Козацьке село Червоногригорівка та довкола нього

В околицях острова Городище (Томаківка) розташовано чимало старовинних населених пунктів. Деякі з них давно припинили своє існування з різних причин: від 1917 року та воєн до промислового освоєння краю. Крім того, тут знаходиться промисловий регіон із великими покладами марганцевої руди, що також стало однією з причин зникнення окремих поселень.

Варто розуміти, що раніше поняття село, хутір, виселок, присілок, слобідка суттєво відрізнялися. Сьогодні ми майже без розбору називаємо всі малі населені пункти селами.

Попри те, що більшість цих населених пунктів є старовинними, практично всі вони були засновані значно пізніше часів існування Томаківської Січі, яка, на думку істориків, існувала у XVI столітті – з 1563 до 1593 року. Перші згадки про поселення, розташовані поблизу острова Городище (Томаківка), трапляються на картах початку та середини XIX століття. Серед них: с. Червоногригорівка (раніше Чернишівка), пос. Борисоглібівка (Нечаєва), с. Мар’їнськ (Мар’ївка), с. Гологрушівка, с-ще Іллінське, Мис Доброї Надії, Архангельська, с. Тарасівка, с-ще Миколаївка, с. Трудолюбівка, с. Ільківка, с-ще Божедарівка, с. Басанська, х. Єкатеринівський, с. Веселофедорівка, с. Осипівка, х. Кірносова, с. Анастасіївка, с. Томаківка та інші.

Більшість із цих населених пунктів виникли вже після ліквідації Запорозької Січі. Однак є й винятки. Так, вважається, що село Томаківка постало на місці старого запорозького зимівника, а перша згадка про нього датується 1552 роком. Деякі населені пункти отримали свої назви від імен і прізвищ людей, які володіли цими землями, інші пов’язані з легендами про козаків. Багато назв із часом змінювались. І хоча ці хутори, села та інші поселення з’явились пізніше, вони розташовані в безпосередній близькості до острова Городище (Томаківка), де й сьогодні можна знайти сліди запорозького козацтва, і не тільки.

Більшість жителів цього регіону не були корінними, а – переселенцями. Водночас серед них були й місцеві, які з часом змішалися з приїжджими. Землевласники привозили сюди своїх людей із різних губерній. Люди облаштовували житло та працювали на землі. Особливо важким був період кріпацтва. Деякі поміщики, як і в інших регіонах, поводилися жорстоко зі своїми селянами.

Тема запорозького козацтва пов’язана з цими населеними пунктами тим, що, якщо припустити, що Томаківська Січ дійсно розташовувалася на острові Городище (Томаківка), то місцеві жителі цілком могли переносити до своїх сіл і хуторів залишки укріплень або старовинні речі. Крім того, в народній пам’яті зберігалися легенди та пісні про запорозьких козаків.

Червоногригорівка, або Чернишівка

Помещичье село. На Плане Генерального межевания расположено на даче №96 (с. Городище). Расположено во втором стане при реках Речище, Томаковке и Ревуне, протоках р.Днепра у плавней. До 1775 г. – запорожское займище. С 1778 г. имение графа Ивана Григорьевича Чернышева (1726–1797) и его второй жены Анны Александровны Исленьевой (1740–1794).

Епископ Феодосий Макаревский оставил следующее описание о селе в «Материалах для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия»: «Слобода Красногригорьевка – Чернышевка, многолюдная, с населением зажиточным, при двухштатном церковном причте, находится Екатеринославского уезда в 3-м благочинническом округе.

Местность нынешней слободы Красногригорьевки, роскошная и живописная, богатая и плодородная, – древнейшее запорожское займище, старожитная казацкая маетность – в 1778 году, на значительном пространстве околичной земли, поступила ранговою дачею в собственность, в полное владение графа Ивана Григорьевича Чернышева и супруги его Анны Александровны Чернышевой.

Медленно заселялась здесь слобода народом семейным и оседлым; еще медленнее шло между слобожанами дело о постройке церкви. Излагаем здесь несколько кратких сведений по этому делу. Екатеринославского уезда слободы

Его сиятельства графа Чернышева Григорьевки подданные – Тимофей Перехрист, Иван Нежувака, Сидор Гончаренко, Иван Вареник, Ефим Бурляй и прочие, по желанию всего общества, 10-го сентября 1795 года, представили преосвященному Гавриилу, митрополиту Екатеринославскому, прошение, в коем писали: «В слободе нашей Григорьевке по числу дворов, коих имеется до двух сот, в них муж., по ревизиальному счету, 371, а жен., 359 душ, намерены мы ныне по христианскому обряду собственным нашим коштом выстроить, во именование святого апостола и евангелиста Иоанна Богослова церковь, а об отмежевании для продовольствия имеемых быть при той церкви священнослужителей ста двадцати десятин земли и на оную план обязуемся просить Екатеринославского губернатора; для чего испросив у господина вице-адмирала и кавалера Николая Семеновича Мордвинова, коему сия слобода Григорьевка от Его сиятельства вверена, позволение, которое у сего прилагая, Вашего высокопреосвященства покорнейше просим о выстройке в оной слободе Григорьевке в означенное именование церкви дать повеление, для которой уже заготовлен принадлежащий на оную лес; а пока оная строением будет окончена, дабы мы не лишались богослужения и християнских треб, просим дозволить иметь молитвенный дом и о сем учинить милостивое разсмотрение и резолюцию».

Мордвинов от 23 мая 1795 года, из Николаева, писал преосвященному Гавриилу, митрополиту Екатеринославскому: «Жители слободы Его сиятельства графа Ивана Григорьевича Чернышева, называемой Григорьевки, в которой дворов около 200 считается, желая построить в ней церковь, просили меня исходатайствовать у вашего высокопреосвященства на то благословение. Как слобода сия поручена Его сиятельством в мое призрение: то я приятнейшим долгом поставляю просить покорнейше ваше высокопреосвященство дать им на сооружение храма архипастырское благословение». По сим бумагам резолюциею от 10-го сентября 1795 года, преосвященный Гавриил приказал предписать духовному Правлению сделать рассмотрение и репортовать, в состоянии ли просители своим коштом строить и содержать церковь. В ответе на это, репортом от 28 ноября 1799 г. Новороссийское духовное Правление представляло новороссийской духовное Консистории: «Оная духовная Консистория присланным в сие Правление указом прошлаго 1795 года от 12-го сентября за №1627, составившимся по резолюции его высокопреосвященства Гавриила, митрополита бывшаго Новороссийского, нынешняго Киевского, повелела учинить сему Правлению рассмотрение, в состоянии ли подданные Его сиятельства графа Чернышева выстроить, в слободе Григорьевке церковь собственным коштом и содержать оную, и что окажется, репортовать. Посему за учинением в сем Правлении определения, данным сего Правления присутствующему, покойному благочинному Быстрицкому указом велено о том на месте изследовать. Но как он не учинил о том основательного изследования и очень глухо о деле том приписал в репорте своем, представленном 5-го марта 1796 года; то вместо его, по прошествии некоего времени, съезжал на место протопоп Иоанн Станиславский и нашел, что тамошние жители не получили от помещика своего настоящего повеления о испрошении им позволения выстроить в слободе той церковь и не исходадайствовавши плана для подцерковной земли, сами то предначали без всякого основания и сложили только для начатия оной церкви 100 руб., с не большим о чем по возвращении из той слободы Григорьевки 1-го апреля сообщил он, протопоп, к сведению сему Правлению, и отрепортовано в оную Консисторию. Но как по справке в сем Правлении оказалось, что о таком последовании по сие время оной Консистории недонесено единственно чрез нерадение бывшаго в сем Правлении письмоводителя; то ныне, за отысканием сего указа, дабы известно было оной Консистории, что изследование по оному было чинено, сим Новороссийское духовное Правление почтенно репортует».

По сему репорту в Новороссийской духорвной Консистории 21-го декабря 1799 года состоялось такое определение: «Как оные подданные, селения Григорьевки жители о дозволении построить в оном селении церковь с 795 года не настаивают, да и сооружить оную, как из репорта Новороссийскаго духовного Правления видно, не в состоянии и начали сие без дозволения помещика своего и без всякаго основания; для того оставя сие дело без действия, отдать в архив при копии сего журнала».

В 1795 г. в состав Красногригорьевки включают помещичью деревню и ранговую дачу генерал-фельдмаршала И.Г. Чернышева - Усть-Томаковку (у р.Днепр, р.Красной Каменки и у Великого Луга), где на 1785г. 61 двор был за графиней А.А. Чернышевой. Сейчас историческая территория Усть-Томаковки затоплена Каховским водохранилищем.

В 1804 г. в Червоногригорьевке на средства прихожан была заложена однопрестольная церковь во имя Преображения Господня, законченная строительством (из известнякового камня с деревянным куполом) только в 1830 г. С 1816 г. – государственная слобода. По описи 1820 г. здесь было 214 дворов».

Опис вигляду села у 1856 році та побуту його жителів залишив також А.С. Афанасьєв – Чужбинський: «…Дальше за речкой Томаковкой раскинулось большое село Чернышева или официально Красногригорьевка. Здесь Днепр однако же удалился на несколько верст и только во время половодья наполняет всю долину, а возле села протекают Речище и Ревун, да лежат большие озера…

Чернышевские жители занимаются рыболовством для собственного потребления и живут в довольстве, потому что имеют привольные пастбища и пользуются плавнями. В селе встречаются порядочные сады, о которых заботится, конечно, одна природа».

В 1858 г. - казенное село в котором 439 дворов и 3346 жителей (1638 м. и 1708 ж. пола). Церковь православная одна (метрические книги Преображенской церкви за 1876 - 1919 гг. хранились в ГАДО). За ее настоятелем 128 дес. Так же имеется училище. В 1892 г. за крестьянами-собственниками того села состояло 8269 дес.

Крестьяне бывшие государственные, украинцы. В 1911 г. – село Красногригорьевкой волости, дворов 813, жителей 5516 чел. Василий Алексеевич Бабенко, также упомянул Красногригорьевку в книге: «Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края». Овцеводство ведётся в ограниченных размерах, лишь как любимое занятие малороссов и отчасти греков. Обыкновенно крестьяне держат овец с таким расчётом, чтобы получить необходимый шерстяной материал для собственной одежды. В некоторых селениях Екатеринославского (Красногригорьевка) и Мариупольского уездов приходилось встречать общие стада овец, пасущихся всё лето в полях под присмотром специального «чабана».

Чабанство в старину было принято среди народа в широких размерах, в настоящее же время сохранилось лишь изредка. Чабан имеет для передвижения со всем своим скарбом особые гарбы «чабанския» с будкой и различными ящичками для походных принадлежностей».

Джерела: «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. (1880) Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия.– Вып. 1», «Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию.– Ч. 1, 1861»

Заповідник «Нікопольські плавні»

У районі села Червоногригорівка (Красногригорівка, або ж Чернишівка) розташована пам’ятка природи, яка вирізняється розмаїттям флори та фауни, характерних для південної частини дніпровських плавнів. Тут зростають тополя чорна, верба біла, в’яз, берест. Уздовж берега та на мілководді збереглася рослинність болотного типу. Тваринний світ також багатий. З рідкісних видів тут можна побачити європейську болотяну черепаху. У водоймах мешкає безліч водоплавних птахів.

Варто звернути увагу на цікаву деталь: якщо відкрити старовинну карту 1853 року, можна побачити, що річка, яка протікає в цьому місці, – це старе русло, відоме під назвою Річище, яке було частково затоплене під час створення Каховського водосховища у 1956 році.

Пригадується цікава історія: під час одного з туристичних походів, на березі цієї річки двоє чоловіків сперечалися щодо її назви. Один наполягав, що це Ревун, інший – що Томаківка. Та завдяки старовинним картам згодом вдалося з’ясувати, що справжня назва цього русла – Річище.

Місто Марганець

Неподалік від острова Городище (Томаківка) розташоване місто Марганець, офіційно засноване у 1938 році. Невелика частина острова входить до меж міста. Сучасний розвиток Марганця пов’язаний із відкриттям родовищ марганцевої руди. Перші рудники почали з’являтися після незвичайної знахідки жителя села Городище, який, копаючи колодязь, натрапив на шматок марганцевої руди. Влітку 1883 року геолог Валеріан Домгер виявив тут найбільше у світі родовище марганцю. Вже у 1886 році була відкрита перша шахта, а до 1910 року вона стала провідним постачальником марганцевої руди.

​

Нікопольський марганцевий басейн – найбільше у світі родовище марганцевих руд, розташоване на півдні України, на території Дніпропетровської та Запорізької областей. Під час Другої світової війни місто Марганець було стратегічно важливим об’єктом. До складу міста увійшли населені пункти: село Городище, селища Миколаївка, Мар’ївка, Закаменка, Максимівка, Енгельс, Підгора, Тимошівка. Згодом до територіальної громади міста також приєдналися села Грушівка, Іллінка, Добра Надія, Новокієвка, Новокам’янка та інші. Історію деяких із цих населених пунктів далі буде розглянуто детальніше.

Про минуле міста Марганець можна дізнатися з книги «Пам’ятки історії та культури міста Марганець», а також із блогу «Марганець Туристичний».

Село Городище

Як вище згадувалося, село Городище раніше входило до складу села Червоногригорівки (Чернишівка). Загалом знайти історичні матеріали про Городище доволі непросто, ймовірно, через те, що воно тривалий час вважалося частиною Червоногригорівки (Чернишівки). Тож, щоб глибше дослідити його минуле, слід звертатися до архівних джерел саме цього сусіднього села. Цікаво, що за своїм виглядом Городище здається старішим за саму Червоногригорівку. У селі збереглися широкі та просторі вулиці, а також чимало архітектурних пам’яток: хати-мазанки, цегляний маєток, будівля колишньої школи, льохи (підвали), колодязі, кам’яні паркани. В окремих районах і досі ростуть старі дерева – акації, горіхи, верби. На вулицях можна побачити вапнякові гармани, що також є частиною історичного середовища.

У с. Городище розташовані два старовинні кладовища, одне з яких має значну кількість кам’яних хрестів. Усе це надає Городищу особливого колориту та відчуття глибокої давнини. Село розташоване поряд із островом Городище (Томаківка). У 2010 році в селі було відновлено Свято-Троїцький храм, вперше збудований тут у 1894 році.

Один із небагатьох дорадянських будинків у селі Городище є важливим архітектурним та історичним об’єктом. 13 листопада 2023 року учасники нашого товариства провели роботи з благоустрою прилеглої території, а комунальні служби забезпечили вивіз сміття.

Садибний будинок – одноповерховий, збудований із жовто-помаранчевої глиняної цегли. Він стоїть на невисокому цегляному цоколі. Це – єдина вціліла кам’яна садиба, в якій збереглися житлова будівля й оригінальні ворота як на території колишнього поселення Городище, так і в усьому місті Марганець. Цей будинок слід зберегти як зразок архітектури провінційної еклектики кінця XIX – початку XX століття.

Добре було б знайти фотографію Свято-Троїцького храму в первісному вигляді ще до руйнування. Наразі пошуки не принесли результатів. Проте в сусідньому селищі Підгора живе корінна мешканка – Марія Харитонівна Баранник, яка разом зі своїми батьками завжди була щирою віруючою і відвідувала Свято-Троїцький храм. Марія Харитонівна поділилася з нами дорогоцінною фотографією, на якій зображено іконостас.

У наш час настоятелем Свято-Троїцького храму є молодий священник – отець В’ячеслав. Батюшка користується повагою не лише серед парафіян, а й серед місцевих жителів, навіть тих, хто не відвідує церкву. Отець В’ячеслав крім основної діяльності, активно працює в інших напрямах: організовує велопоїздки до сусідніх міст у межах паломницького туризму, а також сприяє розвитку внутрішнього туризму.

Учасники товариства «Марганець Туристичний» неодноразово відвідували Свято-Троїцький храм під час екскурсій. Отець В’ячеслав охоче розповідав усім охочим про православну віру. Відвідувачі також мали можливість піднятися на високу дзвіницю, звідки відкривався краєвид на околиці острова Городище (Томаківка).

У Городищі існує своя «Верба Побачень». Цій вербі приблизно сімдесят років, і росте вона майже на роздоріжжі вулиць. Саме біля цього дерева молоді люди призначали побачення – під вербою було затишно та гарно. Світлана Володимирівна – місцева мешканка розповідає, що кілька років тому, коли постало питання про спилювання дерева, місцеві жителі виступили проти. Вони заборонили спилювати вербу, адже вона – жива пам’ять про їхню молодість і перше кохання. Це – гідний приклад збереження природних об’єктів у нашому регіоні.

Моє Городище

І рідніше немає, і ближче,
Ніж оце придніпровське село,
Городище моє, Городище,
Вишняком ти густим поросло.
Очеретом, де берег Річища,
Де зелених вербичок сім’я,
Городище, моє Городище,
Ти дитинство, і юність моя.
Лет років усе вище та вище,
А на серці неначе розмай.
Городище моє Городище,
Доленосний і рідний мій край.

Анатолій Гнєзділов             

 Титульне фото: Світлина з альбому «Види Дніпровських плавень», 1953 р. На передньому плані річка Річище, вдалині – о. Городище (Томаківка), де височіють дерева, що слугували вітрозахисними лісосмугами