Зінаїда Грушко-Колінько: «Дух мого покоління»

Грушко-Колінько Зінаїда Дем’янівна

Україна, Дніпропетровська область

  • 21 червня 1936 |
  • Місце народження: с. Пашена Балка Дніпропетровського району Дніпропетровскьої області |
  • Письменниця, членкиня регіональної Спілки письменників Придніпров’я, почесна громадянка Синельниковського району

У її повоєнному поколінні генетично закладені життєдайні сили роду, вміння відроджуватися з руїн і любити життя.

Це рідне щось на край душі присіло.

Зінаїда Грушко-Колінько

Зінаїда Грушко-Колінько з того покоління, яке генетично всотало в себе найкращі духовні цінності своєї епохи. Вони відбилися в її поезії та прозі, мабуть, і в самому її житті: пам’ятати «чиї ми діти», навчитися цінувати та передати зв’язки і традиції свого роду, вміння відроджуватися з руїн і будувати майбутнє, бути небайдужим до подій сьогодення, вміння бачити красу в усьому, бути щасливою в малому, творити добро, бути невибагливою та закоханою у світ і людей, радіти життю. В її творах читач відчує той життєдайний дух повоєнного покоління, небайдужість до всього. Авторка проникливо передає старожитній побут свого роду, замальовки з натури, ліричні роздуми про природу, степ, село, людей, небайдужа вона й до сьогоднішніх подій в Україні, їй болить війна на Сході, зруйновані села, занедбана земля. Але генетично закладена віра в світле, в добро, надію на краще.

«Я в дитинство ходила в гості»

Те, що ми збираємо в душу, воно безсмертне...

Зінаїда Грушко-Колінько

Зінаїда Дем’янівна Грушко-Колінько народилася 21 червня 1936 року в с. Пашена Балка Дніпропетровського району Дніпропетровскьої області в сім’ї працівників радгоспу. Батько – Дем’ян Свиридович, мати – Олександра Андріївна.

У хліборобському селі першим поселенцем був її дід Андрій Петрович Желиба. Його  сім’я  будувалася й обживалася серед степу в далекі роки минувшини. Рідне село та сусіднє, козацьке, Сурсько-Михайлівка не знали кріпаччини. «Сурсько-Михайлівка: від витоків до сьогодення» – книга Зінаїди Дем’янівни про історію заснування села козаком Микитою Коржем. Ще малою сходила вона вулиці Сурсько-Михайлівки.

У 1944–1948 рр. Зінаїда Дем’янівна навчається у Пашенобалківській початковій школі, з 1949 по 1954 р. – у Кархутірській середній школі. З 1954 по 1959 р. – у Дніпропетровському державному аргоуніверситеті вчиться на агронома.

Андрій Петрович і Марфа Семенівна Желиби (дідусь і бабуся авторки) сидять, 1911   Зіна з батьками Дем’яном Свиридоновичем і Олександрою Андріївною, 1941

Згодом працювала економістом, агрономом-плодоовочівником у колгоспах Дніпропетровщини. З 1964 по 1968 р. – учителькою біології, хімії та географії у школі. З 1969 р по 2002 р. – економістом колгоспів і була головою Луб’янської сільської Ради Синельниківського району. П’ять років завідувала за сумісництвом Лозуватською сільською бібліотекою. В 1960 році вийшла заміж, народила трьох дітей, має шестеро онуків, правнуків. Проживає в селі Старолозуватка Синельниковського району.

Членкиня регіональної Спілки письменників Придніпров’я, почесна громадянка Синельниковського району, нагородженна ювілейною медаллю «Двадцять років незалежності України», літературною премією ім. В. Сосюри від Міжрегіональної Спілки письменників України. Аторка поетичних збірок: «Сестра моя, осінь», «Моє надвечір’я», «Через душу мою», «Я проростаю в повітря весняне», «Збирати каміння час», «Від неба, від землі, від серця», «Вибране», «Підкорить Донбас не вийде!», поезія і проза «Про всіх і все з любов'ю»,  Окрім того «Читанка для дітей шкільного віку» (вірші, казки, оповідання), проза «Спогади старої груші», роман «Степе мій...», оповіді «Волонтерські будні», «Повість про побратимів», роман «Повернення», книга «Сурсько-Михайлівка: від витоків до сьогодення», дитяча книжка «Хто ти, рослинко, як тебе звати?».

Публікується в районній і обласній періодиці: газеті «Сільські вісті», журналі «Крила», альманахах «Форум», «Созвучие муз», «Антологія поезії Придніпров’я» та інших. Родинні спогади, сторінки сімейних альбомів, мудрі вірші, думки про особисте життя, давні світлини, ліричні сповіді, життєві історії людей, пейзажна та громадянська лірика лягли в основу її творчого доробку. Ота життєва щирість творів і вабить  читача, а ще робить нас мудрішими, добрішими і небайдужими.

Життєвий фотолітопис Зінаїди Дем’янівни. З дітьми, онуками, правнуками під хатою

На рівні душі і серця

Моя поезія проста, як я сама... бо все йде від серця, пропущене через серце, народжене любов’ю і стражданнями.

Зінаїда Грушко-Колінько

Вірші Зінаїда Дем’янівна почала писати ще в шкільні роки до записника, який ще довгі роки зберігав її сокровенні рядки:

Хвалилась Молодість:
– Ще все попереду у мене!
Життя ще вгору піднесе,
я – молоде-зелене.
Куди спішити? Ще прийдуть
І успіхи, і злети.
Я нині вибираю Путь,
Бо я – дитя Планети.

Публікувати свої поетичні збірки почала вже в своє «надвечір’я». Її творчість – підсумок всього прожитого і пережитого, баченого і навіть до кінця не завершеного.

Я майстром слова не була ніколи,
Та все ж, слова лились з душі моєї,
Бо вічний учень я тієї школи,
Що є життям. Повік не вийду з неї.

Життя і Бог. Його благословення
Роздмухують в душі моїй горіння.
Той вогник щедро людям роздаю
І все, що суще на землі, люблю.

У віршах Зінаїди Дем’янівни відчувається справжня душа народної поетеси, яка зростала на ниві хліборобської культури. Вона вистраждала право не мовчати і бути почутою, відчула право порадити, застерегти майбутнє покоління від помилок минулого. Авторка пережила війну, голодомор, новітнє нищення сільського господарства. Вона знає всю правду про землю.

Поезія, мала проза, повісті, казки, життєві історії, навіть фантастика – це той контакт авторки з читачами, який відбувається на рівні душі та серця, це передача досвіду одного покоління іншому. Від природи чуйна і закохана в світ:

Я вчилася жити у трави,
У ластівок співати,
Училась плакати в дощу,
У сонечка – сіяти.
Училась праці у бджоли –
Була така потреба.
Всі вчителі мої були
Із степу, саду й неба.
Хотіла б ще й літати.
Не в літаку, а просто так,
Як жайвір, горлиця чи шпак.
Так де ж тих крил узяти?

«Про себе»

Зінаїда Грушко-КолінькоУвага до доброго і красивого, до болів і негараздів взята нею від роду-племені. Вона любить сільській побут і передала оте батьківське, родовідне почуття, дух покоління з любов’ю через образ старої груші, яка є провідницею роду, символом зв’язку між родами, пам’яттю. Голосом старої груші веде оповідь-життєпис про своє дитинство та юність, про свого діда та хату, про бабусину скриню, яка уособлює отой старожитній побут і нагадує, чиї ми діти, який генетичний код закладено в те покоління, що витримало світові війни, революцію, голодомор, руйнацію і зуміло відродитися з руїн. Проникливо пише авторка про своє дитинство у книзі «Спогади старої груші» в главах «Бабусина скриня», «Хата»:

«І хату, і двір, і сад пам’ятаю до найменших подробиць. І ту добру ауру, що оточувала мене в дитинстві і в юності. Звідти душа моя взяла все найкраще, на що здатна, і понесла по світах…».

«Найперше – сама скриня зсередини. Дошки з внутрішнього боку не фарбовані і такі гладенькі – навіть не віриться, що то дерево. Такі, як на іконах у святому кутку… І чим їх тільки тесали?... Все по порядку. Ось прискринок – це така шухлядка довгенька з кришкою. В ній лежали паспорти, фотографії, голки, нитки, якісь папери. А в самій скрині зберігалось те з одежі, що залишилося після голоду. Найперше юпка – верхня одежа (як свитка, тільки інакша, пошита руками). З гарного в квіточках ситцю верх, а низ із фланелі синьої, між ними тонкий шар вати. Оздоблення дуже оригінальне, як на теперішні часи. Горловина, рукава і низ – зубчиками з червоного сатину, а від талії до низу (трохи вище колін) дуже майстерно зроблені фандочки. Потім святошні спідниця і кофтина, недорогі ситцеві біленькі хустки. А ще два капори, предмети особливої цікавості. Один з білого батисту і гарного мережива, а другий темно-малинової парчі, оздоблений чорним мереживом. Під них бабуся заправляла косу, а зверху одягала хустку. …так одягались жінки тільки в Клевцеві…»

«[скриня] Гарна така зверху, мальована. На темно-синьому тлі – квіти і яблука. …Зверху віко (кришка) з фігурним карнизом.. А було сім кашемірових хусток – чорних, вишневих, синіх, зелених із яскравими трояндами, маками, ліліями. .. Спідниць було кілька вовняних і простих, а найкраща – трокова темно-зеленого кольору, празникова. Дві кожушанки – світла і коричнева. Чобітки. Але все це пішло на «барахолку», щоб врятувати сім’ю від голодної смерті в 33-му році».

***

«По всій довжині хати посередені клали сволок, гарно витесаний. Такі ж сволоки, але вже нетесані, клали на стіни по довжині, звязуючи їх із сохами. Впоперек на сволоки клали слижі з тесаних дошок 15–20 см товщиною. Проміжки між слижами перекладали снозиками (нетовстими обрізками з дерева), а вже поверх снозиків – знову глина із соломою. …А покрівлю дідусь зробив із глиняної черепиці, яка виготовлялась десь під Катеринославом. Потім бабуся мазала хату зокола і зсередини глиною з кінським кізяком. Після ще однієї такої мазки (вже тоншої), так званої шпаровки, стіни і стелю білили білою глиною з місцевої копальні. Горище теж змащували, але не білили. На ньому зберігалось усяке збіжжя з городу – квасоля, качани кукурудзи, на бантинах – вінки цибулі та часнику й таке інше. З сусіднього села привезли батюшку, щоб освятив оселю, і можна було входити в нову хату».

Зінаїда Дем’янівна – берегиня свого роду, з такою любов’ю і повагою до неньки, країни, свого народу може писати лише дочка землі, її плоть від плоті. Від природи чуйна і закохана в світ, вона ніколи не була байдужою спостерігачкою, тому її талант зміг породити такі вірші про матір, жінку-одиначку, просто людину. Тому й схиляється вона шанобливо в слові перед почуттям любові.

Свою землю розвивайте,
Тримайтеся хати,
Над колискою співайте,
Як над вами мати.

Тематика віршів авторки різноманітна. Зінаїда Демянівна знаходить теплі слова навіть тоді, коли пише про звичайну роботу на городі, коли бачить пташку, чи небо, чи метелика. Вона ніби зазирає в душу. Її твори хвилюють, не залишаючи нікого байдужими. Вони лікують і збагачують.

Через душу мою до землі, до небес
Виникають слова і пливуть, як ручай...
І якщо озветься на поклик тих слів
Хоч єдина душа, спрагла і промениста,
Значить, вогник для неї запалити зумів ти.
Хай він сяє, як перли в рядочку намиста...

А ось справжній гімн природі:

Яблуня-оркестр

Яблуня стала могутнім оркестром.
Музика дивна. Хто той маестро,
Що всі музики його розуміють?
Бджоли й птахи помилитись не сміють.
Птаство злітає з гілки на гілку,
Шпак між гіллям виграє на сопілку…

Зінаїда Грушко-КолінькоПоетеса не уявляє себе без краси природи. Просить сучасника не руйнувати її «майстерні» серед степу проти неба. Гармонія її душі в поєднанні людини з природою. Відчувається, як вона не хоче миритись із долею, з її негараздами, а хоче і буде долати все, що несе негативну силу подальшого життя. Її поетичне слово емоційне з авторським «я», небайдуже до всього, що її оточує.

Якби люди почастіш дивились
На ранкові неба кольори,
Бачили б, як ніч і день зустрілись,
І Благословення йде згори,
А які відтінки кольорові
Між землею й небом розцвіли!
Світ – для щастя, миру і любові,
Помолись і йди. Добро твори.

Сестринське чуття природи, тривога за спустошені землі, недбайливе хазяйнування на землі. Вона поспішає дати поради майбутньому поколінню, як любити землю:

Вже не реве Дніпро, бо скутий –
Праправнуки доклали рук.
Дух бунтівний його забутий,
Лиш стогону безсилий звук.

Великий Луг теж затопили,
Понищена козацька пам’ять,
Церкви і села, і могили –
Все під водою. Чим прославлять

Себе нащадки нерозумні?
Чи хоч розкаються коли
За справи грішні і бездумні,
Що ними скоєні були?

Ріку занапастили брудом,
Хворіє сивий наш Дніпро…
Коли ж ми лихо перебудем
І знищим в Україні зло?

Тарасе, словом поможи нам!
(Воно й тепер ще на порі)
Очистить душі й кров у жилах,
І воду в рідному Дніпрі.

***

Мою майстерню зруйнували,
Шматочок степу сплюндрували,
Скосили і перетоптали:
Хоч би вже з того користь мали!..
А я туди щодня колись ходила,
Слова збирала по квітках,
Складала і думки родила,
І знав мене там кожен птах.
І кожну бджілку я любила:
Тепер вони вже не летять,
Бо замість квітів їх могила,
Дерева шумно шелестять.
Як жаль мені. Невже так треба?
Хай би лишилось все як є –
Шматочок степу проти неба:
Було то щастячко моє!

В її віршах воістину дочірня любов до своєї країни, достойна людська гідність і людські страждання. «Вона не пише, а сльозами виводить свої слова», «все з глибини серця», – говорять про пані Зінаїду люди її села. «Поетеса від Бога, людина з великої літери, її слова з душі благословенні Богом», – так говорила про свою «літературну» колежанку Людмила Дем’яненко.

Неабияке місце у творчості поетеси посідає громадянська, патріотична лірика:

Мій степовий і роботящий рід
Шаную дуже й честь його не зраджу.
Який залишу після себе слід?
Оцінять земляки. Лиш зауважу:
Нам Землю рідну Бог заповідав,
Її найперше бережіть і славте,
І дякуйте за все, що він нам дав,
А Злагоду і Мир найвище ставте.

***

Не чіпайте моєї мови,
Хай вона розвивається й квітне,
Хай, як марево світанкове,
Вона впевнено йде до світла.

Її серце стривожене подіями на Сході України, болить, з під пера Зінаїди Дем’янівни вийшла книга, в якій зібрано розповіді волонтерів про їхні поїздки на Донбас, про те, як наші воїни боронять східні рубежі країни. Вона присвячує їм вірші:

Вистрілив у простір,
А попав у серце.
Вистрілив у ворога,
А попав у брата.
Зупинись, одумайся,
Бо прокляне мати.

Героям Майдану присвячені ці рядки:

Господи, дай силу нашим внукам
Вистоять, зміцнити у борні.
І Майдану мови мирним звуком
Бути вірними й сказати «Ні
Зраді інтересів України!»
Молодим видніший вірний шлях.
Хай розбрат між нас навіки згине
І пощезне на семи вітрах!

Зінаїда Дем’янівна Грушко-Колінько, йдучи по життю, шукаючи в собі гармонію, бачить своє призначення в тому, щоб:

Долаючи незміряну дорогу,
Каміння розкидала – не злічить.
Тепер щодня молиться щиро Богу,
Щоб сили дав зібрать його й зложить
І вибудувать з нього неприступну
Фортецю проти зради, бід і зла,
Щоб в землю нашу древню й самобутню,
Щоденно Божа благодать текла.

Поезії Грушко-Колінько прагнуть не порушувати гармонії Людини і Природи, щоб не призвести нашу Землю до непоправного прокляття у Всесвіті. Авторка закликає:                                                        

Люди, стрепеніться!
Осінні дні вже добігають
Такі короткі та сумні.
Граки на сніг у небі грають,
Не світить сонечко мені.
В селі розруха, безробіття
І, наче бал під час чуми,
Пиятика, зло й безпросвіття
Посіялись межи людьми.
Мруть і калічаться, а часом
Малих ще діток сиротять.
А зло танцює з вихилясом,
Аж іскри з п’яних віч летять.
І сквернослів’я скрізь гуляє
Та безсоромність процвіта,
У юні душі поціляє
Гидота сатанинська та.
Ой, схаменіться, добрі люди,
І захистіться від чуми.
Не зчуєтесь, як пізно буде,
Бо вже й зима за ворітьми.

Досягти гармонії можна тільки у вселюбові, говорить поетка:

Засіваймо землю – щось та вродить.
Збережімо душі від багна,
Бо лиха біда навколо ходить,
Але в світі правдонька одна.

Правда – Жінка, через те й страждає,
Бо така вже доля всіх жінок.
Але й радості без них немає,
І для щастя ще настане строк.

Якщо щедро обробити землю,
То не кукіль вродить, а зерно.
Я зерно з соломи відокремлю
І заграє золотом воно.

В наших душах все перемішалось,
Зло й добро, неправди й правди суть.
Боже, поможи, щоб не зламалось
В душах те, без чого нам не буть.

Вона любить життя, а воно її. Цілюще світло сокровенного життя відчувається у рядках:

...Я іноді розвеснена буваю,
Радію чом – не знаю і сама,
І пісню, ще, буває, заспіваю,
А п’яти припікає вже зима...

***

І слово – це теж стихія,
Є слово рвучке, як вітер,
А є, як землі надійність,
Воно і сльозу осушить...
Життєва дорога вистелена словами,
Щоб був зв'язок поміж нами.

 

Створено: 10.12.2020
Редакція від 14.12.2020
Світлана Сухіна
Бібліографія:

Сестра моя осінь: поезії.– Дніпропетровськ: Пороги, 1992.– 38 с.
Через душу мою: поезії.– Дніпропетровськ: Пороги, 1996.– 106 с.
Моє надвечір'я.– Дніпропетровськ: Гамалія, 1998.– 55 с.
Я проростаю в повітря весняне...: вірші. Проза.– Дніпропетровськ: Гамалія 2003.– 143 с.
Збирати каміння час: вірші.– Дніпропетровськ: Гамалія, 2007.– 136 с.
Спогади старої груші: проза.– Дніпропетровськ: Гамалія, 2007.– 76 с.
Від неба, від землі, від серця.– Дніпропетровськ: Гамалія, 2010.– 178 с.
Вибране: поезії.– Дніпропетровськ: Ліра, 2013.– 492 с.
Читанка для школярів: вірші. Оповідання. Казки.– Дніпропетровськ: Ліра, 2013.– 144 с.
Степе мій...: проза.– Дніпропетровськ: Ліра, 2014.– 283 с.
Підкорить Донбас не вийде!– Дніпропетровськ: Ліра, 2015.– 46 с.
Про всіх і все з любов'ю: поезія та проза.– Дніпропетровськ: Ліра, 2016.– 230 с.
Волонтерські будні: дорожні сповіді-оповіді.– Дніпро: Ліра, 2017.– 89 с.
Сурсько-Михайлівка: від витоків до сьогодення.– Дніпро: Ліра, 2017.– 124 с.
Повість про побратимів.– Дніпро: Ліра, 2018.– 133 с.
Повернення: роман. Трохи віршів про життя: поезії.– Дніпро: Ліра, 2019.– 192 с.
Хто ти, рослинко, як тебе звати?– К.: Зелений пес, 2019.– 64 с.
Словами вистелю дорогу.– Дніпро: Ліра, 2020.– 198 с.
***
Громадська Є. «Я земна, я така земна» // Зоря.– 2002.– 9 лют.
Ковалева И.С. Творчество - ее душа // Крила.– 2006.– №3.– С. 16.