Моя мала батьківщина – Веселі Терни

Моя мала батьківщина – Веселі Терни

Веселі Терни – частина сучасного індустріального велета Кривого Рогу, старша самого міста. Маленьке селище з багатою історією.

Легенда і правда про заснування Веселих Тернів

У 2019 році наш рідний тернівський край святкує свій 50-ти річний ювілей. Але його історія налічує віки. Його квітучі степи зустрічали світанки нових епох. Його могутні дуби витримували руйнації кривавих війн. Перші історичні відомості про селище Веселі Терни належать до часів козацтва.

Після великої битви під Жовтими Водами 8 травня 1648 року Зіновій Богдан Хмельницький зі своїми побратимами-козаками святкував першу велику перемогу над ляхами в одному із сіл, що знаходилось поряд із місцем битви. Називалося це село Терни. Хмельницький запитав у своїх козаків, які були родом із цих місць:
– Як же, братці, називається це село?
– Терни, пане Богдане, – пролунало йому у відповідь, – Терни!
– Ох, і веселі ж Терни сьогодні! – промовив тихо великий гетьман.
Хоч і сказав він це дуже тихо, проте козаки почули слова Богдана і рознесли їх по всьому козацькому табору. Три дні пробуло козацьке військо після великої битви, відзначаючи свято своєї перемоги в Тернах, готуючи військову амуніцію до нових битв. А далі козаки вирушили в новий похід, залишивши селу нову назву. З того часу й почали називати село Терни Веселими Тернами в пам’ять великої перемоги українського козацтва.
(Записав Демид Кучер, 1932 р.)

Пам’ятна плита Григорію Шраму

Ніхто напевне не знає, правда це чи вигадка. Але й досі квітуча гілка терену на гербі, стилізованому під щит Богдана Хмельницького, є символом нашого району. Кажуть, що дуби давнього лісу, які потім росли в парку Харіна, були цьому свідками.

Далі згадки про тернівський край датуються XVIII століттям. Наш край належав до Кодацької паланки. Територія вздовж річки Саксагані до балки Рокуватої називалася Великими Тернами. Першим їх поселенцем був Петро Литвин – козак Щербинівського куреня. Згадка про це датується 1744 роком. Тут Литвин заснував невеликий зимівник, який стояв на чумацькому шляху й пролягав через річку Саксагань. Цей шлях був зруйнований Першотравневим кар’єром, залишками його є сучасна вулиця Полєнова. Петро Литвин помер у 1760 році. Кіш Нової Січі віддав землі Великих Тернів козакові Григорію Івановичу Шраму, писареві Кодацької паланки. Після ліквідації Січі у червні 1775 року, паланка стала називатися Саксаганською.

У 1782 році проводився перепис населення, яке проживало в Григорівських Тернах, названих на честь його засновника – козака Григорія Шрама. Тоді в селищі проживало 159 чоловіків і 135 жінок. У 1783 році землі увійшли до складу Катеринославського повіту, а в 1831 році більша частина сучасного району і селище Веселі Терни приєднали до новоствореної Веселотернівської волості.

З цього часу минули цілі віки, повні тривог, війн і поневолення нашого милого краю. Через це виникли деякі неточності з датою перейменування селища на Веселі Терни. В одних джерелах, це – 1775 рік, в інших – селище до середини 80-х років XVIII століття називалося на честь небесного покровителя його засновника – Григорівські Терни.

Духовне життя Веселих Тернів

Перший храм у селищі збудований 1786 року коштом громади.

Незважаючи на всі негаразди, селище росло й розвивалось. І як кожній людині, так і громаді був потрібен духовний стрижень. На початку 1785 року веселотернівська громада вирішила своїм коштом побудувати храм на честь св. мученика  Григорія, просвітителя Вірменії. До осені потрібну суму зібрали й придбали достатню кількість лісу. До кінця лютого храм був збудований, у ньому одразу розпочав своє служіння священик Михайло Єфроєв. Але 28 травня того ж року сталась трагедія – храм згорів, й оскільки він був дерев’яним, то відбудові не підлягав. Громада знову зосталась без духовного центру.

У 1791 році новий власник Веселих Тернів голова Катеринославського магістрату, колезький радник Михайло Шляхтин звернувся з проханням, у якому виявив бажання побудувати цегляний храм на честь архистратига Михаїла, до преосвященника Амвросія. Доки тривало будівництво, на території Веселих Тернів був відкритий молитовний дім. Проте ініціаторові будівництва не судилося побачити своє творіння – будівництво Свято-Михайлівського храму завершили аж на початку XIX століття. Добудувала його своїм коштом удова колезького радника Катерина Родіонівна Шляхтина у 1806 році.

Це справді було величне творіння – перший цегляний храм на Криворіжжі! Розташувався у самому центрі Тернів (сучасна Сестрорецька вулиця). Це була класична споруда у вигляді ротонди. Двоярусна дзвіниця височіла над усім селом, виблискувала золотим хрестом у самому небі. За своїм архітектурним рішенням це була справжня перлина.

При храмові розпочала роботу церковно-парафіяльна школа. Крім початкової, діяли школи грамоти. Парафія забезпечувала вчителів житлом, а школи – усім необхідним. На території селища містився великий книжковий склад, теж зібраний коштом громади, яка була дуже охоча до нових знань.

Як і усі храми міста, Свято-Михайлівський спіткала трагічна доля – його зруйнували більшовики у 30-х роках XX століття. Священиків змусили зректися віри. У 1933 році влада хотіла зробити тут клуб, але віруючі категорично відмовилися його відвідувати. Тоді церкву перетворили на зерносховище, а в середині 1936-го розібрали на будівельні матеріали. Остаточно вона відродилася в 1990 році, коли простору сільську хату освятили під церкву. Вона також названа на честь Архистратига Михаїла. Перше богослужіння відбулося на Великдень 15 квітня 1990 року.

Свято-Михайлівська церква, ХІХ ст.  Сучасна Свято-Михайлівська церква

Маєток Харіних

Землевласник Микола Харін залишив помітний слід на Криворіжжі. На жаль, майже всі дива маєтку Харіних втрачені назавжди, але пам’ять жива...

Найяскравіша сторінка історії Веселих Тернів кінця XIX – початку XX століття припадає на розвиток поміщицької економії Миколи Платоновича Харіна, генерала російської армії, учасника Російсько-турецької війни 1877–1878 років. Маєток був збудований у 1880-х роках. На початку XX століття садиба була у повному розквіті. Тут був справжній двоповерховий палац, із вікон якого відкривався чудовий вид на класичний англійський парк, з якого аж до річки Саксагані вела розкішна алея ніжних ароматних троянд, які неначе спускалися з мосту до води й гралися, пестили волосся гостей-поміщиків, які в спекотні літні дні прогулювалися в човнах по річці. Великий фруктовий сад дурманив повесні лагідними пахощами квітучих дерев, а п’янкими солодощами стиглих фруктів – улітку.

Генерал Харін та його син і спадкоємиць Іван були великими поціновувачами фауни. В палаці на другому поверсі розташувався на всю стіну аж до стелі величезний скляний акваріум з рідкісними видами риб. Що вже й казати про стайні, де батько і син розводили племінних коней. Улітку посеред саду розташували розплідник шимпанзе. Через одного з його мешканців сталася велика трагедія. Дружина Михайла Платоновича, Олександра Гаврилівна, загинула, коли тікала від мавп, яких вона дуже боялась. Її життя обірвалося в річці Саксагань. Точна дата смерті невідома. На честь 300-річчя династії Романових Харін подарував школу Новопавлівці. Так називали західну частину Веселих Тернів. Першим завідуючим цієї школи був Олексій Петрович Солом’яний. Нині по вулиці Солом’яного, 10 розташована бібліотека-філія № 6. Маєток належав Харіним до буремного 1917 року. Махновці, які прийшли сюди, практично зруйнували маєток, стайні, міст, з рідкісних риб зварили юшку. Доля Михайла Платоновича невідома. Іван Михайлович емігрував. Спочатку до Копенгагену (Данія), потім до Німеччини. Помер у Берліні від раку горла у 1926 році.

Дуже сумно зараз дивитися на залишки веселотернівського парку: на самотні велетні-дуби, які пам’ятають Богдана Хмельницького, на верби, що тихо плачуть над річкою про своє величне минуле. Весь занедбаний парк із залишками рідкісних дубів, розлогих верб, квітучого п’янкого жасмину, духмяних китиць калини пам’ятають кожний крок своїх господарів. Він радо вітає й нас з вами. Але зараз ми не піклуємося про нього, не охороняємо від сміття та хвороб, завдаємо шкоди і болю віковому паркові й ризикуємо втратити перлину нашої історії. За Харіна територія парку була 32 га, зараз – 17,2.

Залишки парку Харіна Столітній дуб в парку Харіна

Визначні люди з Веселих Тернів

Тепер хочу розповісти хоч про декількох людей, вихідців із Веселих Тернів. Дивовижно, як з такого маленького селища вийшли такі великі люди – справжні сини і доньки своєї Батьківщини. Своїми діяннями вони навіки прославили наш край.

Віра Лук’янівна Бабенко народилася у Веселих Тернах наприкінці вересня 1902 року. Маленькою була дуже охочою до знань, закінчила Катеринославську гімназію. Коли почалася громадянська війна, як справжня українка повстала проти загарбницької політики більшовиків. Була зв’язковою Катеринославського повстанського комітету, розвідницею Олександріївської дивізії, посланицею катеринославського штабу до уряду УНР. По поверненню з Тарнова до свого штабу 29 квітня була заарештована, й разом із провідниками штабу 7 вересня того ж року розстріляна більшовиками. Цей подвиг тендітної дівчини з великим серцем був навіть оспіваний у художній літературі. Юрко Степовий (Ф.Ю. Пестушко), письменник і громадський діяч, написав про юну героїню документальну повість «Зв’язкова Віра», її постать також висвітлюється в його історичній повісті «В Херсонських степах». 

Ще одна видатна постать – Панас Васильович Феденко народився 13 грудня 1893 року на хуторі біля Веселих Тернів. Був дев’ятою дитиною у великій сім’ї. Щоб діти могли здобути освіту, батьки вирішили переїхати до Веселих Тернів, де була школа. Панас виявися дуже здібним учнем і закінчив своє навчання у гімназії в місті Олександрії. В 1913 році вступив до історико-філологічного інституту в Петербурзі, хотів стати вчителем у рідних Веселих Тернах, але став журналістом. Вступив до Української соціал-демократичної партії (УСДПР). Публікувався в журналі «Наше життя» Володимира Винниченка, «Украинская жизнь» Симона Петлюри у Москві. Після революції 1917 року повернувся до рідного селища й втілив свою дитячу мрію – створив українську гімназію, в якій сам викладав. Надалі був делегатом Української Центральної Ради. Брав участь у друкарській роботі партії «Наша сила», де познайомився з Ісааком Мазепою. Ця дружба пройде через усе їхнє життя. У січні 1919 року Феденко склав резолюції, які стали основою «Закону про владу» й Універсалу Трудового конгресу, що проголошував акт злуки між УНР та ЗНУ (28 січня 1919). Брав участь у складанні Декларації «Від правительства УНР». У 1921 році в еміграції в місті Тарнові в Польщі почав працювати уряд УНР, в якому Феденко був представником УСДПР. Через переслідування разом із Мазепою переїхав до Німеччини. У Берліні виходили його праці «Українська національна боротьба» й «Голод в Україні». По закінченню Другої світової війни Феденко продовжував свою політичну діяльність – став членом УНР. Після смерті свого друга і соратника Ісаака Мазепи у 1952 році цілком присвятив себе науковій діяльності. Після переїзду Феденка до Англії, виходив його журнал «Наше слово» та художні твори «Несмертна слава» під псевдонімом Василь Тирса та «Amor Patrol». Помер у 1981 році у Мюнхені. Творчу спадщину зберегла для нас його невістка Ніна Феденко.

Герой Радянського Союзу Юрій Мойсейович Должанський народився 31 травня 1923 року в єврейській родині. Цей юнак прожив дуже коротке життя – всього 20 років. Але останні роки його недовгого життя були сповнені героїзму. Простий юнак йде на фронт рядовим у 1941 році й стає справжнім героєм. Брав участь у битвах на Волзі, в Курській битві. Одним із перших переплив Дніпро під час форсування річки й із невеликою кількістю побратимів утримував плацдарм до приходу основних сил. 16 жовтня 1943 року за мужність і героїзм гвардії старший лейтенант Юрій Должанський отримав звання Героя Радянського Союзу. 27 листопада життя героя обірвалося в бою. Похований у Парку Слави у місті Києві. Поки існуватиме веселотернівська школа № 40, завжди буде викарбовано на почесній дошці й наших серцях «У цій школі навчався Герой Радянського Союзу Юрій Мойсейович Должанський».

Меморіальна дошка Юрію Должанському

Василь Михайлович Поган народився 1916 року у багатодітній родині селян. З 1941 року воював. Під Києвом отримав поранення. Пізнав жахіття німецького полону. Декілька разів намагався втекти, але його кожного разу ловили. Після закінчення війни працював у рідній сороковій школі вчителем української мови і літератури.

Іван Павлович Погорілий. Війну зустрів 22 червня 1941 року на прикордонній заставі, де служив офіцером. Пройшов усю війну, учасник битви за Сталінград, брав участь у визволені Варшави. Нагороджений багатьма орденами та медалями.

Алім Олександрович Солониченко народився 18 червня 1966 року. Випускник школи № 40. Працював слюсарем на Північному гірничо-збагачувальному комбінаті. У 1984 був призваний на службу у Демократичній Республіці Афганістан. Брав участь у бойових діях. Тяжко порений, продовжував вести вогонь. Помер від отриманих поранень 28 березня 1985 року. Похований у Веселих Тернах. Колишня вулиця Астраханська та провулок Азовський зараз названі ім’ям Аліма Солониченка.

Скарбниця пам’яті

На базі школи № 40 у 1970 році було створено шкільний музей. Невтомний дослідник, учитель історії Віктор Григорович Кайстренко все життя присвятив пошукам загиблих воїнів, які захищали криворізьку землю від нацистських загарбників. Завдяки його невпинній праці в 1978 році музей отримав звання Народного. У 1981 році було збудоване окреме приміщення для музею площею 620 квадратних метрів. У 1993 році він став філією Криворізького міського історико-краєзнавчого музею. Завітавши сьогодні до музею, можна побачити дев’ять експозицій: «Сторінки етнографії», «Козацька доба», «Рудна лихоманка», «Наш земляк П.В. Феденко», «О.П. Солом’яний – учитель з Веселих Тернів», «Гордість школи, міста, країни – до дня 145-річчя найстарішої школи міста», «Друга світова війна», «Тваринний і пташиний світ Криворіжжя», «Скарби курганів Криворіжжя».

На площі поряд із музеєм височіє Обеліск Слави як нагадування, кому ми повинні завдячувати своїм життям й свободою нашого краю. Тут поховані воїни, які віддали своє життя за наше щасливе майбутнє.

 

Створено: 25.11.2019.
Редакція від 26.11.2019.
Поліна Лівшиць
Бібліографія:

Войтовицька Т. Святині рідного краю. Тернівські церкви / Т. Войтовицька, А. Топа.– Кривий Ріг: Вид. Р. А. Козлов, 2019.– 104 с.
Матрос А.А. Панас Феденко – видатний громадський, політичний та культурний діяч Придніпров’я // Історія Криворіжжя: сучасний погляд на історичні періоди, постаті та краєзнавчі дослідження / упоряд. А.А. Матрос.– Кривий Ріг, 2001.– С. 138–142.
Мельник О. Тернівська земля – перлина Криворіжжя (1750–1950) / О. Мельник, І. Стеблина.– Кривий Ріг: Вид. Р.А. Козлов, 2019.– 436 с.
На землі, на рідній. Кн. 4: Біля витоків: літературні та документальні твори з історії гірничого краю / упоряд. Г. Гусейнов.– Кривий Ріг: АРТ-ПРЕС, 2007.– 359 с.: іл.– (Легенди та перекази Криворіжжя).
Топа А.І. Веселі Терни на освітянській ниві. Школа. Вчитель. Учень: спогади, документи, фотографії, присвячення / А.І. Топа, О.М. Євенко.– Дніпро: Вид. О. Ленський, 2016.– 288 с.
Шегелевський Ю. Віра Бабенко – українська підпільниця / Ю. Шегелевський // На землі, на рідній. Кн. 4: Біля витоків: літературні та документальні твори з історії гірничого краю / упоряд. Г. Гусейнов.– Кривий Ріг: АРТ-ПРЕС, 2007.– С. 191–198.– (Легенди та перекази Криворіжжя).