Острів Городище (Томаківка). Дослідники острова (закінчення)

(Закінчення. Продовжуємо цитувати історичні документи, які стосуються історії острова Городище (Томаківка). Подано мовою цитованих джерел)

8) «Путевые записки Эриха Лассоты (перевод Брука, ст. 52) и многих других предводителей, гетмановавших над Днепровскими козаками. Очевидно, что при таком плоложении дел не могла оставаться неизвестной в Речи Посполитой Запорожская Сечь. Ни в каком случае не мог оставаться таинственной загадкой центр запорожья – Сечь, после казацких восстаний до 30 годов 17 столетия, и притом, восстаний, обращавших на себя серьезное внимание правительства Речи Посполитой и поддерживаемых преимущественно козаками, примыкавшими к восстаниям на Украине из запорожского «Низа».

К 1648 году исторические свидетельства приурочивают кратковременное пребывание на Томаковском острове по прямой дороге из Бужинской тюрьмы. Но по тем же свидетельствам будущий гетман всех частей Днепровского казачества, нашел здесь не запорожскую сечь, а козацкий отряд с атаманом Федором Линчаем во главе, с тем самым Линчаем, которого он в роли реестрового сотника незадолго перед этим усмирил вместе с другими, реестровыми козаками, действовавшими за одно с Чигиринским полковником Барабашем. Так как Богдан Хмельницкий способствовал неудаче и последовавшему затем бегству Линчая с единомышленниками на Запорожье, то на Томаковском острове недружелюбно встретились прежние противники, разделявшие теперь общую участь. Богдан вместе с Тимошем – сыном должен был удалиться с Томаковского острова на Микитин Рог.

9) Другое свидетельство, приурочиваемое к тому же Томаковскому острова и тоже к 1648 г., говорит о встрече Богдана Хмельницкого с послом коронного гетмана Иваном Хмелецким. Свидетельство это, нисколько не противоречащее приведенному выше, существенно дополняет его, выясняя как значение Томаковского острова для запорожских козаков, так и взаимное отношение между низовыми козаками и правительством Речи Посполитой. После коронного гетмана, встретившись на Томаковском острове с Богданом Хмельницким, убеждает, что Буцинский с Б. Хмельницким возвратятся из Запорожья на Украину. До появлении Хмельницкого на Томаковском острове засел неудачно возмущавшийся в Чигиринском полку Линчай с единомышленниками. Достаточно правдоподобным, поэтому, является предположение, что коронный гетман ещё до бегства Хмельницкого на Запорожье был обозначен удалением тем или иным способом мог, как и прежние предводители низовых козаков, нарушить дорого стоивший Речи Посполитой мир с турками и татарами. По такому делу коронному гетману было необходимо отправлять посла на Запорожье не иначе, как с соответствующим важности дела военным отрядом.

Попытка убедить Богдана Хмельницкого возвратиться назад, со стороны посла коронного гетмана, могла произойти, таким образом, случайно и оказалась недействительною, что видно из того, что Чигиринский сотник удаляется не на Украину, а на Никитин Рог к другой группе низовых козаков. За прибытием Богдана Хмельницкого на Никитин Рог последовал, как известно, торжественный его там приём, а затем истребление польского отряда, стоявшего лагерем неподалеку от Никитина Рога. Этот отряд правительством Речи Посполитой поставлен был на «Низу» для того, чтобы разогнать здесь «своевольных» запорожцев, согласно конституции польских семейств и вынужденным договором правительства с беспокойными запорожскими казаками, неоднократно уже угрожавшими прочности отряда, следившего на «Низу» за действиями козаков, весьма возможно, и был отмеченный выше окоп на Томаковском острове.

10) Моногр. Б. Хмельницкий (т. I., ст. 257). Допускать эту возможность дают следующие основания: вторичные документы, напечатанные в памятках, изданные киевской комиссией, определенно указывают, что Богдан Хмельницкий зимою 1648 года, до отъезда в Крым, находится на острове Буцком: «Хмельницкий сидит на острове Буцком» пишут из Черкасс 2 апреля 1648 года;» (Пам. ст. 18) Хмельницкий сильно укрепляется палисадом и рвами на неприступном острове Буцком (пам. ст 21) пишут тоже 2 апреля из Бара судья Подольский; остров же Буцкий Костомаров называет Томаковским. Нельзя не отметить, что не внушает доверия сообщение судьи Подольского из сравнительно отдаленного пункта Бара, будто Хмельницкий строил на острове Буцком «сильное укрепление».

Более реально выглядит сообщение неизвестного лица из Черкасс, пункта славного с Днепровских низов, что Хмельницкий «сидел» на острове Буцком. После отъезда Хмельницкого в Крым, хорошо защищенный природою остров Буцкий (Томаковку) естественно было занять польскому отряду. Изучение имеющихся по занимающему нас вопросу исторических свидетельств приводит к заключению, что на острове Томаковке не было Запорожской Сечи. На каком же основании в исторической литературе установилось мнение о существовании Запорожской Сечи на Томаковском острове? Попытаемся ответить на этот вопрос. Выше, в начале настоящего очерка, отмечены основные неблагоприятные условия для исторического изучения южной Руси, именно – неполнота и недостаточная точность источников относительно географических обозначений в частности. К сказанному необходимо добавить, что в основных трудах по южнорусской истории, каковы исследования и монографии известных наших историков М.А. Максимовича, Н.И. Костомарова и В.Б. Антоновича, не отводится особого места для выяснения вопроса о месте нахождения Запорожских Сечей. Отдельно этот частный вопрос не был поставлен вследствие необходимости сосредоточить работу на выяснении более важных общих вопросов южнорусской истории при той скудости точно исследованных фактов и массе самых невозможных вымыслов, какие находили место в исторической литературе до работы названных основателей исторического изучения Южной Руси.

Только с этого времени началась научная разработка южнорусской истории, до этого даже слово «козак» оставалось темным и о происхождении козачества вместо достоверных данных появились самые нелепые сказки. Какие же данные послужили основанием признания острова Томаковки местом Запорожской Сечи? Таким фактором послужило отмеченное выше сбивчивое сообщение Мышецкого о местах Запорожских сечей, в специальном очерке «История о запорожском козаках», которая на первый взгляд, могла показаться правдивою. В широко известных исторических трудах, для которых названный труд Мышецкого мог послужить источником, вопрос о местах запорожских сечей, как сказано пред этим, остался в тени или даже совершенно не рассматривался, просто как не стоявший на очереди. В более поздних трудах по истории Запорожья сообщения Мышецкого о местопребывании Сечи на Томаковском острове остались основательно неизученными и приняты на веру.

Придерживаться этого взгляда по данному вопросу побуждает нас то обстоятельство, что ни в одном из известных нам источников и ни в одном труде по южнорусской истории нет хронологической даты о Томаковской сечи. Да и трудно надеяться, чтобы такая дата нашлась в каком либо источнике первой руки. Запорожская Сечь могла существовать на Томаковском острове лишь в 20-е, 30-е и начале 40-х годов 18 в., т.е. между временем гетмана Петра Конашевича Сагайдачного, стоявшего в окопах близ Хортицы на месте, которое и в настоящее время называется «Сагайдашне», и 1648 г., когда запорожское козачество подвинулось по правому берегу Днепра до Никитина Рога (ныне Никополь Екатеринославской губернии), в этот промежуток времени и могла бы существовать Томаковская сечь, так как Запорожское козачество, постепенно углубляясь в степи, должно было обеспечить обладание Томаковским островом раньше, чем оно утвердилось на более южном пункте – Никитин Рог. А между тем в названный период времени от Конашевича-Сагайдачного до Хмельницкого низовое козачество частью сосредоточивалось в северной части Запорожья, близ границ с Украйной, поддерживая там козацкие восстания, частью же, по свидетельству Боплана, в области Великого Луга Днепровского, в местности, где находится и доныне сохранившее свое название озеро «Скарбне»; в последнее десятилетие перед Хмельнищиною ослабленное репрессивными мерами польского правительства низовое козачество, как свидетельствуют современники преследуемое польскими отрядами, скиталось кочевыми таборами по Запорожью. В этот период, очевидно, не могла существовать на острове Томаковке какая-то безвестная Запорожская Сечь.

Остается, в заключение, по мере возможности, выяснить вопрос, почему Томаковский остров называется Городищем; такое название едва ли могло явиться в связи с находящимся на острове окопом, хотя бы и называемом местными жителями «городком». Название «городище» на Нижнем Днепре точно также, как и в других южнорусских местностях, заключает в себе совершенно определенное понятие о месте, где существовало в старину поселение. Таких городищ насчитывается свыше десятка на Нижнем Днепре. Относительно некоторых из них есть указания в исторических материалах, как например, в путевых записках Лассоты, Освецима и других, причем из таких указаний видно, что древность некоторых из них определяется чуть не тысячилетиями. Относительно же большого числа городищ свидетелем является лишь народное предание, которое не указывает ни времени существования исчезнувших поселений, ни народа, основавшего их, но определенно и безошибочно, как показали археологические раскопки, отмечает места, где некогда существовали поселения. Таким образом, окоп на Томаковском острове, называемый городком, быть может, сооружен и не запорожцами, стоявшими здесь кошами, и не польским отрядом, явившимся сюда для поддержания соответствовавшего взглядам польского правительства порядка на Запорожьи, а, весьма возможно, уцелел от более раннего времени и только приспособлен был позднейшими обитателями для их надобностей. К какому же времени может быть приурочено существование огражденного поселения на Томаковском острове?

Без результатов археологических раскопок сложно найти правильный ответ, но мы всё же попытаемся разобраться и изложим свои предположения. Не случайным является то обстоятельство, что ни на Томаковском острове, ни в его окрестностях местные жители не находили и не находят никаких остатков старины, нередких на местах других городищ Нижнего Днепра, притоки которого время от времени выносят на берег неопровержимые доказательства обитаемости тех мест времён седой старины. Другое название Томаковского острова – «Городище» не позволяет сомневаться в том, что здесь было некогда поселение. Но когда и что это было за поселение, не оставившее после себя (если не считать окопа) совершенно никаких следов? Одно обстоятельство позволяет нам высказать догадку по этому вопросу.

В соседнем с Томаковским островом селе Городище, названном так, после постройки церкви в отделившейся части села Красногригорьевки, по имени острова Городище, – в этом селе Городище залегают марганцевые руды. Если допустить, что древние обрабатывали марганцевую руду, как обрабатывали они железную из недалеких, по расстоянию, криворожских рудников, то существование поселения особого типа можно представить на Томаковском острове. Здесь не могло быть поселения рыболовов или виноградарей, как на месте Белозерского городища, лежащего несколько ниже по Днепру над Белым озером; не могло быть здесь при 10–12 верстном расстоянии от русла Днепра и торгового пункта, каким, например, судя по остаткам древности, был неведомый нам огромный город на месте упоминаемого у Лассоты и ныне хорошо известного жителям села Каменки городища при Каменном Затоне на Нижнем Днепре, где и теперь ещё находится много следов обитаемости этого места в старину (Киевская Старина за 1891 г., №12, ст. 387). Но, быть может, в период греческой культуры на северных берегах Черного моря на острове Томаковке было сравнительно небольшое поселение наподобие фактории и фортов европейских колоний в странах, занятых бродячим населением, т.е. временное поселение для добывания руды в соседних марганцевых рудниках, может быть, даже под защитой вооруженного отряда. Но от догадки до исторического факта – далеко. Вопрос, какое поселение было в древности на Томаковском острове, может быть разрешен специалистами, исследований которых ожидает не только остров Томаковка, но и много других отмеченных многовековой историей края мест на нижнем Днепре. Таковы места на правой стороне Днепра:

1. старое городище при речке Тарасовке вблизи Днепра, несколько выше впадения в Днепр реки Бугая,

2. городище на месте высохшей речки Дурной с. Гавриловки Херсонского уезда,

3. несколько ниже городище Омеловое (Меловое) при поселении этого же имени,

4. городище при овраге близ Биркова монастыря,

5. городище на урочище Козмак (Космаха),

6. остатки турецкой крепости Кизикермен, на месте нынешнего Берислава,

7, 8. два городище ниже Берислава в 8 и 14 верстах,

9. замечательное городище при впадении в Днепр реки Ингульца,

10. на левой стороне Днепра находится на месте соединения реки Конки с Днепром, несколько ниже Хортицы,

11. следы города Самыса, в котором по преданию было 700 мечетей,

12. неизвестное городище при устье притока Днепра Карачекрака,

13. городище при устье речки Маячки,

14. городище при Каменом Затоне,

15. городище при Белом Озере в черте селения Большой Знаменки,

16. городище при Мамай-Сурке, местности возвышающейся трезубцем над Днепром против старой Запорожской Сечи (по преданию столица татарского хана Мамая),

17. городище при впадении Мечетной Капри, городище какого-то большого города на месте соединения Конки с Днепром, выше местечка Каховки,

18. городище верст на 5 ниже,

19, 20. два городища на днепровских островах,

21–23. места турецких городов Шингирея, Ослана и Тавани,

24. городище в окрестностях Берислава.

Здесь перечислены городища лишь по двум источникам: по описанию Днепра в «Истории Мышецкого о козаках запорожских» и по «Дневнику» Эриха Лассоты. Возможно, что исследователь специалист ещё не одно городище укажет на дивном по остаткам древности нижнем Днепре. Длинный ряд городищ на Нижнем Днепре заключает в себя 24 Городища на возвышенном мысе между Днепром и Белым озером, ниже Херсона. Материалы Г.Л. Скадовского обстоятельно исследовавшего Городище до настоящего времени не появились, к сожалению, в печати. Мышецкий, насколько нам удалось ознакомиться с топографией Нижнего Днепра, в этой части своего труда так же точен, как и примерный по точности Лассота».

10. 1894 г. «Каменоломни и разработки простых ископаемых России»

«Бутовый камень, отчасти известняк и огнеупорную глину получают в Екатеринославском уезде. Первого, близ с. Новых Кайдаках, достают в количестве 637 куб. саж., Лоцманской Каменки – 80 куб. саж., Шолохово – 102 куб. саж.: второго при дер. Городище – 230 куб. саж.»

11. Адриан Кащенко «Великий Луг Запорожский»

«В 1917 г. вышла книга «Великий Луг Запорожский», автором которой является Адриан Феофанович Кащенко. Автор книги затрагивает в целом историю запорожского казачества и природу Великого Луга, ссылаясь на труды своих предшественников. Поэтому ограничимся лишь частью текста, пребывания на острове. Главная ценность данной работы по моему мнению заключается в том, что Адриан Кащенко лично посетил остров Городище (Томаковка) или Остров Буцкий, как он его назвал на плане в своей книге, где сказано следующее: «У наші часи околишні селяни звуть острів Буцький або Томаківка – Городище через те, що на ньому досі збереглися руїни окопів Запорозької Січі. Заховалися вони у найдальшому од степу кутку острова, за чотирма могилами, над крутим берегом Річища, при чому Січ мала окопи тільки з боку степу, од річки ж або їх зовсім не було, або вони за чотири віки підмиті водою. Остання гадка цілком можлива, бо коли я оглядав Городище року 1882, то бачив, що трохи на південь од Січі весняна повідь Річища так сильно підмила крутий берег, що він зсунувся у Річище разом з деревами й кущами, що на ньому росли.

Проводжаті мої – хлопці з Чернишівки, показували мені під кручею Річища велику печеру, яку вони звали норою, кажучи, що там була у запорожців скарбниця. Печера та од води мала біля 1 ½ сажня заввишки і стільки ж вшир, але скоро вужчала, поділялася на три нори, з котрих одна йшла угору, друга спускалася глибше, а третя, вузька, як щілина, повертала праворуч. Коли я трохи полазив по тих печерах, то мені стало цілком ясно, що всі ці нори є робота дощової води, котра проходила сюди з січових окопів.

Це була підготовка до такого самого залому берегу, який трохи раніше стояв на кільки десятків сажнів вище. Проте чернишівці, не тільки діти, а й старі, упевнено кажуть, що тут був у запорожців льох. Окопи, що збереглись од Січі, мають 300 сажнів з ворітьми посередині, зі сходу 156 сажнів, а заходу – 86. Подекуди понад окопами є неглибокі ями, що натякають на якусь колишню забудову.

Січ Запорозька була на Томаківському острові не тільки у XVI сторіччі, а й у XVII, а саме під час найтяжчої боротьби козацтва з поляками, у роках 1625–1638, певно з примусу польського уряду, Січ було перенесено на нездатний до оборони Микитин Ріг. Проте ще й після того, як Січі на Томаківці не стало, цей острів все ж таки завжди лишався одним з осередків запорозького бурлацтва і з історії відомо, що Богдан Хмельницький, врятувавшись року 1648 з польської Чигиринської в’язниці на Запоріжжя і, не наважуючись йти зразу на Січ, бо там у ті часи стояла польська залога з комендантом, знайшов собі притулок на Томаківському острові, де здибав аж три сотні запорозьких козаків. Тут же на старому городищі завжди перебували ватаги запорозьких рибалок.

Опріч окопів, на Томаківському Городищі, ще є ознаки запорозького кладовища біля могил у східній частині острова. Хрести на тому кладовищі, як кажуть чернішівці, додержувалися до 1870 років, тепер же всі вже побиті й розібрані темними людьми задля будівництва. Як чув я од чернишівців у 1883 році, на Томаківській Січі була запорозька церква, та тільки ще не за їхню пам’ять її підрізало Річище і понесло за водою.

За останні роки околиці Томаківського острова занадто змінились. Недалеко Чернишівки викопані рудниці, сюди навезено чимало чужеземних робітників і зібрано багато всяких захожих людей.

По горі над обома Чернишівками, перерізаючи балки Кам’янку й Чернишівку, простягалася друга Катерининська залізниця, руїнами запорозької Січі, лиманами й протоками Великого Лугу поширюється луна від гудків важких паровиків, що бігають залізними коліями.

Побувати тепер на острові Томаківці досить складно – треба встати на станції Катерининської залізниці «Марганець», од котрої 1½ версти до Чернишівки, а з останньої цілком зручно переїхати на Городище човном.

Вже інша нова красота хвилюватиме народні серця і думки. І тільки в казках вже розкажуть дітям і онукам старі люди про красоту і велич всього, що пішло під воду в ім’я всенародного прогресу, бо так повеліла історія нашого розвитку. Яким щирим серцем треба володіти, високим і тонким пером, широкими пензлями, щоб змалювати картину минулого рідної землі. І на цьому урочистому тлі минулого побудувати величну поему про наші часи, про їх героїзм, велич і всесвітньо історичний сенс».

Олександр Довженко «Щоденникові записи»

«Перед музеєм їздив до колгоспу ім. Орджонікідзе в село Городище, біля якого на острові, оточеному двома невеличкими річками, що впадають в Дніпро, стояла колись Запорізька Січ. На превеликий жаль, було погане небо і накрапував дощ, якого я ніколи не любив восени. Який величний острів відкрився переді мною за великою горою. А на горі ряди тополь, горіхів грецьких і сто тридцять га розкішного саду і винограду. Від виноградника до Дніпра відкривається величний героїчний простір, панорама лісів. Далеко, десь до самого обрію, простяглися плавні, вкриті великими прекрасними лісами.

Дуби, в’язи, верби, тополі, весь простір, куди не гляне око, направо і ліворуч, все урочисте, написане могутнім мужнім майстром, з безоднею лірики, мужньої і прекрасної. Річки чисті, принадні, з піщаними берегами, з дубами по обидва береги, що розкинулись широкими сінокосами. Скільки красоти. І я глибоко щось відчув і зрозумів з далекого минулого. Чому саме прозвали її Січ - мати, а Великий Луг – батько, що привертало серця воїнів, що імпонувало їх мужнім щедрим поетичним войовничим душам, або що створювало оту душу, ту національну психіку минулого, за всіма законами впливу на людину зовнішнього оточення. Ніколи не забуду цю гору з садом. Ще раз приїду сюди весною, коли цвістиме сад. Скоро, скоро сховається все під воду навіки. Щезне з лиця землі Запорозький Великий Луг».

13. 1955 г. Копылов Ф. «Археологическое изучение остатков запорожских сечей»

«Первым местом Сечи был остров Малая Хортица. В конце XVI в. Сечь находилась уже на р. Базавлук, но место её обнаружить невозможно из-за неточности исторических сведений о её местонахождении и изменений в топографии долины р. Базавлук, происшедших вследствии ежегодных разливов Днепра на протяжении 250 лет.

Следующим местом Сечи был остров Томаковка или Буцкий. Произведенные на нем разведки обнаружили остатки вала полевого укрепления, принадлежавшего ко времени следующей сечи – Мыкитинской.

По некоторым данным в это укрепление прибыл в конце 1647 г. бежавший от польских панов Богдан Хмельницкий. Археологические разведки позволили выяснить структуру вала и снять план остатков полевого укрепления. Памятников времени Томаковской Сечи обнаружить не удалось».

14. 1956 р. Сінгур М. «Клуб колгоспу імені Орджонікідзе»

«28 років тому 11 бідняків села Городище переселилися на пустий кам’янистий острів Зміїний і заснували тут трудовий колектив з основним капіталом в 38 карбованців та 4 старими виснаженими кіньми, заснували на острові сад і парники, почали освоювати землю.

Віками чекала ця земля своїх справжніх господарів і от прийшли ці господарі – радянські селяни. Вони перетворили пустинний острів у квітучий сад. Нині колгосп імені Орджонікідзе по праву вважається одним із кращих на Дніпропетровщині. Тут механізовані всі трудомісткі роботи на тваринницьких фермах, електрифіковані будинки колгоспників. Електричні мотори подають дніпровську воду для поливу великого колгоспного саду, городів, теплиць і парників».

15. 1958 р. «Сад імені Орджонікідзе»

«За бажанням самих колгоспників з непридатних земель був виділений масив площею 570 гектарів на дніпровському острові з незвичайною назвою «Зміїний».

З цієї площі 370 гектарів являли собою дніпровську заплаву, а 200 гектарів – високий, майже конічної форми горб.

Заплава щорічно, під час весняного паводка, на тривалий час заливалася водою і без докорінної меліорації вирощувати на ній будь-які сільськогосподарські культури було неможливо. Горб стримів на 40 метрів над рівнем води у Дніпрі. Підгрунтові води залягали на глибині 5-30 метрів від поверхні. Від сухих вітрів, які безперешкодно обдували горб з усіх боків, та палючих променів степового сонця трава на ньому вже в червні жовтіла і засихала. Здавалося, що боротися з цими силами природи люди безсилі. Куркулі, глузуючи, підморгували один одному: «Нехай, – мовляв, – наші колективісти на цьому місці горбі собі голову скрутять». Іншої думки про свої справи були самі члени молодого колективу. Вони вірили у всепереможну силу людської праці.

Гектар за гектаром освоювали ентузіасти відведену їм заплавну землю під вирощування овочевих культур. Громадське господарство зростало. Ціною великих зусиль молодий колектив протягом двох років створив чудову плантацію овочевих культур і парникове господарство – понад 2 тисячі рам.

У короткий строк були споруджені капітальні цегляні будинки, придбано чимало сільськогосподарських машини. Одночасно з розвитком овочівництва на горбі створювався великий плодовий сад».

16. 1998р. А. Грубик «Козацькі Січі» (нариси з історії українського козацтва XVI–XIXст.) «Томаківська січ» (70-ті роки XVI ст. – 1593 р.).

«Хоча пам’ять про першу з відомих козацьких Січей не втрачено. На незатопленій частині Томаківки встановлено пам’ятний камінь з написом: «На острові з 40-х років XVI ст. до 1593 р. знаходилась Запорозька Буцько-Томаківська Січ, яка подавала допомогу повсталим селянам і козакам в кінці XVI ст.» Звичайно, місце розташування і дата заснування Січі на пам’ятному написі визначені досить умовн. Сховані під товщею води й віків нерозгадані загадки Томаківської Січі – цієї колиски запорозького козацтва, своєрідної «української Атлантиди» – ще чекають на свого відкривача, нагородою якому буде не міфічний скарб, нібито захований, за народними переказами, на Томаківці, а радість відкриття нових сторінок історії захисників рідної землі».

17. 2002р. «Українське козацтво: Мала енциклопедія»

«Томаківська Січ з 60-х років 16 ст. до 1593 року – військово-адміністративний центр запорозького козацтва, перебував на о.Томаківці (поблизу теперішнього м. Марганця Дніпропетровської області). Вигідне географічне положення та важкодоступність острова робили його придатним для розміщення укріплень. Січові укріплення розміщувалися на підвищеній південній частині острова у вигляді правильного редута.

Томаківська Січ (Т.С.) - одна з найдавніших Січей є характерною для козацтва організацією. На острові розміщувався козацький гарнізон, що вів боротьбу з татарами. Там же перебував і козацький адміністративний центр, під владою якого перебували всі запорозькі землі. Т.С. була базою, з якої запорозькі козаки здійснювали походи в Крим, Туреччину, Молдову. З Т.С. пов’язана діяльність Б. Ружинського, Ї. Підкови. Козаки Т.С. взяли активну участь у повстанні К. Косинського. У 1593р. татари, скориставшись тим, що запорожці вели в Україні боротьбу зі шляхетськими військами, напали на Т.С. і зруйнували її.

Тепер місце розташування Т.С. затоплене водами Каховського водосховища».

18. 2004 р. «Ілюстрована енциклопедія історії України»

«Томаківська Січ – фортеця, військово-адміністративний центр запорозьких козаків. Заснована у 15 ст., знаходилася на острові Томаківка, що на Дніпрі. Після зруйнування кримськими татарами у 1593р. козаки заснували Чортомлицьку Січ. Нині під Каховським водосховищем».

19. «Козацька енциклопедія для юнацтва», 2009 р.

«Нині поблизу місцевості, де в XVIст. розташовувалась Томаківська Січ, знаходиться місто Марганець Нікопольського району Дніпропетровської області. Тепер це не острів, однак поблизу існує село з назвою Острів, що крім історичних документальних даних, топонімічно засвідчує: Томаківська Січ у козацькі часи була на острові. У південно-західній частині місцевості, що зветься урочищем Городок, колись була січова гавань. Неподалік – залишки сторожових могил. Хоча порівняно з іншими Запорозькими Січами збереглася досить велика територія Томаківської Січі, все ж значна її частина опинилась під водами штучного Каховського моря. На жаль, не було проведено попереднього археологічного дослідження. Під час святкування 500-річчя українського козацтва в 1990 році на березі Каховського водосховища встановлено пам’ятний знак, на якому зазначено, що тут колись була Томаківська Січ».

20. «Україна в Центрально-Східній Європі». Вип. 17

«На острові Томаківці або Буцькому дехто з дослідників помічав січ, яка нібито існувала поруч Микитинської січі, що була на місці теперішнього міста Нікополя. Нами виявлені рештки досить великого укріплення, що складається з площі, обнесеної з трьох боків: сходу, півночі і заходу валом та ровом, а з півдня прилягає до рукава Дніпра, який зветься «Річище». Коло цього укріплення раніш знаходили запорізьку зброю, речі та випадково виявлено було «кабиці» – примітивні печі, де готували їжу. Але перевірка в багатьох місцях площі «городка», як тепер звучить це укріплення, показала певну відсутність на ньому суцільного культурного шару – лише дуже зрідка трапляються в товщі грунту рештки кострищ, та в одному випадкові було виявлено невеликий уламок кераміки. Розріз вала також показав, що вал насипався самим примітивним засобом з напільного боку копався рів, викид з якого (тут чорнозем) і утворював вал. Зараз цей рів зовсім заплив, а вал має ширину 11м, висоту близько 1,5 м.

Відсутність в товщі валу будь-якого каркасу говорить про те, що це укріплення будувалось спішно і не було розраховане на довгий час. По верху валу, можна думати, стояли ще зв’язані вози і в такому вигляді укріплення являлось типовим польовим оборонним спорудженням козацького часу, а ніяк не стінами, бодай і земляної фортеці, якими звичайно обносилася Запорізька січ.

Але боячись шляхетського війська, яке в той час стояло коло Микитиного Рогу, де була Січ, зупинились на Томаківці, створивши польове укріплення на випадок нападу польського війська. Відсутність культурного шару на Томаківці свідчить за те, що цей табір існував недовго – всього декілька місяців. Можливо, що линчаївці, які спочатку приняли неприязно Богдана Хмельницького, після розгрому ним польської залоги коло Микитинської Січі, про що є також повідомлення сучасників, покинули Томаківку і перейшли до самої Січі, де Богдан вже готував початок Визвольної війни але боячись шляхетського війська, яке в той час стояло коло Микитиного Рогу, де була Січ, зупинились на Томаківці, створивши польове укріплення на випадок нападу польського війська.

Таким чином, наші спостереження цілком збігаються з історичними відомостями про те, що на Томаківці був лише табір повсталих селян, які під проводом Линчая подалися з України до Січі.