Тетяна Сенченко: Геніальність простоти

Сенченко Тетяна Миколаївна

  • 27 березня 1977 |
  • Місце народження: Руська Лозова, Дергачівскій район, Харківська область |
  • Художник-живописець, з 2017 року — член Національної Спілки Художників України

Її живописна творчість, як палітра веселки. Бачиш, починаєш віддзеркалювати й зігріваєшся цими фарбами.

Шоста Всеукраїнська школа бібліотечного журналіста, 2018-й. Квітень, дощовий Харків, щільний графік занять. «Відвідай виставку Тетяни Сенченко», — порадили мені з Дніпра.

Центр культури, науки та мистецтва на вулиці Жон Мироносиць у «Харківському будинку вчених». Красива історична будівля, сходи дерев’яні. На другому поверсі маленька афіша говорить про те, що нас запрошують у спогади літа. Хризантеми, ромашки, рання полуниця, яблука, диня, ранкові квіти, українська сакура, собака улюблена, дача сусіда. Кожна робота — окрема історія, де глибина досягається композицією, технікою й насиченою стриманістю фарб. Це, як у спогадах, коли йде другорядне, а залишається головне. І це головне передано харківським майстром живопису надзвичайно просто, але в цьому — вища ступінь безцінного Тут і Зараз.

Наша зустріч за різних обставин постійно відкладалася, хоча протягом року я бувала в Харкові неодноразово і слідкувала за творчістю Тетяни. Й ось, нарешті, у квітні цьогорічному ми зустрілися в науковій бібліотеці Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», де експонувалася персональна виставка Сенченко «Всесвіт мого життя».

Впевнена, зустрілися ми й тому, що все не випадково в цьому житті й тому що, як говорить Тетяна, перебуваємо в єдиному творчому полі, просто самовираження в кожного своє. Художник живописець Тетяна Сенченко бачить, відчуває, малює, я — бачу, відчуваю і, лише в цьому випадку, пишу.

Відчуття — це сильно. Це об’єднує, коли можна «шепотіти з камінням про все на світі», «обвести пензлем неспішно… хвилю», дихати в унісон і передавати «м’який тон душі морської». Отже, Тетяна Сенченко, виставка полотен якої невдовзі планується в Дніпрі, на нашому порталі. Тут і Зараз.

«Земна» спеціальність, прозорість акварелі, чашка чаю, як шедевр

Народилася вона за тринадцять кілометрів від Харкова в мальовничій Руській Лозовій, Дергачівського району, Харківської області. Батьки — Микола Федосійович та Людмила Сергіївна Без’язичні спеціальність мали цілком земну — економічну.

Є в Тетяни й молодший брат Андрій. Коли перебралися до Харкова працювали батьки на Державному науково-промисловому підприємстві «Об’єднання Комунар», тато — головним бухгалтером, мати — контролером, зараз вони на пенсії. Микола Федосійович — почесний працівник космічної галузі України, заслужений економіст України.

Містечко дитинства, що висвітлилось у Тетяниній душі, не відпускало в прямому та переносному значенні. Зимові та літні канікули проводила вона в бабусі за містом і ті сюжети прекрасні давали натхнення для натюрмортів, пейзажів, особливо полюбляла вона малювати маленькі хатинки.

Більше відбивала свої емоції в кольорах, олівець використовувала іноді. Міські сюжети настільки близько, як сільські пейзажі, до серця не припадали, хоча вона допитливо вдивлялась. Тетяна із цікавістю спостерігала за зміною часів року, народженням та життям квітів, що висаджував батько. У часи занять в ізостудії подобалося працювати з гуашшю, що наближає до техніки пастозного живопису.

Остраху перед чистим аркушем, у сенсі кожного разу все, як уперше, ніколи не виникало. Лише одного разу, коли на початку свого живописного шляху, придбала коштовний папір, побоювалася зіпсувати, як сьогодні жартує.

«В основному, працюю в техніці олійного живопису а ля-прима. Час півтора — і все готово, не люблю розтягувати процес. Так, у мене є академічні роботи, але більш близькі етюдні варіанти. Деякі сюжети пишуться швидко та легко, інші — потребують замислитись, є багато пленерних історій, що потрібно оформлювати, у тому числі, роботи, зроблені в подорожах».

Її мальовничі сюжети… Крим, Греція, Угорщина, прогулянки містами, колони через які падає світло, незвичайне дерево з червоним листям, чоловік, що рибалить на водоймі в Салтовському районі Харкова, весняна відлига. На дачу приїздили зазвичай ближче до літа, того ж разу потрапили 8 березня, Тетяна побачила, як тане сніг, як піддається сонцю або ж «тримається» за зиму. Ледве повернулася додому, одразу «віддала» снігові враження паперу, хвилин вісім знадобилось. Вісім хвилин майстерних спогадів і робота гідна участі в міжнародній виставці акварелі International watercolor exhibition Ukraine 2018 (м. Харків). А такими є нові поетичні враження від травневої поїзди до Греції:

«Встречая первый раз то море бирюзы наполненной
И камни мраморные, что белее облаков…
Витает в небесах заряд мечты исполненной
Я созерцаю внутренне незримо
Землю стихий и греческих богов!».

Окрема частина Тетяниної творчості — фотографії. Перші кадри, на її погляд, найдосконаліші. Улюблений пес Версаль, харизматичні коти, звичайна чашка чаю, огірок, варення, ягоди плюс рослинка, квіточка. Ті фотографічні натюрморти та фрагменти подовжують чудові миті повсякденного буття, стають авторськими неповторними шедеври.

Академія, акварелі, зустрічі

«Сюжет моїх картин складається всередині і, коли я починаю писати з натури або ж за спогадами, уже знаю, що буде. У процесі, можу щось доробляти, з`являються нові сюжетні лінії…».

Тетяна Сенченко

— З малюванням батьки не заперечували?

— З початку життя кинуло мене в економічну сферу, звісно, це був батьківський вплив, з меседжем того, що потрібно обирати більш практичний фах. Я закінчила Харківський національний економічний університет імені Семена Кузнеця (ХНЕУ ім. С. Кузнеця) деякий час працювала в банку за економічною спеціальністю. 

— До Харківської державної академії дизайну і мистецтв Ви вступили, коли вже мали багаторічну практику малювання. Що саме прагнули опанувати?

— Ми вивчали, як вірно писати людей, академічний малюнок, живопис, як починати роботу з маленьких фрагментів. Академія прищепила відповідний смак, навчила організації та розумінню від чого відштовхуватись, коли мова не про етюд, а про більш об’ємну роботу. Це дуже допомогло. Приємно, що мій диплом «Шарівка» (станковий живопис) розміщено на першому поверсі нашої академії.
Навчалась я заочно, за необхідністю відвідувала заняття разом зі студентами денних відділень. За два-три роки вступу до ВНЗ, стала писати олією, на заняттях в академії робила це з натури, а поруч зі мною були акварелісти, можливо, те і вплинуло на моє захоплення цією технікою, яка вабила своєю прозорістю. Впевнена, якщо дійсно нею займатись, можна вивчати все життя. Акварельні прийоми дають можливість, маючи відповідні дані, постійно знаходити щось нове.

— Ви часто берете участь у всеукраїнських та міжнародних виставках і Бієнале в Харкові, в інших містах України. З 2014 року їх уже понад 30, персональних у тому числі…

— Для мене виставки — проміжний підсумок, підбиття того, що зроблено за окремий період. Ти дивишся на експозицію, оцінюєш, порівнюєш, бачиш якісь моменти та прийоми, що використовував, розумієш, що потрібно розвивати, від чого відмовитись.

Кожна виставкова історія — перманентна підготовка до нової зустрічі, коли в мене з’являється серія робіт, бачу яку саме експозицію зможу з цього зробити. До того ж — це можливість спілкування. Цікаво дізнатися відгуки про свої живописні сюжети віч на віч. Звісно, мої роботи розміщено на профільних сторінках та в соціальних мережах (https://www.facebook.com/Татьяна-Сенченко-170576936369686/), але замінити безпосередній обмін думками та враженнями, не здатне ніщо. І такі комунікативні подарунки надають саме виставки. До того ж, безпосереднє враження неможливо порівняти з тим, що люди бачать на екрані монітору або ж у каталогах, де лише частково передана автентичність кольорового моменту. Слід пам’ятати, що в кожного своє око настроювання на той чи інший колір, внутрішнє сприйняття того, що імпонує найбільше. У підсумку, виставки для мене — це мотиватори подальшого творчого руху.

Приємно, що останнім часом мої роботи відбирають для участі в художніх проектах Києва, Харкова, Львова, Одеси, Маріуполя. Наша Всеукраїнська виставка «Графіка в Харкові» вже отримала статус міжнародної, до експозицій надходять роботи з інших країн світу, цього року зі США. У Спілці художників ми маємо календарний план доволі об’ємний, що дає можливість брати участь у заходах різноформатних, з урахуванням того, що пишу я в декількох техніках.

 

Айкідо, Яромир, інший світогляд

— З дитинства я була людиною захопленою, музична школа (гітара), танці, спорт. У більш дорослому житті з’явилася цікавість до східних бойових мистецтв. Майбутній чоловік Дмитро Сенченко ввів мене в цей простір, почувши внутрішні запити та бажання пізнавати. Я рада, що це не фізичні вправи, а саме Айкідо — справжнє відкриття себе, цікава філософія, інший світогляд. Чоловік та син завжди зі мною на виставках, підтримують в усьому. Разом із Дмитром ми тренуємо дитячі групи з Айкідо (Асоціація Східних Єдиноборств «Ведмеді», м. Харків https://www.facebook.com/aikido.bears/).

— Як визначити, спроможна дитина до занять бойовими мистецтвами чи ні?

— Здатність має кожен: хтось краще робить прийоми, хтось блискуче опановує ката, інший краще перекидається. Немає дитини, яка б ні до чого не була спроможна. Звісно, вони маленькі і все одразу не виходить, але з часом усе можливо розвинути. В Айкідо є змагальний розділ, там багато категорій, у яких можна брати участь. Відповідно до своїх можливостей та бажань, кожен знаходить те, що відрізняє його від інших.

Мій тринадцятирічний син Яромир теж займається вже чотири роки й бере участь у змаганнях. Він доволі самостійний у прийнятті рішень і я ніколи не примушувала його робити будь що, не спрямовувала нахили. Пам’ятаю випадок, коли одного разу ми опинилися в Академії дизайну і мистецтв і він, перейнявшись отою творчою натхненною атмосферою, яка має, ніби то інший вимір поза часом, надихнувся настільки, що за хвилини зробив декілька малюнків. Можливо, це якась генетика, що спрацьовує, не зважаючи на вибір та явні вподобання самої людини.
 
Якщо вивчати семантику чудового імені сина Тетяни, то, окрім сонячного, мирного, космічного, вселенського значення, Яромир ще й «художник у серці», тому сюжет із малювання в академії складно назвати випадковим smiley.

Бачити крізь колір, єдине творче поле

«Художники передають те, що бачать і відчувають, певною палітрою.
Я маю власну, крізь яку й передаю світові миті своєї душі».

Тетяна Сенченко

— Можна навчитися живопису?

— Живопис — поняття загальне, більш важливо наскільки ви спроможні свої здібності відбити, пережити, розвинути, розкриваючи власну індивідуальність.

— Так. Іноді дивишся, ніби то й техніка, композиція, колір, але птаха і птаха. А буває й сюжет простий, а така незабутня вабливість у ньому, що підкорює раз і назавжди.

— У цьому випадку можу згадати мою викладачку, талановиту людину, аквареліста Віру Іванівну Чурсіну. На відкритті однієї з моїх виставок вона сказала: «Академія не зіпсувала тебе», маючи на увазі мою безпосередність. Розумієте, ті хто навчаються на денній формі, часто лише талановито копіюють і зупиняються на рівні виконання академічного малюнку. Інші — знаходять свій власний стиль і це чудово. Академія трохи зрівнює, дає шаблон. На якомусь етапі, це дійсно необхідний проміжок напрацювання техніки, але, якщо не будеш розвивати себе, напрацьовувати, шукати, помилятись, знов шукати — рух далі неможливий. До того ж необхідно ще і власне відчуття кольору. Я все бачу крізь це відчуття, якщо мені сподобалося кольорове співвідношення, під це малюнок і підганяю. Прагнення вималювати немає, моя мова — кольористика, кольорознавство — було улюбленим предметом.

Я слухала Тетяну, згадувала її вислів про наше загальне творче поле, і розуміла, наскільки й я щаслива тим, що не «зіпсована» моїм учбовим закладом — ЛДІТМіК (зараз Російський державний інститут сценічних мистецтв, м Санкт-Петербург). У нас кожного року змінювалися викладачі зі спеціальності, кожен із яких був визнаним у світі вченим, майстром пера. Не дай Бог, щоби ми почали копіювати. Не дай Бог чужа думка, або ж цитата, використана без посилань у власній роботі за забудькуватістю або через неувагу. Відрахування без питань. Неспроможний явити світові власний талант, шукай іншій майданчик для навчання. Це було цінним досвідом, мудрою професійною школою, максимально розкривало.

Сакура, «вижу, чувствую, рисую…»

«Я вижу миг, его отображаю,
как он прекрасен этот блик,
его передаю…
Лишь солнца луч коснётся моря
и пронесётся песня красок над волною…»

«Вижу, чувствую, рисую», Татьяна Сенченко 

— Ви пишете вірші?

— Трохи. Особливо надихнув мене Крим. Саме після нього й народилось: «Вижу, чувствую, рисую». Кожну картину того періоду анотовано віршем.

— Часто питаюся в героїв своїх матеріалів про те, що таке щастя. Відповіді отримую різні, бо питання припиняє бути банальним саме в ту мить, коли стосується кожного. Ми «виростаємо» з якогось щастя, прагнемо іншого…

— Моє щастя пов’язане з емоціями та відчуттями щодо кожного прожитого дня. Буває безліч відтінків, різних моментів, сумних, у тому числі, але ж ми живемо Тут и Зараз. Щастя в насиченості дня, щоби лишався досвід, який би ти запам’ятав, щоби підсвідомість відчувала те щастя. Рідні та близькі поруч — щастя. Щастя в подорожі, але повернення додому в коло сім’ї — щастя не менше. Звісно ж, улюблена справа, яку я знайшла і, завдячуючи якій, кожного дня процес власних відкриттів не припиняється. Нещодавно, коли писала сакуру відчула, як змінюється моя акварельна техніка.

— 日本 змінює не лише техніку малювання. Коли пишеш японські кандзі, вивчаєш 日本語, свідомість перегортається, наповнюється новими смислами, змінює тебе докорінно.

— Так. Друг нашої родини керівник товариства японської культури «Fudoshinkan» — Aikido&Koryu. Ukraine, Dnipro Дмитро Масько (спільно з «Fudoshinkan» у ДОУНБ із 2016 року реалізується соціокультурний проект «Українське вікно до японської душі», пр. авт.) надихнув мене своїми чисельними фото, що привіз із поїздок країною висхідного сонця. Я була настільки вражена, що хвилин за десять передала особисте бачення моментів, схоплених його камерою, в акварелі «А десь у Японії сакури вже квітнуть». Нещодавно ми провели разом у Харківській бібліотеці ім. Л. Толстого в межах моєї авторської виставки «Пори року», майстер-клас-зустріч «Японія, любов моя!». Частина заходу була живописною, Дмитро ж — розповів про власні спогади та відповів на питання. Звісно, я сподіваюсь побувати у 日本 особисто, моя мрія доторкнутися до сакури та написати її з натури, напевно, іншими фарбами, з іншими емоціями.

Чудовий день та коли ми кохаємо…

День нашої зустрічі був сонячним, теплим, радісним. Ми спілкувались із відвідувачами виставки, організаторами, вчителями Тетяни. З кимось перетиналися цілком випадково, але висловитися прагнули всі. Дяка тим, хто розділив із нами захват від мальовничої поезії Тетяниних творінь. Признання за розкритий натхненний простір і комунікацію науковій бібліотеці Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» та Харківській державній академії дизайну і мистецтв. Нескінченна любов — прекрасному Харкову.

Отже, ще декілька «фарб» до портрету Тетяни.

Оксана Побережна, заступник директора наукової бібліотеки Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут»:

«Кожна її робота має завершений сюжет. Багато полотен із квітами й ти, ніби відчуваєш цей аромат, потрапляєш до справжньої довгоочікуваної весни, ще до того, як оселилася вона в душі».

Лідія Бондаренко, завідувач відділу культурно-просвітницької роботи наукової бібліотеки Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут»:

«Вона надзвичайна жінка. З одного боку — тендітна маленька, водночас сильна. Які глибокі в неї роботи, як досконало вона відчуває та передає колір, емоції, настрій! В усьому відчувається підтримка її родини, зв’язок поколінь. Ми не вперше організовуємо її виставки і вони завжди запитані».

Олег Омельченко, старший викладач малюнку кафедри графіки Харківської державної академії дизайну і мистецтв:

«Із Тетяною ми познайомилися під час її навчання в академії, незабаром побував на її виставці. Доброзичливість, добродушність, багато емоцій, вміння відчувати світ, бачити красу звичайних речей — для художника це надзвичайно важливо. Якщо ми дивимось на світ у депресивному стані саме так він і відповість. Тетяна бачить яскраво, дивиться на життя здивованими очима й це, напевно, у неї головне. Ані техніка, ані навички, ані ремесло в малюнку та композиції, покликані виразити своє авторське, не схоже ні на кого бачення. Воно або присутнє у художнику або — ні. Тетяна його має й це безцінно. Чудове відчуття кольору, темперамент, любов до жіночних мотивів, камерних сімейних пейзажів. До речі, світогляд, завдяки таланту відчувати та бачити, близький саме до японської естетики. Можливо, Тетяні допомагає в цьому заняття Айкідо».

— Цілком згодна, тому що лише, декілька хвилин тому ми говорили з Тетяною про відчуття, як основу східної ментальності та японського мистецтва, зокрема. Саме тому, віддзеркалювач і спрацьовує, і люди підключаються до її живописних відображень повною мірою.

— Не відчуття — почуття. Емоції більш поверхневі, почуття — завжди глибоко це те, що нас сповнює.

— Але ж не буває почуттів без відчуттів…

— Гадаю, ми говоримо про одне й теж саме, різними словами. Наша внутрішня реальність, визначає зовнішню. Коли ми кохаємо, бачимо красу в усьому, бачимо істинну сутність того, що оточує».

Зустріч довжиною в рік. Так, у мальовничих сюжетах Тетяни Сенченко — одкровення життя, у найпростіших проявах. І в цьому така глибина сущого, така щемлива ніжність чи захват, самотність, любов, умиротворення. І пронизливе відчуття теперішності й неповторності цієї миті. Це, як палітра веселки. Коли бачиш, починаєш віддзеркалювати й зігріваєшся цими фарбами.
 

(Харків-Дніпро, квітень 2018 — квітень 2019)
Фото Ольга Терещенко, Оксана Побережна (м. Харків)
Олена Ємельянова, Анна Швець (м. Дніпро).
Також у матеріалі використані авторські фото Тетяни Сенченко та фото з родинного архіву.

Створено: 28.05.2019.
Редакція від 04.06.2019.
Олена Ємельянова
Додаткові ресурси: