«Професорське містечко» – забута сторінка архітектурної історії Дніпра

«Професорське містечко» – забута сторінка архітектурної історії Дніпра

В офіційній історії Дніпра немає згадок про селище «Наукових працівників», розташоване майже у центрі міста. Про нього нині мало хто знає…

Де розташоване селище «Наукових працівників»? Таке питання сьогодні може загнати в кут навіть старожила нагірної частини Дніпропетровська, не говорячи вже про студентів, які тисячами снують тут. Усім знайомі квартали з корпусами навчальних закладів і гуртожитками біля них. Саме час згадати, що сучасний проспект Гагаріна колись мав назву Вузівської вулиці. А от про існування поруч цілого котеджевого району для професорсько-викладацького складу місто наче забуло… В офіційній історії міста про нього ані згадки. Тим часом, це був цікавий архітектурний експеримент післявоєнної доби, історія якого розпочалася понад сімдесят років тому. 

У багатьох містах із потужними освітньо-науковими традиціями існує містобудівна традиція щодо розбудови окремих районів (здебільшого котеджевих), для помешкань професорсько-викладацького складу. 

Катеринослав, як відомо, мав стати «університетською столицею» ще до свого заснування (указ 1784 р. про заснування другого в Російській імперії університету та першої консерваторії). Проте реальна історія науково-освітніх закладів розпочалася в місті з 1899 р., із заснуванням Вищого гірничого училища (нині НГУ), та у 1918 р. заснуванням Університету (нині ДНУ ім. Олеся Гончара). Для розміщення та розвитку комплексів споруд для цих закладів одразу було обрано південно-західну частину головного міського пагорбу – Соборної гори. Головна магістраль – Лагерна (Табірна) вулиця за кілька десятиліть «обросла» саме вузівськими містечками. До кінця 1930-х років перші квартали вулиці послідовно зайняли території інститутів: Гірничого, Металургійного, Хіміко-технологічного, й, далі, трохи на схід – Медичного. У 1931–1935 рр. було забудоване та розплановане величезне містечко Транспортного інституту (ДІІТу – головний корпус, гуртожитки тощо). 
Проміжну територію між колишніми казармами Феодосійського полку (перетвореними на артучилище) та ДІІТом у цей час планувалося використати для розміщення навчального містечка державного університету. Але в післявоєнний час від цієї ідеї відмовилися. Натомість невдовзі було вирішено розташувати саме тут окреме котеджеве містечко для професорсько-викладацького складу усіх вищих навчальних закладів міста. 

Реалізація цієї ідеї бере свій початок з 1946 року. Про це свідчить корпус документів – рішень Дніпропетровської міської ради, виявлений нами у Державному архіві Дніпропетровської області. Офіційна історія селища розпочалася з рішення міської ради від 11 липня 1946 р. № 43/1083 з довгою назвою «О ходатайстве научных работников Днепропетровского металлургического института об отводе земельного участка для индивидуального строительства коттеджей научных работников города». Надалі етапними для історії селища стали рішення міської ради від 24 березня 1947 р. № 28/757 «Об утверждении списка научных работников институтов на получение земельных участков для индивидуальной застройки в поселке «Научный работник»; від 3 липня 1947 р. № 45/1320 «Об утверждении дополнительного списка научных работников Институтов на получение земельных участков для индивидуальной застройки в поселке «Научный работник».  

Головною причиною створення селища Наукових працівників стала необхідність вирішення житлової проблеми для професорсько-викладацького складу ВНЗ та окремих представників керівних кадрів промисловості міста. Цю проблему намагалися вирішувати у 1930-х роках, спочатку будуючи великі багатоквартирні житлові будинки поруч із корпусами самих ВНЗ. Найбільш відомі такі комплекси – «Будинок спеціалістів» (1931–1934 рр., просп. К. Маркса, 20, арх. Г.Л. Швецько-Вінецький, реконструкція 1950-х рр., арх. В.В. Самодрига) та житловий будинок на кілька секцій на вул. Жуковського, 2. 

Але у післявоєнний час поряд із відбудовою та реконструкцією великих багатоквартирних будинків було вирішено збудувати окреме житлове містечко та забезпечити провідний професорсько-викладацький склад ВНЗ окремими котеджами із присадибними ділянками (0,06 – 0,18 га). Головним ініціатором будівництва селища став Дніпропетровський металургійний інститут (нині академія); відповідно, його кадри отримували одними із перших земельні ділянки.  

Топонімічний аспект історії селища становить окремий інтерес. Новостворене селище спочатку отримало офіційну назву «Научный работник» (українського аналогу в документах ми не знайшли). Зрозуміло, що мова йшла не про пересічний науковий персонал, а про наукову еліту: академіків, професорів, доцентів. Надалі назва селища пройшла певну еволюцію. Уже наприкінці 1940-х рр. лапки зникають, і в офіційній документації вживається варіант «поселок Научных работников» (зокрема, в рішеннях міської ради за 1950 р.). 

Але сама назва селища у декількох її варіантах проіснувала недовго, до кінця 1950-х років. Принаймні, у 1960-х рр. у документах міської ради вживаються вже просто назви вулиць селища, як звичайного міського району. 

Проектна документація на селище Наукових працівників нам невідома, і поки не довелося встановити, чи збереглася вона взагалі. 

Забудова селища Наукових працівників відбувалась більше десятиліття, з 1946 р. до кінця 1950-х років. Згадує одна з жительок району: «Наш будинок на вулиці Білгородській Cелище Наукових працівниківпобудований у 1953 р., як і декілька сусідніх. Батько чоловіка обіймав посаду заступника начальника мартенівського цеху славнозвісної «Петровки» і отримав тут ділянку під будівництво у новому селищі. Пригадую, що власникам роздавали ділянки доволі великої площі, по 18 соток на садибу. Але частина власників, не в силах освоїти ділянку (бо в такому разі її забирали та віддавали іншим) домовлялися та ділили 18 соток на трьох. Ось чому наша ділянка та сусідні мають по 6 соток». Жителька міста С. пригадує: «Мій батько після війни працював доцентом гірничого інституту. Ми жили в будинку на вулиці Кірова (нині Олеся Гончара). Батькові теж запропонували ділянку під будинок у новому селищі Наукових працівників. Але він відмовився, бо наше помешкання розташовувалося майже поруч із його місцем роботи. А тоді вважалося, що нове селище Наукових працівників – це дуже далеко, за містом, у степу. Візуально ця територія ще не рахувалася містом». 

У той же час необхідно відзначити, що селище Наукових працівників одразу отримало вигідне транспортне сполучення з центром міста. Трамвайна лінія, яка первісно проходила по Лагерній вулиці, була знову прокладена по паралельній вул. Севастопольській (головній вулиці селища). Ця лінія пов’язала між собою інститутські корпуси та нове селище (сучасна лінія трамваю № 1). Щоправда, наявність трамваю під вікнами котеджів наукових працівників була, швидше, негативним фактором. Хоча, за словами опитаних нами старожилів, вони досить швидко звикли до трамвайного шуму…

Територіальні межі селища Наукових працівників були чітко обумовлені наявністю незабудованої на той час території між створеними до війни вузівськими містечками МедичногоCелище Наукових працівників інституту та ДІІТу. В сучасних координатах це неправильний прямокутник (скоріше трапецієвидний) по лінії просп. Гагаріна – вул. Білгородська – вул. Лабораторна – вул. Марії Кюрі. Фактично селище Наукових працівників охопило всю вільну територію на південний-захід від містечка Медичного інституту (включно зі східною частиною вул. Білгородської). Існував також окремий «апендикс» на протилежній частині просп. Гагаріна, який зберігся до сьогодні під назвою провулок Університетський (проходить на захід за корпусами № 2 та № 3 гуртожитків ДНУ). 

Планування селища Наукових працівників в цілому сформувалося вже у першій половині 1950-х рр. і суттєвих змін до сьогодні не зазнало. Була створена чітка геометрично правильна сітка кварталів різного розміру. В південно-західній частині селища сітка кварталів була подрібнена, розчленована невеликими провулками. 

Топонімічна сітка селища Наукових працівників також формувалася з 1946 р. Головними вулицями стали вул. Севастопольська (продовження вже існуючих її кварталів), вул. 2-а Севастопольська (з 1956 р. вул. Матроса Кішки), вул. 3-я Севастопольська (з 1956 р. вул. Морська), вул. 2-а Чонгарська (з 1960 р. вул. Білгородська), вул. Некрасова (з 1960 р. – вул. Баха), вул. Булаєнка (з 1973 р. вул. Марії Кюрі) та вул. 11-а Переможна (з 1956 р. вул. Лабораторна). Як бачимо, топонімія селища формувалася несистемно, передусім, за допомогою найпростішого, номерного способу. Також існувала ціла мережа карликових вулиць та провулків із «промовистими» назвами: пров. 3-й Севастопольський (з 1956 р. пров. Морський); вул. 3-я Поперечна (з 1973 р. – вул. Алупкінська); пров. 1-й Продольний 2-ї Севастопольської вул. (з 1958 р. – пров. Диканський); пров. 2-й Продольний 3-ї Севастопольської вул. (з 1960 р. – туп. Ігарський). 

Наприкінці 1950-х – на початку 1970-х рр. топонімія селища була упорядкована. Прізвища відомих учених – біохіміка академіка О.М. Баха та дослідниці радіовипромінювання М. Кюрі для топонімічної прив’язки у районі також були обрані не випадково. Між іншим, частина навіть жителів району вважає сьогодні, що вулиця названа на честь великого композитора. Хоча трамвайна зупинка, яку оголошують водії, називається промовисто «вулиця Академіка Баха»… 

Основний тип об’єктів у забудові селища Наукових працівників – двоповерхові котеджі у стилі радянського неокласицизму. Зовнішній вигляд будівель тяжіє до садибної архітектури кінця XVIII – початку XIX століть. Це демонструють такі риси, як, зокрема, наявність другого поверху у центральній частині, балкони з балюстрадами, мезоніни. Фасади мають дуже стриманий декор. На деяких будівлях використовувалось вказування дати спорудження. Зокрема, збереглася дата «1953» в медальйоні на завершенні будинку на розі вул. Севастопольської та Білгородської. 

Ще наприкінці 1980-х рр. більша частина котеджів селища зберігалася в первісному стані. Упродовж останніх п’ятнадцяти років велика частина будівель змінила власників та, відповідно, трансформувалося оздоблення фасадів. На жаль, у межах селища сьогодні вже не зберігся хоча б один квартал у первісному стані. Прикладом є доля кварталу колишнього селища на проспекті Гагаріна між вулицями Білгородською та Академіка Баха. За останні десять років більша частина котеджів тут були надбудовані та перебудовані; у 2010–2012 рр. на місці знесеного наріжного котеджу зведено 7-поверховий офісний центр, а у 2013–2015 рр. зведено 3-поверховий торгово-офісний центр на розі з вул. Білгородською. Також у першій половині 2000-х років збудовано висотний будинок по просп. Гагаріна, 95-А, який остаточно визначив відмирання тенденції до малоповерхової забудови території колишнього селища.


Сьогодні наближені до первісних обриси фасадів котеджів селища можна спостерігати по обидві боки вул. Севастопольської між вул. Академіка Баха та вул. Білгородською. На наш погляд, зразковими фрагментами збереженої до сьогодні забудови селища можна вважати частину кварталу просп. Гагаріна від вул. Академіка Баха (в напрямі Технікуму електрифікації) та забудову пров. Університетський. 

Слід також звернути увагу на часткову збереженість елементів декоративного оздоблення, зокрема, огорожі та воріт. Збереглися цегляні та металеві частини воріт та огорожі наріжних котеджів на розі вул. Академіка Баха та Севастопольської та в деяких інших місцях.  

Думаю, не буде перебільшенням вважати селище Наукових працівників одним зі своєрідних «інтелектуальних центрів» післявоєнного Дніпропетровська. Повного офіційного списку мешканців селища з прив’язками до садиб, не існує. В документах міської ради нам вдалося віднайти декілька епізодів розподілу ділянок для наукових працівників металургійного, гірничого та хіміко-технологічного інститутів, деяких шкіл, заводів тощо.

Назву лише кілька прізвищ відомих дніпропетровських науковців – мешканців селища, які довелося встановити, і будинки яких до сьогодні збереглися. Це Микола Сергійович Поляков (1903–1991) – вчений-механік, академік НАН України, засновник та директор Інституту геотехнічної механіки НАН України; Сергій Миколайович Кожевніков (1906–1988) – вчений-механік, член-кореспондент НАН України, завідувач кафедри теорії механізмів і машин металургійного інституту; Йосиф Данилович Семикін (1898–1971) – вчений-металург, доктор технічних наук, професор, організатор і перший завідувач кафедри металургійних печей металургійного інституту; Олександр Михайлович Туркенич (1938–2010) – вчений у галузі збагачення корисних копалин, доктор технічних наук, професор Національного гірничого університету; Геннадій Іванович Гуляєв (нар. 1926 р.) – вчений-металург, доктор технічних наук, професор, заступник директора Державного трубного інституту (з 1966 по 1991 р.), автор краєзнавчих видань з історії Дніпропетровська.
 
У цілому, селище Наукових працівників можна визначити як вдалий реалізований приклад котеджевого житлового масиву 1940–1950-х років на території міста Дніпропетровська. Іншим відомим котеджевим селищем цієї доби було селище Будівельник на південній околиці тодішнього міста (лінія вул. Дніпропетровської, згодом Героїв Сталінграда, нині проспект Богдана Хмельницького від вул. Енергетичної до вул. Краснопільської). Звичайно, за величиною території, цінністю забудови та кількістю мешканців селище Наукових працівників поступається своєму містобудівному аналогу. Але за значенням в історії міста (передусім, за «людським» чинником) цей житловий район, гадаю, займає своє особливе історичне місце в містобудівному літопису Дніпропетровська.  

Уже в 1960-і роки Дніпропетровськ зробив знаменитий «стрибок на південь», швидко освоївши та забудувавши величезні території (зокрема, по лінії проспекту Гагаріна до «Підстанції»). Колишні околиці міста дуже швидко інтегруються в нову містобудівну структуру. В цих умовах «окремішність» селища Наукових працівників доволі швидко зникає. Будинки починають рахувати винятково за вулицями. Показово, що в рішенні міськвиконкому від 19.07.1960 № 588 про найменування вул. Баха сказано, що ця вулиця розташована вже «на бывшем поселке Научных работников». 

У 1970–1980-і роки назва селища остаточно зникла з повсякденного вжитку мешканців. Принаймні, автор цієї статті, корінний мешканець району, за останні тридцять років жодного разу не чув назву «селище Наукових працівників» навіть від старожилів, і віднайшов її винятково в документах обласного архіву…  

Ця стаття є першою спробою проаналізувати історію напівзабутого окремого міського району. Це не дивно – в історіографії Дніпропетровська не тільки цей район фактично є суцільною «білою плямою». Але хочеться, щоб в історичній пам’яті дніпропетровців селище Наукових працівників залишилося б як унікальне «професорське містечко» та яскравий містобудівний феномен післявоєнної доби. 

 

Створено: 06.09.2018.
Редакція від 06.09.2018.
Максим Кавун
Бібліографія:

Кавун М. «Професорське містечко» Дніпропетровська (забута сторінка архітектурної історії міста) // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2016 рік: Бібліогр. видання / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2015.– С. 88–92.
***
Кавун М.Э. Гений места. Вокруг Нагорного рынка // Недвижимость в движении.– 2005.– 26 окт.