Про Праву-Середу

Про Праву-Середу

Село Кам’янка під городом Половицею у ХІХ столітті славилось баштанами і картоплями, а його жителі – працелюбством і підприємництвом.

Григорій Антонович Залюбовський був помітною постаттю в культурно-історичному розвитку Катеринославщини. Як краєзнавець, етнограф і фольклорист, свою  діяльність він почав ще на початку 60-х років ХІХ століття. Служба судовим слідчим і участь у судових процесах давала йому можливість  збирати етнографічний та мовний матеріал у різних повітах Катеринославської  губернії. Залюбовський не оминав жодної можливості записати невідомі йому зразки місцевої словесності. Свої нотатки з етнографії та  побуту населення Г.А. Залюбовський публікував у «Екатеринославских губернских ведомостях», а також надавав свої етнографічні та лінгвістичні записи видавцям і укладачам різних збірок і словників.

До перших публікацій літературного характеру належить його оповідання «Про Праву-Середу», написане 1863 р. Це оповідання, на думку Швидько Г.К., вважається суто етнографічною замальовкою занять і побуту жителів Лоцманської Кам’янки, територія якої зараз знаходиться у межах м. Дніпро. Подібних свідчень збереглося мало, тому оповідання Г.Залюбовського сьогодні має велике значення для складання історії унікального села. У невеличкому оповіданні розкритий працелюбний і підприємницький характер  кам’янчан.

Про Праву-Середу

«Что у нас сегодня за день?» – спитав один панич, забувшись якийсь день і бачачи, що нічого люде не роблять.
– Сегодня середа, празник Преполовенія, або, по нашому, Права-Середа, – відказав ему селянин Никін Березан.
«Это ж вовсе не праздник», – озвався уп’ять панич. «Как такие праздники праздновать, то некогда будет и работать. Одни только лентяи рады таким праздникам».
– Е, ні, – зупинив его Березан. Ось постійте, що я вам скажу; слухайте сюди. Було нам колись через цю Праву-Середу. Як був я ще малим, – так може мені було ще годів з десяток, – от орали ми з батьком у степу. Як-раз на Праву-Середу виїзжає наш батюшка, покійний отець Петро, і собі у степ з плугами і наймитами. Ми таки, бачите, не робили: «Бо з ним, кажуть батько, лучче помолимось Богові, ніж будемо робити». Коло нас стояли з плугами і другі люде, сусіди наші, такі ж хлібороби – і ті не орали. От стоїмо ми, а батюшка виїхав на степ, та й каже нам: «Що ж ви дивитесь, хлопці? Чом не робите? Та гріх либонь, батюшка, Права-Середа сьогодні», – озвались батько. «Е, бозна що вигадали! Дивітесь лишень, як я її виправлю. Запрягайте, хлопці!» – гукнув на своїх отець Петро. Хлопці позапрягали воли і зайшли орати, а батюшка стоїть коло нас, балакає з батьком моїм. Не пройшли ж його хлопці і одних гін, коли це один віл у ярмі так і розтягся на землі, як неживий. Ми до вола, а в нього вже й духу нема: а воляка був чудесний, стоїв, мабуть, карбованців із сотню. Тоді батюшка й каже нам: «А що це, хлопці, таке? Тепер і я знатиму Праву-Середу. Годі орати, випрягайте волів». Так ось яка ця Права-Середа. Це мені дуже зарилось у голову ще з малку».

Залюбовський Г.А. Фото: https://www.dnipro.libr.dp.ua/Zalubovskiy_GregorФото з книги: Яворницький Д.І. Дніпрові пороги. Альбом фотографій.- 1928. 

Фото з книги: Яворницький Д.І. Дніпрові пороги. Альбом фотографій.- 1928.

Так розказав панотчеві про Праву-Середу Никін Березань, селянин із села Кам’янки Катеринославської губернії. Дуже поважний у своїм селі чоловік, добрий хлібороб. Розкажу де що про цих селян Кам’янчан, бо вони у нас дуже народ примітний на усю округу. 

Кам’янчани – народ трудящий і такий придатний до хліборобства, що вже як його лучче і працювати. Село Кам’янка лежить як раз під городом Половицею (Катеринослав зовуть селяни Половицею, а Новомосковськ – Самар’ю),  ліворуч від Дніпра, у семи верстах: так Кам’янчанам є куди збувати усяку пашню. Але вони у нас найбільш звісні баштанами та картоплями. Баштанив на Кам’янському степу так хто його зна і скільки, та все велике нив’я. Коло кожного і курінь стоить, а в куріні сторож: баба стара, або дівчина маленька, – сидить, пряде куделицю, собача або й двоє – теж на баштані задля ночі. Іноді біля куріня стоїть встромлений у землю дрючок, а на нему надіте зверху поганеньке колесо. Як наспінуть, бач, кавуни та дині, то сторож і положить іноді на колесо там їх з пару або що. Любо та весело глянуть на кам’янське поле улітку! Кавуниччя – аж степові важко, так і рябіє скрізь: а між баштанами зелені-презелені смуги: то картопля. 

Фото з книги: Яворницький Д.І. Дніпрові пороги. Альбом фотографій.- 1928.Концерт на баштані. 1910 р. Фото: День.-2011.- 17 червня. 

Та й грошики ж відбирають Кам’янчани у городян за кавуна та картоплі: інчий вибере щогоду карбованців двісти за баштан та за картоплю з півсотні чи й більше. Влітку у неділю не розминешся з кам’янчанами, як їдеш у губернію – віз за возом тягне, то все розпродали у Половиці кавуни, дині, кабаки, огірки – або яку огородину, на базарі та їдуть додому; той везе дошку, купив на ворота або двері у Половиці, – той горжки, або вікно, або що інче. А під осень як ідеш кам’янським степом, то тільки баштани рябіють у полі від кабаків та кавунів, то вони простяглись округи рядками; раз-повз-раз тобі на зустріч вози повнісінькі чого-небудь: то люде звозятця вже до господи. Тоді-то понавозять у Половицю кавунів, буряків, капусти! Іноді базар завалять ними: – а у Самарі – то так щонеділі увесь базар застановлять кавунами та сіном.

На ярмарок. Фото: https://yarmarok.in.ua/%D1%8F%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BA/%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F-%D1%8F%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%83Воздвиженський ярмарок. Фото:https://md-arena.com/tochka-kopa-yarmarka-najti-takuyu-i-kopat-vse-leto/

Окрім баштанів, Кам’янчани і хліба багато виробляють. Як глянеш влітку у них по степу, то тільки копи мріють скрізь; скільки окинеш оком навкруги – усе ж то жита та пшениці (цих хлібів найчаще), проса, гречки, ячмені, вівси.– Гарно Кам’янчани і хліба роблять: орють глибоко, та зіб’є ріллю бороною так, як грядку в огороді, – гарно заробляють. Там роблять усе плугами та волами, пар у три або й чотири; – та воляки усе здоровенні, мов чумацькі. Вони усе на таких і збиваються, бо вигодніш держати велику скотину: паші для неї у зимівлю треба пошти однаково що і для малої, а вробиш нею більш за малу. За плугом іде сам хазяїн або син його, а погоничі – теж менші сини або й наймити. Бува так, що й дочка іде за погонича: але нема того ніколи, щоб жінка або дочка йшла за плугом: цього у нас не водиця: жінки у нас не беруться за чоловічу роботу, бо й очі їй висміють. Нема у Кам’янчан і сішок: ними ніколи не орють на хліб; хіба іноді грядку виорють сішкою в огороді, де не обернешся з плугом. Кіньми теж ніколи не орють, а волочить – як легка борона, волочать і шкапою. 

Хоча у Кам’янчан землі є доволі, але мало їм своєї землі: вони беруть її ще за скіпщину у сусідніх поміщиків. Виоре, засіє своїм насінням, скосить і складе у копи – це усе його труда, а поміщикові дає готову копу – третю, четверту, або який там уговор: оце та і скіпщина. Самі скіпщани повинні звезти свою скіпщину аж на тік поміщикові: без того й свого не бере, не дадуть; а щоб було безобидно на обидві руки, щоб ніхто (ні хазяїн-скіпщанин, ні поміщик) не вибирав лучших кіп на лану, то беруть скіпщину через копу: одну візьме, дві-три мине, уп’ять візьме, уп’ять мине, та і звезе, а зостальне собі. Продають іноді поміщикові ще і басаренок, теж по уговору. Оттакі-то Кам’янчани у нас.

Рибальство на порогах. Фото з книги: Яворницький Д.І. Дніпрові пороги. Альбом фотографій.- 1928.Фото з колекції Музею «Історія лоцманів Дніпровських порогів»Рибалки на каюку. Вовнизький поріг на Дніпрі, 1920-ті роки. Фото з книги: Яворницький Д.І. Дніпрові пороги. Альбом фотографій.- 1928. 

Кам’янчане ще і рибалкують: возять рибу на продаж у Половицю, а ловлять її у озерах, що округи їх села, та у Дніпрові, що підходить аж під їх село. Вони і лоцмани добрі: усе наймаютця на казенній переправі через Дніпро, під Половицею. на барки і дуби, по п’ять карбованців у місяць. Ну, в лоцмани ідуть, які бідні. Та вже ж і молодці – любо і дивитись, як ударять у весло та як наляжуть. Є таки, що з малку ідуть у лоцмани, та так приб’ютця до лоцманства, що усе тіки те і знають, що лоцманують, тим і живуть тіки.

Рибак за плетінням сіті. Фото: https://pics.meshok.net/pics/69867405.jpg

Є між Кам’янчанами і охотники завзяті. Є такі, що усе тіки і ходить по болотах, увесьденечки, проблука – гляди і принесе що жінці у борщ, ще придба і у базар. Як оборютця і оброблютця всі із хлібом Кам’янчани, то стають ще і під хуру, перевозять купцям вовну, або пшеницю, або вапну, або каміння, або ще що. Та все з них народ приязний та хлібосільний.

Село Кам’янка – велике та веселе; дві церкви у ньому. Огороди у ньому – так десятин у дві кожний, а хліба як поглянеш восени, то так аж село жовтіє від стіжків. Добре живуть Кам’янчани, розкошують собі по степах запорізьких. 


Грицько Залюбовський

1863 року, 15 паздернику [жовтня]
Хутір Ульянівка
[Екатеринославские губернские ведомости.– 1864.– № 4.– С 1.–3.]

 

Створено: 16.04.2019.
Редакція від 24.04.2019.
Тетяна Глоба