«Недаром “скіф” колись і означало – суворий, грізний, воїн-степовик»

«Недаром “скіф” колись і означало – суворий, грізний, воїн-степовик»

Образи cкіфів живуть не лише у шедеврах ювелірного мистецтва, які дійшли до наших днів, але і в поетичних творах.

Образи Скіфії та скіфів уже століттями хвилюють уяву митців – художників і письменників. Не обійшли цієї теми й українські поети. Природа Скіфії, мужні воїни-вершники, військові обладунки, жорстокі обряди, пантеон богів, стосунки з сусідами, образи царів і молодих чарівних скіф’янок… Вірші, навіть цілі поеми про скіфів, сповнені ліричності, романтики, а разом із тим дають багато інформації про життя таємничого народу, який населяв придніпровські степи тисячі років тому. Пропонуємо невелику добірку поезій, присвячених скіфам. 

 
Ліна Костенко

Скіфська одіссея (поема-балада)
(уривки)

Оце такі у Скіфії сусіди.
Сама ж вони складалася із кого?
Жили прекраснокінні калліпіди
найближче десь до берега морського.

А вище там, за їхньою землею,
жили стрункі, смагляві алазони.
Казковий ліс, урочище Гілею,
шукати в плавнях, певно, є резони.

Понад Дніпром жили все хлібороби,
що звав їх Геродот — борисфеніти.
Були людьми не східної подоби,
лишили голос у віках дзвеніти.

Хліб на Побужжі сіяли на продаж,
тих скіфів називали орачами.

 

В цілому ж скіфи — воїни, мужі,
ходили в битви, а не в грабежі.
І хоч було в них війська не мільйон,
не переміг їх сам Зопіріон.

Хоча був ласий до таких земель,
щоб їх перетворити на колонії,
не той Пилип, що з конопель,
а той Філіпп, що з Македонії.

Персидський цар, скоривши Вавілон,
пішов на них, — це був могутній Дарій.
Повівши військо степом напролом,
за тиждень був готовий на гербарій.

На цей раз скіфи одступали,
бо ворогів було як мли.
Ковтнули Дарія степами,
а потім вроздріб потовкли.

Були в бою несамовиті.
Носили панцирі і свити.
На литках поножі ольвійські,
шоломи часом іллірійські.

Варили бринзу. Ждали паші.
По сіль ходили в той же Крим.
А хто з одної випив чаші,
той був навіки побратим.

Щоб з’ясувати справи всі ці дальні,
символіці належне віддамо.
Поглибивши контрасти соціальні,
їм з неба впало також і ярмо.

Хто мав худоби тисячу голів,
а хто плуганивсь парою волів.

Були й раби. Рабами торгували.
І серед них філософи бували.
Наприклад, Біон був Бористеніт,
котрий любив на площі гомоніть.

І він був раб, і батько був рабом,
і довелось нелегко їм обом.
В порту почавши із соління риби,
він був засновник жанру діатриби.

Втонули в часі імена митців,
і те ім’я, що мало буть крилатим.
Колись було сім грецьких мудреців —
з них Анахарс був скіфом, паралатом.

Про скіфів добре згадував Есхіл.
В Гомера є, що скіфи — справедливі.
В цьому краю царів і пастухів
суворі люди, горді і вродливі.

Любили степ, і волю, і пісні.
Приносили присягу при вогні.

Стріляли з лука, билися мечами.
Зі списа їли здимлений шашлик.
Недаром “скіф” колись і означало —
суворий, грізний, воїн-степовик.

Послів приймали закордонних.
Царівен видавали за моря.
Також дочка царя Ассаргадона
була жоною скіфського царя.

Прибувши на тодішній бригантині,
в часи непримиренних ворожнеч,
вона йому, крім посагу у скрині,
везла од батька ассірійський меч.

Тому природно, що сусідній грек
не хтів би з ними розбивати глек.

Від цього мав прибутки немалі.
Торги були йому безперешкодні.
Бо амфори, прикопані в землі,
тримали довго вина прохолодні.

Він тут бував не раз уже й не два.
Базари знав — що де почім і скільки.
Вже навіть вивчив деякі слова —
як буде “хліб” і “здрастуйте” по-скіфськи.

Грек знав своє купецьке ремесло.
Міг одурити скіфа, не без того.
На древі рік, що в море проросло,
ув шурхіт листя срібно-золотого.

Але ж у них товарів тут завізно.
Все далі й далі гнав його зюйд-вест.
Він навіть бачив, як кував залізо
у скіфів царських велетень Гефест.

У них є все — пшениця, хутро, вовна,
і риба, й мед, і добрі води рік.
Вторгує грек, і подорож чудовна,
і є про що розказувать весь вік.

 

 

От грек пливе і просто з інтересу,
бувало, зійде, глипне в далину.
Вівтар жертовний богові Аресу
такий там скіфи возвели, що ну!

Бо ж бог Папай був мирний бог на світі.
Вогонь домашній берегла Табіті.

Також красуня їхня, Аргімпаса,
на вечорницях била в тулумбаса.

Пастуший бог полохав перепілку,
з очеретини вирізав сопілку.

А бог Арес був богом над богами,
бо світ кишів навколо ворогами.

Тож навезуть возів стонадцять хмизу,
ввіткнуть меча та як підпалять знизу! —
аж гуготить багаття до небес.
Непереможний скіфський бог Арес! —
що в тім вогні присутній був як знак —
короткий меч, священний акинак.

 

Насправді ж тут на узбережжях Лети
не кіммерійці населяли край,
а перша людність тут була — таргети,
отож і пращур їхній — Таргітай.

Він внук Дніпра і не прийшов нізвідки.
Проговорись, історіє німа!
Мав трьох синів, від них три скіфські вітки, —
одна запанувала над всіма.

 

Можливо, грека трохи дивували
суворих скіфів грізні ритуали.
Він, може, часом щось і не второпав,
а часом грек, бувало, й торопів.
У нього ж все — акрополь і некрополь,
а тут степи, — що неба, що степів!

Наприклад, їхній звичай похоронний.
Що б тут робив міфологічний дід?
Тут, може, треба декілька Харонів —
царя транспортувати на той світ.

Бо їде цар з рабами і скарбами,
царя везуть вози і шарабани.
Жертовна кров стікає з вівтаря,
ревуть бики, мекекають овечки.
І мертві слуги мертвого царя
тримають мертвих коней за вуздечки.

Страшне у скіфів дійство похоронне!
Ольвійський грек, бувало, похолоне.

Спочатку возять мертвого царя,
щоб сорок днів усі за ним ридали.
Рабиня, як зацьковане звіря,
тремтить, чекає, що її придавлять.

Мужів найкращих пробирає дріж.
Отак живеш, стараєшся, воюєш, —
обличчя дряпай, вухо собі ріж,
щоб кожен бачив, як ти пасіюєш.

Коли вмирає простий чоловік,
хіба ж затіють стільки камуфлету?
Меч, лук і стріли. Ратище під бік.
Конини шмат. Підстилка з очерету.

Царя ж везуть, одягнутого в плис,
у захололій капсулі із воску.
Селера і товчений кипарис
зробили з нього мумію заморську.

На всі димки далеких кочовищ,
де по степах отари, наче хмарки,
щоб вибігали люди з таборищ
і похиляли голови номархи.

І, склавши честь, нападавшися ниць,
відбувши всі печальні ефемери,
у золотих оздобах багряниць
везуть царя в країну царську — Герри.

За ним ідуть на той світ, бо він цар,
наплакавшись у ті сороковини,
коханка, кухар, навіть новинкар,
що буде й там розказувать новини.

…Лежить коня загнузданий кістяк.
Намисто спить з єгипетської пасти.
Заклякли слуги на своїх місцях,
і раб лежить, де довелося впасти.

Підземний світ, і тлін, і німота.
В жертовних чашах ритуальний трунок.
Та на цареві зброя золота,
і меч, і щит, і бойовий рихтунок.

Хто був той цар, і що в житті він встиг —
застигло, як в дзеркалах золотих.

Ще й колісницю звалять в той Сезам.
Насиплють горб такої височизни,
що аж не тенькне бронзовий казан
од грандіозних відголосків тризни…

 

Через сліпучу призму пекторалі
тепер для нас всі скіфи золоті.

Бо як вони свій епос не створили,
чи нам його не трапилось гортать, —
то що ж лишилось? Піднімати брили.
Історію по золоту читать.

Нема письмен — є дивне сяйво казки.
Лук золотий натягує стрілець.
Летить грифон. І золоті підпаски
підвечір доять золотих овець.

Землі піднявши вже котору тонну,
у глибині, де шум не доліта,
читаємо, як скіфу золотому
дає скрижаль богиня золота.

І кожна бляшка, панцир, окуття
і на прикрасах вирізьблені драми —
це панорами скіфського життя,
увічнені по золоту майстрами.

Мистецтво те було не в сповиточку.
Грифони вже ту лань не заклюють.
Два скіфи шиють золоту сорочку.
Два скіфи з чаші золотої п’ють.

Картина, прямо скажем, феєрична.
Могили древні — Химина й Товста.
Тут десь урвалась пам’ять історична.
Зате вона навіки золота.

Фрагмент пекторалі // http://spadok.org.ua/starozhytnosti/skifska-zolota-pektoral-iz-tovstoyi-mohyly Пектораль з Товстої Могили.  https://uk.wikipedia.org/wiki/Пектораль_із_Товстої_Могили#/media/File:Pektoral111.JPG Фрагмент пекторалі // http://www.subject.com.ua/textbook/art/6klas/3.html

Хто ж був майстрами скіфської епохи?
Хто їх створив, ті золоті скарби
з курганів Чортомлика і Солохи,
Чмиревої могили й Куль-Оби?

Хоч думка є, що твори ці античні, —
чи густо в греків схожого лиття?
Чому такі там скіфи автентичні?
Який це грек так знав би їх життя?

Чи грек ходив їх малювать з натури?
Жив у степах, набравшися халеп?
Такий шедевр не створиш за два тури,
тут треба знати змалечку той степ.

Якщо були у скіфів полководці,
і Анахарс, брат Савлія, мудрець, —
то що, у скіфів не знайшлося хлопців,
котрі могли в руці держать різець?

Чи не було металів благородних?
Сюжетів бракувало корінних?
Недавно дядько в себе на городі
знайшов і штампи бронзові од них.

І це було не де-небудь, не просто
серед яких сучасних картоплищ.
А це було у Кам’янці-Дніпровській
на місці древніх скіфських городищ —

де ще городам городище сниться,
де, подолавши тисячу смертей,
іще стоїть невидима столиця,
яку воздвиг славетний цар Атей!

Чому той край так дивно зветься — Герри?
Якими був населений людьми?

За п’ять віків до нашої ще ери
це знав той грек, і вже не знаєм ми.

Мабуть, Шафарик мав якісь підстави,
і Карамзин домислювався теж,
що в слові Геррос є відлуння слави,
що досягла балтійських узбереж.

Коли в бою тут воїн був убитий
чи участь брав проти яких нашесть,
йому на гробі, як почесний титул,
писали: “Геррос”, тобто — слава, честь.

Шлях еволюцій мовних і етнічних
крізь многоту кривавих несприянь, —
відлуння слави з написів рунічних
чи не вернулось іменем слов’ян?

Що тут було за праворітьми світу?
Чом не створили скіфи алфавіту?

Бо тільки Слово — пам’яті спасенність.
Живий народ, що мав своє письмо!
Чи, може, в них така була писемність,
що ми її вчитати не втнемо?

І хто вони? А ми хто? Хто ми? Хто ми?!
Хто наші предки? Прийшлі? Автохтони?

Сколоти? Лоти? Вихідці з Дворіччя?
Висока віть з пракореня слов’ян?
Які були тут мови і наріччя?
В яких садах співалось солов’ям?

Які були звитяги і поразки?
Що з правіків дійшло аж дотепер?
І хто були “божествені пелазги”,
як наших предків називав Гомер?

 

Скінчився степ — рівнини бездеревні.
Тут скіфський цар столицю запосів.
Тут городища, як фортеці древні,
стоять, окриті шкурами лісів.

Ції твердині ворог не повергне.
Тут позначив каміння неоліт.
Тут руди вже виходять на поверхню,
і урвища розламує граніт.

А вдалині, на кілька днів погоні,
але з фортець ще видимі як сон, —
стоять кургани царських пантеонів,
і чайка плаче з вітром в унісон.

Там — звідусіль загрожені степи,
а тут фортеці, що й не підступи.

Тут люд осілий. Тут шанують труд.
І рух дадуть і кругові, і кросну.
Кують залізо із місцевих руд.
І мають славу дуже розголосну.

Тут процвітало різне ремесло.
Були будинки з каменю й саману.
І наверталось грекам на весло
латаття Білозерського лиману.

Раз побували греки в городищі.
Дізнатися, на що там ціни вищі.
Провідати знайомих паралатів.
Придбати медицинських препаратів.

Зміїної отрути напитати
(в одного грека був радикуліт).
А скіфські лікарі гомеопати
були тоді відомі на весь світ.

З них дехто жив і по чужих країнах.
Токсаріс — грецький був громадянин.
Зажив такої слави у Афінах, —
мудрець Солон схилявся перед ним!

Вони вже знали деякі вакцини,
мікстури, зілля і настої трав.
Щоб перейняти дещо з медицини,
сам Гіппократ у Скіфії бував.

У місто греки в’їхали волами.
Воно було оточене валами.

Шумів базар. Проходили транзити.
Лежали хури червонястих руд.
Вгорі жили царі і ворожбити.
Внизу роївся ремісничий люд.

Риботорговці натягали тент.
Шкварчали біля яток чебуреки.
То, поки дядько скупить реманент,
пішли й собі повештатися греки.

У передмісті вулиці вузенькі.
Такий там брязкіт, гуркіт, гукіт, дзенькіт!
Скрізь чорні гути, кузні і майстерні.
Вода парує в кам’яній цистерні.

Коваль кує, не втомиться клепати —
мечі, голки, зубила і лопати,
цвяхи, ножі, сокири і серпи —
на все Пониззя і на всі степи.

Купили голку. Мали з тим мороки.
Промчався вершник. Грек розгарячивсь.
Зайшли до скіфа, що колись два роки
на ювеліра в Ольвії учивсь.

Там розглядали різні візерунки.
Ливарні форми. Золото. Емаль.
А він сидів, якраз робив малюнки —
ягнят і птиць на царську пектораль.

Подарував їм для жінок прикраси.
В ткача купили виробів лляних.
Пішли угору. Кам’янські тераси
були не гірш, як в Ольвії у них.

Хороми царські зблизька роздивились.
Цікавий грек у браму заглядав.
Маленький цар уже, напевно, виріс.
Тепер, мабуть би, грека й не згадав.

Похвастав грек, що він з царем стрічався.
І як за нього Геродот ручався.
Такий тоді малесенький був скіф —
тепер могутній цар Аріапіф.

 

Ревли пороги. Був страшний той клекіт.
В Дніпрі стояли Кам’яні Стоги.
Богів з Олімпу марно тут і кликать,
тут владарюють інші вже боги.

Тут можна їхні обриси розгледіть —
обличчя скель похмуре і живе.
І хмарка біла, наче Леда — Лебідь
кудись туди, у Грецію пливе.

 

А навкруги — природа первозданна.
І люди щедрі й добрі, як вона.
Все їм дала богиня їхня Дана.
Живе народ. Кочують племена.

От якось греки їхали підвечір.
Аж гульк — село, чимало щось дворів.
І держать небо на кремезних плечах
старі Атланти дужих яворів.

Втомились греки веслами махати.
Зайшли у двір. Віконце золоте.
А тут якраз жіноцтво біля хати
вінки купальські, сидячи, плете.

Ну, грекам що? Зайшли, пожартували.
Ну, грекам що? По чарці налили.
Та так ото співали і співали,
і греків теж у пісню заплели.

Було столів велике застеляння.
Були землі всещедрої плоди.
Бог літного сонцестояння
тоді брав шлюб з богинею води.

Не визнають тут Зевса і Паллади.
Тут сповідають люди на Дніпрі
високий культ астральної тріади —
культ Місяця, культ Сонця, культ Зорі.

Звуть молодого місяцем і князем.
У них дівчина сходить, як зоря.
Шанують предків. А зберуться разом —
у них тут пам’ять замість вівтаря.

Згадають рід до сьомого коліна.
В них Рід як бог, у нього сонця лик.
Вони з вогню, у них душа нетлінна.
У них і серп — як місяць молодик.

У них зірчаті пряники жертовні.
Вони без маку не спечуть коржа.
Тут і діжа в них, наче місяць вповні.
У них і місяць сходить, як діжа.

Їм їхній бог біди не заподіє.
Богинь нема сварливих і гризьких.
Бо тут боги — як втілення надії,
а на Олімпі — пристрастей людських.

Не зразу греки стали толерантні.
Скіфиня теж хапала рогача.
Вони хотіли тут своїх гарантій
і навіть вимагали товмача.

Коли ж вона внесла у друшляку
лунарний символ — ліплені вареники,
то греки також прийняли цей культ
і стали вже навік його зволенники.

Спочатку греків трохи в сон хилило.
Здорожились, вже й ніч була глуха.
Та не такий тут бог Семиярило —
він хоч кого від сну розкутурха.

Були до ранку в тому селищі
великі ігри, танці і веселощі.

Пили меди, зрубали чорноклена,
втопили смерть, що звалася Марена.

В цьому краю Дажбога і Перуна
таки той грек не втримався, кутнув.
Якби йому кіфара семиструнна,
то він би і вакхічне щось утнув!

Вогонь купальський розвели на вигоні.
Було там крику, сміху і забав.
Сандалії поспалювать невигідно,
то він роззувся босий і стрибав.

Крізь той вогонь проводили худобу.
І не стирали попіл з підошов.
Хто мав яку жалобу чи хворобу,
крізь всеочисне полум’я пройшов.

Вогонь святий. Співали півні треті.
Під ранок там робилося таке!
Там парубки на бриючому злеті
ішли, штаньми палаючи, в піке!

Дівчата верещали, огинались.
Мабуть, хотіли, щоб за ними гнались.

Вогонь жахтів, угору як сахнувся!
Один дідок там ледь не розчахнувся.
Стрибали всі. І, обсмаливши п’яти,
грек розігнався, щоб стрибнути вп’яте.
Але спинився, підвернувши ногу.
А скоросвіт і рушили в дорогу.

Дівчата й хлопці греків проводжали.
Богів прихильних грекам побажали.
Дали в дорогу різних почастунків,
лящів, тарані і місцевих трунків.
Дід врізав меду забоцень. Бабуні
вдягли на греків по вінку цибулі.

На віддарунок греки всім потрошку —
тій амулетик, тій боспорську брошку.
Тій гребінець із дерева кедрового,
тій скарабея темно-лазурового.
Браслет з пружинки. Пригорщу кулонів
із клешнів краба й кримських халцедонів.

Міцного квасу випили по дзбану.
З вогнів купальських ще курився дим.
Був ранок — як хітон із тиші і туману
з обличчям сонця восково-блідим.

Пливуть вони між тими берегами.
А скрізь луги безмежні за лугами.

Піщаний берег в решеті стрижів.
І добрі люди гарних типажів.

У кожен яр шугнуло по Сибіллі.
Вже де-не-де й димок із димаря.
Пасуться в лузі коні, та все білі,
як у фракійського царя.

На злуці рік святилище богині.
Такі сади, що важко проминать.
Гойдаються на вербах Берегині,
протослов’янські родички наяд.

Казковий край, небачені терени!
А прийде вечір, тільки бережись.
Дівчата тут співають, як сирени, —
хоч до корми ремінням прив’яжись!

 

Ліна Костенко 

Скіфська баба

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,
стоїш в степах… Курай і бугила…
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
Та це — минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла — коні, гаківниці, стріли,
Зрадецькі хани з профілем шулік…
Ти це забудь. Усе це застаріле.
Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітріли коси й руки.
Скришились плечі,— може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам’яні онуки.
Ти розумієш, бабо? Кам’яні!
Ото — літак, а не якась дараба.
Це все — прогрес. А ти стара як світ…

…Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється, ухопившись за живіт.

 

http://spadok.org.ua/skifiya/skifskyy-step  http://www.museum.dp.ua/http://www.museum.dp.ua/

 

 

Борис Мозолевський 


Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах, 
до яких Бористен ще судноплавний

Геродот

Герри

Життя і смерті спивши щедрий келих, 
Усі літа спаливши на вогні, 
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах. 
І стугонять століття по мені. 

Колись цю річку звали Бористеном, 
А Скіфією — всі оці краї. 
Як пахли по степах тоді нестерпно 
Кочівками осінні кураї!.. 

Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним. 
Ходив на бій. Поїв коня з ріки. 
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни, 
Авари, печеніги, кипчаки. 

Чиї тепер там кроки землю будять? 
Яка зійшла над обрієм доба? 
Я міцно сплю, тримаючи на грудях 
Тяжінь високовольтного стовпа. 

Над ним гудуть громи в сталевих струнах, 
Під ними крає землю чересло. 
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми, 
Чоло ж моє колоссям проросло. 

І хай сівач з блакитними очима 
Ще тричі вищих обширів сягне — 
Це наша з вами спільна Батьківщина, 
Бо як ви з неї вирвете мене? 

Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже 
І хто навчить любити ці кряжі, 
Коли і він зі мною поруч ляже, 
Три кроки не дійшовши до межі? 

А гуси знов ґелґочуть на озерах, 
І пахнуть медом плавні навесні!.. 
Я скіфський цар, похований у Геррах,— 
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.

 

http://spadok.org.ua/skify/skifske-zoloto-naytsinnishi-znakhidky http://spadok.org.ua/skifiya/pro-antychni-tsyvilizatsiyi-ukrayiny-meziya-eneyida-shumer-triada-skytiyahttp://spadok.org.ua/skify/vchenyy-z-toronto-nabyv-sobi-skifski-tatu

 

Борис Мозолевський 

Голос із Товстої Могили

Змієнога богине, дочка Бористену, володарко скіфів,
Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе, вельможний наш царю!
Розверзається твердь, наді мною вогні смолоскипів, –
Воскресаю! Ви чуєте? – Воскресаю!

Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.
Ніжні руки мене підіймають з могили і тліну.
При мені тільки меч мій та іще золота пектораль, –
Що розкажуть вони цим прийдешнім новим поколінням?

Я не стану пояснювать – склад за складом нехай прочитають самі,
Як ішли ми крізь ніч до своєї найвищої істини –
По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі, –
Але душі нетлінні над світом проносили чистими.

Змієнога, богине, дочка Бористену, володарко скіфів,
Батько скіфів Папаю і ти, цар царів Колаксаю!
Воскресайте зі мною із наших прабатьківських міфів,
Воскресайте для світла, як я із пітьми воскресаю.

Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих юних очей.
Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.
Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись чолом і плечем,
Земле рідна, оплачена потом і кровію, – Скіфіє!


Микола Руденко


Скіфський казан

Ото були часи: щоб скіфський цар
Міг воїнів злічить – хай кожен мечник
З усіх усюд для нього вишле в дар
Стріли своєї кутий наконечник.

Заворушились табуни й гурти
У росах степового різнотрав’я.
Яскріли списи, брязкали щити
Аж десь від Каспію до Подунав’я.

І за наказом царського гінця
Всю безліч стріл в печах перетопили –
Між скелями на березі Дінця
Казан з тієї бронзи встановили.

Ледь видимий в легкому тумані,
Нещадним втіленням земної моці
З’явився цар на білому коні
Із сагайдаком золотим при боці.

Хиталось узбережжя від голів –
Та ось перед царем схилилась кожна.
Диміло вогнище: п’ять пар волів
У тому казані зварити можна.

І їх варили, їли та пили,
Та по кущах горланили без ладу.
Цар був щасливий: зварені воли –
Достатні символи земної влади.

Ну, може, ще відрізані носи,
Бо цар – як цар він дбає про
Покірність.
О вільний степ! О золоті часи!
Я вас благословляю за помірність.

 

Створено: 11.09.2018.
Редакція від 18.09.2018.
Ірина Голуб