Священний острів

Священний острів

Історія та легенди Монастирського острова можуть стати сюжетом фантастичного оповідання для дітей. Можливо, воно зацікавить і дорослих.

Навіть зараз, пізно вночі, пішохідний міст через протоку весело виблискував разками електричного намиста. Вони подвоювались, відбившись у темній воді, вогники в ній то пірнали, то ледь колихались на поверхні, й разом із зірками й місяченьком-красенем хлюпотіли у Дніпрі. Вода від тих зоряних та електричних відблисків здавалась ще чорнішою.

Хлопчики зупинилися на мосту і задивились у воду, заворожені грою вогників. Місто спало, тільки одноокі ліхтарі підсліпувато блимали на сонних вулицях. По набережній пролетів світлячок машини.

– Оце швидкість! Навіть не видно яка модель.

Використовуючи всі відомі їм хитрощі та перестороги, друзі утекли вночі з домівок, щоб порибалити на острові. Вдень тут завжди повно пляжників, відпочиваючих, та й рибалок-конкурентів вистачає.

– Влад, а острів Монастирським називається через отой монастир?

– Який же то монастир? То просто церкву нещодавно збудували.

– Так чому ж?

– Бо тут колись, дуже-дуже давно, ще за княжих часів, стояв монастир. Так мені мама розповідала. Його монголо-татари спалили.

Владик і Юрко перейшли на острів. Після освітленого мосту потрапили в повну темряву, але скоро їхні очі призвичаїлися. Хлопці заходились вибирати місце для риболовлі.

– Ой! – Юрко вдарився ногою об гострий камінь. – І хто тільки сюди каміняччя напер?!

– Ніхто не напер, – заперечив розсудливий Владик. – Це гранітний острів. І берег теж гранітний. Бачив, яке каміння там, де альпіністи вчаться? Я колись старі-престарі фотографії бачив – так увесь берег, де набережна, був завалений здоровенними брилами.

– І шосе?

– Яке там шосе? Його тоді й близько не було.

Рибалки нарешті зручно влаштувались на камінних брилах, глибоко занурених у воду. Розлогі старі верби кидали тінь. Хлопці розклали рибальські снасті і заговорили про рибу, наживку, вудки, гачки і блешні, і кожен виявив себе у цій справі неабияким знавцем. Підкришували у воду макуху, сподіваючись наловити силу-силенну окунів, йоржів, бубирів, а якщо пощастить, то й сомів, і тоді рідні здивуються і зрадіють які вправні у них  рибалки і не сваритимуть за нічну втечу.

Риба клювала неохоче. Хилило на сон. Щоб не заснути, друзі бризкались водою, жартома пробували зіпхнути один одного в річку.

– А знаєш, тут колись над островом бачили НЛО!

– Та бреши!

– Чесно. Про це навіть у газетах писали. Його бачило чимало людей. Он хоч у сусідської Ольки спитай – вона тоді на пляжі була. Тут дуже сильне енергетичне місце – розлом земної кулі.

– Кори, – поправив Юрко.

– Ага, кори, – погодився Владик.

– Ну і що те НЛО робило?

– А нічого. Повисіло над островом і зникло.

– Нецікаво-о-о, – на весь рот позіхнув приятель.

Здригнулася в руках вудка, білий поплавок пірнув у глибінь, на гачку сіпався невеличкий окунець.

– Влад, а може вже додому?

– Мало, – з жалем відповів той, побовтавши рукою у відерці з рибою. – Давай ще трохи. Місяць який світить, а круглий, як тарілка! 

– Молодик сьогодні, бабуся казала, – заперечив Юрко.

– Де молодик? А то що?

Обоє підняли голови до неба. Високо вгорі висів круглий повний місяць.

– Ти глянь! – здивувався Юрко. – А бабуся казала... А чого він такий... білий якийсь? Так он же місяць, – він крутнув головою в протилежний бік. Молодик!

– Юрку, – схвильовано прошепотів Владик, – це не місяць... Це – НЛО.

Обоє ошелешено примовкли, не відриваючи очей від загадкового явища.

Біла срібляста куля спочатку поволі, а дедалі все швидше і швидше збільшувалась. Вона наближалась до острова і скоро нерухомо зависла майже над верхівками дерев. Від неї відділилась така ж срібляста капсула, нечутно спустилась і зависла над самою землею. З неї вийшли двоє.

– Інопланетяни... – одночасно видихнули хлопчики і знову завмерли.

*  *  *
Прибульці йшли легко й нечутно, ніби пливли над землею, не торкаючись її. Вони прямували до кам’янистого берега.

– Юрку, ходімо за ними.

– А якщо помітять? – прошепотів друг.

На якийсь час хлопчики знов завмерли, але цікавість перемогла страх і вони тихенько, пригинаючись і припадаючи до землі, стали наближатися до прибульців. Сріблясті гості незабаром опинилися на краю острова, де каміння високо виступало з води. Один з них на мить нахилився і приклав до каменя якийсь предмет. Рівень води в протоці став зменшуватись, і через деякий час вражені друзі побачили на високому кам’янистому березі печеру.

– Вхід до спостережного центру, – почули вони раптом високий металевий голос і здригнулись від несподіванки. – Зараз він відкриється.

Щось ледь чутно загуло. Сріблясті фігури одна за одною зникли в печері.

– А ну, мерщій за ними, – штовхнув приятеля Владик.

– Ти що, здурів?! Вони ж нас упіймають і закриють у печері, або й знищать. Розкладуть на кварки, щоб ми не видали їхньої таємниці.

– Які там кварки! Це ж високорозвинені істоти, значить гуманні. Зате побачимо щось цікаве, розкажемо журналістам, усі газети про нашу пригоду напишуть. Та хлопці у школі посохнуть від заздрощів!

Аргументи подіяли і суперечка, яка велась пошепки, припинилась. Хлопчики пробралися до печери. Прибульці легко й нечутно спускалися ескалатором донизу.

– Отаких! 

– Як у метро.

Вони теж ступили на ескалатор і попливли вниз услід за прибульцями.

– Ти вже знаєш, – знов почувся металевий голос, – у цьому місці знаходиться один із розломів земної кори. Надзвичайно сильне енергетичне поле. Ми влаштували тут центр спостереження за внутрішньою діяльністю планети. Острів дуже цікавий. Люди поселилися на ньому в глибоку давнину. Земляни називають цей час кам’яним віком. Пізніше вони оголосили острів священним: молилися тут богам, побудували церкву й монастир...

– Острів не такий уже й великий, – зауважив інший прибулець.

– Колись він був більший, тепер частина його затоплена. Люди для полегшення судноплавства за допомогою гребель підняли в річці рівень води. Ця ріка – важливий шлях для землян, а острів у давнину через своє вигідне розташування був притулком для всіх мандрівничих.

– Влад, ти чуєш ? – шепнув Юрко у вухо товаришеві. – Чому вони по-нашому говорять? Вони ж між собою...

– Тепер ти слідкуватимеш за роботою цього центру, – продовжував прибулець. – Ти молодий і вперше на іншій планеті, затям найголовніше: якщо хочеш пізнати життя планети чи якогось куточка на ній, зрозуміти його мешканців, мати хороші наслідки в роботі – завжди говори і навіть думай мовою цієї місцевості. Слова й думки – теж вид енергії, яка взаємодіє з довколишніми енергетичними полями. Мова кожної місцевості – не випадковість, вона пов’язана з усім довкіллям і не може бути ніякою іншою, окрім тої, що є. Земляни цього не розуміють, вони порушують закон мови, а разом і гармонію свого оточення.

Хлопчики навіть не помітили, як опинились у великій світлій залі з численними приладами, екранами, пультами і спершу розгубились, не знаючи де сховатись. Дивно, але прибульці їх не помічали, і друзі принишкли за широкими кріслами, в які сіли інопланетяни.

– Ми подивимось інформацію, що накопичилась у пам’яті центру, а потім я покажу тобі сам центр, – мовив старший. – Переглянемо спершу те, що прилади записали про острів, – і він злегка стиснув блискучу коробочку, яку тримав у руці.

Тієї ж миті посеред зали виник величезний екран, потому розтанув, і на його місці опинився... острів. Юрко і Владик вражено завмерли...

*  *  *

До високого скелястого берега наближались судна. На першому з них, встеленому багатими килимами, стояла висока, з суворим продовгуватим обличчям, немолода жінка в темному одязі. Червоне оксамитове корзно  на її плечах, соболина шапка, оздоблена самоцвітами, говорили, що вона непростого звання. За спиною жінки стояв високий сухорлявий чоловік у чорній рясі священика, щось їй розказував, показуючи на острів.

Кораблі пристали до берега, з них зійшли бородаті воїни в кольчугах і шоломах, з мечами при поясах, зі списами та щитами. На сходні ступила вельможна жінка, і до неї простягнулись руки.

– Матінко! Княгине! Підсобимо.

– Не стара я ще і не немічна, – суворо зупинила вона їх. – Сама зійду. А ви, – звернулась до супутників, – перепочиньте та ісполчайтесь  знов у дорогу. До Цареграду  шлях неблизький, довго сидіти тут не будемо.

Минали дні за днями, а судна русичів залишалися прикутими до острова. Як не поспішала Київська княгиня Ольга зі своїм почтом до Константинополя, а мусила залишатись тут, вдивляючись у розбурхані дніпрові хвилі.

– Добриславе, – зверталась вона до стерничого,  – чи довго нам тут сидіти? Хіба такі страшні ці хвилі нашим лодіям ?

– Матінко княгине, – шанобливо вклонявся сивий стерничий, – не один десяток літ водив я Дніпром лодії. Не хвилі отсі страшні їм, а грізні пороги, що починаються невдовзі за островом. Там Дніпро кипить, мов у казані. Хай хранить нас Дажбог  потрапити туди в таку ось годину!

Княгиня хитала головою і знов дивилась на хвилі. Священик Григорій, який увесь час був при ній, намагався втішити, розказував, як багато років тому на острові оселились грецькі ченці. Вони виїхали з Цареграду разом з руськими купцями, щоб побачити славний град Київ. Та не доїхали – навіки прикипіли їхні серця до краси цих місць. Кажуть, знайшли ті ченці на острові хрест кам’яний, що воздвиг тут у давні часи Святий апостол Андрій Первозванний. Там вони й церкву заклали і весь вік прожили.

– А де ж церква та, отче? – питала княгиня. – Куди поділась?

– Бог його знає, – зітхав священик. – Давно це було, княгине, а вік людський короткий.

І заходився священик Григорій разом із воїнами та слугами княжими, та ще в допомогу місцевих рибалок закликали. І перш, ніж уляглись мирно хвилі Дніпра і лодії покинули гостинні береги, стояла на острові церковка, спинаючись до неба білою свічкою.

*  *  *
І знову спінювались грізно дніпрові хвилі, билися об високий берег. І знову сходили на нього міцні бородаті воїни. Це Великий Київський князь Володимир плив до грецького міста Корсуня віру християнську приймати.

– То кажеш, слуго Божий, що цей храм збудував священик бабусі моєї Великої княгині Ольги?

Суворий величний чоловік сидів на низькому стільчику біля вогнища. Навколо зібрались рибалки, які гостинно частували його свіжою запашною юшкою. Князь сьорбав з череп’яної миски і розмовляв зі священиком невеличкої  церкви, що виднілась з-за густих дерев.

– Так, – схилив голову священик. – Цей острів – святе місце. Повели, князю, збудувати тут і монастир для прославлення віри християнської і діянь твоїх на благо Русі.

Володимир висьорбав юшку й подякував рибалкам.

– Добра у вас юшка, ой і добра ж! Ніколи не куштував такої. 

– З доброї риби і юшка добра. На здоров’я тобі, княже!

Володимир повільно рушив, оглядаючи острів.

– Краса тут вельми дивна, – обізвався після довгого мовчання. – А монастир, отче, буде. Скоро буде.

*  *  *
Юрко і Владик непомітно для себе давно вже повилазили з-за крісел прибульців і сиділи на підлозі, мало не поперед них. Вони вже забули про інопланетян, про те, де знаходяться і як сюди потрапили. А прибульці, як і раніше, удавали, що не бачать малих землян, яких насправді помітили, ще коли ті ловили рибу. Спілкування з  малолітніми жителями планети заборонялось, але космічні гості дозволили дітям пробратись до центру, не вбачаючи в них небезпеки. А може, розсудили, що це принесе дітям користь.

Перед хлопцями розгортались одна за одною яскраві картини минулого такого знайомого і звичного Монастирського острова. Вони бачили, як половецькі хани та їхні доньки, наречені руських князів, приймали тут християнство. Як поступово цей шматок суходолу став місцем зупинки всіх, хто плив по Дніпру, а особливо варязьких, новгородських, київських купців, які йшли знаменитим торговим шляхом «із варяг у греки». Християни навідувались до церкви – молились, залишали багаті дари. Язичники на березі приносили жертви своїм богам. І всі готувались до дальшого шляху: лагодили лодії, запасались водою і харчем. Дорога неблизька, попереду грізні пороги, хижі печеніги, загадкове Руське море .

Бачили хлопчики і як палали свічками монастир і церква – то монголо-татари вдерлись на мирний острів, спустошили його, і довго після того залишався він пусткою.

А потім з’явились тут козаки – завзяті чубаті люди, з шаблюками при поясі, люльками в зубах, міцним гострим словом. Походжав поміж дерев сивовусий і могутній старий запорожець Лазар Глоба. Пахкав люлечкою, ніжно гладив шершавою, звиклою до пістоля і шаблі, долонею молоді яблуньки-дички, бурчав сам до себе:

– Не бояться люди гніву Божого. Вирубують не тільки дике дерево, плодючого не шкодують. Що дітям, онукам залишиться?

І молоді яблуньки прихиляли до старого тоненькі гілочки і від вдячності зацвітали ніжним цвітом, а над ними кружляли бджоли і гули, гули...

*  *  *
Владик змахнув рукою, відганяючи набридливу комаху, і прокинувся. Поруч під крислатою вербою спав Юрко. Був ранок. Хлопець підскочив, як ошпарений.

– Юрку! Вставай!

– Де ми? – протираючи очі, спитав той.

– На острові... Заснули! Рибалки, називається... Ой і буде ж нам удома!

– Де вудки?

Вудки і відерце з рибою були поруч. Хлопчаки похапали свої снасті і налягли на ноги.

– Чуєш, а ми наче не тут сиділи, а он на тому камені. Чого ми сюди перебрались?

– Ага. Ще й позасинали, – друзі на бігу перемовлялись.

– Ой, і наснилось мені! Не повіриш! Наче сюди НЛО прилетіло, і прибульці спустили воду в протоці і... Ти чого? – Владик налетів на остовпілого Юрка і зупинився, побачивши його великі перелякані очі. – Ти чого, га?

– Ме-е-ні теж наснилось... НЛО... Центр спостереження...

Деякий час вони ошелешено дивились один на одного. Потім, ковтаючи слова і перебиваючи самих себе, почали згадувати подробиці минулої ночі і знов розгублено замовкли.

– Слухай, – нарешті вирішив Владик, – це нам, мабуть, і справді наснилось. Я чув про такі колективні сни. Ні ти, ні я не пам’ятаємо, як вибирались з тієї печери. Якщо ми були в ній, а потім опинилися під вербою, значить якось виходили. А якби виходили, то, напевно, запам’ятали б. І потім... Як це прибульці могли нас не помітити, якщо у них тут спостережні прилади?

Аргументи друга діяли на Юрка безвідмовно.

– Ага, – знехотя погодився він. – Сон... Тільки, як насправді... А знаєш, ніякого монастиря тут ніколи й не було. Це один дядько розповів. Він учений, знає. – Юрко чомусь засумував.

– Ходімо швидше додому. Ой і перепаде ж мені від батька! Котра година?

Приятель поліз рукою до кишені по годинника й раптом витяг біло-сріблясту кульку.

– Що це? – хлопці заклякли на місці й стали роздивлятись незрозумілу річ. – Звідки вона взялась?

– Точнісінько така, як та куля з прибульцями.

– В ній щось є всередині... Ой, ой, дивись!

– Дай! Та дай же!

І вони почергово стали вдивлятися у сріблясту кульку. А в її, ніби сонцем наповненій середині розкинувся маленький зелений острівець. А на ньому – струнка білобока церковка, а ще далі з самої гущавини дерев таємничо визирав старенький монастир...

 

 

 

Створено: 22.11.2017.
Редакція від 06.12.2017.
Ярина Голуб