Медичні заклади поміщицьких економій Приорілля
Україна, Дніпропетровська область
Маловідома сторінка історії охорони здоров'я в Новомосковському повіті кінця XIX – початку XX століття.
У період інтенсивного розвитку капіталістичних відносин найбільш заможні та передові поміщики власним коштом відкривали медзаклади для безплатного обслуговування робітників своїх багатогалузевих економій. Якщо про земську і фабрично-заводську медицину, мабуть, чули усі, то історія «економічної» медицини менш відома широкому загалу. У цьому нарисі згадаємо деякі з таких медзакладів на теренах Новомосковського повіту.
Прийомні покої та лікарня Алексєєва у Котівці
Прийомні покої й аптека у Котівці були облаштовані й утримувалися коштом поміщика Георгія Петровича Алексєєва. Точний час їхнього відкриття невідомий. У звітах повітового земства 1880-х років про алексєєвські прийомні покої у Котівці вказувалося лише, що існують вони «с давних пор». Найраніше знайдене нами свідчення про їхнє існування міститься у «Додатках» до щорічного звіту катеринославського губернатора за 1879 рік. Примітно, що у цьому звіті стосовно часу заснування прийомного покою і аптеки у Котівці теж вказується лише, що вони утримуються поміщиком с «давнего времени».
Микола Чабан стверджує, що покої були засновані в 1871 році. Ми припускаємо, що прийомні покої могли бути засновані Г.П. Алексєєвим на початку 1850-их років, коли він вступив у володіння котівським маєтком або ж у перші пореформенні роки. Як би там не було, але до заснування земських прийомних покоїв у Чернеччині й Петриківці приватні покої у Котівці були єдиним сільським медичним закладом в усьому Новомосковському повіті.
Прийом хворих у покоях здійснювався як амбулаторно, так і на стаціонар. На стаціонарі існувало три відділення: чоловіче, жіноче і для інфекційних хворих. Від самого початку стаціонарне відділення прийомних покоїв було облаштоване на шість ліжок. Відділення для інфекційних хворих розташовувалося в окремому віддаленому приміщенні. Під час епідемії холери у 1893 році при алексєєвських прийомних покоях було відкрито дезінфекційну камеру. З 1896 року число ліжок збільшилося до семи. В земському звіті за 1898 рік зазначається що у Котівських покоях було вже вісім ліжок, з яких – одне для інфекційних хворих. У звітах за 1899–1900 роки вказується, що в покоях було вісім ліжок, з яких шість штатних і два запасних.
У Котівських покоях безкоштовно обслуговувалися (в тому числі приймалися на стаціонар) працівники алексєєвської економії, а також жителі Котівки, Очеретуватого, Оленівки, Ганнівки і Настасівки, тобто тих сіл, які до реформи 1861 року належали Алексєєву. Жителів інших сіл приймали до прийомних покоїв тільки платно. Ці кошти спрямовували на продовольство, яке відпускалося з економії для усіх хворих, а також для покриття витрат на медикаменти. В середині 1880-их років оплата за лікування на стаціонарі складала 3 рублі на місяць. Це дорого чи дешево? Нижче наведемо дані про оплату праці сільськогосподарських робітників Новомосковського повіту за 1887 рік, для того, щоб читач міг зробити висновок самостійно:
У покоях постійно перебували лише прислуга і фельдшер, який отримував жалування від поміщика. До функцій фельдшера також входило приготування ліків у аптеці. Постійного лікаря у покоях тривалий час не було. У звітах повітового земства зазначено, що обов’язки завідувача покою виконував один із найближчих земських дільничних лікарів. У деяких звітах конкретизується, що це був лікар 4-ої дільниці, що цілком логічно, оскільки саме до цієї дільниці належала Котівська волость з 1881 до 1922 років. З тих же звітів довідуємося, що приблизно з 1890 до червня 1892 років прийомним покоєм завідував неназваний лікар із Полтавської губернії. На нашу думку, це був нехворощанський дільничний лікар Іван Русецький, оскільки ближчих до Котівки земських чи приватних лікарів у тій окрузі не було. З 1 червня 1892 року і станом на 1899 рік прийомними покоями знову завідував земський лікар 4-ої дільниці. Земські лікарі, які завідували Котівськими покоями, отримували від Г.П. Алексєєва окремий гонорар.
У 1891 році у Котівських прийомних покоях медичну допомогу отримало 762 особи з яких 32 – на стаціонарі, 730 амбулаторно; а в 1896 році – 601 особа з яких 18 – на стаціонарі та 583 – амбулаторно. Багато це чи мало? Необхідно брати до уваги, що основне число відвідувань давала Котівка, і що більшість працівників алексєєвської економії становили котівчани. Населення Котівки, за всеросійським переписом 1897 року, складало 3 381 особу. Отже у 1891 році медичною допомогою скористалися 22,5% мешканців села, а у 1896 році – 17,8%. У 1898 році послугами Котівських прийомних покоїв скористалася вже 1 511 осіб, з яких 1 461 – амбулаторно, а 50 лікувалося на стаціонарі. Тобто медичною допомогою скористалося вже 44,7% населення Котівки. Одразу зауважимо, що ці підрахунки достатньо умовні, проте таке число відвідувань – все ж досить суттєвий показник.
Повітове земство високо цінувало філантропічну діяльність Г.П. Алексєєва. В одному зі звітів повітової управи зазначалося, що існування алексєєвського прийомного покою у Котівці «составляя благодеяние для местного населения, в тоже время оказывает значительную помощь земству в сбережении средств как на лекарства, так и на содержание фельдшеров в той местности». Проте число мешканців Котівської волості, які не мали права на безоплатне обслуговування в приватних покоях Г.П. Алексєва, теж було немалим. В 1896 році мешканці Степанівки №2 скаржилися на те, що алексєєвський фельдшер не хоче їх обслуговувати. Саме тому в 1898 році повітове земство відкриває у Котівці свій фельдшерський пункт. До цього Котівську волость формально обслуговував земський фельдшер у Бузівці.
У 1904 році Г.П. Алексєєв переніс прийомні покої в цегляну будівлю, спеціально збудовану для цієї мети. З того часу і до революції приватною лікарнею в Котівці керували спеціально запрошені лікарі. Нам відомі прізвища чотирьох з них. В радянські часи в цьому приміщенні певний час розміщувалася Котівська районна лікарня. Попри статус пам’ятки історії місцевого значення, нині від цієї будівлі з імпозантним фасадом збереглися лише руїни…
Лікарі приватної лікарні Г.П. Алексєєва у Котівці
Олександр Мечиславович Русецький, народився у 1864 році, здобув медичну освіту в 1888 році. З 1890 до 1903 років був лікарем 6-ої (Нехворощанської) медичної дільниці, Константиноградського повіту, Полтавської губернії. В 1890–1891 роках за сумісництвом керував приватними прийомними покоями Г.П. Алексєєва у Котівці. Помер у 1903 році.
Євгеній Павлович Леонтович, народився у 1871 році. У звіті Новомосковського повітового земства за 1893 рік він згадується як студент, що закінчив курс навчання на медичному факультеті, однак у випусках «Російського медичного списку» датою завершення ним навчання вказується 1895 рік.
Початок кар’єри майбутнього лікаря був пов’язаний із Котівкою, де йому довелося випробувати на практиці власні теоретичні знання в екстремальних умовах холерної епідемії. У 1893 році Євгеній Леонтович, на той час студент-випускник, був включений до числа допоміжного медичного персоналу, який Губернська земська управа власним коштом відрядила до Новомосковського повіту на час епідемії. Студент Леонтович був відряджений до прийомного покою Г.П. Алексєєва у Котівці, де на час епідемії було облаштовано інфекційну камеру. Тимчасова медична служба студента Леонтовича в Котівці тривала майже три з половиною місяці – з 18 червня до 1 жовтня. За цей час він отримав від земства 393 рублі 33 коп. жалування.
Першим місцем служби Леонтовича вже як лікаря було село Писарівка Богодухівського повіту Харківської губернії. Впродовж 1897–1898 років він обіймав там посаду дільничного земського лікаря. З 1899 року Леонтович обіймав посаду лікаря при управлінні Варшавського військового округу. Помер близько 1903 року.
Євгеній Миколайович Дікгоф, народився в 1863 році, отримав медичну освіту в 1895 році; спеціалізація – педіатрія. Одразу після закінчення медичного факультету працював городовим лікарем у Верхньоуральську, Оренбурзької губернії. З 1898 року переїхав до Санкт-Петербурга, де спершу працював приватним («вільнопрактикуючим») лікарем. З 1899 року – асистент дитячої лікарні принца Петра Ольденбурзького в Санкт-Петербурзі. В 1902 році – старший лікар дитячого притулку. З 1904-го – знову вільнопрактикуючий. У 1906 році повернувся на роботу до лікарні принца Ольденбурзького. В 1908 році працював у приватній лікарні Г.П. Алексєєва у Котівці. Поміщик Алексєєв часто бував у столиці та належав до когорти аристократів впливових і шанованих при дворі. Проте обставини знайомства лікаря і поміщика нам невідомі. Можна лише сказати, що в Котівці він довго не затримався. Вже в 1909 році переїхав у Фрідріхштадта Курляндської губернії, а з 1911 до 1916 років був приватним лікарем в Орлі. Доля лікаря Дікгофа після 1917 року нам невідома.
Петро Миколайович Фамінський, народився у 1882 році, отримав медичну освіту в 1909 році; спеціалізація – терапевт. В 1910–1911 роках згадується як лікар приватної лікарні Алексєєва у Котівці. Після цього до 1917 року працював лікарем Фащівської земської амбулаторії яка обслуговувала Городищенську волость (села Фащівка і Городище) в Слов’яносербському повіті, Катеринославської губернії. В 1917 році був мобілізований. Станом на 1 січня 1924 року продовжував працювати у Фащівській амбулаторії, Городищенського району, Луганської округи, Донецької губернії.
Віктор Григорович Шмаровін, народився в 1885 році, отримав медичну освіту в 1913 році. В 1914 році згадується як приватний лікар в Катеринодарі на Кубані (сучасний Краснодар). В 1916 році згадується як лікар приватної лікарні в Котівці. Станом на 1 січня 1924 року Шмаровін був дільничним лікарем у Могилеві, Прядівського (Могилівського) району, Катеринославської округи. Його подальша доля нам невідома.
Тамара Семенівна Абашидзе, народилася в 1889 році, здобула медичну освіту в 1913 році; спеціалізація – терапевт. В середині 1920-х років працювала лаборантом діагностичної клініки університету в Тифлісі (сучасний Тбілісі). Княгиня Віра Урусова в своїх мемуарах згадує, що Абашидзе в 1915 році керувала лікарнею в Котівці:
«Влітку [1915 року – Т.Л.] у Котівці я пройшла курси теорії та практики медсестер Червоного Хреста у лікаря Тамари Абашидзе, яка також керувала й нашою лікарнею, і склала іспит у жовтні».
В подальшому вона згадує про зустріч з Абашидзе на вокзалі в Катеринославі 30 березня 1917 року. З контексту згадки, зрозуміло, що на той час вона працювала в Катеринославі. В.М. Заруба зазначає, що вона очолювала евакуаційний шпиталь у Катеринославі. Проте в адрес-календарях Катеринославської губернії за 1915–1917 роки вона не згадується в списку лікарів- жінок, які працювали у Катеринославі.
Від замовчування до міфологізації
У радянському краєзнавстві існувала тенденція применшення досягнень і значення земської медицини. Поміщику ж безапеляційно відводилася лише роль «експлуататора». Тому навіть побіжно згадувати про існування «медичного соцпакету» для робітників поміщицьких економій було чимось абсолютно неприпустимим. В чорновику нарису про Котівку для «Історії міст і сіл УРСР» (ДАДО, Фонд 4540) письменник і краєзнавець Іван Михайлович Кібець згадує про приватні прийомні у Котівці, посилаючись на «Додатки…» до щорічного звіту катеринославського губернатора за 1885 рік.
У першому виданні «Історії міст і сіл УРСР», 1969 року, І. М. Кібець пише:
«Наприкінці ХІХ століття в Котовці був лише один фельдшер. У 1903 році побудували лікарню на 20 місць, яку обслуговували 2 лікарі і 5 фельдшерів. Звичайно, лікарня неспроможна була подавати допомогу усім хворим, і тому значна частина населення лікувалася у знахарів».
Хоча автор не згадує імені Алексєєва, проте факти, які він наводить в цілому відповідають дійсності, а тон розповіді достатньо нейтральний. В 1977 році «Історію міст і сіл УРСР» перевидали російською мовою. Це був розпал доби «маланчуківщини», тому нове перевидання зазнало значних ідеологічних купюр і спотворень. Тож не дивно, що у виданні 1977 року читаємо таке:
«В Котовке не было больницы – село входило в Гупаловский врачебный участок, объединявший 5 волостей с населением в 37 тыс человек. Большинство крестьян лечилось у знахарей».
Хоча зауважимо, що наведені у цьому фрагменті дані про склад і число населення 4-ої медичної дільниці відповідають дійсності, але стосуються 1912 року.
Якщо в радянський час історія приватної лікарні в Котівці просто замовчувалася, то в наш час ця тема навпаки «обросла» міфами. В місцевій краєзнавчій літературі, присвяченій Магдалинівщині, лікарню Алексєєва іноді помилково називали земською, а часом її відкриття невірно вказували 1904 рік. У 2004 році, в тодішній магдалинівській районній газеті «Наше життя», навіть вийшла стаття В. Маручок «Котовській дільничній лікарні 100 років». Проте на початку 1920-х років колишня лікарня Алексєєва в Котівці не працювала навіть як амбулаторія, що підтверджується документацією Котівського райвиконкому, яка зберігається в Держархіві Дніпропетровської області (Фонд 1253).
У період з березня 1923-го до червня 1925-го років Котівський район включав у себе території колишніх Котівської (без Анастасіївки), Бузівської, Жданівської та Ряської волостей. На кінець грудня 1923 року єдиним медичним закладом на території району була амбулаторія в Ряському, де працювала лікар Катерина Никифорівна Запорожченко-Решетилова. Коли відкрилася радянська амбулаторія в Котівці, точно не відомо, але вона вже існувала на кінець листопада 1925 року.
У середині 1925 року, під час чергових адміністративно-територіальних змін, Котівський район «втратив» Жданівську та правобережну частину Ряської волостей, «отримавши» натомість Личківську, Гупалівську, Чернеччинську та Дмухайлівську волості. Тому функцію районної лікарні спершу виконувала колишня земська лікарня в Гупалівці, яка дійсно безперервно існує до сьогодні від часу відкриття в 1902 році. Точний час відкриття радянської районної лікарні в Котівці нам не відомий. Але на підставі аналізу тогочасних статистичних довідників можна стверджувати, що вона відкрилася не пізніше 1928 року.
Лікарня княгині Черкаської у Личковому
У липні 1887 року личківська поміщиця княгиня Наталія Іванівна Черкаська (донька сумнозвісного І.В. Катеринича) відкрила власним коштом фельдшерський пункт для мешканців Личкового. Фельдшер отримував жалування від княгині, але медикаменти для пункту надавало земство. Роботу цього приватного фельдшера контролював земський лікар 2-ої (Перещепинської) дільниці, до складу якої входила Личківська волость.
У жовтні 1890 року княгиня відкрила в Личковому власним коштом лікарню з аптекою на 20 місць. У одному зі звітів повітового земства зазначалося:
«Больница в с. Лычкове (во 2-м врачебном участке), как по внешнему, так и внутреннему своим качествам, выходящая из ряда обыкновенных [...]. Располагая же всеми новейшими медицинскими средствами и громадным выбором различных хирургических инструментов и приспособлений, больница эта, по отзыву врачей, представляет собою клинику в миниатюре».
Лікарня містилася у спеціально спорудженій дерев’яній будівлі, обкладеній цеглою і перекритій жерстяним дахом. Будівля стояла за селом коло лиману на відстані приблизно 100 метрів від найближчих селянських хат. У дворі також були погріб, льодник, і флігель в якому розміщувалися кухня, пральня та проживала прислуга. Будівля лікарні включала в себе:
Будівля була забезпечена водопроводом і каналізацією. Вода надходила зі спеціального колодязя, в якому розміщувався насос; каналізаційна яма була зацементована і закрита. Вентиляція приміщення здійснювалася за допомогою кватирок і пічних вентиляторів Мунде. Освітлення приміщення здійснювалося гасовими лампами, а опалення – рослинним паливом. Освітлення, опалення, ремонтні роботи, утримання хворих, забезпечення їх медикаментами здійснювалося коштом личківської економії княгині Черкаської.
Приватною Личківською лікарнею завідував земський лікар Перещепинської дільниці. Він відвідував лікарню двічі на тиждень; йому був підзвітний постійний медперсонал лікарні. Незмінним лікарем Перещепинської дільниці з 1885 до 1900 років був Лев Олексійович Січкарьов (нар. 1858 р.) – випускник Київського університету Св. Володимира, талановитий організатор земської медичної справи. Він був одним із небагатьох лікарів які впродовж усієї своєї медичної кар’єри, від часу здобуття освіти, пропрацювали на земській службі в Новомосковському повіті. З 1900 і до 1917 років Січкарьов був головним повітовим земським лікарем, заступивши на цій посаді не менш відомого Григорія Максимовича Бораковського. Доля лікаря Січкарьова після 1917 року – наразі невідома.
Згідно звіту 1890 року, постійний медперсонал лікарні складався із фельдшера і двох фельдшерських учнів; у звіті за 1893 рік згадується лише фельдшер і один фельдшерський учень. Під час епідемії холери 1893 року при Личківській лікарні було облаштовано:
«деревянный барак таким образом, что, на случай в нем надобности мог быть совершенно устроен в продолжение одних суток, а равно приготовлен медицинский персонал, состоявший из лекарского помощника, фельдшерского ученика и 3-х сестер милосердия».
Вірогідно, згаданий медперсонал був тимчасово запрошений на час боротьби із епідемією. Службовий персонал лікарні складався зі служителя лікарні, кастелянші, куховарки та пралі.
У лікарню, як амбулаторно так і на стаціонар, в першу чергу, приймали робітників економії княгині Черкаської, а потім вже решту жителів Личкового. Хворих із інших сіл Личківської волості приймали переважно амбулаторно, однак із безкоштовною видачею медикаментів; на стаціонар за вказівкою лікаря приймали лише тяжкохворих, які потребували виключно стаціонарного лікування. Жителів інших волостей приймали лише амбулаторно і без видачі ліків. Відомості про число осіб, які користувалися медичною допомогою у Личківській лікарні амбулаторно – відсутні. Проте є деякі відомості про число хворих на стаціонарі. Відомо, що у 1890 році число стаціонарних хворих у Личківській лікарні склало 29 осіб; у 1891 році – 92 особи; у 1893 році – 128 осіб.
Княгиня Черкаська померла у 1895 році. У звітах другої половини 1890-х років Личківська лікарня не згадується, на відміну від решти поміщицьких медзакладів Новомосковського повіту. З чого можна зробити висновок, що новий власник економії Б.Ф. Штігліц не продовжив справу своєї двоюрідної сестри. В земських звітах відсутня інформація про те, що сталося з приміщенням лікарні та куди поділося її медичне оснащення.
Прийомні покої Свєчиної в Козирщині
Приватні прийомні покої в Козирщині Личківської волості (сучасна Великокозирщина) відкрила місцева поміщиця Любов Сергіївна Свєчина 20 липня 1892 року. Як і у випадку з лікарнями княгині Черкаської й Алексєєва, Козирщинські покої, в першу чергу, обслуговували інтереси місцевої економії. Як і Алексєєв та княгиня Черкаська, поміщиця Свєчина належала до числа великих латифундистів Приорілля і мала господарство з модернізованою системою ведення рільництва та тваринництва. Вона була донькою чернігівського губернатора князя С.П. Голіцина – прогресивного політика й одного з активних діячів селянської, земської та судової реформ на Чернігівщині. Мати поміщиці – графиня Любов Петрівна Апраксіна.
Прийомні покої облаштували у звичайній селянській глиняній хаті плетено-мазаного типу з очеретяною стріхою. Хата мала чотири кімнати. Дві кімнати були пристосовані під палати для стаціонарних хворих. В одній кімнаті містились аптека і помешкання фельдшера, відділене від аптеки перегородкою; там же приймали амбулаторних хворих. В останній кімнаті розташовувалася зимова кухня. Покої були розраховані на 3–4 ліжка. Хоча приміщення було теплим і сухим, але в цілому воно було мало пристосоване для лікарні: не мало дерев’яної підлоги, вентиляції та було погано освітленим.
До будівлі було прибудовано довгий дощатий барак з очеретяною стріхою та мощеною цегляною підлогою. Барак функціонував у літній час і призначався, головним чином, для інфекційних хворих. У звіті за 1893 рік вказувалося, що в літній час у покоях могли додатково прийняти до 15 чоловік. У звіті за 1898 рік зазначалося, що барак розрахований на 8 місць, а у звіті за 1899 рік – на 10 місць. У звіті за 1899 рік також зазначалося, що хата, в якій розташовувалися прийомні покої, мала не чотири а три кімнати: одна слугувала палатою на три ліжка, друга – аптекою і квартирою фельдшера, третя – зимовою кухнею. Можливо, відбулося внутрішнє перепланування будівлі, а можливо в звіті просто припустилися помилки. Окрім барака на подвір’ї розташовувався туалет і критий толем лабаз, у якому працювала літня кухня.
До 1900 року Козирщинськими покоями, як і Личківською лікарнею, завідував земський лікар 2-ої (Перещепинської) дільниці. У звіті за 1900 рік зазначається, що земський лікар уже не мав стосунку до прийомних покоїв у Козирщині, але хто завідував медзакладом – не вказується. Постійний персонал покою складали фельдшер (у 1893 році – фельдшерка), куховарка-праля та служитель. У 1893 році на стаціонарі прийомного покою Свєчиної прийняли 70 хворих, в 1896 році – 25, в 1898 році – 24. Як довго проіснували прийомні покої у Козирщині після 1900 року невідомо; сама ж поміщиця померла у 1910 році.
У нарисі використано Звіти Новомосковської повітової земської управи, Російські медичні списки, Пам’ятні книги та адрес-календарі Катеринославської і Полтавської губерній, матеріали видання «Історія міст і сіл УРСР. Дніпропетровська область», статистичні довідники 1920-х років і дореволюційного часу, документи з фондів Державного архіву Дніпропетровської області, а також праці М.П. Чабана та В.М. Заруби
Редакція від 15.11.2026




