Петро Швидько – відданий син України

Швидько Петро Васильович

Україна, Дніпропетровська область

  • 14 серпня 1947–11 серпня 2014 |
  • Місце народження: м. Гадяч Полтавської обл. |
  • Вчений, інженер, винахідник, керівник Науково-виробничого комплексу урану і освоєння підземних просторів.

Видатний вчений у галузі гірничих наук Петро Швидько, дніпрянин, відданий син України, брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС.

Петро Васильович Швидько – кандидат технічних наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, автор 55 винаходів, член-кореспондент Академії гірничих наук України. Народився Петро Васильович у місті Гадячі Полтавської області 14 квітня 1947 року.

Після закінчення школи вступив до Дніпропетровського гірничого інституту і в 1971 році закінчив його, отримавши диплом за спеціальністю «Технологія і комплексна механізація підземної розробки родовищ корисних копалин, гірничий інженер».

Потім працював у науково-дослідному секторі гірничого інституту. Там молодому інженеру було тісно. Про нього казали, що він вічно встигав лізти не в свою тематику, одних це дратувало, а в інших викликало співчутливу посмішку. Казали, що він невиправний романтик. Молодого співробітника «заганяли» по відрядженнях, а він ніколи і не відмовлявся: мотався по шахтарських регіонах, заробляючи «інженерні» копійки для своєї сім'ї.

З середини 70-х Петро Швидько керував галузевою лабораторією Мінчормета УРСР із проблем підземного відпрацювання родовищ із твердою закладкою виробленого простору.

З 1999 року Петро Васильович працював генеральним директором концерну «Південруда». З 2008 року Кабінет Міністрів призначив його генеральним директором державного концерну «Ядерне паливо». Як повідомлялося, новостворений концерн видобував уранові руди, виробляв закис-окис урану (урановий концентрат) і цирконієві сплави, ядерне паливо, координував виконання Комплексної програми створення ядерно-паливного циклу в Україні, інших програм, а також розробки механізму забезпечення їх фінансування. У концерн увійшли підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» (м. Жовті Води), ДП «Дирекція підприємства, що будується на базі Новокостянтинівського родовища уранових руд» (Кіровоградська область), ДП «Смоли» (м. Дніпродзержинськ, нині м. Кам’янське), Український науково-дослідний і проєктно-розвідувальний інститут промислової технології (м. Жовті Води), ДП «Дніпропетровський завод прецизійних труб».

«Дріб'язкове» новаторське відкриття

Зіткнувшись із радіаційною тематикою в гірничодобувній галузі, Петро Васильович спробував розібратися в цьому новому для себе явищі й запатентував у московському ВНІГПЕ, за його словами, «дріб'язкове» новаторське відкриття. Хто б міг припустити, що через багато років, коли трапилася катастрофа на ЧАЕС, його «вирахують» саме по цій «дрібниці» й терміново викличуть до Москви в урядову комісію для «надання згоди» практично попрацювати над впровадженням своєї ідеї на дезактиваційних роботах. Так і заробив молодий дніпропетровський вчений, як він любив жартувати, «путівку в життя». Петро Васильович згадує:

«10 травня 1986-го мене викликали до Москви, до Держкомвинаходів СРСР, де отримав по загривку за те, що як автор способу великотоннажного захоронення радіоактивних відходів не доповів членам урядової комісії про своє технічне рішення. Цього ж дня, а саме через дві години, мені було видано позитивне рішення на винахід (авторське свідоцтво № 1426295), а за добу я вже був у Києві, у приймальні академіка Ігоря Походні, який очолював у Національній академії наук штаб із ліквідації наслідків аварії (ЛНА) на ЧАЕС з фізичних проблем».

Петро Васильович належить до унікальної категорії людей – дуже порядних і обов’язкових, з енциклопедичними знаннями та нестримним прагненням бути корисним суспільству. Це яскраво проявилося за п’ять років його перебування – за власним устремлінням – в самому епіцентрі ліквідації наслідків «катастрофи» ХХ століття. Несамовитий чорнобилець, який опинився там, у ядерному пеклі, спочатку як скромний кандидат технічних наук гірничої академії, а потім уже як член штабу з організації виконання дезактиваційних робіт на дахах блоку № 3 під керівництвом голови урядової комісії академіка Бориса Щербини. 

Петро Швидько вийшов із чорнобильського пекла, відпрацювавши в епіцентрі аварії  понад 1500 годин. Сьогодні в це важко повірити, але він витримав опромінення в понад 100 рентген.

Згодом доля звела Петра Васильовича з керівником штабу ліквідації наслідків аварії в самому епіцентрі трагедії, майбутнім героєм Соціалістичної Праці, видатною особистістю, Юрієм Миколайовичем Самойленком. Було сказано відкрито, що цей штаб – на відміну від інших – «команда смертників» із добровольців. Його головне завдання – максимально мінімізувати колективну дозу опромінення ліквідаторів, використовуючи робототехніку та розробки оптимальних за дозовим навантаженням технологій дезактивації покрівель між четвертим зруйнованим і сусіднім третім енергоблоками станції. Петрові Швидьку присвоїли радіопозивний – 216-й у «команді смертників», у начальника штабу Юрія Самойленка був 201-й. 

Швидько згадує: «Кожен день по 12 годин я придумував, розробляв, проєктував, експериментував, винаходив і безпосередньо брав участь в ліквідації наслідків аварії. Щодня, після роботи, по 5–10 годин безоплатно займався монтажем крану «Демаг» у частині навісного обладнання. Кран монтувався в 300 метрах від зруйнованого четвертого енергоблоку ЧАЕС на галявині «рудого лісу». Ми з колегами працювали на знос, роблячи перепочинок тільки тоді, коли ноги підкошувалися, і встояти на них не було ніяких сил». За час перебування в зоні ризику, з 1 травня по листопад 1986 року, Петру Васильовичу вдалося зробити дуже багато винаходів, але головними є пристрої дезактивації, що функціонують за допомогою енергії ракетного палива, і високотехнічні телекомунікаційні моніторні троси, які врятували життя сотням ліквідаторів, які працювали над дезактивацією покрівель і приміщень ЧАЕС.

Перемога над обставинами і над самим собою

Так вийшло, що майже шестирічна робота на ліквідації наслідків вибуху ядерного реактора має сьогодні для Петра Васильовича несподіване продовження. Він є одним із розробників великого проєкту з утилізації боєприпасів на Павлоградському хімзаводі, термін зберігання яких давно минув і вони на складах становлять загрозу більшу від чорнобильської! 

Вивчаючи проблему використання українськими підприємствами тротиловмісних вибухових пристроїв у промислових цілях, вчений запропонував реалізувати ідею, як використовувати водно-гелієві вибухові речовини. На Павлоградському хімзаводі й технологічні потужності, й висококласні спеціалісти є. Залежність від поставок російського тротилу стала нульовою проблемою для України. 

Масштабні випробування в Кривбасі, Запорізькому ЗЗРК підтвердили не тільки життєздатність гелекса, а й очевидні переваги. Гелекс – екологічно чиста вибухова речовина.

На Миколаївщині в Добровеличківському районі, де свого часу в суворо засекречених 110-ти шахтах стояли на бойовому чергуванні міжконтинентальні ракеті типу СС-18, прозвані «сатаною», протягом останніх років відбувається знищення цих майже тридцятиметрових шахт – унікальних високотехнологічних споруд. Спостерігачі подій згадують, як патрони, начинені павлоградським гелексом, легко шматували півтораметрову бетонну оболонку ракетних систем. Журналіст Михайло Скорик згадує: «Я бачив гарне обличчя Петра Васильовича з теплими світлими очима, які ніби раділи успіху, свого успіху в житті. Що може бути радісніше перемоги, перемоги всупереч усьому, перемоги не тільки над обставинами, а й над самим собою».

Багато цікавих ідей і розробок пов’язане з ім’ям вченого. Їхнє головне завдання – заміна людей на найнебезпечніших ділянках робіт технічними засобами. За 1986 рік Петра Швидька було відзначено 12 урядовими грамотами, в тому числі двома – урядової комісії. А через багато років йому передали грамоту від тодішнього голови Дніпропетровської облдержадміністрації Юрія Єханурова, а також від Президента орден «За мужність» III ступеня.

У 2014 році Петра Васильовича Швидька не стало. Ми пишаємось, що ця людина жила серед нас – талановитий вчений, кмітливий і заповзятливий інженер, відданий син України!

Створено: 08.07.2020.
Редакція від 09.07.2020.
Тетяна Мищенко
Бібліографія:

Прокопчук С. «Я працював у «команді смертників». Мій радіопозивний був 216-й» // Урядовий курєр.– 2013.– 17 квіт.– (№72).– С. 8–9. (https://ukurier.gov.ua/uk/articles/petro-shvidko-ya-pracyuvav-u-komandi-smertnikiv-mi/)
Савинова М. Рубикон энергетической независимости // Украинская техническая газета.– 2010.– 1 июня.– С. 3.
Скорык М. Оптимист Швыдько // Наше місто.– 1997.– 1 квіт.– С. 2.
Шумкова Н.Ю. Атомно-промисловий комплекс України: стан та проблеми розвитку // Вопросы атомной науки и техники.– 2009.– № 6.– С. 21.
***
Прокопчук С. «Я працював у «команді смертників». Мій радіопозивний був 216-й» // https://ukurier.gov.ua/uk/articles/petro-shvidko-ya-pracyuvav-u-komandi-smertnikiv-mi/
Швидько П. Чорнобиль мій, душі нестерпний біль... // http://www.litsa.com.ua/show/a/12763