Острів Городище. Археологічні дослідження та знахідки

Археологічні знахідки

Запорозьке козацтво існувало в низов’ях Дніпра з XVI до XVIII століття. Запорозька Січ була для козаків адміністративним і військовим центром, що послідовно змінювався. Кожна з Січей розташовувалася у важкодоступних для ворога місцях, переважно за Дніпровими порогами. Крім того, їх оточували річки, озера, балки та густі лісові хащі Великого Лугу.

Переходячи до теми давніх поселень, звернімося до статті «Короткий нарис городищ, розташованих по Дніпру та його лиману», опублікованої у 1867 році автором А. Чирковим. У статті йдеться, що всі 17 досліджених городищ мають між собою значну схожість і належать до дуже давнього періоду, можливо, вони були сучасниками розквіту давніх еллінських колоній. Чирков допускає можливість існування на острові Городище давнього поселення еллінської колонії, спираючись на численні схожості з іншими городищами, розташованими вздовж Дніпра та його лиману.

У 1889 році в журналі «Історичний вісник» виходить стаття Д.І. Яворницького під назвою «Скіфська жертовна чаша», де історик пише, що проводив розкопки в Катеринославському повіті, біля села Красногригорівки (Чернишівка), на острові Городище (Томаківка).

«В тот раз результаты моих поисков были не из особенно удачных. Вскрыв три небольших кургана и найдя в них присутствие татарских похорон, я обратился к исследованию окрестностей. По устью балки Отченашевка вышел к владелице хутора Елене Михайловне Очеретько, которая рассказала о том, что в собственной плавне, поблизости острова Городище, крестьянами хутора была найдена огромная бронзовая ваза. Чтобы вытащить вазу, по словам рассказчицы, нужно было запрячь две пары волов. На вопрос, где же находится данная ваза, Елена Михайловна ответила, что продала её собирателю старины А.Н. Полю.

Возвращаясь под конец лета с археологических экскурсий назад, я побывал и в Екатеринославе у г. Поля. Разнообразия А.Н. Поля поразили меня. Ни раньше, ни после, я никогда ничего подобного не видел в частных руках. В этом же собрании я увидел и бронзовую вазу, найденную крестьянами г-жи Очеретьковой в плавне.

По цельности и величине – она самая лучшая и единственная из тех немногих скифских жертвенных чаш, которые хранятся у нас в Петербурге в Эрмитаже, в отделении скифских древностей. Высота вазы – около полутора аршина, величина диаметра – больше трех аршин, толщина – полтора вершка; вся она вылита из чистой бронзы; снаружи к ней приделано четыре ручки: две с одной стороны, одна ниже другой, а две с другой стороны, также одна ниже другой. По внешнему виду она напоминает ту купель, в которой священники крестят детей, по вместимости она может равняться шести или семи ведрам воды».

Питань більше, ніж відповідей: чому Дмитра Яворницького не зацікавило те, що він виявив під час розкопок татарські поховання? Відомо, що на цих землях тюрки проживали здавна, задовго до того, як тут з’явилося Запорозьке козацтво. Скіфська жертовна чаша дійсно вражає, але чомусь, окрім цієї статті, про неї немає згадок.

У 1935–1936 роках на острові Городище (Томаківка) була проведена археологічна експедиція, в якій зазначається, що на острові є дві подовжені могили висотою майже 3,15 м.

Археологічні вивчення 1935–1936 рр.

Відомо, що о. Томаківка (або як його ще називають – Городище, Буцьк, Дніпровський острів) розташований приблизно за 20 км на північний схід від м. Нікополя. З півночі острів омиває почасти р. Ревун, а почасти р. Бистрик. З півдня над р. Річище острів досить високий, близько 20 м висоти, і досить урвистий; з другого ж боку – похилий. За відомостями, які ми знаходимо в істориків цього стародавнього й цікавого з історичного та археологічного поглядів острова, колись уся його поверхня була вкрита густим суцільним лісом.

За припущенням Падалки, на о. Томаківка могло бути поселення особливого типу, яке обробляло марганцеву та залізну руди з недалеких за відстанню криворізьких рудників. «Можливо, – продовжує своє припущення Падалка, – у період грецької культури це було порівняно невелике селище на зразок факторій і фортів європейських колоній в країнах, зайнятих мандрівним населенням, тобто тимчасове поселення для добування руди в сусідніх марганцевих рудниках, можливо навіть під захистом озброєних загонів». Правда, далі сам Падалка застерігає, що це лише припущення-здогадка, а від здогадки до історичного факту далеко, і питання, яке поселення було за давніх часів на о. Томаківці, може бути розв’язане спеціалістом-дослідником.

У XVI–XVII ст. на о. Томаківці існувала так звана Томаківська Січ. Місце Січі являє собою обкопаний ровом і укріплений валом чотирикутник, довжиною 200 м і шириною 400 м. На місці Томаківської Січі досить часто ще й тепер знаходять глиняні люльки, черепки, людські кістки, кулі та інші речі.

За часів радянської влади о. Томаківка був оголошений історико-культурним заповідником і переданий у безпосереднє відання та під охорону Нікопольському музею. У 1935 р. на цьому острові розташовувалась комуна «Садівник-городник». У листопаді 1935 р. комуна для своїх потреб на найвищій точці острова, якраз у центрі однієї з могил, розпочала будувати басейн для води. На прохання Нікопольського музею, експедиція організувала відповідне археологічне спостереження під час проведення комуною земляних робіт на цій могилі.

До початку робіт могила, на якій влаштовували басейн, мала форму зрізаного конуса, тобто на вершині була майже круглою: діаметр її зі сходу на захід дорівнює 25 м, а з півдня на північ – 24,5 м. Проте центр (нульова точка) містився не в геометричному центрі, через те, що радіуси були не однакові: радіус на схід – 13 м, на захід – 12 м, на південь – 12,5 м і на північ – 12 м. Розкопуваний майданчик для басейну являв шурф розміром 4 х 8 м.

Спостереження за розкопками виявило, що на глибині 0,2 м на площі всього шурфу з’явилися розкидані камені з помітною концентрацією їх у південно-західній частині. Поширюючись у цій частині, каміння лягало в південний і західний борти шурфу і ховалось у них. На глибині 0,3–0,4 м виявлено зруйноване раніше, очевидно грабіжниками, поховання: безладно розкидане по всьому похованні каміння, розтрощені кістки та підстилка з трави, перемішаної з попелом, на якому лежав кістяк небіжчика.

На глибині 1 м межі перекопаної площі помітно звужувалися; розкопана площа мала форму кола, в діаметрі з сходу на захід 4 м, і з півдня на північ 5 м. Мабуть саме тут було центральне поховання, яке невідомий копач-грабіжник і почав розкопувати.

Очевидно, це поховання було обнесене колом з каменів, складених у два ряди на зразок стіни. Стіна частково зберегла свої контури, частково ж була зруйнована. Найбільшого руйнування зазнала вона в південній частині, звідки, можливо, і проник до поховання копач. Висота виявлених решток кам’яної стіни була від 0,2 до 0,4 м. У межі цієї могильної ями траплялися розкидані окремі фрагментовані людські кістки, зрідка вугілля, струхлявіле дерево і дві майже цілі плечові кістки (ліва й права), що належали одній особі. Тут же, на відстані 0,8 м – два горщики: фрагментований і цілий.

Дмитров Л.Д. (1950) Археологічне вивчення Нікопольщини в 1935–1936 рр. / Журнал «Археологія».

Знахідки з поховання № 2 кургану XXV та з кургану в комуні «Садівник-городник»:

1 – бронзовий шолом (1/4 н. в.);

2 – верхня частина шолома (1/2 н. в.);

3 – шабля (1/10 н. в.);

4 – залізне стремено (1/4 н. в.);

5 – фрагмент кістяного виробу (1/2 н. в.);

6 – відбиток тканини;

7–10 – посудини з кургану в комуні «Садівник-городник» (1/6 н. в.).

На глибині 1,4 м нижче каміння, у східній частині, виявлено поховання, теж зруйноване – тут була похована людина чоловічої статі, середнього віку. Трохи далі від цього поховання, на південь, виявлене ще одне поховання, майже зовсім зруйноване: від кістяка лишилися тільки ноги. Між цими похованнями, ближче до першого, знайдений осколуламок кременю з ретушшю, довжиною 3,7 см, шириною 1 см і товщиною 1 см.

У північно-східному кутку розкопаної ділянки знайдено горщик у формі банки з плоским денцем і з прямими стінками, що злегка розширюються вгору. Товщина стінок горщика задимлена (мал. 7).

На цьому подальша робота з розкопування ями для басейну була припинена. Прокопаний шурф мав загальну глибину 2,5 м. У південній частині могили під час копання траншеї для прокладання водовідливу до басейну на глибині 0,75 м у насипній землі було виявлено ще одне поховання, теж зруйноване.

Виявлено глиняну грубу посудину, не зовсім правильної форми, з прямими стінками, трохи розширеними вгорі, і плоским денцем. Зовнішня поверхня посудини була вкрита кіптем. Висота її 9,6 см, діаметр вінець 13 см (мал. 8).

Знайдені ще фрагменти глиняної грубої посудини з ямковим орнаментом на вінцях, реконструйованої гіпсом, хоч і без більшої частини стінок та вінець. Висота посудини 14,3 см, діаметр 14 см.

Отже, спостереженням за господарськими роботами на могилі острова Томаківки встановлено, що ця могила, як і весь острів взагалі, варті найпильнішої уваги. А тому на острові Томаківці ніякі господарські земляні роботи без попереднього дослідження не повинні відбуватися. Розпочате і незакінчене дослідження могили на цьому острові повинно бути закінчено якнайшвидше.

На плані острова Городище, складеному наприкінці XIX століття нікопольським протоієреєм Іоаном Кареліним, можна побачити перелік умовних позначень, серед яких пункт «b» вказано як каменоломні. Під час краєзнавчої експедиції учасник товариства «Марганець Туристичний» – Олег Прудіус на острові Городище (Томаківка) виявив старовинну ковану кірку, саме поблизу тієї місцевості, де на плані позначені каменоломні. Згодом вдалося встановити, що ця кірка є старовинним залізним знаряддям праці, яке за формою належить до групи кам’янотісних інструментів, так званих кам’яноломних кирок або молотів – тесел.

Таким чином, наше припущення відносно того, що за її допомоги могли видобувати камінь, підтвердилося. У XIX — на початку XX століття видобуток будівельного каменю був поширеним явищем на території України та сусідніх країн. Вапняк і пісковик широко застосовували у будівництві житлових і господарських споруд, мостів і доріг. Каменотеси працювали вручну, використовуючи саме такі інструменти як кірки та долота.

Інформацію про наявність покладів вапняку на острові знаходимо і в книзі Юрія Казначеєва «Каменоломни и разработка простых ископаемых России» (1894 р.). Крім того, деякі місцеві жителі також згадують, що колись на острові існували каменоломні та невеликий кар’єр для видобутку каменю.

Приблизний вік кірки складає десь 100–150 років, не дивлячись на те, що нам вона здається вже старовинною, але до часів запорозького козацтва вона не має відношення.

На території острова зустрічається чимало вапнякового каміння різного розміру. У саду росли старі дерева, від яких нині залишилися лише лунки. Деякі з них обкладені білим каменем-вапняком. Імовірно, цей вапняк добували безпосередньо на острові, адже для цього маємо всі підстави. Можливо, раніше значно більше лунок було обкладено цим каменем, але з часом, коли сад зник, місцеві мешканці могли розібрати каміння для власних потреб.

Знову й знову ставлю собі цікаве питання: якщо ми практично нічого не знаємо про каменоломні, які лише 100–150 років тому існували тут, то наскільки впевнено ми можемо говорити про Томаківську Січ, що існувала понад 400 років тому?

А чому б не встановити біля місця, де колись знаходились каменоломні на острові, кілька великих вапнякових каменів і пам’ятник у формі кірки? Це могло б стати символом пам’яті про не таку вже й далеку історію промислового освоєння острова.

Згодом варто було б залучити фахівців і провести дослідження підземель. Якщо дозволятимуть умови техніки безпеки, до підземних об’єктів можна розробити туристичний маршрут, подібний до того, який реалізовано в місті Одеса або інших населених пунктах, де також існували каменоломні. Такий проєкт не лише зберіг би частину історії, а й міг би стати цікавою туристичною атракцією.