Кобринський Олександр (Ісаак) Михайлович
Олександр Кобринський. «Галерник з України»

Прямуючий до мети, результату не
боїться, Всевидячий апостолам сказав.
Олександр Кобринський

Олександр (Ісаак) Кобринський – ізраїльсько-придніпровський літератор-сімдесятник, який більшу (43 роки), можливо не найліпшу, частину свого життя, прожив у Дніпропетровську (нині м. Дніпро). Він належав до «відмовників», в'язень Сіону, філософ, поет, прозаїк, перекладач, автор більше двадцяти книг, вебмайстер-ентузіаст, який самостійно зібрав на своєму сайті величезну кількість авторів, організатор літературних естафет і вечорів авангардної поезії по всьому Ізраїлю, до якого репатріювався в 1987 році, організатор і натхненник міжнародних літературних альманахів. Хоч писав Кобринський російською (у Дніпропетровську була традиція російськомовної єврейської поезії: Кєдрін, Ясний, Голодний, Бєзимєнскій, Галіч) та в одному з інтерв’ю говорив: «В мені сидить українська мова». Він досконало знав ідіш, англійську та українську мови. Любив Україну, місто Дніпро і завжди приїжджав з Ізраїлю, влаштовуючи зустрічі, презентації своїх книг. Книги Кобринського ще чекають свого перекладу українською, вже є книга віршів поета в перекладі Віталія Старченка «Від Дніпра до Йордану – від Йордану до Дніпра». Перекладач зазначає: «…варто подбати невідкладно, позаяк левина доля найліпших зразків російської літератури створена «галерниками», імена яких пов’язані з Україною». До цих «галерників» з України і належить Олександр Кобринський.

Народжений бути «інакодумцем»

Вся думка моя спрямована на те, що
я зі всіма повинен розрахуватися.

Каркай ікс Сібіно

Ім’я талановитого поета, прозаїка, філософа, публіциста, перекладача, дисидента-антирадянщика, Олександра (Ісаака) Михайловича Кобринського відоме не тільки в Придніпров’ї, Україні, але й за її межами, в Ізраїлі. Його твори публікувалися у Латвії, Білорусі, Україні, Росії, США.

Він народився у Запоріжжі, й усе казав: якщо бувають козаки-євреї, то це він. З 1941 по 1944 р. жив в Омську в евакуації під час війни. З 1944 р. по 1987 рр. – у Дніпропетровську. Закінчив ЗОШ №100. Працював слюсарем на радіозаводі, тоді – патефонному.

Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Навчався рік у вищому військово-морському училищі підводного плавання (відрахували), в інститутах – Гірничому у Дніпропетровську та Інституті громадянського повітряного флоту у Ризі. У радянські часи працював інженером на заводах і доменних печах країни. Писав вірші, відвідував міські літературні студії, зокрема літературну студію при Палаці студентів (керувала Н.М. Тєлєвная в 60-ті рр.).

У його коло спілкування у подальші роки увійдуть письменники-сімдесятники: Євген Романов, Жан Парфімчук, Юрій Буряк, Михайло Кудрявцев, Віталій Старченко, Михайло Романушко.

Його переслідували за поширення власних оригінальних літературних творів, далеких від методу соціалістичного реалізму. Переслідували за антирадянський спосіб мислення: 1965–1975 рр. зазнавав примусового лікування (цей період свого життя Кобринський описав у нарисі «Вольтанутый»), 1978–1987рр. перебував у «відмовниках». Довелося змінити ім’я, щоб не переслідували сина. Кобринський вів восьмирічну боротьбу за свою свободу і право виїхати з СРСР.

Для позбавлення «турбот» про його здоров’я вчинив злочин: пройшовши в букіністичний магазин і взявши дві книги, заявив органам і зажадав судово-психіатричну експертизу. Його визнали здоровим і звільнили від покарання через відсутність у злочині мотивів особистого збагачення.

До Ізраїлю виїхав у 1987 році, де йому було надано квартиру, пенсію та громадянство у статусі «в’язня Сіону». Настала творча свобода.

Він був вебмайстром, укладачем і редактором однойменної електронної бібліотеки Вікіпедії (2007–2008).

Він пише вірші і прозу, філософські трактати, стає редактором і укладачем поетичної збірки «Антологія поезії» (Ізраїль, 2005) тощо. І… сумує за Україною. Раз на три роки прилітає до рідного Дніпра, який він любив. Цитував по пам’яті «Катерину» Шевченка, захоплювався поетикою Кобзаря.

Кобринський перекладав вірші дніпровських поетів російською, які друкувалися у журналі «Литературний Ієрусалим». Твори О. Кобринського друкувалися у журналі «Січеслав», зокрема, оповідання «Квіти на бетонному даху» (в перекладі українською Юрія Кібця) та інші. Леся Степовичка дослідила його творчість у статті «Я не торкався дзеркала…», або «Ескіз до портрета поета-дисидента Олександра Кобринського», яка увійшла до збірника наукових праць «Особливості літературного процесу Придніпров’я (друга половина XX століття)» (2002). Також його твори друкувалися в журналі «Бористен», інших журналах і на сайті в мережі «Інтернет».

Леся Степовичка згадує: «Ісак був нашим старшим літературним товаришем, обдарованим поетом і прозаїком, харизматичною особистістю. З ним можна було розмовляти про літературу годинами. Між собою ми називали його Коброю, він не заперечував… Приїжджаючи до Дніпра, Кобра завжди презентував свої нові книги у на вечорах у музеї «Літературне Придніпров’я». В останні приїзди він виглядав біблейським старцем, заходив до Спілки письменників, радів зустрічам з побратимами по перу. Ми називали його за мудрість – Сократом».

Надихнувшись творчістю Кобринського Надія Тубальцева напише драму «Кобра».

Друзі говорять про нього як про людину з неординарним розумом, з поєднанням доброго серця і гарного виховання, із «загадковим «хімічним» складом душі – якогось українського єврейства чи єврейського українства» (Леся Степовичка). І звісно, безкорислива допомога Кобри братам по перу, спонсорська допомога у виданні творів придніпровських поетів, розкручування українських поетів в Мережі. «Придніпров’я – регіон незвичайний. Я впевнений, що саме тут, на цій землі, що всіяна скіфськими курганами та козацькими кістками, присутнє особливе земне тяжіння, надзвичайна енергетика. І голоси придніпровських поетів особливі. Я хочу, щоб увесь світ почув їх», – говорив Кобринський.

Помер Михайло Кобринський 19 жовтня 2021 року, похований у Беер-Якові.

Та лишилися його твори, перекладені українською, івритом, англійською мовами. З 1988 року одна за одною побачили світ понад 20 книг його поезії, прози, філософії, дослідженнь із мовознавства: «Столкновение» (1988), «Плачущий осел» (1993), «Мы – мутанты» (1996), «Благородная смесь» (2003), «Естественая речь» (2004), «Рутинная вероятность», «Колесо» (2006), «Новая парадигма» (2006), «Иберийские тождества» (2007), «Феномен Сократа» (2007), «Чегорокаромно» (2008), «Стихи 2010», «Сонеты» (2010), «В координатах творческой логики» (2012), «Щит Дон-Кихота» (2012), «Проза», «Поэзия» (2012), «От Болдино до Ноя» (2014), «Трикая» (2014), «Фантомная реальность» (2017), «Не окликай себя» (2017), «Від Дніпра до Йордану» (2018). Окремі із них вийшли у Дніпрі, куди автор приїздив кілька разів в останні роки життя.

Йому подобалося відкривати нових авторів, просувати їхню творчість... довгий час він був одним із активних учасників Вікіпедії і робив свій внесок у її побудову. А ще він до останнього дихання займався літературними та філософськими дослідженнями і писав, писав, писав... А ще щоденні заняття йогою, доки дозволяло серце. А ще – глибоке знання ідиш і української мови та безмежна любов до України…

Поезія галерника

Бо прожив я десять років
Без свободи і без неї
В вічній каторзі при веслах
Не вбиває сум нікого.
      Луїс де Гонгора-ї-Арготе

У творчому доробку Кобринського проза, повісті та романи, філософські трактати й історико-лінгвістичні розвідки. Але Поезія, яку він підніс на п’єдестал, для нього була вищою за всі цінності власного життя.

Олександр Кобринський – поет-нонкомформіст. У 1960-ті роки, відвідуючи літературну студію при Палаці студентів, якою керувала Н.М. Тєлєвная, у Кобринського сформувався нонконформістський тип свідомості та поетичного мовлення, який буде виділяти його з-поміж інших. Про Наталію Тєлєвну і студійні роки він пізніше напише п’єсу «Провінціальна епопея».

У Кобринського завжди був інтерес до історичних і літературних аспектів життя, пошук нових форм віршотворення. Він товаришував з Михайлом Романушком і в їхніх поезіях відчувається спільність фраз, рим, мислення. Олександр Кобринський згадував: «Згадується, як ми (Михайло і я) сиділи на кухні вночі в моїй комунальній квартирі й експериментували в пошуках нової форми і змісту – прикладом для двох в той час слугувала доступна нам польська поезія, яка далеко обігнала в своїх формальних і образних варіаціях радянську піднаглядову словотворчість. І тому в його і моїй поезії тих часів є формально перетинаючі не тільки прийоми, а й навіть фрази».

Ліричний герой його поезій відчуває свою вийнятковість, відмінність від «нормальних» громадян, які мислять у заданому напрямі, а вірші пишуть лише мажорні. Герой намагається врятуватись від реалій в Задзеркаллі. Автор використовує метафори, говорячи про Годинник, Пітьму, Задзеркалля. Пише в мінорі: «дивлюсь на циферблат, а бачу, що час іде назад, радіо мовить світанок, але темрява не йде». У вірші «Жива душа» мовить, що не треба дзеркала, я знаю що каліка, справа – криво, зліва – там вся біль і совість століття. Потрапивши по ту сторону дзеркала, розуміє, що воно розбите, хоча він його не чіпав.

Поезія Кобринського була для тоталітарної держави «п’ятим колесом». Він з гіркотою пише: «Робити мені що? – оточений гонінням. / Куди і як не повернусь – я винний / Перед царем і Третім відділенням» або ось в сонеті:

Я падав з ніг у дні оті скажені,
і в одязі на нари важко заповзав...
І снився зони жах, і наш лісоповал,
і панцерник, вінцем якому – Ленін.
І вождь мені з броні заповідав,
прищеплював комуністичні гени:
прозорий я, із тих, хто nota bene
ні саботажником, ні контрою не став.
Та все одно, крізь землю провалитись
до бундівців хотів я в зоні повсячас
вві сні на нарах, щоб не удавитись
залізом логіки його гаркавих фраз,
і дискобольним картузом провидця,
і поглядом очей, в яких таївся сказ.

***

За межу свого «отщєпєнства» ні кроку
я давно і до сьогодні не волію ступити:
не волію без снігу сніжну бабу ліпити.
В азіатстві потрібна юнацька відвага –
катаракта наїву, із якою прожити
довелося в обіймах удавки гулагу –
в по-совєцьки вселенському архіпелагу, -
і, до того ж, Сизифів камінь котить…

Характерною рисою поезії Кобринського є постійний пошук нових форм віршотворення й самовираження, несподівані смислові та формальні експерименти, метафорична сміливість. Та найголовніше – в них сфокусована екзистенційна свобода Кобринського.

журби твоєї паче
«курли» із хмар сумне
жовтіє мати-й-мачуха
з дощами вітер дме
і вись в оборках райдуг
вечірніх крон жабо
незжатий клин
нагадує
поезію Лі Бо.

Він дійсно був поетом-«галерником», життя якого було між двох країн: країни Совєтів та країни Ізраїль. Ось з вірша «EXODUS»:

куди йти не знаю
а дорога біситься
двійник не повіситься
той що у тобі

бачив скільки різного
що в ріку охоче
човника захоче
зрештою спустить

попливеш у море
де будеш піратом
а вже суд пілата
доправить тебе

в рим галерним ходом
завершиш негарно
цитатою з катона
шлях свій недоладний.

Поезія Олександра Кобринського інтелектуально-філософська, гуманна, сповнена роздумів про життя і смерть, про кохання і зраду, про героїзм і вищу людську посвяту – в контексті світової культури.

***
Деревья имели шесть
степеней свободы:
росли вверх,
качались на все четыре стороны
и уходили корнями в землю!
***
Угрюмость в прошлое его перенесла.
Прощай комфорт и заказная тема:
ему безденежная вспомнилась поэма
вне даты – вне конкретного числа…
С ума сошел бы,
но фантазия спасла –
ей благодарен он –
им выведена лемма:
в ней обозначена космическая схема
в разрезах трансцедентного угла...
И хорошо,
что он не ведал что почем,
что был ему по барабану
шепот снега –
в его ушах
звучал ньютоновский бином
в разделах гамма, альфа и омега…
Но, одолев психологический надлом,
он стал считать себя
Веласкесом Диего.
***
Розчиняючись в морський приплив,
поруч розстає альбатрос –
у луни дрібний абразив,
що шліфує сумнівів стос.
Думка плесом біжить; на бігу
розчиняє в собі мене,
в горизонту німу дугу,
у вогонь, що мене не мине,
у тайфунну габу з минулого,
що упала залізно, як лом,
і накрила космічним мулом –
зорепадним колючим піском…

Ностальгія за Землею-матір’ю не покидає Олександра:

Очеретинку-хатку покину,
перейду за покосами вбрід
річку-свічку, і журно мій слід
на узліссі замре на хвилину.
Озирнусь на село вдалині,
де віками під вітром дрімає
тік, кошара і пес захрипає,
розганяючи рій комашні.
Я – туди, де незатишно й стило
Залюбилася тиша у мхи.
«Вий тепер, мов вовчисько на вилах,
Аж деревам прогнуться верхи,
Щоб до тебе, проклятого, мила
повернулась», – сказали волхви.
***
Над рекою висели мосты.
И дома вдоль холма,
Как по нитке…
Вдаль поля убегали,
Сжимая весь город
До размеров
Почтовой открытки.

Вірші по-чоловічому стримані, строгі, в них відсутній пафос, зайві емоції, вони удавано спокійні та приховують вибухову енергію, підтекст.

Я за курганы уходил…
Из мифов кочевала в мифы
ковыль и брагу пили скифы –
сыны оплаканных могил…

Степными красками я жил.
Стога, как выцветшие кипы
молящихся – над ними грифы –
скольжение когтей и крыл

на сиво-сизо-белом глянце
небес, где красным колесом
садилось солнце и румянцем
горел угрюмый окоем,
и роща ледяным багрянцем
сгущала сумрак под окном.

Прозова творчість Олександра Кобринського – тема окремої статті. Довідково тільки зазначимо: Каркай Ікс Сібіно – псевдонімом, під яким писав і видавав свої книги Олександр Кобринський. Вперше він використав цей псевдонім у 1978 році, коли розпочав роботу над автобіографічним романом «Повіз із іграшками», який вважав одним з найзначиміших своїх творів. Роман з’явився самвидавом у кількох примірниках у 1980 році. А видати його вдалося лише 1988 року в Ізраїлі. Новели й оповідання автора створені в спробі поєднання традицій гоголівської та борхесовської прози з реаліями поточної подієвості. Але при цьому пошуки автора далекі від ігрового екперементування «мистецтва заради мистецтва» і спрямовані на виявлення найбільш хворобливих явищ соціального побутування.

Тож дослідження поетичної та прозової спадщини Олександра Кобринського ще попереду. Поки його творчість не оцінена належним чином.

Отже висновок: Олександр Кобринський протистояв не лише радянській дійсності але й в демократичному Ізраїлі був перед вибором: або інженер, або поет! І хоча довелося підтверджувати свій інженерний диплом, вчити івріт, навіть підвищувати кваліфікацію, та все було марно. «Свобода є, але свободи вибору ще немає. Я міг працювати інженером і принести користь, але цього не було. Працював на чорних роботах і займався лише творчістю, – говорив Кобринський. Упродовж «енного» числа років я мив підлоги в трьох дванадцятиповерхових будинках і був щасливим. ...тому що не зрадив своєму літературному покликанню. Писав, на зароблені гроші видавав те, що виходило з-під мого пера», – писав автор.

«Як поет, він стоїть над політичними гаслами, позірною революційністю, він вільний від лівого чи правого фразерства, – пише Віталій Старченко і присвячує вірш «Ісааку Кобринському»:

В садку, де хрущ над вишнями гуде,
витає теплий аромат вечері...
Я перед гостем відчиняю двері:
чолом-шалом, мій друже іудей!
Чолом-шалом за столиком вечірнім,
старий мій – з найчесніших іудеїв,
мій давній, з найпорядніших євреїв,
синайський мій, далекий, але вірний.
Я укр, отож ніскільки не гібрид.
Як добре те, що й ти не є гібридом.
Ти почитай написане івритом
про іорданський Вічний краєвид.
А я – своєю – про Великий Луг,
і ти мене побачиш в ньому скитом,
І я тобі, класичному семіту,
скажу: Ісааку, ти мій ліпший друг!