Дивовижні кам’яні баби

Дивовижні кам’яні баби

Половецькі баби – сакральні пам’ятки ІХ–ХІІІ ст. Протягом століть вони вражали уяву багатьох людей. До нашого часу про них дійшли численні легенди.

Кам’яні баби – статуї половців, сакральні пам’ятки ІХ–ХІІІ ст. 

До наших днів їх збереглося понад дві тисячі, розміщених переважно на території України та Південної Росії. Статуї символізували предків, їх ставили в спеціально споруджених для них святилищах, зазвичай на вершинах високих курганів або пагорбів. У центрі святилищ, які іноді обгороджувалися камінням, ставили одну і більше чоловічих або жіночих статуй (балбалів), повернутих обличчям на схід.

Є кілька версій походження слова «баба». В іранській мові є слово «палван», тобто «богатир», «витязь», «атлет». Слов’яни часів Київської Русі передавали це слово як «болван» (без нинішнього негативного значення). У «Слові про Ігорів похід» згадується «Тмутараканський болван». У сучасній українській мові слово звучить як «бовван». 

У тюркських народів, до яких належали й половці, існувало слово «балбал» Вчені перекладають це як «камінь із написом», а дехто тлумачить як «ідол». Від цього слова могло виникнути наше «баба». 

Є інше пояснення. Слово «бабá» у тюркських народів означає «дід», «предок». Це слово у народів Сходу і сьогодні побутує в їхніх мовах із тим же значенням. 

Дмитро Яворницький писав, що в народі ці статуї довгий час називали «маріїними каменями», або «мамаями».

У Дніпровському національному історичному музеї найбільша в Україні колекція кам’яної половецької пластики – близько 80 екземплярів.

Половецькі баби протягом століть вражали уяву багатьох людей. До нашого часу про них дійшли численні легенди.

Божа покара

Кам’яні баби, кажуть, були колись такими ж людьми, як і ми, але покам’яніли. Сталося це так: Бог створив людей раніше сонця, і жили вони в темряві, харчувалися плодами рослин. Але ось явилося сонце. Люди сполошилися і, щоб спекатися сонця, почали виходжати на високі могили і плювати на нього. Бог прокляв за це людей – і вони, де стояли, там і скам’яніли. Та в цих скам’янілих людей, кажуть, є надія знову перетворитися, зробитися такими ж живими, якими їх Бог був створив. 

Записав Я.П. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Новогупалівці Олександрівського
повіту Катеринославської губернії від селян Логвина і Півня. 

 

Кам’яні баби


 Кам’яні баби 

 

Кам’яні баби – то люди колись були. Їх одні звали великдонами, а інші – веленями1. Це, кажуть, був превеликий народ, і жив він до створення сонця.

Як послав Господь сонце, стали великдони виходити на могили, стали плювати на нього. Господь розгнівався і прокляв їх. З того часу вони зменшились і покам’яніли.

У нас цих бабів не дуже багато, а найбільше їх у Таврії2: у Василівці, Янчекраці3 й інших слободах. Там ними підпирають тини та ставлять на воротах.

Записав Я.П. Новицький 1886 року у с. Андріївці Олександрівського
повіту Катеринославської губернії від Я. Рибалки.

_______________________________________

1. Великдон, велень – велетень, велет.
2. Таврія – у XIX – на початку ХХ століть Таврією називали Таврійську губернію, створену 1802 року (центр м. Сімферополь). До її складу входили терени сучасної АР Крим, південні частини Херсонської та Запорізької областей.              Ця назва проіснувала до 1918 року.
3. Василівка, Янчекрак (Кам’янське) – тепер селища Василівського району Запорізької області.

 

Кам’яні баби – із жінок

   
 

То були колись живі жінки, і жали вони літом у степу хліб, та якраз у той день мінилось сонце. І дуже довго мінилось; перебило жінкам роботу – показалось уже перед самим вечором. Побачили його жінки, та й давай на нього плювати, та лаяти його: «А щоб тобі і таке, і сяке! Через тебе ми втеряли часу!»

От за те вони й скам’яніли, й посліпли.

Записав Д.І. Яворницький у с. Личковому Новомосковського
повіту Катеринославської губернії.

 

Сторожі на могилах

 
 

Колись у степу біло більше могил, і стояли на них мамаї1. А менше тих могил стало, бо їх розсунула плугами. Тільки глиняні пагорби залишились...

Ще до Христового народження був потоп. У тих місцях, де вода людей застукала, вони насипали могили і рятувалися на них. Чи воно правда, чи ні – Бог його знає.

А мамаїв на могилах понастановляли татари2. Вони всі стояли обличчям на схід сонця. Це були їхні боги або сторожі. Стояли мамаї тільки на великих могилах. Воно, може, коли й на всіх стояли, та знято і позакопувано в землю. Я ще зазнаю, було, там, де нема мамая поверх могили, то викопують або виорюють його в землі.  Їх неглибоко закопано.

З могил мамаїв порозбирали пани й мужики. У нас і слободі досі стоять два мамаї: в Макара Бабака й Микити Логвиненка. Ту по слободах їх мало, в туди, до моря, є допропасти.

Записав Я.П. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Маркусовій Олександрівського
повіту Катеринославської губернії від Д. Бута.

____________________________________

1. Мамаї – народна назва кам’яних баб, ідолів, бовванів.
2. Насправді це половецькі статуї IX–XIII ст. Рідше зустрічаються більш ранні – скіфські.

 

Випадок на могилі

Давно колись обабіч проїжджої дороги, на могилах, стояли кам’яні баби. Трапилося одному чоловікові проїздити верхом повз ці могили і застав його дощ. З’їхав він на могилу, зняв із коня сідло, накрив половиною його бабу, а під другу половину сам сховався. Дивиться, з сусідньої могили йде баба!.. Підійшла, й говорить сусідці:

– У тебе, сестро, і гість є?

Тоді обидві баби почали розпитувати чоловіка, як і що робиться на світі: чи носять на різдвяні свята вечерю? Чи ходять у гості кум до кума і кума до куми, брат до брата і сестра до сестри? Чи співають півні? 

– Все це є, – відповів чоловік.

Тоді та баба, що надійшла, й каже:

– Довго, довго нам, сестро, ще доведеться стояти… Сказала це і пішла на свою могилу. 

Записав Я.П. Новицький наприкінці XIX ст. у с. Новогупалівці Олександрівського
повіту Катеринославської губернії від П. Сіроуха.

 

Пригода гаймана1


Їхали, кажуть, якось чумаки з Криму і, не дійшовши Нікопольської переправи, зупинилися на горішньому степу біля високої могили, щоб заночувати. Отаборилися, наварили кулешу, повечеряли та й повкладалися спати, хто де попало. Той під возом примостився, той біля погаслого вогнища, а один молодий гайман подався ночувати на могилу. Послав свитку біля кам’яної баби, ліг та й почав уже засинати. Коли це увижається йому, що баба ворухнулася, ожила, простягає до нього руки і давай підбивати на грішне діло. Ех, він як закричить не своїм гласом, так усі чумаки й проснулися! Посхоплювалися – та на могилу до гаймана. Дивляться і очам своїм не вірять: біля баби лежить мовби їхній товариш, а тільки кам’яний.

– Е-е, погане діло, – каже чумацький отаман. – Ліг біля ідоляки та, може, ще й не перехрестився перед сном, то ото в нього і перейшла ідольська, нечиста сила, ото він і скам’янів. Тепер йому, бідолашному, тільки в церкві можна одробить2.

Поклали чумаки кам’яного гаймана на возі і вдосвіта рушили до Дніпра. А як переправили, знайшли в Нікополі батюшку, розповіли йому все, і той одслужив у церкві молебень – так зараз же й ожив нещасний гайман. Ну, а ту могилу, де приключилася ця пригода, люди назвали Гаймановою3. Буває, що звуть її ще й Гайманкою.

Записав 1963 року В.А. Чабаненко у с. Благовіщенці Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області від Л.Ю. Стадника 

________________________________

1. Гайман – від слова «гаймувати», тобто «гальмувати». Чумак, наділений великою фізичною силою, який утримував вози, коли ті спускалися з гори, щоб вони не перекинулись. 
2. Одробить – тут: зняти чари, відвести чаклунське наслання.
3. Гайманова могила – скіфський царський курган, розташований біля нинішнього с. Балки Василівського району Запорізької області. 

 

Друкується за виданням: Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини
/ Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.: іл.

 

Підготувала Ірина Голуб
Фото Ірини Голуб, Григорія Іващенка

 

 

Створено: 15.12.2017.
Редакція від 15.12.2017.
Ірина Голуб