Найстарший поет України Микола Миколаєнко: «Закохано дивлюсь на світ...»

Миколаєнко Микола Антонович

  • 5 грудня 1919 |
  • Місце народження: с. Мар’янівка Криворізького району Дніпропетровської області |
  • поет, прозаїк, драматург, публіцист-документаліст, ветеран війни

Поетичний феномен найстаршого поета України Миколи Миколаєнка.

5 грудня 2017 року виповнилося 98 років найстарішому поетові, мабуть, не тільки Придніпров’я, але й усієї України – Миколі Миколаєнку. Не зважаючи на, здається, солідний вік, Микола Антонович не спочиває на лаврах, а веде активну літературну діяльність і наполегливо працює, радуючи своїх прихильників новими поетичними знахідками. Щоб якнайдетальніше вивчити цей поетичний феномен, звернулася до пана Миколи з проханням відповісти на декілька питань.

– Миколо Антоновичу, Ви – автор 5 повістей, двох п’єс, 38 збірок поезій і збірки оповідань «Ксана»... Але найперше презентуєте себе як поета. Скільки всього, хоча б приблизно, віршів у Вашому творчому доробку?

– Так, поезія для мене найдорожча. І віршів у мене, десь, мабуть, півтори-дві тисячі. Але справа не у кількості. Я хотів би бути автором бодай однієї пісні, такої, щоб вона загриміла, як от: «Ой, степом, степом...» Миколи Негоди, «Два кольори» Дмитра Павличка, «Чорнобривці» Миколи Сингаївського або «У долині туман» Василя Діденка... Такі вірші живуть у народній пам’яті віками.

– А чи пам’ятаєте свій перший вірш? І коли він був написаний?

– Перший мій віршик був надрукований у газеті «Піонер» 1 вересня 1934 року. Але справжня проба пера – поезія «Дівчині» – присвячений красуні-однокласниці – вийшла друком у газеті «Червоний гірник» у березні 1937 року. За цю публікацію був нагороджений за перемогу у Всеукраїнському конкурсі на кращий літературний твір серед школярів екскурсією по Радянському Союзу. Спогади про побачене й почуте (адже під час екскурсії ми, юні літератори, зустрічалися з відомими письменниками й митцями, відвідували оперні вистави й концерти у Києві, Дніпропетровську, Ленінграді...) не полишають мене й досі.

– Ви завжди захоплювались творчістю Бориса Романицького і Василя Яременка, видатних акторів театру імені М. Заньковецької, у якому підробляли за часів голодного студентства. Як вплинули на Вашу творчість діяльність одного з провідних театрів 20–40-х років ХХ століття театру та особисті знайомства з його провідними акторами? 

– При всьому захопленні театром я, молодий студент, все одно більше мріяв не про сцену, а про літературну діяльність. Відвідуючи не тільки вистави, а й репетиції, черпнув від великого режисера й актора – Бориса Романицького – не тільки вміння читати поезії, але й відчув усе багатство мовної палітри, таку собі вишуканість та інтелігентність.

– У своїй автобіографії пишете, що в 1946 році Ваші «Вірші солдата з Кривого Рогу» були надруковані турботами Максима Тадейовича Рильського. Вам довелося особисто з ним спілкуватися? 

– Ні, все було так. Коли закінчилася війна, то зібрав я вірші, написані під час 1941–1945 років і відправив листом до Максима Тадейовича. Відповіді не отримав і вже ні на що не сподівався. Ось уже й демобілізувався, їду собі у потязі, аж бачу: газети й журнали по вагонах носять. Я й набрав українських видань. Відкриваю часопис «Україна» і бачу рубрику: «Вірші солдата з Кривого Рогу» (це я так підписався у листі до Максима Тадейовича). І там усі ті вірші, котрі поетові надсилав, надруковані. Але ж я додому поспішав, то подякував Рильському вже потім, коли був прийнятий до письменницької спілки.

Бачив його на з’їздах письменників, куди обирався делегатом. Максим Тадейович дуже схильно, я б сказав, по-батьківськи, до мене ставився. Коли я вперше до нього підійшов, щоб подякувати за надруковані вірші, він запитав: «Ви побачили, що я нічого Вам не виправив?» Бачте, яка делікатність у редагуванні. Питався: «Ви ким працюєте?». «Вчителюю» – відповідаю... А він: «Вчительство пошкодить Вашій творчості». І дійсно. Шкодило! Робота, колеги, повсякчасна зайнятість... Ось пішов на пенсію, думав, попрацюю. Аж тепер сил не вистачає...

А ще Максим Тадейович заповідав: «Маємо піднімати Україну». Я й досі пам’ятаю цей наказ і намагаюся – як вмію – його виконувати.

– Тобто, можна стверджувати, що хтось із поетів став для Вас авторитетом / прикладом у письменстві?

– Кожен впливав на мене по-своєму. Бо з дитинства був таким собі  «бібліотечним» хлопцем, багато читав. Найбільше ж полонили поезії Максима Рильського, Володимира Сосюри, Євгена Плужника, Сергія Єсеніна, Михайла Свєтлова, Володимира Маяковського, сонети Миколи Зерова...

–У чому, на Ваш погляд, головний секрет Вашого поетичного натхнення?

– Закохано дивитися на світ. (читає) «Душа ж моя – не старомодна, // люблю розкованих дівчат, // новини слухаю сьогодні, // і в Інтернеті маю сайт».

Загалом, намагаюся, щоб все написане, лежало «на паралелях і меридіанах людської душі».

– Зізнайтеся, а не тягне знову писати прозу?

– Ой, тягне, ще як тягне! (сміється) Знаєте, скільки дописів за все життя зібралося? Скільки спогадів хотілося б записати? Все часу не вистачає та й сили вже не ті. Але ж сподіваюся систематизувати зібрані матеріали у велику книжку.

– Ви, Миколо Антоновичу, виховали декілька поколінь дніпропетровських поетів. Як вважаєте, можна говорити про «дніпропетровську поетичну школу»?

– Я ж педагог! (сміється) От і виховував. Свого часу для обласної газети «Зоря» готував літературну сторінку «Чиста криниця» з оглядом поетичної пошти. У 90-ті понад десять років вів літсторінку «Першоцвіт» в обласній профспілковій газеті «Позиція» (до речі, і мого віршика колись помітив пан Микола, надрукував! – прим. авт.) Клопотався, щоб вийшла перша поетична книжка Олександра Зайвого. Допомагав молодим поетам Марії Дружко, Наталії Федько, Анатолію Ворфлику, Світлані Поливоді, Віктору Божку і багатьом іншим.

Стосовно школи, то нехай то вирішують літературознавці й критики. Як на мене, школа існує одна – школа справжнього письма. Але стилі у наших дніпропетровських поетів різноманітні і тут можу пригадати Сергія Бурлакова, Володимира Луценка, Григорія Гарченка, Анатолія Шкляра...

– Дякую, що приділили так багато уваги. Чудово, що Ви завжди у доброму гуморі. І, сподіваюся: Ваші читачі насолоджуватимуться ще не однією Вашою чарівною поетичною збіркою.

Довідка:

Миколаєнко Микола Антонович народився 5 грудня 1919 року в с. Мар’янівка Криворізького району Дніпропетровської області. Закінчив Запорізький педінститут, Горьківське зенітно-артилерійське училище. У найперші дні Великої Вітчизняної пішов на фронт, був командиром взводу, батареї, начальником штабу дивізіону. За бойові заслуги нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І ступеню та медалями.

Працював директором школи, редактором криворізької міської газети «Червоний гірник», головним редактором дніпропетровської студії телебачення.

Лауреат літературної премії ім. П. Кононенка.

Член Національної Спілки журналістів України і Національної Спілки письменників України (з 1958 року).

Автор п’єс «Мар’яна» та «Іду за тобою».

Співавтор 7 збірників і альманахів, книг «Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я» (2009, 2012, Дніпропетровськ), аудіокниги «Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам» (2012, Дніпропетровськ), альманаху «Степова Еллада» (2016, Дніпро). Автор 39 книг.

Інтерв’ю 22 вересня 2017 року

Створено: 02.04.2018.
Редакція від 03.04.2018.
Еліна Заржицька