Оксана Ігнатенко: «Душі розхристаний політ»

Ігнатенко Оксана Олександрівна

Україна, Дніпропетровська область

  • 16 липня 1972 рік |
  • Місце народження: м. Дніпро |
  • поетка, журналістка, членкиня НСПУ

Вона може бути тонким ліриком і безмежним романтиком, запрошуючи читача здійснити мандрівку у світ своїх фантазій і мрій, почуттів і переживань.

«Доля мене, мабуть, любила»

Оксана Олександрівна Ігнатенко – сучасна поетка Придніпров’я, її вірші ввійшли до шкільної програми.

Народилася Оксана 16 липня 1972 році в м. Дніпропетровську. Донька скульптора, онучка художника зростала в творчій атмосфері, яка спонукала дівчинку вже змалечку творити віршовані рядки «Бджілки». Оксана закінчила середню школу №13 м. Дніпропетровська і пішла працювати до історичного музею міста. У 1990 році Оксана Ігнатенко вступає на філологічний факультет Дніпропетровського університету, який закінчила в 1995 році, працювала у ЗСШ №148 м. Дніпропетровська, згодом на телебаченні в українській, освітянській передачі «Обереги», потім кореспондентом газети «Трибуна металурга» на ВАТ «Дніпропетровський машинобідівний завод ім. Г. Петровського». Там видала першу книжечку «Тернова гілочка» (1999 р.). Далі працювала в Молодіжному центрі, вела літературну студію для молодших школярів «Лілея» та «Любисток». Доля нагородила її любов’ю до рідного краю, українського слова, до дітей та чоловіка-льотчика. Бажання самовдосконалюватися, любити людей, віддавати себе дітям і бути відповідальною, любити свою роботу – це все було взаємно і тому які б перепони не траплялися на її шляху, доля була прихильна до жінки.

Оксана Ігнатенко є редакторкою 24 дитячих книжок серії «Молода муза», лауреаткою акції «Гранти для творчої молоді» у 2004, 2005 роках. Її вірші публікуються в педагогічній газеті «Джерело» та журналі «Бористен». Член НСПУ з 2003 р. Творчий доробок О. Ігнатенко складають поетичні збірки «Тернова гілочка» (1999), «Спасибі небові за тишу» (2000), «Співучий дощ» (2000), «Профіль епохи» (2002), «Зелена неділя» (2003)

«До струн душі хтось потайки торкнеться»  

Її поезії притаманні несподівані ракурси мислення,
своєрідне відтворення із мікрообразів
опоетизованої структури навколишнього світу.

Віталій Старченко

Оксана Іваненко (Невечеря)

Поезія Оксани Ігнатенко – це свобода і оголення душі, віра у високе, хаотичні замальовки дійсності, спроби відчути щось, немов уперше. То ж, мабуть, і дав Бог такій людині, яка творить поезію, дуже чутливе серце і дуже вразливу душу. Її поетичне слово здатне проникати в таємниці людської душі і закликає людину мислити образами:

Злітає вірш в красивім бунті,
У золоті бджолиних рун…

Вірші О. Ігнатенко дають підставу вважати, що душа у неї щира, ніжна, вдумлива і мудра. Так часто можна зустріти в поезії Оксани вислови «душа з вітрами полетіла», «душі розхристаний політ», «душа потрапляє в облогу», «душа зривається до щастя», «обживай душі моєї острів», «на душі ніжно», «душа обіцяє буть доброю», «сміх прагне відчинити душу», «ти граєш на душі», «душею до дна обміліла», «тепло душі в руці затисну», «душі оманлива потреба», «слухаю душу» та інше. Свою батьківщину вона любить соромливо і віддано, на славу їй сплела свій поетичний вінок:

Римується сонце повільно
Зі снами, церквами, баштанами.
Країна, мов квітка, вільна,
Світ лише нею вражений.
Та літо спливає ніжне,
І погляд римує вежу,
Воно вже над скелю, над вірші…
Тільки душі належить.

***

Хтось стукає голосно і безперервно,
Будується місто, цвіте над Дніпром.
Окреслено берега рівно шляхетність,
Розмито пісок в темних мушлях зірок.
Висока і ніжна до всього причетність
Розгублює стукіт, притишує крок.

Так, вірність поетова – квітам і ранку,
Осінній розхристаній долі зірок
Не сходить з анонсів, і знову спочатку
Постукує серця дзвінкий молоток.

Головні мотиви її збірок – це природа, оспівування пір року: квітучої весни чи засніженої зими, духмяного літа чи дощової осені:   

Збірка поезій О.Іваненко «Співучий дощ» (2000)

Зима засніжена і ніжна,
Стрункі дерева напівголі...

Листок торішній. Серцю – ніжно.
Любов – розкидана по місту,
Слова – палаючі і згаслі.
Життя – потреба форми й змісту,
Ревуть воли – пустують ясла.

Зима засніжена і ніжна,
Чиясь усмішка наймиліша
Мене до храму кличе нишком,
І западає мертва тиша.

Душа зривається до щастя.
Блажен, хто вірує і любить...
Зима – засніжено-контрастна.
Знімає ніжність шапку буднів.

***

Вже осінь, стигла і сумна,
Горить і плаче.
Бокалом білого вина
Душа означена.

І промінь падає крізь день –
З кульбабки хистом.
І гострий біль серед ідей
Душа освистує.

Пробудження природи до життя, несподівані співставлення, віддзеркалення психологічного стану автора, переживання та співпереживання,  відчуття драматичного досвіду життя, від якого поетка не вимагає нічого, окрім щирості взаємин з людьми і природою, коханням:

Розкрило обійми небо,
згорнулась, як вуж, дорога…
Нічого казати не треба,
я ж не прошу нічого.

Оксана може бути тонким ліриком і безмежним романтиком, запрошуючи читача здійснити мандрівку у світ своїх фантазій і мрій, почуттів і переживань:

Знайшовши час, – послухати весну,
Торкнутись дива – неба голубого,
Коли природа прокидається від сну
І в’ється рівна та легка дорога.

Збірка «Профіль епохи» – ліричний щоденник, в якому розкривається тонкий внутрішній світ поетеси, глибокий та багатогранний і трагічний, а все ж прекрасний і неповторний. Саме в природі людина черпає сили, натхнення і вічні моральні цінності, саме з квітів і трави вірші Оксани Ігнатенко, отой вічний і нерозривний зв'язок людини і природи: 

Писати вірші – із квітів і трави,
Життя своє згадати в епізодах,
Зустріти усмішкою день новий,
Ступивши в храм дитинної природи.

Збірка поезій О.Іваненко «Профіль епохи» (2002)

Ось як поетично оспівує село пані Оксана, оту глибинну спорідненість людини і природи:

Розкішні верби, стомлені степи.
Село грибами-хатками з дощу
виходить, тихо в’ється. Хомути
на коней кида вітер досхочу.

Прозорі сходять струмені на землю.
Я плачу і сміюсь. Цвірінькають гілки
так, ніби дивне, дуже давнє плем’я
людей тут оселилось на віки.

Панує мудрість, право є розкішне
дивитися крізь дощ на синє небо.
Так легко написати віршик,
що дихає оцим вологим степом.

***

Налите жито проситься до рук,
Гостренькі вусики лоскочуть ніжно ноги.
Колись росли тут квіти серед лук,
дивились в небо Дніпрові пороги.

А дід казав, що море тут було,
і мушлі козаки збирали дітям…
Хоч стільки революцій відгуло,
а житу добре в цім краю родити.

Я поле це люблю, як погляд друга,
Воно приходить із казкових снів.

Любов’ю до рідної землі живиться серце кожного митця:

Трепетно візьме в долоні
щирий, новий українець
кетяг калини червоний…
Весні і любові  вклонімось.

Вірші Оксани Ігнатенко створені на тлі світла, пробудження природи до життя, весняного вітерця та життєдайних дощів. Свіжість поезії, несподівані співставлення приваблюють читача, надихають на співпереживання: 

Збірка віршів О.Іваненко«Спасибі небові за тишу» (2000)

Встало сонце золоте,
ластівки прокинулись,
скрипок лісових квінтет
крізь дуби поскрипує.

Міць душі, вологість ранку,
роси п’ють тугий спориш,
і співає про Іванка
ніжний вітер – не за гріш.

Але в леті мудрих грацій,
поколінь, надбань епох,
плаче ранок між акацій –
в росах, в скрипці, в щасті двох.

***

І жести брали з сонця блиском
свою октаву.
Так сонце ранить об вістря –
душі оправу.

Туман той дихав і стеливсь
понад степами.
І вірш беззахисно дивився –
хотів до мами.

Відкриті вікна її душі

Поезія Оксани Ігнатенко захоплює своїм оригінальним світобаченням і протиставленням. Неповторний світ душі авторки передається через образ вікна, яке зустрічається чи не в кожному її вірші і це знакова особливість передачі свого відчуття навколишнього світу, одухотвореність життєвих радостей та смутку, неординарність думок і почуттів поетки. «Здивовані вікна замріялись в ритмі», «вікна протягують крила», «відкрите росяне вікно», «запилене вікно», «за вікном, закутаним у виноградне простирадло снів», «в вікні оступився вітер», «у відкрите протягом вікно», «дихнути на застужене віконце», «а дощ стояв під вікнами і плакав, каштани билися, мов ластівки, в шибки», «відчиниш вінка – вишні зацвіли» – ніби сповідь звучить крізь вікно. Протиставлення – ранок і тінь, хмари і синій туман і відчуття радості і смутку у віршику:

Ранок і тінь на вінках.
На дощ навертає хмари.
Птаха, до відстані звикла,
злітає у небо. Марить.

Синій туман по місту.
Вулиць загублених коси.
Сумує душа над змістом,
а дощик питає: «Вже осінь?»

Взагалі тема вікна – це наскрізний мотив європейського романтизму, який визначається особливостями романтичного світосприйняття. Романтичні мотиви глибокого протиріччя між бажаним і існуючим, між кінечним і безкінечним звучать і у віршах О. Ігнатенко. Її романтизм сповнений туги за простором, за незвіданими далями:

Натомлене місто занурилось в спокій,
лиш стогне на станції потяг.

Здивовані вікна замріялись в ритмі
зітхань, що злітають як пух,
і віршики голі, спаплюжені рими
збивають набридливих мух.

І знову так холодно тілу, так млосно.
Чи так вже зі мною було?
Попереду – кимось позначений острів,
а я пролітаю його.

Внутрішній стан героїні передається через символ вікна як намагання вирватися з пут, що сковують її поетичний світ, з обмежуючої дійсності. Вікно відчахнулось … «і посмішка, сповнена сліз». В той же час, розуміння сили й непереборності оточуючого світу, його законів:  

Збірка поезій О.Іваненко «Зелена неділя» (2003)

Друкарська машинка – набридливий коник,
лампа, вікно, білі стіни,
розхристане дзеркало, погляду дотик,
стіл і потерта картина.
Сонячні зайчики в’ються навколо,
падає тінь на підлогу.
Подихом осені дихає втома,
душа потрапляє в облогу.

Слово за слово – стискаються рими,
жбурляють чернетку в сміття.
В ній я всі речі собі підкорила
такого стрімкого буття.

Чистий папір не промовить нічого,
Голуб злетів на карниз…
Вікно відчахнулось, жадана волога
І посмішка, сповнена сліз.

А ось «простий, невибагливий побут», в якому відчинені вікна і двері в кілька разів збільшують тугу за ідеальним, безмежним і звучить запитання-відповідь і відбувається розрив відчуттів, замкнутості:

Вікна, розчинені двері,
летить шкереберть думка.
Скажи мені, хто тепер я, -
дружина, дочка чи онука?

Коли у природи осінь,
Коли не дощить, а сонце,
Коли мене біль просить:
«Кидай його. Досить…»

Вікно, поріг, колодязь – здавна вважалися сакральними символами протистояння двох світів, їхнього взаємозв'язку і в той же час недосяжності ідеального. Наприклад, спомин нездійсненого:

Маленька бджілка, тиша, квітка.
Солодкий спомин і тепло,
колодязь раптом тричі скрипнув –
набрав сусід води відро.

Розхлюпана, вона гойдалась,
як жінка, кидалась до рук.
Така холодна – ледь впіймалась,
Повільний задавала рух.

Авторка порівнює розхлюпану воду з жінкою, яка кидалась до рук, а потім:

І знову бджілка, тиша, тепло.
Розлито спомин по руці…

І несподівана розв’язка:

Вологим поглядом – від тебе –
Рахую роки в гаманці.

Дійсно несподіваний ракурс мислення!

Вірші першої збірки «Тернова гілочка» – це тонке відчуття своєї причетності світу безмежних далей, це пейзажі, образне мислення, ніжні порухи душі з несподіваними поворотами думки: 

Поетична збірка О.Іваненко «Тернова гілочка» (1999)

Так на душі ніжно,
голубок воркує пара
вікна протягують крила
любові роз’ятрена сила
в груди сльозою ранить…
Сьогодні я встала рано
і ноги в траві заросила.

Ось авторка наче зливається з природою і вид з вікна визначає той стан, який найкраще можна визначити романтичним словом «туга» , «томління», «спогад»:

Дощ іде, колише листя,
спомин ворухнувся і злетів,
десь коло далекого, обійстя
він зустрів того, кого хотів.

….он крихти знов розсипала
у відкрите росяне вікно.

Ти приходь – чи спомином, чи просто,
Чийсь коханий, втрачений вогонь…
Обживай душі моєї острів.
Дощ іде. Я ж кинула його.

Стан людини біля вікна можна охарактеризувати як туга за ідеальним, як бажання досконалості й щастя. Стирається образ вікна і пейзажу за ним, забарвлюючи їх особистими, інтимними переживаннями героїні, спомин нездійсненного через «запилене вікно»:

Гарячий чай, запилене вікно,
зелені верби пролітають непомітно,
години відбивають ритм, кіно
пригадую – мелодія привітна.

І ніби я потрапила під зливу…

Злетіла пташка, сполошила спомин,
За потягом петляє дим стосилий,
Палає у палаці дивний комин,
Я відчуваю, як тебе любила.

Німа дорога, верби зеленіють,
Печальна станція, зруйнована дорога,
Вікно, години, стиглі мрії
І крик печальний потяга старого.

Вікно слугує ще й рамою для якогось фрагменту ландшафту. Вікно дає можливість вибору того єдиного ракурсу, що надасть естетичну насолоду. Картина за вікном – багато в чому результат творчості того, хто дивиться. Від його смаку, художніх симпатій та ставлення до природи залежить те, який вид виникає за вікном. Отже, тепер пейзаж за вікном існує не сам по собі, і не за власною волею природи, він будується за законами мистецтва. Вид знову виражає собою романтичний ідеал, але це ідеал прекрасного в мистецтві:

Підкрався день, зненацька, ніби думка.
Відчинеш вікна – вишні зацвіли.
І небо марить морем лунко,
Співає чайка, вирвавшись з імли.

Краса пронизливо прямує з сонцем,
Вже гарно серцю в скрині пелюсток.
Ховає час у вищості пропорцій
Жаги життя незайманий пилок.

Вікна постійно виступають як символи людського буття, ритму життя, самовідчуття особистості, наповнюються метафоричним змістом. Тому не випадково, що в романтизмі різні стани людської душі виражаються через образ вікна, що набуває символічного значення. Наприклад, в одному з віршів відображено мікросвіт птахів, мурах за вікном, де всі людські почуття переплутались:

…Птахи сміялись за вікном, закутаним
у виноградне простирадло снів.

І в цьому морі пристрасті і лету
малий мураха переплутав слід:
приніс води цілющої поетам,
а мурашатам не приніс обід.

Навіщо в світі все так переплутано,
щоб всім погано, а не добре всім?
Вино класичне нам здалось отрутою
на святі найсвітлішої із зим.

Частіше вікно виступає як символ радісної зустрічі: відома формула «відкрилось вікно», закрите вікно – це тривога, прощання, втілює романтичне двосвіття, конфлікт між світом реальним і фантастичним, містичним світом:

Мовчу я знову, вітер в шибку
тріпоче, стугонить гілля.
Немов чиясь забута скрипка,
бринить розструмлена рілля.

Отут би жить, дивитись в вічі
собі у дзеркалі буття.
Вже поверталась майже тричі,
нарешті – справжнє вороття.

І тільки грати за тобою
і музики тривожний лад.

Коли зникає напружене прагнення в позамежне, коли за вікном вже не виникає безмежних перспектив, романтизм зникає, звільняючи місце реалізму.

Сьогодні людина намагається увійти в свій внутрішній світ, закритися в своєму домі, як в мушлі, від негод довколишньої дійсності. На вікна починають ставитися ширми та штори, що відгороджують прості інтер'єри від пейзажу за вікном. В інтер'єр входить зелень, що іноді перетворює куточки віталень в екзотичні садки, обрамлює вікна та все більше відділяє дім від вулиці.

Закінчити хочеться життєстверджуючими словами Оксани Ігнатенко:

Скрипаль і сонце угорі,
То значить, що життя іще буяє.
Усе минеться по своїй порі.
Я вас усіх люблю, я вас кохаю.

І така порада від поетеси:

Хрестовинням засвітилось небо,
білий голуб вдарився об скло…
Покаянням і любов’ю треба
жити, вірувати, щоб там не було.

 

Створено: 23.09.2020
Редакція від 08.10.2020
Світлана Сухіна

Аудіокниги "Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам"

Бібліографія:

Ігнатенко О.О. Тернова гілочка: Поезії.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1999.– 31 с.
Ігнатенко О.О. Спасибі небові за тишу: Вірші.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2000.– 22 с.
Ігнатенко О.О. Співучий дощ: Поезії.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2000.– 30 с.
Ігнатенко О.О. Зелена неділя: Поезії.– Дніпропетровськ: Пороги, 2003.– 74 с. (Сер.: «Молода муза»).
Ігнатенко О. О. Профіль епохи: поезії. – Дніпропетровськ: Ліра ЛТД, 2006.– 240 с.
Ігнатенко О. Любов знов маком розцвіла: [Вірші] // Степова Еллада: альманах письменників Придніпров'я – учасників обласного патріотичного літературного конкурсу ім. Валер'яна Підмогильного / ред.: В. А. Луценко, Є. Ф. Безус, Г. М. Гарченко [та ін.].– Дніпро: Журфонд, 2017.– С. 35–37.
Ігнатенко О. Світання наших доль: [Вірші] // Степова Еллада: альманах письменників Придніпров'я – учасників обласного патріотичного літературного конкурсу ім. Валер'яна Підмогильного / ред.: В. А. Луценко, Є. Ф. Безус, Г. М. Гарченко.– Дніпро: Журфонд, 2018.– С. 112–113.
***
Ігнатенко О. Глек надбитий висить на паркані...: [Вірші] // Бористен.– 1998.– № 3.– С. 8.
Ігнатенко О. Зачаївся за поглядом погляд..: [Вірші] // Бористен.– 2003.– № 7.– С. 30.
Ігнатенко О. З останнім птахом відлітає юність: [Вірші] // Січеслав.– 2005.– №5.– С. 50–51.
Ігнатенко О. Зима засніжена і ніжна: [Вірш] // Січеслав.– 2007.– жовтень-грудень.– С. 11.
Ігнатенко О. Життя – не поле, і життя – не брід: [Вірші] // Січеслав.– 2009.– № 4.– С. 34–35.
Ігнатенко О. Будинки, дерева, свіжість...; Голос дощу: [Вірші] // Січеслав.– 2012.– № 1.– С. 19.
Ігнатенко О. Кобзареві: [Вірш] // Зоря.– 2012.– № 128 (21.12).– С. 16.
***
Балюк К.В. Оксана Олександрівна Ігнатенко / К. В. Балюк Н.С. Голікова // Об'єднані магією слова / Дніпроп. нац. ун-т ім. О. Гончара.– Дніпропетровськ: Пороги, 2011.– С. 45–48.
Старченко В. Тільки небо поезії // Слово про літературу та письменників Придніпров'я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 378–379.
***
Старченко В. Тільки небо поезії…: [про збірку поезії «Зелена неділя»] // Бористен.– 2004.– №7.– С. 18.