Валентина Бандур: «Я частинкою сонця хочу бути, частинкою світла…»

Бандур Валентина Іванівна

  • 30 грудня 1953 |
  • Місце народження: м. Кременчук, Полтавська область |
  • завідувачка «зразкового художнього колективу» Центр української культури «Коло калинове», Міського палацу дітей та юнацтва міста Дніпро, член Національної Спілки журналістів України.

Вона називає себе щасливою мандрівницею життєвої дороги і передає вихованцям талант та любов.

Коли з`являєшся у центрі, яким керує Валентина Іванівна, і дивишся на роботи, створені руками майстрів і вихованців, ти ніби опиняєшся у теплому райдужному просторі. Він спонукає тебе уважніше вдивитися не лише в ту красу, яка навколо, а й дати власні імпульси завдяки побаченому. Перша емоція, що виникла у мене – глибоке натхнення і усвідомлення любові до нашої рідної землі, її витоків. Ти ніби огорнутий отим добром традицій, що відроджують дитячі серця та руки. А починалося все так…

«Важливо, яка рука поставить тебе і поведе у світ неозорий…»

«По-перше, пощастило мені, що я народилася на Полтавщині. Там дуже родюча земля, багата на природу та обдарованих людей… Вулиці, стежки, доріжки, скільки ж їх у світі. І кожна звідкись починається, кудись біжить. «Хто на яку доріжку стане ?» – питаєте. Ні. Яка рука поставить і поведе тебе у світ неозорий… 

«Важливо, яка рука поставить тебе і поведе у світ неозорий…»Народилася я у родині робітника і службовця. Нас було двоє дітей – я та старший брат. З семи років пам`ятаю війну, в тому розумінні, що в часи Другої світової наше місто було знищене повністю, і прибудови до руїн болісно нагадували про воєнні роки. 

У дитинстві пережила й комуналки, перед очима було багато людей із різними долями. Пригадую Новий Рік і Різдво. Ми вішали на ялинку цукерки та мандарини і дуже чекали, коли все це дозволялось з`їсти. Навіть бувало й таке, що не могли дочекатися свят, а потім з хліба вирізали «цукерку» та замотували у фантик. 

Чудові люди, родинні свята, пісня оточували мене змалечку. Загальна радість, загальна журба, сусіди, мов єдина родина, а поряд люблячі батьки і бабуся Тетяна, татова мама, яка прожила з нами 18 років. 

Бабуся, як і тато, родом з Воронезької області. Батько – Іван Гриднєв, а мама з роду Глинських. За родинними переказами саме її рід мав відношення до гілочки нащадків Івана Грозного… 

Я від землі, з коріння гречкосіїв,
Хоч і князі в роду моїм були. 
Були і гридні, воїни, дружина,
Усі в віки, в історію пішли. 

Тільки уявіть, 10 років в однокімнатній комунальній квартирі на 20 метрів із батьками жила свекруха. Але ніколи не  було лайок. Бабуся махне рукою, посміхнеться і все. Вчила добру, казкам і, звісно, це осідало у серці. До речі, повела мене вперше у церкву саме вона. Любила бабуся слухати Шевченка, а коли я подорослішала і читала, особливо «Наймичку», плакали вдвох.

А влітку канікули, природа звали нас у село Піски, Козельщанського району, бо там жили батьки моєї мами. Дід – Яків Лукич і бабуся – Єфросинія Павлівна. Дід лісник. А колись був в Уланському полку її Величності, охороняв царську сім`ю. Та доля так склалася, що він повернувся на «вотчину»; Полтавщина, частина Сумщини, Черкащини, за історичними дослідженнями, вотчина князів Глинських… І в моїй душі під впливом розповідей діда та дитячих спостережень, прокидалось відчуття свого коріння та шляхетності. Дідусь ніколи не скривдив бабусю, ніколи не сказав грубого слова. Лише одного разу я бачила, як вона витирала хусточкою сльозинку, бо він назвав її «роззява» (забула на ніч криницю закрити лядою, і туди звалився «триколірний» кіт, який ганяв всіх чужаків із двору). Але, це було лише один раз.

Запах димку, образи та «перша академія наук»

«Коли ми лягали спати, я бачила, як бабуся стоїть біля образів і молиться. Коли прокидалася, відчувала і дуже любила запах димку. Піч розпалювали соломою, щоб хліб спекти. І ось ти перевертаєшся на печі, вдихаєш оцей запах, а бабуся – хліб у піч і знов стає перед образами… 

Любі бабуся Єфросинія Павлівна та дідусь Яків Лукич ГлинськіНас не вчила молитві, або іншим справам, казала лише: «Читай книжки». Хата була вся в іконах, і це було найкращим вихованням. Бабуся йде поратися в двір і каже: «Валентино, подивись туди, ти бачиш? Там Бог, а он Богородиця. Їхні очі  слідкують за тобою. Я буду знати все, не роби шкоди». 

А я була своєрідною шкодою, зі мню було важко, хотілося все попробувати та перевірити і допитливою була. Завжди до всіх запитання мала. Так ось, я до машинки «Зінгер», а на ікону поглядаю і зупиняюся. Адже не можна, гріх. Та й біжу займатися іншою справою.

Бабусі і дідусь, окрім батьків, були моєю  першою  «академією наук». А ще – приклади їхнього життя та праці!

Я вже казала, дід був лісником, зв'язок із природою мав глибинний, своєрідний учитель жив у ньому. Все знав і любив. Прекрасно грав на різних інструментах. Гітара увійшла в моє життя з мамою, потім мандоліна, балалайка, на яких грав дідусь. Мені не просто говорили: «Не можна», а пояснювали чому. Дідусь теж був віруючим. Разом із бабусею співав у «пєвчі». І назвав Валентиною мене дід. Бо хрестили мене 23 лютого, у день пам’яті великомучениці Валентини, в Храмі Успіння Пресвятої Богородиці у районній частині Кременчука – Крюкові. І коли, наприклад, я махала ногами під час їди, дід озирався навколо, чи не бачить ще хтось і казав пошепки: «Не можна ногами махати. По-перше, ти лукавих колишеш, а по-друге, кажуть люди, хтось із близьких може вмерти». Звісно ж, я все припиняла. 

Коли ми йшли до лісу, де дід косив до Трійці сіно, мені дуже хотілося підбігти до озера Тянка. Там було багато латаття, півників і, звісно, всю цю красу хотілося зірвати. А дід, спостерігаючи, казав: «Валю, ти там побачила квіточки, хочеш, рви, але тебе можуть затягти в озеро Русалки, залоскочуть… А живуть вони у дуплі трьохсотлітнього дуба». Тобто, відбувалось пояснення образами, і цього було достатньо, тому що я мала дуже широку і буйну уяву. Валя, звичайно, пробує лізти за квітами, але зупиняється: «А раптом, дійсно русалки?». Ось таким було моє виховання, під впливом чого  я змалечку полюбила і казки, і українські пісні, і світ, і людей. 

Полонений та перехрестя доріг

«Бабуся не любила багато говорити, або ж обговорювати когось, як кажуть «не перекупка, а шляхетність». Їх будинок стояв саме на перехресті, і люди, які вели на вигін худобу, завжди збирались на цьому місці, гомоніли, звертаючись до неї. А вона завжди більше слухала, ніж відповідала.

А коли бачили дідуся, то завжди знімали бриля або картуза, віталися і вклонялися. Я розпитувала його чому? З його біографії дізналася, що життя його було важким: Перша світова війна, революція, розбудова на Полтавщині вже у нових умовах, піднімав родину, зробив хату справжню, господарську. Став заможним. Потім розкуркулювання…
  
А під час війни у дідовій хаті був німецький штаб. Двоє німців Ганс і Фріц, крім служби в штабі, ще й квартирували. Один із них був із людськими ознаками, показував фото родини і попереджав про обстріли. Спочатку боялися, що перевіряють зв'язок з партизанами, але ні, дійсно був людиною. Так ось, під час війни ховав дід на горищі тієї самої хати сусіда Андрія, який втік з німецького табору. Тобто, у хаті фашисти, двоє малих дітей і поранений на горищі. Знайшов дід його в лісі, підкосив сіна, заховав і привіз додому. Мама була малою теж допитливою. І одного разу, коли бабуся на горище понесла їжу, запитала, чому саме туди. Бабуся, розуміючи, що дванадцятирічна дівчинка може десь бовкнути, відповіла: «Так заморилася, що переплутала куди й нести». 

Єврейську сім’ю теж ховав дідусь. Багато років після війни вони не втрачали дружби та зв'язку. Обшивав людей, допомагав, не займався здирством, був справжнім. 

Бабуся розповідала, що коли німці відходили, то написали якийсь папірець, який був охоронною грамотою, щоб хату не спалили. І справді багато разів у двір заходили вороги Але, прочитавши папірця, рушали далі. І лише, коли у двір заїхали есесівці – хата запалала. Все згоріло вщент. Знову втрата майна. «На все воля Божа» – оцінка побаченого дідом… 

В три роки я сказала: «Буду артисткою!»

«В три роки я сказала: «Буду артисткою!» І після 8 класу без мами й тата приїхала вступати до Дніпропетровського театрального училища. Худенька, довга коса, рожеві мрії і великі очі. Мене розвернули на першому ж конкурсі, і зі сльозами я повернулася додому. Валя Гриднєва – солістка ансамблю «Світанок», по телебаченню показували, в самодіяльному театрі палацу від «КРАЗу» займалася, всі бачили мої успіхи. І раптом провалилася… Сором, відчай і нездійсненні мрії. 

Навчання в інституті захист курсових робіт, 1976-й р. Середній ряд зліва праворуч: шоста –Валентина Гриднєва, нижній ряд: зліва праворуч третій – Віталій Борсученко, п`ятий – Анатолій Дядюра, сьомий – Геннадій МакарчикПо закінченні 10 класів я поїхала до Олександрійського училища культури і вступила на хореографію, бо з трьох років займалася танцями – народними, а згодом, і бальними. Взяли зразу на другий курс. Але після 7 місяців навчання я захворіла на ангіну, отримала ускладнення на серце, танцювати мені заборонили. А мені ж хотілося не тільки танцювальні «па» виконувати, а відроджувати систему національної хореографії. Та не сталося. І я згадала про наш народний театр, де могла б працювати. Тому, коли мені запропонували перейти на інше відділення, бібліотечне, або режисерське, я обрала режисерське. По закінченню отримала направлення для вступу до Харківського інституту культури та мистецтва, але на моє прохання його переписали, направивши до Києва. 

Мене відмовляли вступати у столиці (одинадцять чоловік на місце було в Інституті культури імені О.Є. Корнійчука, мова йшла про режисерське відділення факультету культурно-освітньої роботи). 

Віталій Іванович Борсученко, Анатолій Іванович Дядюра, Геннадій Григорович Макарчук – мої перші вчителі. До речі, Макарчук невдовзі став ректором нинішнього Київського Національного Університету театру, кіно та телебачення І.К. Карпенка-Карого. Мав дві вищі освіти. Перша – за фахом лікар-психіатр, наступна – режисер... Дисертації, ріст, людина пречудова. Зовні суворий, але дуже добрий. А головне – відчував нутро своїх вихованців.  

Пам`ятаю й Лесю Луківну Сокирко. Батько її викладав в інституті театрального мистецтва сценічну мову, а вона навчала нас сценічній мові, була нашим куратором і другом. Висока, красива, строга, любляча, за освітою акторка. Добрі слова хочеться сказати на згадку і про скульптора Андрія Васильовича Німенка, викладача історії образотворчого мистецтва. Саме в його майстерні я побачила серію чеканок «Гетьмани України». В ті роки, це була таємниця, за національні погляди дуже карали… 

Пощастило мені. На життєвій дорозі завжди поряд були добрі й талановиті люди. 

Державну практику відпрацьовувала у Львові. Режисерську – в театрі імені Марії Заньковецької. Клубна ж практика була у Палаці культури Львівського об’єднання  «Електрон». У театрі я запам`ятала виставу за Михайлом Шолоховим «Піднята Цілина», де грав Богдан Ступка. 

Архангельска область і Дніпро

«На останньому курсі перед початком навчання я вийшла заміж за військового льотчика. І коли про це дізналися мої майстри, то сказали, що з театром у моєму житті буде покінчено, тому що у гарнізонах їх немає.

Можливо, це була й  жертовність, але я поїхала за чоловіком до Архангельської області. Стала працювати в офіцерському клубі старшим інструктором з художньо-масової роботи. Створила аматорський театр, дитячий хореографічний гурт. Тобто, театр у моєму житті лишився. Писала сценарії. Була режисером різноманітних свят для дорослих і дітей, створювала прекрасні театралізовані композиції з історії краю. Цікава плідна робота. Але Північ мені не підійшла, серце стало підводити і чоловіка, через моє здоров`я, перевели до Дніпра.  

Я дуже не хотіла їхати до цього міста. В мені залишились оті дитячі спогади, що я не вступила до театрального училища, образа, несправедливість. Вабив Васильків під Києвом, де були мої юність, друзі, вчителі. Але чоловік чекати відмовився, і ми поїхали туди, куди покликало життя… 

У мене народився син, хотілося до театру, але ж няньки нема та й наймати ніяк. Мої київські вчителі мені порадили вакансії або у Палаці Студентства, або на радіозаводі – художнім керівником самодіяльності. Я обрала завод, тому що день робочий був нормованим. У нас було більше 20 цехів і всюди творчі колективи. 

Потім другий декрет, народився ще один син. Коли дитинка підросла, то захворіла на алергію. Я була змушена перейти до клубу Офіцерів  містечка Авіаційне, де стала працювати старшим інструктором. Там я теж створила дитячий хореографічний колектив зі 100 дітей. Ми брали участь у багатьох масових заходах міста, тримали зв'язок із нашим міським Будинком офіцерів, зокрема з Раїсою Андріївною Ібрагімовою. Саме вона запропонувала разом створити самодіяльний театр. Валерій Ковтуненко, тоді молодий актор, приходив і займався поруч зі мною. А у водевілі Федора Сологуба «Біда від ніжного серця» працював над роллю Золотникова… Я синочка за руку – і на репетицію. Але  важко були добиратися до Дніпра з Авіаційного із малою дитиною. І невдовзі я перейшла працювати до школи: дитячий театр, група подовженого дня, молодші класи з викладання української мови, старші класи. Мовою я володію бездоганно. Ми перемагали на конкурсах, робила прекрасні свята, мене знали в районі, пропонували посаду інспектора в РВНО і в міській раді. Та я не любила адміністративної роботи, а любила творчість і завжди хотіла бігти вперед саме по цьому шляху.  

«Не люблю слово педагог, а люблю слово вчитель…»

Моя подруга – Діонізія Володимирівна Точена працювала у Палаці дітей та юнацтва Дніпра  завідувачкою центру української культури. Саме вона запросила мене виступити тут із моїм шкільним театральним колективом, було це 18 років тому.  

До цього часу вже була розроблена авторська програма колективу, і називали його Українознавчо-обрядовий театр. Фундаментом стали всі розповіді, казки, звичаї, які прийшли до мене ще в дитячі роки. Оте Різдво, Великдень, жнива засіялись у мені з піснею діда, мами, стежинками людей до мене, а любов до рідної землі оточувала та надихала. Всі дитячі принади в мені проросли, хоча я лише спостерігала, але, що б не починала робити, все вдавалося.

Виступ колективу був вдалим, і методист Палацу Римма Овсіївна Друян – енциклопедія та гордість наша, царство їй небесне, запросила мене на роботу. Спочатку я очолювала театральний колектив, потім зайнялася Останній дзвінок у Центрі «Коло калинове». Майстри, батьки та вихованці, 2016 р.методично-науковою роботою на різних щаблях. Створили документацію, дали умови росту для нашого Центру української культури. У 2004 році ми вперше підтвердили звання нашого колективу як зразкового на Київському рівні. А коли Діонізія Володимирівна пішла з завідування, і зразковий колектив лишився без керівника, я сама запропонувала свою кандидатуру.   

Нашому центрові виповнилося вже 24 роки. Почесне звання «Зразковий» він підтвердив утретє. Ми охоплюємо позашкільну освіту з напрямку декоративно-ужиткового та вжиткового мистецтва і національно-патріотичного виховання. Бісероплетіння, килимарство, вироби з соломи, петриківський розпис, вишивка, ліплення з глини та гончарство, ткацтво, розпис по тканині (вихованці Центру української культури «Коло Калинове» стали переможцями багатьох міських, обласних, Всеукраїнських і міжнародних фестивалів) – такі наші напрямки творчого розвитку. Співпрацюють із нашим центром освічені майстри і всі позашкільні багатопрофільні заклади нашого міста задіяні. Спираємось ми на довгострокову програму «Ярина», яка увібрала освітньо-виробничу діяльність і художньо-творчу, поєднавши їх із просвітницькою роботою. Завдяки цій програмі активізувалася робота гуртків народних промислів у позашкільних закладах і школах міста. 

Я не люблю слово педагог, а люблю слово вчитель. Діти приходять різні, зі своїм досвідом інформаційних «стрілялок». Ми намагаємося зацікавити їх прикладними речами через одвічні цінності: фольклор, народну мудрість. До речі, дуже цікаво, як розвивають дітей в Японії та Китаї. Ці країни за показниками крокують попереду. Китай узяв за основу економічного розвитку програму Івана Франка. А в Японії,  коли проводять тестування, щоб навчити, а не «впихнути» знання, то просять дитину згадати сто народних пісень і казок. Ось таке генетичне збереження пам`яті, з формуванням своєї етнічної культури, своєї давньої. Звісно ж, дитина буде розвиватися, рости і розуміти, яку економіку піднімати на цій землі, що дав Господь, та для чого… 

Ми привчаємо вихованців цікавитися рідним, дивитися наші українські анімаційні фільми, багато приділяємо уваги народознавству. Зокрема, Лариса Вікторівна Переяславець – є в нас така перлинка, відроджує Петриківській розпис, диво-квітку нашого краю. Так ось, немає уроку, щоб вона не згадала якусь казочку, не згадала наше коріння. Саме з цього потрібно починати. Тоді діти будуть з розумом прикипати до свого і брати корисну інформацію… І християнська етика потрібна як предмет та внутрішнє усвідомлення. 

Ми  живим словом навчаємо і розпалюємо бажання до слова. Спілкуємося і з батьками, в нас такий собі трикутник: діти, батьки, майстри. За ці роки багато чого встигли зробити колективом. Зокрема, створили таку цікаву форму виступу як гостини і погостини. Багато років спілкуємося з Історичним музеєм і з його відділами: меморіальним будинком-музеєм Д. Яворницького, музеєм «Літературне Придніпров’я». До 150-річчя відомого катеринославця, я написала сценарій «Спустіться ж до мене на тихі розмови», спираючись на його твори та поезію, здійснила постановку і виступ на святкуванні ювілею. 

«Люди для мене – боже диво»

Я почала писати вірші, ще в школі. Правда зачитувала їх не всім. За мої успіхи та глибину викладання щира вдячність учителям-філологам: Вірі Костянтинівні Лавренко – з української мови та Ніні  Сергіівні Меркуловій – викладачці російської мови. Перша, до речі, мене ганяла, як «сидорову козу», хоча навчалася я хороше. Не було гуртка, де  б мене не було. У «Лісовій пісні» грала Мавку, дуже вдало. Зараз школа, де я навчалася, вже має статус ліцею, там збереглися фотографії мого дитинства…

Свої твори показувала не всім. Боялася, що вони не досконалі. А вже в інституті, коли на заняттях з акторської майстерності у нас були вправи – «ти у запропонованих обставинах», і ми мусили створити за декілька хвилин прозово-поетичні етюди, тоді я і стала відкривати свою творчість.  

 – А що таке вірші?

– Для мене це стан душі, спостереження за світом і подіями. Я сьогодні їхала вулицями міста дивилася на природу, і в мене вже народилися поетичні образи. Декілька рядочків… 

Коли я навчалась в виші, нас вчили аналізувати своє життя, спостерігати за людьми, за всім, що відбувається навколо, і вести щоденник, обов`язково кожен день. І я раджу: і діткам, і батькам, ті ж самі речі – спостерігайте за життям і аналізуйте, хоч коротенько. Привчіть себе до цієї  системи, і тоді ви побачите красу і навколо, і у собі. 

– Враження від світу воно яке?

– Дуже прекрасне, бо люди для мене, то боже диво. Психологи говорять, що дорослі – це дуже стомлені діти, а раз діти, то ростуть, можуть робити добро й зло, але за своєю суттю вони – Божі діти, сонцем в душі зігріті… 

«Радість моя»

– А всі діти, що приходять до Вас талановиті?

– Всі, не талановитих немає. Важливо, щоб людина зустрілась вірна і повела у світ неозорий. Господь роздав кожному часточку таланту, але  його треба розвивати.

Багато повинно йти від батьків, від сім’ї. Іноді розвивають вони, що й не потрібно. Мама і тато, часто пестять своє нереалізоване у дитині. А треба прислухатися до малюка, до отієї Божої зірочки, щоб зрозуміти, чого ж він прагне. Я раджу батькам і дітям своїм, і по крові, і по духу, думати, якими словами звертатися до дітей. Для мене прикладом у ставленні до людей є Серафим Саровський, який говорив: «Радість моя». Якщо взяти мовознавство і ту частку «ра», то це означає «творець», «світло», «сонце», Бог тобто….

Іноді кажуть: «Придумала церква «раб божий», а я відповідаю: «Дивлячись, яке значення надаєш слову. Я рада, що я «раб божий». Якщо пригадати кайдани рабів давньої Греції і Спарти, то це дуже погано. Я ж частинкою сонця хочу бути, частинкою світла, і якщо хоч трішечки піднімусь вгору, я буду щасливою людиною, отже й життя марно не проживу. 

У мене четверо онуків, і всі вони займаються у нашому палаці. Моя невістка Яна Олексіївна Бандур працює організатором у нашому центрі «Коло калинове». І якщо вона продовжить мою справу, я буду пишатися цим. Якщо піде іншим шляхом, теж буду щаслива радіти, адже буде досвід цієї праці.

Мандрівниця, щастя та вікна до Європи

Я взагалі відчуваю себе у цьому світі мандрівницею, а якщо говорити про сцену, то наше життя театр, а ми всі в ньому актори. Але я живу без масок, тому, що хочу бути Божою дитиною і тому йду до світу з відкритою душею…

Моя душа вилилась у багато творів… Працюю з дітьми, сценарії пишу… І щастя – є, в бажанні жити, любити людей і йти до Бога. Жити отак, як він служив людям.  

Поняття добра і зла вічні, а у пам`яті людській потрібно залишитись своєю справою, викликаючи добрі спогади і слово. Дуже хочеться, щоб всі були щасливі і для цього працювали над собою. 

Впевнена, нам не треба розчинятися в світах, потрібно прислухатися до національного, власного. 

Я не проти  мудрих вікон у Європу
і не проти взяти досвід у братів,
але хочу, щоб зберігся корінь роду – 
звичаї і мова – найцінніший спадок від дідів…

З іншого боку, не слід забувати скільки мов знали наші великі пращури. Іван Франко, наприклад, майже 20. А це дорога в світи, піднесення себе».

Одна зі статей Валентини Іванівни присвячена Вірі Роїк – народній майстрині, корінням із Полтавщини, племінниці письменника Володимира Короленка. Життя занесло Віру Сергіївну до Криму, вона втратила здоров`я, почала вишивати лівою рукою і малювати. Її обдарованість позначена членством у різних спілках, світськими та церковними нагородами, роботи її отримали «прописку» у 36 країнах світу. А на стелі в Барах, де покоїться прах Миколи Угодника, висічене і її ім`я.  

На своє 95-ти річчя майстриня приїздила до Дніпра з персональною виставкою, відвідала і центр «Коло калинове», залишивши вдячні відгуки стосовно його керівника, талановитих майстрів і дітей. 

Доля Віри Роїк зайвий раз доводить, що справжня майстерність завжди об`єднує людей, держави та світи. І те, що робить Валентина Іванівна Бандур, наслідує приклади життя саме таких героїнь.

Фото з сімейного архіву Валентини Бандур

Створено: 02.11.2017.
Редакція від 09.11.2017.
Олена Ємельянова