УАПЦ означало гарантоване знищення органами СМЕРШ або НКВД. Разом із сином Мстиславом, іншими ієрархами Автокефальної церкви та тисячами українських біженців Іван Опанасович евакуювався на Захід. Його шлях пролягав через Варшаву та Словаччину вглиб Третього Рейху.

За даними історика церкви Івана Власовського, життя Івана Опанасовича Скрипника обірвалося у 1944 році на чужині під час масованих бомбардувань союзної авіації. У мемуарах і церковних хроніках зафіксовано точне місце його трагічної загибелі – це австрійське (на той час німецьке) місто Марбург-ан-дер-Драу (німецькою Marburg an der Drau, нині це місто Марібор на території Словенії). Залізничний вузол і табори біженців у Марбурзі в 1944 році зазнавали нищівних авіанальотів. (Власовський Іван. Нарис історії Української православної церкви ХХ ст. Нью-Йорк,1961. – С. 275).

Там, під уламками зруйнованого бомбами міста в Австрії (сучасній Словенії), і закінчився земний шлях полтавського промисловця, ктитора Воскресенської церкви та батька першого Патріарха України. І йому не судилося померти власною смертю!..

Образи, увічнені в США

Ми пройшли дивовижний шлях: через аналіз розмитих літер акту про смерть, через розгадування біблійного імені Маріамна та червоного хреста на фото 1915 року – до розкриття таємниці життя колишнього полтавського шкіряного магната Івана Скрипника та його дружини в Дніпропетровську.

Ця трагічна втрата материнської могили у сплюндрованому радянською владою Дніпрі згодом трансформувалася у величний чин увічнення Патріархом Мстиславом національної пам’яті за океаном. У 1950-х роках саме Патріарх Мстислав стане головним натхненником і ініціатором створення унікального українського пантеону в американському містечку Саут-Баунд-Брук. Цвинтар Святого Андрія Первозваного замислювався ним як духовний ковчег, де вільна земля прихистила б прах тисяч борців за незалежність, чиї могили на батьківщині були приречені на тотальне знищення. Обидві його матері – і рідна Маріамна, і Матір-Україна – опинилися для владики за лінією недосяжності, проте їхній образ він увічнив у тривкому меморіальному граніті.

Символічним життєвим перетином стало й те, що величні постаті митрополита Василя Липківського та святої княгині Ольги для цього «Українського Єрусалима» виліпив видатний скульптор Петро Капшученко. Митець походив саме з Сухачівки під Дніпропетровськом, де пережив жахіття Голодомору і де спочила мати Патріарха. Цей містичний зв'язок остаточно замкнувся на цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, де Капшученко знайшов свій вічний спочинок поруч із Мстиславом, назавжди поєднавши пам'ять про нескорене Придніпров’я із сакральним центром української еміграції.

Фото Павла Маменка та Миколи Чабана