Антоненко Анатолій Олексійович: «Не задля почестей та слави…»

Антоненко Анатолій Олексійович

  • 29 листопада 1948 – 7 грудня 2016 |
  • Місце народження: с. Велика Знам'янка Кам'янсько-Дніпровського р-ну Запорізької обл. |
  • Поет, прозаїк, публіцист, голова Марганецького міського літературного об'єднання «Віра», самодіяльний художник, громадський діяч, Почесний громадянин м. Марганця

Він мав сміливість вдатися до жанру історичного епосу в поезії, для душі малював, впроваджував найсучасніші методи лікування у стоматології, був меценатом.

Моє життя – присвята людям
Анатолій Антоненко 

У народі кажуть: якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Саме це можна сказати про Анатолія Олексійовича Антоненка. За що він не брався б у своєму житті, все робив якнайкраще, з повною віддачею та стараннями. Кожній справі віддавав часточку своєї душі. Хоча сам, як часто буває з талановитими людьми, вважав свої досягнення незначними, не вартими уваги суспільства. А люди й дотепер, знайомлячись з його творами, не перестають дивуватися майстерності та обдарованості автора.

У маленькому селі зростала Велика людина

Анатолій Олексійович Антоненко народився 29 листопада 1948 року в російському селі Велика Знам'янка Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області, але «записаний» був 4 грудня, як часто тоді траплялося. Тому все життя святкував два дні народження. Російською мовою слухав він свої перші казки, вчився за російським букварем і українську мову «вподобав» уже у зрілому віці.

Дитинство було, як і у більшості дітей тих років, тяжким. Батько покинув маленького Анатолія з матір'ю, коли йому виповнилося лише 3 роки. Тож увесь тягар – і виховання, і виживання взагалі – ліг на плечі матері, Валентини Дмитрівни. Допомагали, чим могли, дідусь Федір і бабуся Марина. Мама з рання і до пізнього вечора була на роботі. Коли Толі було 10 років, з'явилася сестричка Люда. Тож до звичайної хатньої роботи Толі додались ще турботи няньки. З дитинства звик до всілякої роботи.

Покликання – допомагати людям

Після закінчення восьмирічної школи (1963) Анатолій Антоненко став на шлях медицини. Він закінчив медичне училище в м. Нікополі, потім навчався на стоматологічному факультеті Дніпропетровського медінституту. І училище, й інститут закінчив з «червоним» дипломом. Працювати почав фельдшером у с. Преображенці Томаківського району. Реорганізував фельдшерсько-акушерський пункт на лікарняну амбулаторію, і два роки за відсутності лікаря керував нею. Під час його медичної практики були найрізноманітніші випадки – від приймання пологів до невеликих амбулаторних операцій.

Після інтернатури з хірургічної стоматології в Дніпропетровську в 1977 р. разом із сім'єю переїхав до смт. Томаківки. Організував стоматологічне відділення районної лікарні, був першим його завідувачем. 

З 1982 року наказом облздраввідділу був переведений головним лікарем стоматологічної поліклініки Марганця. Так, з 14 вересня 1982 року і до кінця життя Анатолій Олексійович мешкав у м. Марганці. Двадцять років наполегливо працював на благо марганчан, мріяв про нову стоматологічну поліклініку. Під керівництвом А.О. Антоненка і за його безпосередньої участі в повсякденну стоматологічну практику були впроваджені всі сучасні методи лікування, діагностики та протезування, які тільки зараз набули широкого застосування. За час роботи в Марганці були й інші пропозиції роботи, більш престижні – й у Нікополь, і в Дніпропетровськ, але Анатолій Антоненко залишився в Марганці. І до останнього дня він  вважав,Стоматолог Анатолій Антоненко біля приватного стоматологічного кабінету що не помилився.

У 2001 році заснував свій стоматологічний кабінет «Сучасна стоматологія». Де впроваджував найсучасніші українські та закордонні методи лікування для марганчан.

Будучи обраним депутатом Дніпропетровської обласної ради, в 1992–1993 рр., він зустрічав на державному кордоні німецькі транспортні засоби з гуманітарною допомогою і супроводжував їх до м. Марганця. Анатолій Олексійович був членом перших двох офіційних делегацій від м. Марганця до м. Егінгена (Німеччина).

Все, що робив, намагався спрямовувати на благо людям. Справи Анатолія Антоненка помічали. Його неодноразово нагороджували грамотами місцевої влади та громадських організацій, обласного відділення охорони здоров'я та обкому профспілок медичних працівників. Він – Відмінник охорони здоров'я. У 2010 році нагороджений почесним знаком «За заслуги перед містом». А в 2016 році Анатолію Олексійовичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Марганець».

За свою щирість і відвертість Анатолій Олексійович і заслужив повагу від марганчан. А прихильники його таланту шанують світлу пам’ять нашого славетного земляка.

«І все ж живе в мені той вічний потяг до малювання…»

З юнацьких років мав потяг до малювання. Десь з класу шостого почав малювати. Займаючись живописом, головним чином щось копіював. Вже будучи лікарем, знайшов вдома на горищі одну зі своїх картин – копію «Трьох богатирів». Була думка стати художником, але рідні вмовили вступати до медичного училища в Нікополі, яке щойно відкрилося.

Уже в дорослому віці для себе, для душі, трошки малював акварелі. Це додавало життю поета більше барв і натхнення. Захоплювався творчістю марганецьких художників: І.О. Барнаша, М.Я. Герасименка, П.О. Козловського. Саме Петро Олексійович Козловський намалював гарний портрет Анатолія Антоненка. Він висів у кімнаті письменника серед інших картин, які завжди тішили його серце.

Пісня прожитих років

Прихильність Анатолія Олексійовича до найчарівнішої з муз Евтерпи, музи ліричної поезії – це подарунок долі всім його шанувальникам.

Незважаючи на всі негаразди, Анатолій з дитинства дуже любив читати. Читав і під ковдрою з ліхтариком, і де тільки міг. Ще з молодших класів у нього з’явився потяг до поезії, він почав складати вірші. Писав про все, що оточувало: рідне село, школу, собаку Трезора… Але дитячі вірші загубилися десь напередодні переїзду до Марганця. І тільки з 1984 року почав збирати написане.

З 1982 р. почав друкуватися в місцевій газеті «Шахтар Марганця». За життя його вірші друкувалася в місцевих газетах «Шахтар Марганця» і «Марганчанка», Дніпропетровській обласній газеті «Зоря», нікопольській газеті «Південна Зоря». Його вірші читали на республіканському радіо.

У 1988 році в Марганці створена літературно-художня студія «Боян», і Анатолій Олексійович став її активним членом. Багато писав віршів сам і допомагав тим, хто тільки починав складати вірші. Був спонсором проведення презентацій нових книг, творчих літературних вечорів марганецьких авторів. Завдяки його фінансовій допомозі побачили світ колективні збірки місцевих авторів «Город серебристых тополей», «Величальная Марганцу», «Краю мій лелечий» та авторські книги марганчан.

Анатолій Антоненко писав, що формувався як поет в спілкуванні зі своїми «побратимами по перу» – Миколою Смирновим, Аллою Кислою, Анатолієм Мельником, Юрієм Третяком, Оленою Сіромашенко та іншими членами літературного об’єднання «Віра».

З 2012 р. поет і прозаїк Анатолій Олексійович Антоненко публікувався в українсько-російському літературно-художньому та громадсько-політичному часописі Запорізького краю «Хортиця». Завдяки допомозі А.О. Антоненка побачили світ в «Хортиці» твори марганчан: Анатолія Гнєзділова, Миколи Овчаренка, Олега Жиги, Володимира Пугача та Івана Барнаша.

З вересня 2013 р. А.О. Антоненко став головою міського літературного об'єднання «Віра» (колишня студія «Боян»). До нього належать близько 50 марганчан. Анатолій Олексійович щомісячно проводив засідання «Віри», заняття з молодими починаючими літераторами, проводив в навчальних закладах зустрічі з молоддю.

Творческий вечер в центральной библиотеке им. Н.Островского 2005 годЗ року переїзду до м. Марганця Анатолій Антоненко став активним користувачем бібліотек Марганецької міської централізованої бібліотечної системи. Завдяки його зусиллям і фінансовій підтримці в міських бібліотеках і навчальних закладах м. Марганця проведено багато масових заходів, зокрема, з популяризації історії та літератури Марганця і всього Дніпровського краю.

Поступово займаючись творчістю, А. Антоненко як поет змужнів, значно збагатилася і урізноманітнилася його творча палітра, в нім ще гучніше заговорило відчуття краси довкілля, людської душі, стосунків чоловіка і жінки. 

Творча спадщина А. Антоненка не потребує реклами, настільки висока його популярність. Його твори випромінюють надто потужну енергію, бо до сердечного болю любить він свій рідний край, свою, з обкраяними крилами Вітчизну. І слова більшості його віршів про Україну, сповнені невиразного смутку – це слова справжнього, люблячого сина. Його патріотизм – високого ґатунку, без домішок самоомани, самозамилування.

Хоча народився і виріс письменник в російськомовному селі, але так вподобав українську, що переважна більшість його творів написані українською. Не на догоду моді, не за кон’юнктурним міркуванням, а тому, що це – мова його народу, вистраждана в багатовіковій боротьбі, не одним поколінням українців.

Поетичний геній Анатолія Антоненка – гордий, самодостатній, щедрий і безкомпромісний. У нього своє особисте бачення світу і манера свого змалювання. Він вміє керувати своїми емоціями і зодягнути їх у справжні чудові словесні шати. У нього немає віршів-одноденок.
У 2008 році вийшла друком перша книга Анатолія Антоненка – збірка поетичних і прозових творів «Песня прожитых лет». Як писав сам Анатолій Олексійович, ця книга – своєрідна сповідь за відрізок його життя, починаючи з 1984 року по 2008 рік. Це була перша спроба подарувати свої творіння марганчанам і всім шанувальникам високого поетичного мистецтва. Але книга вийшла дуже різноплановою, художньо насиченою та справжнім віддзеркаленням невгамовної душі поета. Видання оздоблюють картини, намальовані Анатолієм Антоненко в різні роки його життя. Також вміщено багато фото з особистого архіву автора.

«Рідне місто моє, Україно моя, я живу твоїм щастям і болем!»

Анатолій Антоненко дуже захоплювався історією рідного краю, його героїчним минулим. Ретельно вивчав і досліджував історичні відомості про запорозьких козаків. Написав історичні поеми: «Білозерка», «Дике поле», «Богдан», «За волю й долю». Вони увійшли до збірки «Дике поле» (2013).

У цій книзі поет Анатолій Антоненко має сміливість вдатися до складного жанру – історичного епосу в поезії. Він відважно береться за теми непересічні, а іноді – й рідкісні. Це поеми «Білозерка» та «Дике поле». Додаючи до двох названих поему «Богдан», можна в усіх трьох простежити постійний зв’язок автора з рідною землею, оспівування степу. З перших строф перед читачем постає безкраїй, безмежний степ – неначе море. І далі, в усіх трьох поемах автор веде читача у степ – чи спекотного літнього дня, чи вночі; безмежний, серед якого бовваніють високі могили – пам’ятки минулих віків; і в степ уже розмежований, в якому дбайлива рука посіяла жито і вже дочекалася врожаїв. Відчувається природнє, генетичне єднання автора з рідною землею, його коріння, пуповина, по якій від матері до дитини йде постійна живодайна сила.

Від дідуся ще маленьким хлопчиком автор чув про Великий Луг, та ще встиг побачити його залишки. В початкових класах почув легенду про незвичайну жінку – красуню-княгиню Білозерку, яка насмілилась піти проти волі грізного темника Мамая. А ще чув, що недалеко від його рідного села, в урочищі Карай-Дубина, паслись коні гетьмана Богдана, що на краю села давно – майже тисячу років тому! – було велике скіфське місто, а на протилежному березі Дніпра, теж на відстані всього двох-трьох десятків кілометрів – Запорозькі Січі – Томаківська, Микитинська, Чортомлицька. А на піщаних Кучугурах ще й досі знаходять залишки старовинних будівель, зброї, людські кістки і якісь монети. І оте почуте, побачене, вимріяне вилилось у надтвердий сплав – любові до землі. Гордості за героїчне минуле свого краю. Звідси воно й почалось: маленький струмочок, який згодом перетворився на широку ріку його історичних поем.

Читаючи ці поеми, здається, що автор живе з їхніми героями – і з княгинею Білозеркою, і з кумами Іваном і Семеном, і з сотником Петром, не кажучи вже про могутні постаті двох видатних державців – гетьманів Сагайдачного та Хмельницького. Автор проходить разом із своїми героями через всі події, співпереживає з ними і, здається, йому вдалось передати це співпереживання і читачам.

Поеми залишають враження, що автор – непересічний поет. Теми для своїх поем він обирає не прості, але значимі за змістом.

Написані в різний час поетичні та прозові твори про місто Марганець та його довкілля автор зібрав до однієї книги, яка вийшла в світ в 2015 році під назвою «Рідне місто моє». Багато творів присвячено марганчанам із творчими нахилами – художникам, поетам, письменникам. Які не є професіоналами в царині творчості, але любов до рідного краю надихає їх писати, малювати, складати вірші, пісні. Аматорів, без яких місто було б набагато біднішим – духовно, в культурному сенсі. Людей, які складають душу свого міста. З часточок своїх душ, з горіння своїх сердець. І полум’я до цього багаття додають працівники центральної бібліотеки, в приміщенні якої літоб’єднання «Віра» знайшло затишний і гостинний притулок. Розповідь ведеться цікаво, письменник працює на високій творчій ноті, торкаючись не тільки людських доль, а й говорячи про проблеми довкілля та інші.

А.О. Антоненко – це Людина, яка володіла глибоким інтелектом, широким кругозором і ґрунтовними знаннями історії рідного краю. Автор славить свій рідний край, рідну Україну. І як істинний патріот України переймається її долею. А його неспокійна душа не може спокійно спостерігати за тим, що діється в країні. 

Переправа Анатолія Антоненка

Майже все написане Анатолієм Антоненком засноване на спогадах, на життєвих історіях, які хоч якимось чином, але стосувалися автора. Він підкреслює, що більшість його творів – це події, які відбувалися з його народом, з людьми йому далекими і близькими, з родичами, з товаришами, але – все в Україні, все на рідній землі. Він наполягає, що його покоління повинне передавати спогади наступним поколінням. Не перелицьованими, не переписаними тричі, під якихось можновладців. 

Усі свої намагання передати правду автор вклав у прозову збірку «Переправа». Прагнення змалювати людей такими, якими вони були дійсно. Єдине, що в ній вигадане – це казка. Але ж казка політична. Яка в дійсності є правдою про минуле.

Сам автор Анатолій Антоненко говорив про цю книжку:

«Я назвав книжку «Переправою». Думав про переправу, півгодини на річковому катері – мій шлях додому, на мою малу Батьківщину, яка в кожної людини залишається до останнього дня, до останнього подиху! В моє рідне село, Знам’янку! 

Переправа, яку ти долав тисячі разів, пробиваючи собі шлях у нове, доросле, гарне – обов’язково! – життя! Переправа, яка стала для тебе символом двох світів. 

Дуже добре розуміючи, що, лягаючи спати в одній суспільно-економічній формації, не можна прокинутися в іншій, я все ж таки назвав свою чергову книжку «Переправа».

Неодноразово за довгі роки життя подорожуючи Європою, маючи там знайомих, колег, друзів, надихавшись їхнім повітрям, пізнавши вагу їхніх, абсолютно для них звичних цінностей, багато чого зрозумівши і маючи зовсім одмінний погляд на багато наших речей в світлі цінностей їхніх, я все ж таки назвав свою нову книгу «Переправа». 

Я, громадянин України, який жодного разу навіть в думках не збирався покинути свою Батьківщину, який все своє життя присвятив охороні здоров'я та служінню людям, бо був за своє життя і лікарем, і громадським діячем, і адміністратором, але всі ці роки намагався жити по честі, по-совісті, пам’ятаючи присягу Гіппократа, не брати хабарів, не плювати хворому в душу, не зважувати, якого він рівня, намагався завжди вислухати хворого і почути його, закипаючи серцем, я цю книжку назвав «Переправою». 

А, може, я взавтра прокинуся на другому березі. В іншій країні. І довкола мене будуть інші люди – щирі, чуйні, сердечні, щасливі».

Анатолій Антоненко в останні дні свого життя ще мріяв видати збірку віршів, але не судилося. «Переправа» стала останньою книжкою автора, останнім подарунком шанувальникам його творчості. Анатолій Олексійович навіть не зміг підписати книжку друзям і рідним. Уже після смерті поета відбулася читацька конференція за цією книгою. «Переправа» дістала найвищі оцінки від професійних знавців літератури, бібліотекарів і читачів.

 

Створено: 21.05.2018.
Редакція від 14.06.2018.
Ольга Забенько
Бібліографія:

Антоненко А. Песня прожитых лет: избранные произведения.– Днепропетровск: ИМА-прес.– 360 с.
Антоненко А. Дике поле: поеми.– Дніпропетровськ: Типографія "Україна", 2013.– 119 с.
Антоненко А. Рідне місто моє.– Нікополь: Принтхаус "Римм", 2015.– 176 с.
Антоненко А. Переправа.– Нікополь: Принтхаус "Римм", 2016.– 302 с.
* * *
Анатолій Антоненко (1948 р.) // Морщавка, О. Поетична Етнологія Марганця: посібник-довідник / О.А. Морщавка; авт. предисл. С.В. Щербак.– Марганець: Марганчанка, 2000.– С.18.
Багаутдінов, О. Пісні прожитих років / О. Багаутдінов // Шахтар Марганця.– 2013.– 29 листоп.– С. 6.
Гнєзділов А. Про марганчан – для марганчан: [відгук про кн. "Рідне місто моє"] // Шахтар Марганця.– 2015.– 2 жовт.– С. 7.
Горний, Э. Презентация в доме книги // Горняцкий вестник.– 2009.– 30 січ.– С. 1.
Забенько О. Із музою в парі // Шахтар Марганця.– 2014.– 17 січ.– С. 5.
Кандала І. «Рідне місто моє» від Анатолія Антоненка // Шахтар Марганця.– 2015.– 2 жовт.– С. 7.
Чекубаш О. Творчі іпостасі лікаря Антоненка // Шахтар Марганця.– 2016.– 4 листоп.– С. 7.