Обпалені війною долі

Сторінки історії Дніпропетровського університету часів окупації в роки Другої світової

Протягом 1941–42 років, у часи нацистської окупації, існував Дніпропетровський державний український університет. Тривало це недовго. Його багаті фонди весь радянський час були засекречені та неприступні дослідникам. У незалежній Україні ситуація змінилася – нині можна знайомитися і з цією табуйованою колись сторінкою Другої світової війни, 80-річчя завершення якої припало на нинішній рік.

Новий виш – старі кадри

Український держуніверситет у Дніпропетровську виник за таких обставин. Довоєнний Дніпропетровський державний університет (не плутати з українським!) з початком війни 9 серпня 1941 року евакуйовано на схід. Виїхали з викладачами й інші місцеві виші. Проте виявилося: в місті на Дніпрі під окупацією лишилося чимало викладачів вищої школи довоєнного часу. Вони й стали працювати в новоствореному українському університеті (у стінах евакуйованого гірничого інституту тоді відкрилася політехніка).

Ректором новоствореного українського університету став професор Іван Розгін (1897–1972), сотник-учасник бою під Крутами і автор спогадів про це, до війни – професор Дніпропетровського сільгоспінстиуту. Помер у Детройті (США).

Проректором університету був відомий український лінгвіст професор Василь Семенович Ващенко (1905–1993). Подам тут, те, що дописав про нього у Вікіпедії: у 1941–1942 рр. Василь Ващенко – професор і проректор Дніпропетровського українського державного університету, який існував у роки німецької окупації України. Очолювана ним кафедра працювала над укладанням українсько-німецького словника. У розмові зі мною професор твердив, що то була його підпільницька діяльність. Мешкав за адресою в Дніпрі: вул. Козача, 5, кв. 6 (прибутковий будинок Губергріца 1910 року побудови).

Василь Семенович став навчителем для цілої плеяди талановитих науковців. Його аспіранткою стала поетеса Наталя Нікуліна, яка захистила дисертацію про мову лоцманів Дніпрових порогів. Ще одним його учнем був нещодавно померлий професор Анатолій Михайлович Поповський (1935–2025). Світла пам’ять йому!

Деканом медичного факультету 1941 року став професор Василь Михайлович Архангельський (1883–1944).

З «Енциклопедії сучасної України» про нього можна дізнатися таке. Доктор медицини, професор (1920). До речі, родом він був з російської глибинки – села Желябуга нині Орловської області рф. Найближчий учень академіка Івана Павлова, засновник і перший завідувач кафедри фізіології людини і тварин у Дніпропетровському Інституті народної освіти (1920–41). Проректор Дніпропетровського ІНО (університету)  в 1921–26, засновник і директор Науково-дослідного інституту фізіології при кафедрі фізіології того ж університету (1936–41), засновник і завідувач кафедри біохімії там же (від 1938). Архангельський розробляв проблеми впливу гормонів на вищу нервову діяльність, а також вплив ультрависокочастотних полів на життєдіяльність організму. Василь Михайлович – організатор товариства фізіологів Дніпропетровська та його незмінний голова. Проте видана в наш час (2001) «Енциклопедія сучасної України» сором’язливо оминула факт праці професора в часи окупації деканом Дніпропетровського українського університету. Тим часом, він із низкою колег зумів у 1942 р. відкрити у Дніпропетровську медичний факультет. При Архангельському з навчальних програм і планів вилучено компартійні псевдонауки, викладання фахівці проводили незаідеологізованою, в основному українською мовою. В травні 1943 року відновила роботу медична бібліотека. Помер професор 1944 року в Христофорівці, про що теж глухо мовлено в енциклопедії. Мені довелося трохи знати його онука Дмитра Юрійовича Архангельського (разом після закінчення держуніверситету перебували 1980 року у військових таборах біля села Гвардійського Новомосковського району). Він – син Юрія Васильовича Архангельського, 1924 року народження, який теж цілком міг бути студентом цього університету.

На історичному факультеті під час війни працював один з учнів академіка Дмитра Яворницького – дослідник історії дніпровського лоцманства і один з керівників Дніпрельстанівської археологічної експедиції історик і музейник Павло Козар (1898–1944).

Коли 1941-го підірвано Дніпрельстан, і Дніпро повернувся до старого русла, Козар організував археологічні експедиції на пороги влітку 1942 і 1943 років. Коли нацисти викинули з історичного музею всі експонати (те приміщення облюбував для себе штадткомісар Клостерман), Козареві довелося кинутися на амбразуру – він очолив об’єднаний історично-художній музей. Вцілілі експонати перевезли підводами до художнього музею на Шевченківській. Козар очолював в університеті часів війни кафедру історії України, захистив дисертацію з історії дніпровського лоцманства. Тут же навчалися три його доньки – Галина, Таїса й Олена.

Вступити до нового університету було неважко. Від абітурієнта вимагалося написати заяву на ім’я ректора, додати документи про середню освіту чи перервану війною вищу освіту, скласти автобіографію, заповнити картку (анкету) студента, і тебе приймали. Правда, ще потребували розписки в тому, що ти зобов’язуєшся регулярно, щороку сплачувати двісті карбованців за навчання. Для багатьох абітурієнтів такі умови були цілком задовільні (особливо для городян), хоча вистачало й таких, хто в тяжких умовах війни мусив відкликати свої заяви у зв’язку з матеріальною неспроможністю навчатися.

Хто знання має, той і мур зламає

Автобіографії вступників містять цікаву інформацію про свій час. Приміром, Тетяна Коваленко народилася 1922 року в Новомосковську, де батьки її працюють вчителями. 1940-го скінчила школу й вступила на геологічний факультет Дніпропетровського університету. Встигла скінчити один курс. Почалася війна. Виш евакуювався. Тож дівчина пише в листопаді 1941 року заяву з проханням прийняти її на другий курс географічного факультету нового вишу.

А ось студентка, яку я знав особисто. Ніна Павлівна Костюк, 1918 року народження. Донька священника. Народилася в селі Покровка Верхньодніпровського повіту (в радянський час –Божедарівського, потім – Криничанського, зараз – Верхньодніпровського району). 1938 року закінчила середню школу. Згодом – три курси Дніпропетровського сільськогосподарського інституту. Паспорт отримала в січні 1941 р. в Херсоні. А тут – війна. До Дніпропетровська прибула з Кам’янського. Чом така строкатість населених пунктів? Та через те, що була донька репресованого священника. Так простіше було замітати сліди від радянської влади, яка скрізь пхала свого червоного носа.

А познайомилися ми з Ніною Павлівною так: я збирав матеріали про її брата Миколу Павловича Костюка (1915–1997), секретаря Дмитра Яворницького, який ховав вдову історика Серафиму Яворницьку в 1943 році, а по війні з братом Олександром – майбутнім єпископом – подався на скитальщину – спершу до Німеччини, потім до Великої Британії і помер у Торонто в Канаді. Ніна Павлівна Костюк жила з чоловіком на Кайдаках, ми спілкувалися не раз. Я записував її спогади про брата для книжки спогадів Миколи Костюка «Поруч з Яворнцьким» (2007), нотував і спогади про пережитий голодомор її чоловіка Семена Корнійовича Кузьменка, 1924 року народження, який пережив голод у рідному Апостоловому.

Ще один студент, Михайло Дмитрович Калашник, народився 1921 року в селянській родині в с. Надеждівка, яке до війни належало до Котівського району. Хлопчик 1928 року пішов до сільської школи. А вже восени 1929-го батьки переїхали з села у виселок К. Маркса Дніпропетровського приміського району (нині це житловий масив Ігрень у складі м. Дніпро). З якої речі батьки-селяни полишають село? Та тому що 1929-й – «рік великого перелому», початку масової колективізації, від якої раз-у-раз тікали селяни. Тож далі Михайло вчився під Дніпропетровськом. 1938 року вступив на математичний факультет ДДУ. Після закінчення третього курсу в липні 1941-го призваний до Червоної армії, звідки повернувся вже після заняття Дніпропетровська німецькою армією. 30 жовтня 1941 року подавав заяву до українського університету.

Здебільшого ми не знаємо як складалися подальші долі цих людей. Наші відомості про них обмежені лише 1941 роком…

Андрій Павлович Корж народився 1918 року в с. Олександрія Перещепинського району. 1937-го закінчив десятирічку і наступного року – робітфак при медінституті. До 1941 року скінчив три курси цього вишу. Студентську облікову картку в новому виші заповнював у вересні 1942-го.

Середні школи для українців – розкіш

У січні 1942 року подавав заяву на вступ до вузу Володимир Пилипович Козинець, народжений 1925-го на станції П’ятихатки в родині вчителів. Там же 1941-го скінчив 10 класів. В автобіографії повідомляв:

«Батько мій був репресований більшовиками. Мати моя працює учителем в м. Новомосковськ. Я зараз у П’ятихатках учителем неповної середньої школи. Із закриттям шкіл я зараз працюю в П’ятихатському статбюро».

До речі, нацисти теж невдовзі показали, що середні школи українцям ні до чого – їм, мовляв, і початкової досить.

Не від доброго життя мати Володимира Козинця переїхала до Новомосковська. Її чоловіка Пилипа Тимофійовича Козинця (1890–1938), учителя П’ятихатської залізничної школи № 22, людину з вищою освітою, безпартійного, у квітні 1938 року НКВС звинуватив в участі в контрреволюційній повстанській організації. Рідні часто сподівалися, що їхній репресований родич десь відбуває покарання, а насправді їх тут же розстрілювали. Те саме було і з учителем Пилипом Козинцем. Чи треба пояснювати, що великої пошани до радянської влади скривджені родичі невинно убієнних не мали.

Подібна доля була у Одарки Яківни Кобиляцької, яка в 20 років перед самою війною 1941 року закінчила Новомосковський вчительський інститут. Ось історія їхньої родини. Народилася Одарка 1921 року в Царичанці як дочка заможного селянина Якова Івановича Кобиляцького (1890–1938). Очевидно, його предки походили з сусідніх Кобеляк – тому й Кобиляцькі. У 1928-му дівчинка вступила до школи, та того ж року радянська влада висилає родину з Царичанки. Щоб прогодувати рідних, батько змушений влаштуватися в Дніпропетровську на шкідливу посаду робітника-травильника на заводі ім. Комінтерна. На момент арешту працював робітником контори «Головхолодпрому». Малописьменного селянина заарештовують і навесні 1938-го звинувачують у приналежності до контрреволюційної організації. Родині повідомили, що його засуджено на 15 років і вислано у Сибір. А фактично його тут же розстріляли. Через репресованого батька Одарка, котра в 1938-му скінчила школу, до вишу вступити не змогла (попри лукаву сталінську фразу «Син за отца не отвєчаєт…»). Єдине, що їй ласкаво дозволено, – вступити на однорічні педагогічні курси при Дніпропетровському держуніверситеті. Потім два роки викладала українську мову в п’ятих-сьомих класах у Криничанському районі і певно заочно навчалася в Новомосковському учительському інституті. З початком війни стала працювати класоводом у СШ № 18 у Дніпропетровську-Схід (тобто на лівому березі). Не полишала мрії про вищу освіту. 11 березня 1942 року прохала прийняти її до числа студентів нововідкритого університету.

Ще одна доля. Олена Опанасівна Калюжна народилася у 1923 році в Новомосковську. Батько – українець, мати – німкеня, яка працювала на швейній фабриці. «Але батька свого дуже мало знаю, – писала дівчина в автобіографії, – бо він увесь час жив і живе у Ташкенті». 1933 року Олена вступила до СШ №33, закінчила там семирічку і перейшла до СШ № 61, де й закінчила у 1941-го десятирічку. А в жовтні того ж року Олена просила прийняти її на перший курс філологічного факультету. При цьому пояснювала:

«Атестата у мене нема, тому що його подавала в інститут іноземних мов. Без іспитів я була зарахована у число студентів. Після цього я поїхала на село, а коли повернулась, то інститут евакуірувався, і я залишилась без документів. Востановити документи у школі також не можу, бо 61 середня школа зараз не існує».

Олену знову прийняли в студенти. А як тільки Дніпропетровщину визволила радянська армія, її заарештовано. Дівчину звинувачено в зраді Батьківщини і вже 6 травня 1944 року ув’язнено до Чорногорського спеціального виправно-трудового табору на 8 років. Реабілітовано Олену Калюжну через 45 років – 1 вересня 1989-го.

Ми торкнулися лише декількох доль – Коваленко, Калашника, Коржа, Козинця, Кобиляцької і Калюжної. Як бачите, всі на літеру «К», яку ми опрацювали. І таких доль в архіві університету воєнної пори – безліч.

Про свій трагічний час український поет Євген Маланюк у січні 1943-го напише: «Родина – тільки вбогий човен на невмолимих бурунах…» А завершить цей вірш «Доба» зболеними рядками:

І ти, що полум’я був повен,
Затихнуть змушений тепер.
Сама доба – глухий Бетховен,
Сама доба – сліпий Гомер…