Анатолій Яловий. Шлях до щастя

Яловий Анатолій Володимирович

Україна, Дніпропетровська область

  • 21 квітня 1974 |
  • Місце народження: с. Кам'янка Софіївського району Дніпропетровської області |
  • Заступник голови Дніпропетровського обласного об'єднання профспілок, голова Дніпропетровської обласної організації профспілки працівників культури, заслужений працівник профспілок України.

Анатолій Яловий – історик. Профспілковій лідер області. Викладач з багаторічним стажем. Людина, що поєднує в собі знання з різних навчань і культур.

Не поспішай жити – спізнишся. Люблю це твердження, дане власним безцінним досвідом. З повагою та зацікавленістю ставлюся до людей, які підтверджують практикою свого життя цю аксіому. Анатолій Яловий – один із них.

У тому, як він розмовляє, рухає думки, як усміхається, коли наш діалог проявляє максимальну спільність, є така собі «мантра» гармонії. Вона окреслює усвідомлення життя і всього, що в ньому трапляється, в найпростіших речах. Важливо зрозуміти, що саме вони і є подарунками долі, її щасливими миттєвостями.

«Я звичайна сільська дитина», – починає розмову Анатолій Володимирович. Це, звісно, так – його батько Володимир Миколайович – тракторист, мати Любов Федорівна все життя працювала бухгалтером у радгоспі. З ранніх років завжди праця: город сапав, корову доїв, косив, до того ж відповідальність за молодшу сестру Ніну. Жили поруч із матусиними батьками. Фактично перші роки життя провів під їхньою опікою, тривалий час саме їх вважав найріднішими. «В дитинстві дещо по іншому сприймається родинна близькість. Але до сьогоднішнього дня бабуся і дід для мене є прикладом ідеальних батьків, ідеального сімейного життя, справжніх людей, друзів, сусідів…», – зауважує сьогодні.

Ще й до школи не ходив, почав читати та писати. Його перша вчителька Галина Володимирівна Швидка розповідала, що в першому класі мав він подружку, з якою сидів за однією партою – два, таких собі, вундеркінда. Коли всі вчили літери, вони, ні на кого не зважаючи, голосно розмовляли. Їх намагалися «відокремити», але вони знову опинялись поруч й лише після того, як отримували книжку, поринали у читання та замовкали.

Читання. Одна з улюблених звичок, з якою йде по життю, скільки себе пам'ятає. В цьому бачить величезну заслугу батьків. Володимир Миколайович і досі не розлучається із книгою. Незважаючи на те, що в селі часу на відпочинок майже немає, потрібно рано вставати й пізно лягати, за читанням літературних історій міг провести всю ніч. Анатолій пам`ятає, як тато брав детективи та історичні романи у бібліотеці, перевагу надавав творам з військової тематики. Вслід за батьком і син з раннього віку захоплено пірнав у чудовий книжковий світ.

Передплачували в родині різноманітні дитячі журнали, майже все, що тоді видавалося. Щорічна передплата виходила десь рублів на сто п'ятдесят, це багато на ті часи, для села тим більше. Але у читацьких запитах і бажаннях ніколи не відмовляли, лише назви та тематика змінювались з урахуванням віку та вподобань.

– Герої, до яких тягнулися, були?

– В кожній книжці я знаходив персонажа, який подобався, схожим на якого хотілось бути. Але мінялась книжка – змінювався й герой. Дуже подобались казки, особливо авторства братів Грімм, твори дитячого письменника Всеволода Нестайка. У четвертому класі прочитав перші великі твори з історії – пригодницький «Вавілон» чеської авторки Маргіти Фігулі та «Фараон» польського прозаїка Болеслава Пруса. В принципі, з цього почалося моє захоплення історією.

– Тобто більше цікавила не персона – контекст?

– Та скоріше, для мене важливими були і персона, і контекст. Кожна книжка – окремий світ зі своїми героями, правилами та подіями. Цікаво його відкривати. З моєї точки зору, гарна книжка – це та, де є цей окремий всесвіт максимально гармонійно зображений автором. Після «Вавілону» в мене почалося категоричне захоплення історичною тематикою. Перечитав все, що мала наша сільська бібліотека. Дуже подобалися твори українських письменників, які писали про козацтво, особливо захоплювали Павло Загребельний, Володимир Малик. Чотири томи пригодницько-історичних сюжетів Малика – улюблена серія, неодноразово до неї повертався в шкільні роки. Це ті книги, заради яких міг, як і батько, не спати вночі. Потім з'явився Рафаель Сабатіні та його «Капітан Блад». Перечитував разів п'ять. З часом захопився романами Еріха Маріъ Ремарка, Джека Лондона, Генрі Лайон Олді …

– Існує точка зору, серед істориків у тому числі, що historical research річ, певною мірою, суб'єктивна. Як тоді маємо вивчати та керуватися досвідом?   

– Я би звернув вашу увагу на дві речі. По-перше, завжди будуть розбіжності щодо того, за якими критеріями ту чи іншу річ, подію, явище, думку ми вважаємо суб’єктивними. Буддисти кажуть – одне, журналісти – інше, ще хтось – не згодний ні з першими, ні з другими.

Звичайно.

Тому, за великим рахунком, вся історія – дуже суб’єктивна штука. Але, незважаючи на це, вона все одно дає нам певні уроки та можливості. Це, як у родині – батьки навчають дітей і цей досвід є суб'єктивним. Але, саме завдяки йому ми орієнтуємось та робимо перші кроки у соціумі. З history все аналогічно, тільки на більш високому рівні. Мова про можливість особистості, конкретного народу або конкретної соціальної групи вписатися в суспільство, до співдружності народів чи до цивілізації в цілому. Тому суб’єктивність історичних досліджень не є проблемою, з моєї точки зору. Проблемою є політичні маніпуляції історичними знаннями та подіями, свідками чого ми є зараз. Ось це справжня трагедія – коли в угоду певним політикам чи концепціям історія перекручується і фальсифікується, як це робиться в Росії. Хто б міг подумати, що в ХХІ столітті, після усіх жахіть століття минулого, знайдуться політики та їхні послідовники, які відмовлятимуть в праві на існування цілому народу. А розв’язану Росією війну проти України будуть пояснювати дивними історичними сентенціями. Оце жахливо. А суб'єктивізм не є трагедією.

У цілому ж, з урахуванням всього прочитаного та вивченого, моя скромна думка полягає в тому, що ми взагалі не знаємо реальної історії. В нас є казка про неї, тут ви маєте рацію. От ми цю казку склали, а тепер, як вміємо, так і користуємось

– Коли більш свідомо замислились, що саме історія є вашим покликанням?

– Спочатку книги, потім підручник, який отримав у школі перед п'ятим класом та за літо прочитав. Зрозумів, що з усіх предметів історія подобається найбільше. В школі мав чудову вчительку – матусину однокласницю Олену Миколаївну Лєготіну. Вона справжній викладач, про неї з вдячністю згадую досі! Можливо, це працює вибірково, але саме завдяки їй історія відкрилася для мене як улюблена наука. Взагалі, незважаючи, що школа була сільська, у нас працювали дуже гарні вчителі. Гарні як люди та фахівці.

Можливо, під їхнім впливом я з дитинства мріяв про роботу викладача. Не можу пояснити чому, але мені подобалось це заняття. Коли сказав, що піду на «історичний», мама дуже переживала. Йшов 1991-й, суцільний неспокій, конфлікти, все починало хитатися. Якщо я не вступаю до ВИШу, тоді армія, про яку розповідали чимало жорстких речей. Мама дуже вмовляла піти на економічний факультет Аграрного університету (зараз Дніпровський державний аграрно-економічний університет). Туди я міг вступити без екзаменів за направленням радгоспу.

Але мені дуже пощастило с батьками. Про тата ми говорили, а матуся… Вона навчила мене, перш за все, відповідальності – за сестру, за господарство та тварин, яких доглядаєш, за власні вчинки. Її слово, дії завжди були незаперечним авторитетом. Цього разу ми довго розмовляли, але ніхто не силував, і право мого вибору поважали. Я відповів: «Ні, йду на «історичний», – і питання було закрито. Це були як раз ті роки, коли Дніпропетровський національний університет був відомий командою КВК і взагалі престижний, конкурс чималий. Шанси щодо мого вступу були мінімальні, але батьки підтримали, зрозуміли.

Навчання в університеті – прекрасний час. З одного боку, ми стали студентами, коли радянська система вже не працювала, а нова, українська, ще тільки формувалась. Але ми мали багато яскравих викладачів, які є світилами історичної науки – Ірина Федорівна Ковальова, чиї книги з археології знаходяться у бібліотеці Конгресу США, Микола Павлович Ковальський, який відновлював з нуля Національний університет «Острозька академія», Сергій Плохій, який зараз працює у Гарвардському університеті. ДНУ на той час являв грунтовну викладацьку команду науковців. Чесно кажучи, мені, як селянину, доводилося важкувато – були лекції, коли я конспектував, не розуміючи практично жодного слова.

– Як це виправляли?

– Вчився, читав, просив пояснити… Врешті-решт я став відмінником і закінчив університет з дипломом із відзнакою. В університеті познайомився з прекрасними людьми, з якими підтримую зв'язок і досі. Зустрічаємось, спілкуємось, цікаві  один одному. Продовжуємо дружити, одним словом.

– З майбутнім місцем роботи визначились швидко?

– На четвертому курсі моя наукова керівниця Тамара Дмитрівна Липовська запропонувала спробувати попрацювати викладачем історії в професійно-технічному училищі № 53 (зараз  – Міжрегіональне вище професійне училище з поліграфії та інформаційних технологій). До того часу я в принципі вже передумав займатись викладацькою діяльністю. Як кажуть, дитячі мрії розбились об реальність. Але пішов, хоча батьки були проти. І ось із 1994 року до сьогодення працюю там викладачем. Тому, коли закінчував університет, питання  працевлаштування було для мене вирішено.

– За якою темою захищали диплом?

– Мене завжди цікавила дипломатія. Тому обрав тему «Російсько-шведські відносини у XVIII – на початку XIX століття». Це період від закінчення Північної війни, коли Росія забрала собі Прибалтику, до 1809 року, коли  до Росії було приєднано Фінляндію. По закінченні Тамара Дмитрівна Липовська – керівник проєкту, пропонувала їхати до Києва та вступати до Дипломатичної академії України при МЗС України.

– Що стримало?

– Якщо чесно, дві причини. Перша – сімейні обставини: сестра мала вступати до ВИШу та й батьки вже два-три роки не бачили зарплатні грошима.

– Тобто, питання відповідальності перед близькими?

– Так. У 1996-му вже й нам зарплатню затримували. Пам'ятаю, що отримав відпускні і постало питання: або їду до Києва вступати з невідомими результатами або за ці гроші допомагаю родині. А друга причина…

– Розмірковували…

– Дещо і страх був. У Дніпрі вже є «синичка» – робота викладачем. То навіщо гнатися за «журавлем». Можливо, аби мене сильніше штовхнули, я поїхав би, незважаючи ні на що. Але сталось як сталось.

- Отже, продовжили викладати?

– Так. Прекрасний колектив. Прекрасне училище. Хоча, коли я казав, що працюю саме у професійно-технічному, на мене дивились, як не на зовсім свідому людину. До профтехосвіти ж ставлення не дуже добре. Вважається, що туди йдуть лише невдахи, шкільні покидьки, діти, які нікому не потрібні. Відповідно, ті, хто там працює, недалеко від них відійшли, на рівні з контингентом, так би мовити. Але мені в цьому плані пощастило, тому що наш заклад можна назвати своєрідним інтелектуальним центром профтехосвіти області.

Переконаний, що профтехосвіта – це шанс для дітей, відбракованих школою, стати до життя.  За довгі роки викладацької діяльності багато разів бачив як саме такі діти розквітали талантами, перетворюючись зі шкільних лузерів на відмінників, професіоналів і успішних людей по життю.

– Я спостерігала за вашими студентами, коли ми проводили для них заходи у бібліотеці та в училищі в межах наших проєктів «Шляхами долі успіху та любові», «Українське вікно до японської душі», «Maker Space. Технології майбутнього». Раділа, дивлячись, як аудиторія уважно вмикається в те, що говориш та показуєш. Як вона перетворюється на єдиний творчий організм, ставить питання, цікавиться, коли наступна зустріч, про що поговоримо.

– Знайомство з першокурсниками, які тільки прийшли навчатись до училища, бувало жахливим. Приблизно увесь перший семестр вони існують ще за стандартами школи. За всі роки роботи я практично не чув  від учнів добрих історій про шкільне навчання. У результаті, перші півроку – це налагодження контакту та пояснення того, що в нас все по іншому, що ви не «ідіоти з дебілами», а нормальні діти. І ось ти починаєш бачити, як вони змінюються, дорослішають. Як діти, що нікому та ні в чому не були потрібні, беруть участь у художній самодіяльності, ставлять цікаві питання, приходячи до тебе після уроків або під час перерви: «Скажіть нам будь ласка», або: «Розсудить нас!». Як починають пробувати себе у підприємництві чи в роботі на підприємстві. Тоді починається відлік іншої системи навчання та пізнавання себе. І з училища виходять впевнені люди, які стають успішними. Тому, я щасливий тим, що викладаю в МВПУПІІТ, маю можливість допомогти. Зараз працюю тільки з групами молодших бакалаврів.

– Чому навчають учні?

– Відомі факти, що викладачі не можуть брати участі у суді присяжних, наприклад, у США, а у Франції кожні вісім років викладач повинен змінювати або клас, або школу, або предмет. Чому так? Педагогічна робота пов'язана з певними ризиками – може початися внутрішня деструкція, відбувається викривлення сприйняття реальності. Я багато бачив вчительок, які скаржилися на те, що кожне наступне покоління учнів гірше за попереднє, що всі зусилля їх чогось навчити марні. В якийсь період такі розмови стали певним трендом.

– Вони просто інакші.

– Так в тому ж і питання! Перш за все, учні дали мені дуже чітке розуміння, що всі ці плачі про бідного нещасного викладача з маленькою зарплатнею, який з ранку до ночі сидить за паперами і ще щось про невдячну роботу – це історія самого викладача, який сам собі все це придумав. Насправді ж все не так. А по друге, викладацька робота не дозволяє старіти, як мінімум, душею.

Діти сьогодні такі, що ти кожного разу шукаєш якийсь конкретний, десь унікальний алгоритм спілкування. І для кожного курсу вони різні. Раніше про керівників казали «бронзовіють», тобто перестають змінюватися, відриваються від звичайного життя і людей. А викладацька робота сама по собі є ліками від такої хвороби. Для того, щоб донести щось до дітей, вони повинні тебе чути та поважати. Ти повинен хоча б трохи розуміти їхню мову та тренди. Тому викладацька робота – це завжди пошук. Ти маєш бути відкритий для світу, цікавитися змінами, що відбуваються, слідкувати і за новинками в технологіях, культурі, суспільному житті. Тобто, як на мене, все це ідеальні умови для самовдосконалення та постійного саморозвитку. Однак, на жаль, до сьогоднішнього дня у викладацькій роботі є й великий мінус – це дуже багато паперової роботи – плани, звіти, звіти про плани тощо. І як би Міністерство освіти і науки України з цим не боролось, до перемоги над бюрократичною гідрою в освітніх закладах ще далеко.

Але в цілому педагогічна робота мені подобається до сьогоднішнього дня. Можливо, це результат моїх занять кун фу.

– Східна культура бездонна та вимоглива. Для того, щоб хоч трохи наблизитись до неї необхідно духовно вдосконалюватись, шукати шляхів до себе, перш за все.

– Звичайно. Слід зауважити, що все, що стосувалось чарівних справ вабило мене з дитинства. Хоча, здавалося б, де та магія, коли потрібно город копати та сіно косити. І ось була в мене учениця, яка зналась на хіромантії. До неї увесь педагогічний колектив ходив. Сходив і я. Цікаво ж! Вона сказала, що коли мені буде двадцять вісім років, життя моє кардинально зміниться, тому що я почну думати по-іншому, життя сприйматиму по-іншому. А було мені тоді двадцять чотири – життя прекрасне, молодість, друзі, цікава робота… Так от, багато чого вона наговорила, здивувала чимало. Не все з того, що вона побачила по лініях моїх рук справдилось, але в двадцять вісім років я познайомився з людиною, яка не лише дала надію на краще життя, а й показала шлях до свободи, навчила, як маю змінитися, щоб стати щасливим.

– Але, це ж знову журавель у небі...

– Кажуть, вчитель з’являється тоді, коли учень готовий до знань. От і я у двадцять вісім опинився в ситуації, коли треба було кардинально щось змінювати. Так на моєму шляху з’явився прекрасний вчитель, з яким ми до сьогоднішнього дня дружимо, спілкуємось і навчаємось уже разом. Саме завдяки йому моє життя почало змінюватись на краще.

Напевно, почали змінюватись ви...

– Так. А потім я познайомився з майстром кун фу Юрієм Борисовичем Гриценком, засновником власної школи єдиноборств, і майже десять років займався у нього. Одразу хочу сказати, що виключно фізична сторона бойових мистецтва мене особливо не цікавила.

– Справжні бойові мистецтва – це історія про інше.

– Так, і Юрій Борисович прекрасно допоміг структурувати знання, поєднати те, чому вчить кун фу, з тим, що писали Олена Блаватська та Карлос Кастанеда. І мій шлях до щастя став коротшим. В принципі, все, що маю у житті зараз, якраз базується на тих знаннях і навичках, що отримав в ті роки. Можливо, й роботу в профспілках можна назвати результатом моїх занять кун фу.

– Все почалося?..

– В профспілку я потрапив ще у 1999 році, коли працював викладачем в училищі. Одного прекрасного дня мені передали папку з документами й сказали: «Тепер ти голова учнівського профкому. Займайся». Я не старався якось себе показувати, але вже у 2003–2004 роках мене стали включати до участі в поважних заходах на рівні області, пропонувати виступити. Можна сказати, що на мене звернули увагу. І у підсумку в 2007-му запросили працювати до обкому.

– Профком – велика відповідальність щоденна емоційна праця з людьми, з їхніми проблемами, безліч фахових правових питань, вища ступінь людяності.

– Безумовно. Я прийшов сюди звичайним спеціалістом, спочатку займався консультаціями та підготовкою різного роду заходів, організаційно-правовою роботою. У 2008 році перейшов сюди вже як на основне місце роботи. В обкомі профспілки був чудовий колектив. Головою обкому профспілки працівників культури тоді була прекрасна людина – Тамара Володимирівна Чудакова. Вона багато чому мене навчила. Саме під її керівництвом я й формувався як профспілковий працівник. Але на початку 2011 року життя так складалось, що я збирався йти з профспілок, бо друзі запропонували кращу роботу. Тамара Володимирівна на той час тяжко хворіла. Так от, я вже писав заяву на звільнення, коли голова обласного об’єднання профспілок Віталій Петрович Дубіль викликав мене і повідомив, що Чудакова йде з посади, та запропонував замінити її.  Відмовлятись було б неправильно. Тому відповів: «Ну, давайте спробуємо». І люди мою кандидатуру підтримали.

Перший рік на посаді голови обкому було дуже важко, страшенно. І я не один раз жалкував, що погодився на цю роботу. Але ж відступати не можна. Якщо взявся, то маєш робити все що можеш. Потім стало трохи легше і якось поступово  все розкрутилося.

Захищати – це просто?

– Ні. Дуже складно, багато безсонних ночей, нервів, сил.

– Ця причина зовнішніх обставин або вона зосереджена у вас?

– Всередині. Зовні все ясно. Умови, в яких ми живемо відомі. Про це багато можна говорити. З кожним роком зовнішнє середовище стає все більш агресивним до профспілок в цілому. Але важливо те, що відбувається всередині. Зрозуміло, що через хороші приводи до нас не приходять, а йдуть з проблемами та з проханням допомогти. Тому й допомагаємо, як можемо.

По життю я перфекціоніст з комплексом «відмінника», тому для мене все не просто. Особливо, коли щось не виходить. Я одинадцятий рік на цій посаді і вже трохи притерся, але бувають періоди, коли сам собі ставиш питання щодо оцінки ефективності своєї роботи. Є багато проблем, які не вдається вирішити. Не всім вдається допомогти. А досягнуті компроміси не завжди влаштовують сторони. Тому я сам собі ставлю багато питань щодо якості своєї роботи. Врешті-решт для себе я вивів таку формулу: поки я можу допомогти хоча б одній людині – моя діяльність в профспілках є виправданою. Все інше… Знову таки, профспілка – це, перш за все, люди, які і оцінюють нашу роботу. Моя посада є виборною, і я вдячний спілчанам за їхню довіру. Крім того, я ж не сам. У нас в обкомі профспілки склався прекрасний колектив професіоналів, які дуже добре знають свою роботу. І моя задача зараз – це більше координувати їх ніж управляти в класичному розумінні цього процесу. А ще в нас просто надзвичайно вдалий і професійний колектив голів профспілкових організацій. Тому усі успіхи, які є в роботі обкому, – це завжди результат колективної праці та колективних зусиль.

– Є справи, які викликають гордість за те, що впоралися?

– Ейфорія від того, що щось вийшло, звісно є. Наприклад, весь минулий рік ми дискутували із обласною радою та керівниками театрів про надбавку за вислугу років для акторів. Область відмовилась її фінансувати, директори ж розповідали, що грошей бракує, тому фінансували лише час від часу. З цього року спільними ж зусиллями – директорів, управління культури, туризму національностей і релігій Дніпропетровської облдержадміністрації, профспілки, ми отримали з обласного бюджету ці гроші. Нарешті багаторічна тема отримала щасливе вирішення. Дай боже, щоб назавжди.

Також відміняли коефіцієнти працівникам театрів пару років тому, ми акції протесту влаштовували. Стовідсотково питання не вирішили, але знайшли компроміс, який виконується. Нещодавно вирішували у судовому порядку питання щодо незаконного звільнення, справу виграли і працівника поновлено. Останні роки велика радість для нас, коли вдається захистити від скорочення працівників чи упередити закриття закладів культури, що знаходяться в сільській місцевості.

– А досвід у вашій роботі можливо перейняти, особливо, коли це стосується інших країн з іншою законодавчою базою, ментальністю та рівнем життя?

– У нас є багато програм співпраці  та обміну досвідом. Я був учасником трирічного проєкту співпраці профспілок Данії та України. Це була дуже цікава для мене практика. Профспілковий рух формувався в різних державних устроях, в країнах з різною ментальністю. Тому, відповідно, функціонал профспілки, її сприйняття працівниками та суспільством є різним. Іноземці визнають, що їхні профспілки ніколи не займались, наприклад, дитячим оздоровленням, новорічними подарунками, санаторним лікуванням. В той же час, профспілкові фонди (пенсійні, по безробіттю) в багатьох країнах є визначальними чинниками економічного зростання.

А ми ж вийшли з СРСР, в якому, по суті, виконували функції Міністерства соціальної політики. І зараз наші профспілки продовжують трансформацію разом із українським суспільством, намагаючись відповідати потребам спілчан і вирішувати питання, які є для працівників актуальними. Але співпрацювати та переймати наш досвід іноземні профспілки не відмовляються. Та й ми зацікавлені в такому досвіді. Будучи учасником декількох міжнародних профспілкових форумів, можу констатувати, що проблеми, які вони вирішують зараз, для України будуть актуальні, можливо, через п'ять-десять років. Але для нас важливо розуміти це і докладати зусиль, аби змінювати українське суспільство на краще.

– Що для вас щастя?

– На це питання люди шукають відповіді багато тисяч років. Філософи, психологи пишуть розумні книги про те, як стати щасливим. Але, як на мене, кожна людина має знайти свою власну відповідь на питання: що є щастям для неї самої. Це важко. Пошуки будуть коштувати часу, сил, нервів, сліз. Але воно того варте. А після того, як поняття щастя буде остаточно сформоване людиною, почнеться найголовніше. Людина має стати щасливою. Тобто мало тільки визначити – що для тебе є щастям. Цього треба досягнути. І тільки тоді можна говорити про себе, що ти щаслива людина.

– Тобто, відповідь в самій людині? 

– Так, безумовно.  Просто людина має відкрити оту скриньку в собі, де зберігається відповідь. А перед тим знайти ключик і замочок. А потім ще в тій дати лад, бо там ще той безлад. Цей процес вже давно є невід'ємною частиною мого життя.

Але, якщо ж все-таки повернутись до вашого питання, то відповім так. Для мене щастя – це бути вільним, бути в гармонії з самим собою та спостерігати гармонію світу навколо. Щастя, воно в простих речах. Ось зараз квітнуть тюльпани. Дивлюсь на них – і я щасливий. Їду потягом чи автобусом. Дивлюсь у вікно, милуюсь краєвидами – і я щасливий. Вдалось випити чашку смачної кави в красивому місці, зустрівся з друзями чи колегами та гарно провели час – знову щасливий. Трапилась надзвичайно захоплююча книга – щасливий. Дивлюсь, як дорослішають діти та стають людьми – щасливий. Вдалося реалізувати свою дитячу мрію – побувати всередині піраміди Хеопса – щасливий. Спостерігаю за котами, собаками – і я щасливий.

– Цілковито щаслива людина

– Так. Взагалі життя прекрасне! Воно дарує людині дуже багато приводів для цього відчуття та усвідомлення, але, на жаль, ми не завжди та не дуже цим користуємось.

– Відзеркалювати світ потрібно – тоді й  відчуєш його гармонію. До речі, властивості цієї можна повчитись у… котів

– Дуже їх полюбляю. Зараз у мене двоє, ще трьох підгодовую. Унікальні істоти, самодостатні. Єдині домашні тварини, які можуть вижити без людини, розуміють тебе з півслова. Мені дуже подобається їхній аристократизм, грація, незалежність. А ще ж у кожної свій характер. І це дуже цікаво.

– Є ще відома думка про те, що зробити щасливим всупереч бажанню неможливо…

– Можна зробити щасливими дітей. І це, до речі, головний обов’язок батьків, як на мене. Але якщо ми говоримо про дорослих, – так. Щастя – особистий внутрішній вибір людини. Його не можна нав’язати проти бажання. Не можна наказати бути щасливим, бо це вже тоталітаризм. Свобода вибору – священне право кожної людини. Тому тільки їй вирішувати як жити. Все, що ми можемо – допомогти їй в цьому щасливому виборі.   

Анатолія Ялового цікавлять герої та контекст. З усіма прекрасними подробицями запитань від учнів та аристократичної грації й характеру котів. Те саме природне відзеркалення світу у собі й навпаки, що мотивує наші досконалість та прагнення. Що максимально проявляє неповторні риси особистості й неспішно, але впевнено рухає шляхом власного авторського щастя.

фото з особистого архіву Анатолія Ялового

Олена Ємельянова
Створено: 16.05.2022
Редакція від 16.05.2022