Наталія Колісник. Відсвітлення долі

Колісник Наталія Станіславівна

Україна, Дніпропетровська область

  • 15 квітня 1972 |
  • Місце народження: м. Новоказалінськ, Казахстан |
  • Доцент кафедри внутрішньої медицини і фтизіатрії Дніпропетровської медичної академії, завідувачка кафедри (2014–2019)

У неї міра відповідальності поєднана із професіоналізмом, котрі, як лакмус проявляють медичне середовище, його професійну та людську якість.

У нашому житті доволі часто справжнє трапляється всупереч. Немов доля доводить, що вона є.  І, коли сприймаєш це, як данність, тоді життя дає тобі вдячне відсвітлення і немов осяває знутри світом откровення: «Все недарма».  

Змалечку вона зовсім не мріяла та не прагнула бути лікарем. Хоча по жіночій лінії всі передумови та запити для цього були: бабуся Наталя Григорівна акушерка, мати Галина Яківна Полянська – фахова хірургічна медсестра. Наталочка ж відверто лікувати ляльок не поспішала, ремонтувала, так, і розбирала машинки. Батько Станіслав Олександрович працював машиністом вантажних, а згодом – пасажирських поїздів. З цікавістю займалась донька фізикою та хімією, перемагаючи на Олімпіадах різних рівнів. Вабила робототехніка і мотивувала нестримне бажання вступати на фізико-технічний факультет. Дослідження з цієї теми надсилала вона до ДНУ та МГУ, дістала гідні відгуки, результати, оцінки, займалась за спецпрограмами. Музика ще була присутня у її житті – творчою натхненною ниточкою, необхідним диханням.

Народилась вона у серці Казахстану – Новоказалінську Кизилординської області. У родині була старшою, молодші на три роки брат та сестра – двійнята. Наталія безмірно вдячна батькам за те, що сім`я завжди була дружною, і взаємну повагу та любов у родинному вогнищі й досі збережено.

Сестра Оксана зараз мешкає у Дніпрі, працює завідуючою виробничої лабораторії «Інтер Керама», брат Олександр у Пологах Запорізької області займається комп`ютерним забезпеченням компаній з бухгалтерського обліку. У дитинстві захоплювався шахами, переможець відповідних турнірів в області, Україні, у малій Академій з програмування. Ці невеличкі, але для певного віку – значущі перемоги Наталії та її близьких сповнювали життя змістом. Були своєрідною репетицією входження до життя дорослого.

В якийсь момент мати стала просити та наполягати на лікарському фахові старшої доньки. Галина Яківна рано залишилася без матусі, інтернат, мачуха, яка ставилася до неї погано. Дівчинка повинна була отримувати середню-спеціальну освіту та йти працювати, хоча вчилась у школі теж дуже добре і мала вступати до ВИШу. У школі зналась на математиці та фізиці, писала роботи до МГУ. Після закінчення медичного училища працювала у хірургічному відділенні Новоказалінської (Казахстан) лікарні, куди потрапила за розподілом. Потім з`явилися сім’я, діти, отже планам щодо вищої освіти та фаху лікаря не судилося здійснитися. Свої надії матуся покладала саме на Наталію.

Старшенька стала готуватись на «лікувальний» факультет, фізика була профілюючою. Але несподівано перший іспит з цього предмету, склала на «4» і далі не пройшла. Кмітливу дівчинку помітила ректорка Дніпропетровського медичного інституту, докторка медичних наук, професорка, член-кореспондент Національної академії наук України і член-кореспондент Національної академії медичних наук України Людмила Усенко-Новицька пропонувала перейти на педіатричний факультет, але абітурієнтка  відмовилась. 

Згодом  педіатрія повернеться до її життя неодноразово, і Наталія Станіславівна вважає, що кращих пацієнтів, ніж малеча, у світі не існує. Після невдалого вступу вона категорично відмовлялась ще раз спробувати вступати до медичного інституту, але матуся наполягала. Саме завдяки її волі, Наталія не зупинилася, а бажалося… бажалося бути педагогом або працювати в економічній сфері, й до відповідних ВИШів пропонували їй вступити без іспитів. 

Але ж справжнє, нагадаю, трапляється всупереч. 

Стати студенткою медичного вона намагатиметься три роки поспіль, постійно відмовляючись  від педіатричного факультету. «Я зараз заздрю студентам, які здають ЗНО, отримають високі бали, справжню оцінку знань та проходять на престижні факультети та спеціальності незалежно від зовнішніх факторів. – Каже Колісник. – В мене такої можливості не було, батьки прості, ані зв’язків, ані можливостей. У 1991 році я вступила до Вітебського державного медичного інституту на лікувальний факультет за спеціальністю «лікарська справа». Навчання у Вітебську залишило на все життя у пам’яті найбільші трепетні спогади. Неймовірно красиве місто, чудовий ВНЗ, країна, любов до якої назавжди у серці… У Вітебську я навчалася всього два роки. Вчилася на відмінно, та після першого курсу вийшла заміж. Наприкінці другого народилася донька, було прийняте рішення повернутися до України, де мешкав чоловік. Перевелася до Запорізького державного медичного університету, який закінчила на відмінно, потім і магістратуру із такою ж оцінкою.  Значна частина моєї медичної та педагогічної діяльності  була пов’язана саме з цим навчальним закладом, який є одним із найпотужніших вищих медичних навчальних закладів України»

«Коли навчалася, – продовжує Наталія Станіславівна, – мала якісну сестринську практику. До того ж мати змалечку навчила робити всі первинні маніпуляції – внутрішньовенні, внутрішньом’язові. Після четвертого курсу була лікувальна субординатура, що лишила в мене стійке усвідомлення, що я й дійсно хочу бути лікарем. Мені подобалось вчитися, я насолоджувалась процесом.

У Вітебському медичному інституті є унікальні анатомічні музеї, великі можливості осягати спеціальність, постійно хотілося вдосконалюватись. Обожнювала фундаментальні дисципліни, перш за все, біохімію, відвідувала науковий гурток. Під час навчання у Запоріжжі на четвертому курсі записалася до хірургічного гуртка. Вмотивували до хірургії навчання на попередніх курсах топографічної анатомії, загальної хірургії. Стали вивчати, як тримати гачки, робити загальні вузли при накладанні швів, бувала на операціях, все було цікаво. Під час літньої практики хотілося лишитися саме у хірургії, викладачі бачили, що є знання й потенціал.

Була в мене й ще одна «фішка» – любов до кардіології. Під час субординатури мені довіряли «читати» кардіограми, завдяки добрим знанням та навичкам з пропедевтики внутрішньої медицини виявляла зміни при аускультації у серці, розшифруванні електрокардіограм, націлювала хірургів на певні проблеми пацієнтів. Нерідко підтверджувалась серцева патологія, отже виділяли мене і в цьому напряму». 

– Як же виникла фтизіатрія, коли з одного боку хірургія, а з іншого – кардіологія?

– У Казахстані, де я народилась, туберкульоз був розповсюдженою хворобою. Сусідські родини мали десятеро та більше дітей, спозарання я бігала пити чай у двір до сусідів, де більшість дітей зі шмарклями та інфіковані паличкою Коха, оскільки батьки хворіли на туберкульоз. Взагалі, у тій місцевості палав не лише туберкульоз, то була й область епідеміологічної зони лепри (можливо, більшість читачів знають це захворювання як проказу). До речі, збудники лепри і туберкульозу належать до одного сімейства. Мама дивувалась, як я лишилася здоровою.

На другому курсі перевелася я на щойно організований перший медичний факультет Запорізького державного медичного університету. Там уже тоді замислювались щодо сімейних лікарів. Отримала наполегливу рекомендацію від декана вступити до магістратури на кафедру факультетської педіатрії. Отже, знову педіатрія.  Пропозиція, як і раніше, була для мене неприйнятною, педіатром себе ніколи не відчувала, навчалася опановувати саме дорослі хвороби. Але, напевно, у цей момент так було потрібно: маленька донька часто та тяжко хворіла застудними інфекціями. Значний час перебувала на лікарняному, тому магістратура далася важко. До того ж, спочатку я сподівалась осягати фах ЛОР-лікаря, як відмінниця, щоб робити не порожнинні  операції, а дещо більш філігранне та ювелірне. Але в той рік всі вакансії, що виділяв міський департамент охорони здоров’я, були зайняті. Отже, педіатрія, без варіантів.  

У той же час у Запоріжжі зорганізувався новий протитуберкульозний диспансер, чесно, навіть подумати не могла, і для родини це була повна неприємна несподіванка… Як людина із червоним дипломом і раптом – фтизіатрія. Мені запропонували вакансію дільничного лікаря-фтизіатра, на яку я погодилась. Впевнена, кожна спеціальність має свої принади, родзинку, і ти можеш у цьому бути найкращим.

Я намагалася не зациклюватись лише на одному напрямку. Був випадок, коли, працюючи у міському диспансері, отримала подяку за своєчасно діагностований випадок інфаркту по задній стінці, складної форми локалізації у жінки похилого віку. Її з болями в епігастральній зоні живота протягом декількох днів привезли до лікарні швидкої допомоги, потім, побачивши запалення у легені, подібне туберкульозним змінам, скерували до тубдиспансеру, не зробивши ні електрокардіограми, ні аналізів крові. Нікого нічого не цікавило, окрім запалення у легенях, хоча скаржилася вона на інше. Це ще й питання стигматизації щодо хворих на туберкульоз навіть серед наших колег іншого фаху. Отже, при детальному опитуванні хворої, зборі скарг я запідозрила інфаркт, який і був підтверджений на кардіограмі. Негайно призначено знеболюючі засоби, викликана кардіологічна бригада, яка теж підтвердила інфаркт з локалізацією по задній стінці. Жінку було скеровано до спеціалізованого кардіологічного закладу, призначено відповідне лікування, тим самим, життя було врятовано. 

Мене завжди цікавили різні напрямки терапії. Невдовзі запросили на навчання в очній аспірантурі на кафедрі фтизіатрії та пульмонології Запорізького державного медичного університету. Після закінчення захистила дисертаційну роботу на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук. З 2005-го почала працювати викладачем (асистентом) на вище зазначеній кафедрі, з 2008-го – отримала посаду доцента кафедри, у 2011-му – наукове звання доцента кафедри. У 2014-му – очолила кафедру фтизіатрії Дніпропетровської медичної академії, а з вересня 2019-го по теперішній час працюю доцентом кафедри внутрішньої медицини і фтизіатрії.

– Туберкульоз – дійсно хвороба віків?

– Гадаю, на жаль, він буде супроводжувати людство всю його історію. Актуальності не втрачає, хворіють люди незалежно від статусу та комфорту життя. Шлях зараження – повітряно-крапельний і проблеми з недовиявленням лишаються. Паличка Коха не прощає байдужості, вона може затаїтися на якийсь час, та, як стиснута пружина, завжди готова нагадати про себе. Зараз ми говоримо про епідемію лікарсько-стійких форм цієї недуги, тобто мова не про кількість, а про якісні зміни або не якість хвороби, коли вона не здатна сприймати ліки. 

Пізня діагностика нових випадків, неефективна робота в осередках туберкульозної інфекції, несвоєчасне охоплення обстеженням осіб, які перебували у контакті з хворими на туберкульоз (взагалі, відсутність профілактично-епідеміологічної роботи, як це було у всі попередні роки до руйнування санітарно-епідеміологічної служби), інфікування резистентними штамами, мутації, неконтрольоване лікування… Можу сміло сказати, що в Україні інфіковано близько 80–90% населення, хоча широкомасштабні обстеження щодо інфікування населення у нашій країні давно не проводились. Організм мудрий, і природа знаходить «баланс» у взаємовідносинах поміж мікобактерією та макрорганізмом. Паличка Коха доволі довго перебуває у прихованому стані в організмі без клінічних проявів захворювання, не змінюючи самопочуття людини. Очікує. Але ж коли трапляється повторна інфекція, або постійне перебування у контакті з хворим на туберкульоз, ослаблення захисних функції організму внаслідок різних хвороб, прийому ліків – факторів ризику багато, тоді ця «дивовижна» бактерія, як царівна-жаба, дочекавшись свого часу,  постає у всій «красі».

– Ви пам`ятаєте той момент, коли сказали собі: «Так, я недарма займаюсь цією справою, це – моє…» 

– Коли самостійно почала працювати лікарем та прийшла саме до фтизіатрії. У той же час, були моменти, коли відчувала себе розгубленою, хотілося більш динамічної роботи. Мене не влаштовувала поліклінічна праця, хоча там теж є певні цікаві моменти. Велику роль у її сприйнятті зіграло спілкування із пацієнтами, психологічні моменти спостерігання та висновки, можливість багато чого підмічати та аналізувати. Коли завершено курс лікування й ти розібрався у ситуації. Особливо, це стосується часу, коли я стала працювати у дитячій фтизіатрії, куди згодом повернулась. Для чого пройшла повноцінне навчання, отримавши спеціалізацію на чудовій, єдиній в Україні кафедрі дитячої фтизіатрії у Харківській медичній академії післядипломної освіти лікарів. Зауважу, що у випадках дитячого туберкульозу більшої радості від перемоги над хворобою, напевно, не відчувала. Я зрозуміла, що це моє покликання бути лікарем. У фтизіатрії нерідко зштовхуєшся з клінічними випадками, що потребують проведення ретельної диференціальної діагностики, і мені це подобається. Лікування змінюється, трансформується, але справжня радість – вірно встановлений діагноз, коли всі кажуть протилежне, а ти маєш свою точку зору та  пацієнт тобі довіряє.

– Від довіри залежить результат. 

– Я завжди перфекціоністка, самокритична, нерідко незадоволена собою через різні причини. Але, роблю все можливе, щоб передбачити. В мене не буває вимкненого телефону. Так, я можу сказати, що зараз зайнята, але обов`язково перетелефоную. Я не відсторонююсь від пацієнтів, доступна  цілодобово.

– Медики кажуть, що всі пацієнти особливі. Ваші які?

– З урахуванням спеціалізації, тим більше. Почнемо з того, що лікування нашої хвороби не дає швидких результатів, і це навчило мене більшому терпінню, витримці. Багато хто при звістці про діагноз отримує глибоку психологічну травму, дехто боїться її повернення. Рецидиви й дійсно трапляються у тих, хто себе психологічно пригнічує. Для мене однозначно немає більшого щастя, коли людина одужала. Коли отримуєш позитивну динаміку аналізів, рентген та КТ-контролю. Коли ти своєчасно діагностував туберкульоз або, навпаки, виключив його та підтвердив інше, і не помилився. Диференціальна діагностика туберкульозу, особливо форм без бактеріовиділення, дуже важлива, шлях встановлення вірного діагнозу буває довгим, потрібно приєднувати спеціалістів різного профілю. Гадаю, що по тому, наскільки ретельно доводиться вивчати інформацію про анамнез захворювання, життя, проводити епідеміологічний пошук, у мені «помер» слідчий. Головне – знайти причину. Звісно є й чуття, але трапляється, що підводить. Бувають випадки складні, але намагаємось докопатися до істини. Шляхом комплексного обстеження «роздобути» мікобактерію, довести природу захворювання. Особливість ведення хворих на цю недугу полягає в тому, що ти із пацієнтом проводиш не один рік. Це зараз людина одужала і через два роки її знімають з обліку, раніше років десять спостерігали на диспансерному обліку, вкрай низьким був відсоток рецидивів туберкульозу, оскільки ми досягали стійкої ремісії, проводили профілактичне лікування хворим, що вилікувались, регулярно обстежували. 

В попередні роки вкрай негативним показником роботи лікаря-фтизіатра були випадки рецидиву туберкульозу, тобто повторного захворювання у людини, яка вже перехворіла та вилікувалась від туберкульозу. Коли я працювала над кандидатською дисертацією, мені було складно знайти хворих з рецидивами у своїй практиці, настільки добре було поставлено профілактичну роботу з своєчасного обстеження, превентивного лікування серед тих, хто перехворів. Ми бачили справжній ефект. 

Пацієнтка з тобою радиться, коли планувати вагітність, коли заводити родину. Виникає справжня співпричетність, людина стає тобі другом. І для мене найближчі та найкращі друзі у Дніпрі та в Запоріжжі – мої пацієнти. Я не можу сказати, що хтось комусь нав`язувався, звичайно – ні. Бувають, що стосункам передують найскладніші випадки, коли ти зміг оцей клубочок розплутати.

– Ви чомусь навчаєтесь у своїх пацієнтів? 

– Так, у професійному плані, у тому числі. 

Маю приклади чудових пар, справжніх стосунків, підтримки одне одного, впевненості, що впораються, і все буде добре. Я, як і будь-яка людина, теж боюся різних хвороб, й не приховую цього. І, коли бачу, що мій пацієнт окрім туберкульозу має інші тяжкі захворювання, наприклад, онкологічні хвороби, вимушений проводити хіміотерапію, має ускладнення, побічні реакції, але лишається непереможним оптимістом – це настільки заряджає тебе енергією, додає віри в успіх справи. У такі хвилини  ти глибоко розумієш, що не маєш права на сумніви, тим більше, впадати у відчай. Ти віриш разом з хворим ще більше, і ця спільна віра допомагає в одужанні. Пацієнти в мене терплячі, є й похилого віку під вісімдесят: «Я так хочу жити, допоможіть!» – кажуть. Коли чую такі речі, сказані з великою любов`ю та жагою, це додає неймовірної впевненості у прагненні допомагати. Я розумію, що є люди з чималими проблемами та труднощами, але вони не скаржаться та не скиглять. 

Життя та здоров`я  пацієнтів понад усе. Це усвідомлення на рівні підкірці потрапляє до серця разом із клятвою Гіппократа. Якщо мова про лікарів справжніх. Позначених, як Наталія Станіславівна, наполегливістю долі. В них міра відповідальності поєднана із професіоналізмом. Котрі, як лакмус проявляють медичне середовище, його професійну та людську якість.

– Ви мали авторитетів у професії?

– Авторитети в мене є, починаючи з мого першого протитуберкульозного диспансеру, завідувачка з поліклінічної роботи, Світлана Серафимівна Пенькова, яка навчила мене якісній профілактичній, організаційній роботі. Прикладом яскравого та неординарного клінічного мислення, глибоких знань із фтизіатрії, розуміння у диференційній діагностиці були і залишаються для мене доцент кафедри фтизіатрії і пульмонології Запорізького державного медичного університету Олександр Костянтинович Герман і професор кафедри фтизіатрії та пульмонології Запорізької медичної академії післядипломної освіти Олег Григорович Спесивцев, які, на жаль, нині покійні. З гордістю можу сказати, що слухала доповіді та спілкувалася з академіком, корифеєм фтизіатрії Михайлом Ізраїлевичем Перельманом. У складних клінічних ситуаціях я вдячна за підтримку та поради моєму керівникові, завідувачці відділенням дитячої фтизіатрії, професорці Ользі Іванівні Білогорцевій, яка завжди мужньо та стійко відстоювала ключові компоненти профілактичної, лікувальної роботи дитячої фтизіатричної служби. У випадках, коли сумніваюсь, де є потреба іншої думки, мені не соромно звернутися за порадою до більш досвідчених колег, я підтримую тісні стосунки з фтизіатрами з різних регіонів, перш за все, Запорізької області, спілкуємся, радимося з приводу того чи іншого складного випадку туберкульозу. 

–   Є в Вас якісь «нірки», окрім роботи?

– Останні роки, особливо у Дніпрі, робота забирає фактично весь час. Підживлююсь, перш за все, найулюбленішим  племінником, при народженні якого я була присутня під час пологів. Я першою взяла його до рук, і всі колискові, майже всі вихідні – разом. Коли мені погано, я їду до нього. Він мене обожнює, цілує, обіймає, говорить лагідні слова: «Тітонько моя, люба !». І світ посміхається. 

Полюбляю подорожі, природу, в цьому році їх, звісно,  менше. А раніше – Західна Україна, Хмельницька, Чернігівська області, Харків, Запоріжжя, Київ, Чернівці, Львів… Обожнюю Крим та Хортицю. Можу подорожувати сама або ж із друзями. Кожного року ми підіймались на якусь більшу чи меншу вершину. Захоплююсь рукоділлям, вишивкою, є вірним фанатом футбольного клубу «Динамо», української збірної, граю у настільний теніс. Взагалі, спорт був завжди присутнім у моєму житті ще з перших шкільних років. Справжнім святом і гарною традицією в нашій медичній академії є щорічні зимові змагання серед викладацького складу. Неперевершені емоції, вболівання, дружня атмосфера, спілкування з колегами поза навчальним процесом, чудова спартакіада!

– Щастя позначається вербально? Якщо – так, якими словами?

– Гадаю, що на кожному етапі життя щастя особливе та по-різному відчувається. Зараз для мене щастя в одному, і про це я не можу говорити без сліз, це моя донька Ганночка та моє янголятко, онучок Георгій. Мова про велику частину серця, про те, що змушує мене у складних життєвих і людських умовах не зупинятись, не опускати руки, перебувати у стані шляху. Онук хворіє, і коли я бачу та чую його нові рухи, звуки – розумію заради чого живу. 

Донька – особистість креативна, закінчила консерваторію, належить музиці, пише вірші.

– Вона втілює Ваші нереалізовані творчі мрії?

– Так, я теж хотіла бути музикантом, закінчила школу, чудово граю. Коли поруч із інструментом, завжди тремтливі відчуття, завжди  сідаю до нього. Можливості такої та часу зараз все менше й менше.  

Напевно, все ж таки, музика не моє покликання. Подруга є викладачем у Львові, ми разом вступали до музичної школи. Але для мене все ж більше слухати та насолоджуватись, аніж грати. Моя сестра, брат теж навчались у музичній школі. Звісно, це було нелегко для батьків, жили ми нужденно. Знайомі дивувалися, що нам всім дали таку можливість. До речі, саме заняття музикою дозволили Олександрові вилікуватись від заїкання. Гармонійний лікувальний ефект нотного стану підтверджено неодноразово. Донька готувалась до конкурсу, коли в неї виявили міокардит, госпіталізували, не дозволяли навантаження. Забирала її дому, запрошувала викладача і, коли вона грала, а їй чіпляли цілодобовий апарат моніторингу серця, найкращий ритм та тони серця були саме під час занять. І посіла вона тоді на конкурсі перше місце. 

 – Ви друзі із донькою?

– Свого часу з нею були пов`язані певні засмучення, непорозуміння. Вона в мене неформатна. Такі люди мають особливе світосприйняття, в них відсутній раціоналізм, їхній всесвіт інакший. Зараз ми близькі не лише на рівні родинному, а й так, на рівні подруг. Я вже авторитет для неї і як фахівець. Вона й раніше розуміла, що я добрий лікар, але ж коли це стосувалось її здоров`я, завжди у відповідь лунало: «Я сама!». Зараз прислухається. 

І це теж щастя. І, звісно, онук, наша рання пташечка. Дякую Богові та всім причетним лікарям, що донька жива. Вона працює, не покладаючи рук, щоб мінімізувати наслідки для нашої дитинки, що трапилися під час народження. Складний шлях на все життя. Для мене радість і щастя ці маленькі рухи у позитивному напрямі. Коли він мені посміхається в екран телефону – це неймовірні відчуття. Коли чую, що він капризує, що в нього 36,9 – це мене вибиває, я залежна від його посмішки. До речі… мій онучок – мій похресник, я хрестила його у реанімації перинатального центру.

Мій племінник і онук позначають мій душевний стан, його комфорт, радість, моя душа лікується від них. Можливо є й інші речі,  але для мене саме це зараз домінанта. 

***

Є в родині Наталії Станіславівні історія з серії «Чекай на мене…». Яка знову підтверджує отой ланцюжок невипадковостей, позначених, як на її власній долі, так і  на долях близьких.

Матусину тітоньку було вивезено до Німеччини у 1941-му, де перебувала вона у таборі та після чого загубилася. Знайти рідну сестру сердечно просив дідусь – у ті часи капітан міліції. Пошук її у радянські роки за обставин такої посади, як це не здається нелогічним, був неможливий. Згодом шукали рідні саме Галину. Власне, мати Наталі Станіславівни названа на її честь. Як з`ясувалося пізніше, тітонька в офіційних документах була записана як Ганна. З часом дізналися інші подробиці. Тітонька у німецькому таборі працювала в кухні, інші ж подружки-односельчанки – на заводі, де умови праці та годування були гіршими. Вона приносила з їдальні для них їжу. Ганна сподобалась одному бельгійцю, який, прагнучи взаємності, став шантажувати, що викриє її. Для німців вчинок дівчини щодо їжі був і дійсно смерті подібний. 

Коли все наближалося до перемоги, та зайшли війська визволителів, силою, як кажуть свідки, до яких їздили у Запорізьку область, тітоньку вивезли до Бельгії. Із бельгійцем вона швидко розлучилася, мешкала у Будинку для самотніх жінок. Дуже любила фотографувати, працювала у відповідній студії. У 1959-му році саме тут познайомилася зі своїм другим чоловіком – Генрі. Все, що мала відчути щаслива жінка з новим обранцем, Ганна відчула.

За десятки років пошуків неодноразово зверталась родина Наталії Станіславівни до різних організацій, але відповідали, що архів знищений, і вдіяти нічого не можуть. Допоміг один із пацієнтів матусі у 2008-му через Асоціацію дітей, чиї батьки були вивезені до Німеччини. В 2010 році з`явилися перші новини. На той час дідуся, інших сестер, братів вже давно не було на світі. Галина-Ганна теж не дожила до моменту зустрічі та з’єднання родини. Про все розповів її другий чоловік – Генрі. Й про те, як дружина сумувала за батьками, страждала за Батьківщиною теж. Походження Ганни було таємницею для її сина, лише чоловік знав правду, але клятвено зберігав цю інформацію. Розказати правду, поділитись із сином подробицями зі свого життя мати змогла лише, коли впала Берлінська стіна. Страх пережитого оселився глибоко. Онука Ганна назвала, як звали власного батька – Семеном. Сина – Олександром, особливим для її козацького родоводу ім`ям. До речі, брат Наталії – теж має ім`я у перекладі з грецької – «захисник».  

«Згодом я приїздила до Брюсселя, – згадує Наталія Станіславівна. – Ми й досі підтримуємо  теплий зв’язок із сином Ганни, Олександром, його родиною. Особливі емоції для всіх, коли вони  приїздили до Запорізької області, саме у те село, ту хатинку, де жила до 16 років його мама Ганна, відвідування кладовища, де захоронено дідуся Семена та бабцю Олександру. Генрі взаємно та щиро кохав тітоньку, розумів її життя, прожили вони щасливо. Помер він у 2015-му.  

 До речі, народилася вона, не, як ми вважали 12 липня, а 5-го… Моя донька з`явилася на світ у той же день роки потому і назвала я її Ганною, тоді ще не знаючи всіх подробиць цієї дивовижної родинної історії…». 

Фото з родинного архіву Наталії Колісник 

Створено: 16.12.2020
Редакція від 18.12.2020
Олена Ємельянова