Рибицький Іван Васильович
Іван Рибицький «Я віру йму!»

Творчість Івана Васильовича Рибицького, письменника-шістдесятника, довгорічного члена спілки письменників України, уродженця Хмельниччини, який довгий час проживав на Дніпропетровщині (28 років), на сьогодні не вивчена, у літературно критичних розвідках зустрічаємо лише оглядові відгуки про нього. Позитивну оцінку його творчості дали колеги по перу: Микола Вінграновський, називаючи його оригінальним поетом, а Борис Олійник у книзі «Планета Поезія» – найкращим поетом України.

Деякі відомості про І. Рибицького знаходимо в періодичних виданнях, довідниках, де «похапцем» описано його життя та деякі мотиви творчості. Тому є потреба в ґрунтовнішому дослідженні лірики поета.

Шлях у журналістику та поезію

Щоб ми були і щедрі, і багаті
На хліб і сіль,
На дум високий злет…
– Я віру йму!

Іван Рибицький

Іван Васильович Рибицький народився 21 травня 1936 р. у с. Цвітоха Славутського району на Хмельниччині в сільській родині колгоспників. Мати Таїсія Павлівна з батьком Василем Дмитровичем виховували Івана і його сестру Марію.

Руки батька в житті, як у скрині,
Не шукали ніколи зиску
А носили лозу від Горині
І сплітали для сина колиску.

Через усе життя проніс поет любов до матері:

…усяко було на крутому віку.
Та я у житті не упав од розпуки,
Бо спершу цілую натруджені руки, а потім –
Хлібини рум’яну щоку.

Іван закінчив десятирічку в Теофіполі. Розпочав писати вірші ще у шкільні роки, з якими він виступав на сцені сільського клубу с. Цвітоха, публікував їх у шкільній стіннівці, був активним учасником учнівської художньої самодіяльності. Вперше опублікував свої поезії у студентські роки у збірці «Провесінь» та в альманасі «Літературне Поділля» (1958)

Вирішивши пов'язати своє життя з газетярською справою, Іван Рибіцький у 1954 році вступає до Львівського університету на факультет журналістики. І в цей час його покликала справжня муза поезії. Ще студентом виступає з віршами в республіканських, обласних газетах і журналах. І завжди вдало поєднує фаховий хист із поетичним. В 1959 році, закінчивши університет, працював у редакціях газет «Радянське Поділля», «Ленінська молодь», «Корчагінець».

«Літературна газета» від 26 грудня 1958 року писала: «Коли читаєш вірші Івана Рибицького, відчуваєш, що автор їх молода, закохана в життя людина з юнацьким неспокоєм в душі, бачиш мрійника, який не лише оспівує трепетне почуття першої любові, але мужньо вступає в двобій з стихією в безкрайньому цілинному степу… і перший зголошується їхати на цілину, і співати вміє дзвінко, і... кохати ніжно… І молодий поет дуже-дуже ніжно, а заразом пристрасно вміє про неї співати. В його любовній ліриці, правда, відчуваються ще інтонації раннього Тичини, але це без сумніву піде лише на користь Івану Рибицькому. Бо вже зараз ми сміливо можемо говорити про те, що в нього помітно «прорізається» свій поетичний голос», – так відгукнувся про поета-початківця Ростислав Братунь.

У 1969 році у складі 12 поетів України представляв нашу державу на П’ятій Всесоюзній нараді молодих письменників. Ось повний склад: Борис Олійник, Роман Лубківський, Іван Рибицький, Володимир Рутківський, Борис Демків, Віталій Гончаренко, Леонід Коваленко-Горлач, Віталій Колодій, Віталій Зленко, Галина Турелик, Світлана Йовенко, Олександр Пільонов. 1972 року був прийнятий до Спілки письменників УРСР.

Іван Рибицький прибув до Дніпропетровська в 1977 році, маючи квиток члена Спілки письменників і будучи автором трьох книжок. Першу збірку «Озброєне серце» він видав 1963-го. Працював у молодіжній газеті «Прапор юності», республіканському видавництві «Промінь». Був членом Дніпропетровської обласної організації НСПУ.

Автор поетичних збірок «Озброєне серце» (1963), «Хвилини і хвилі» (1969), «Вишнева задума» (1974), «Свідок весни» (1981), «Луни близькі і дальні» (1983), «Стодоля» (2011, посмертно).  І всі вони не залишили байдужими читачів, бо написано просто і зворушливо, а найголовніше, – по-своєму, оригінально. Співавтор збірок «Юність моя комсомольська», «Степова повість». Перекладав із татарської.

Іван Рибицький 28 років жив у Дніпропетровську. Тут він знайшов щирих друзів, написав чимало віршів. У травні 2005 року повернувся на Вінниччину, помер у липні 2005 року.

Поетична кобза митця

Ще буде путь,
Ще буде довга путь!..

Іван Рибицький

Папір, папір... 
Я лиш йому звіряю 
весь біль і гнів,
всю правду і любов. 
В екстазі я не жду земного раю –
його нема. 
Є боротьба і кров. 

Автор

Іван Рибицький розділив своє життя, майже 70 років, між журналістикою і поезією. Іван ще змалку мріяв стати журналістом і повернутися в село.

Я повернувсь до рідного сел
В мої найперші колискові сни.
Напився лісового джерела,
Надихався духмяної сосни.
І знов зозулі радісно кують:
Ще буде путь,
Ще буде довга путь!..

Рання його лірика – поезія закоханої людини в життя, жінку, природу, відчуваються ноти раннього Тичини.

Моя душа – неходжені ліси…
Я застеріг: дивись, не заблуди,
Бо вірив так, що ти мені даси
На подих – вітру,
На ковток – води..
А ти сказала, що ліси чужі,
І сліду не лишила у душі…

У його творчості чимало уваги приділяється темі малої Батьківщини: Славутському краю, селу Цвітоха, односельчанам, сусідам, а також Дніпру, Придніпровському краю, степовій природі, річці, лісу. Поезія І. Рибицького «Щедрість» (збірка «Хвилини і хвилі») сповнена любові до батьківської землі, лісу, частинку якого він бере з собою в дорогу.

Колючих соснових віт
Пучечок беру я в дорогу,
Зелена моя Цвітохо,
Скупа ти на пишний цвіт.

Лісові простори змінюються піщаними неврожайними полями.

На хліб ти також скупа –
піски та піски довкола.
Не ноги, а серце коле
Стерня, що дала снопа.

У метафорі «не ноги, а серце коле стерня, що дала снопа» закладено глибокий зміст – оспівано непосильну працю хлібороба, за якого серце крається у поета. Про людину праці чи то хліборода чи шахтаря пише:

Благословенна будь, невтомна доле.
Хто йде в забій чи доглядає поле!

У поезії «Мій краю…» І. Рибицький подумки повертається в дитинство, пригадує Батьківщину «на смак»:

Мій краю,
Бугом підперезаний,
Мов перевеслом сніп з обжинок,
Тут пив любові сік березовий
І дум терпку збирав ожину.

***

Та я на землі не всліп,
що кращих країв не знаходив,
бо щедрі
– бере аж поди! –
тут люди на цвіт і хліб.

***

Від хрещеної тут, у Цвітосі,
Він набрався лише доброти
Вона в пам'яті в нього ще й досі
Символ щирості і чистоти.
Тут, гостюючи в баби Палажки,
Він на зустріч із лісом чекав.
В джерелі він натхнення знаходив,
Квітку щастя в красі цій шукав.
Проминули літа, джерело це
Все на зустріч з поетом чека.
Сосни ждуть і ожини чекають,
І Цвітохи щедротна рука.

І закликає за будь-яких обставин ніколи не забувати свої корені:

По світі широкому вік волочись,
Де ліпше – там ахай,
Де гірше – там ахай.
Та знай, що нема безіменних вітчизн,
А є Україна,
Поділля,
Цвітоха…

У поезії «Спільний корінь» Іван Рибицький показує генеалогію слова «Батьківщина»:

…від батька –
моя Батьківщина,
Бо в словах цих
Є спільний корінь.

І згадує історію, козацькі часи:

На Січ збирались козаки на раду,
бо знову турок преться із Царграду,
бо знову села рідні у пожарах,
бо знову торги людні на базарах:
синів козацьких продає паша,
а дочок у гарем собі лиша.
Мій предок добре вмів човни водити,
бо на Горині полюбляв вудити…

***

Козацьке серце рветься од зажури,
та йде на поміч прехоробрий джура.
Покраяв голову паші на скиби,
щоб не ловив ніколи більше Риби –
відтоді так прозвали козака...
А далі ця історія така:
вернувсь козак до рідної Горині,
женивсь на вбогій дівчині Горпині.
Коли почув у військові хмельницькім,
що син вродивсь, –
назвав мале Рибицьким.
Не знаю, так воно чи, може, й ні,
бо це було іще не при мені…

Його  поезія – це легкокрила пісня, що лине з душі. Про щоб він не писав, завжди з радістю оглядається в минуле, малює картини мальовничого Поділля.

Мов перевеслом сніп з обжинок,
Тут пив любові сік березовий
І дум терпку збирав ожину.
Я не боюсь невідповідності,
Йдучи од провесні до осені,
Але боюсь , неначе підлості,
В снопу тугім пустоколосся.
Мій краю, Бугом перевеслений,
Тебе поставив я на покуті.
Не присідай під ним, ровеснику,
Якщо твоє чоло не в поті!

Мова його поезії – чиста і прозора, сповнена лірики, кохання до жінки, природи:

Співають треті півні на селі,
спросонку у низах ґелґочуть гуси.
Давно згасив я лямпу на столі,
і у вікні – лиш зір холодні буси.
Скажи мені: “Пора!” – і я піду.
Та ти мовчиш – утомлена і ніжна.
А до вікна здивовано в саду
схилилася жоржина білосніжна.
Чого вона дивується, чому?..
Невже моя любов незрозуміла?../
Її, таку зарошену, візьму
і дам тобі жоржину білу, мила.
На ній роса бусинами тремтить,
і красен місяць променем голубить.
Піду – ти будеш довго ворожить,
поки пелюстка не підкаже:
любить!

***

Люблю тебе,
моя щоденна віро.
Люблю тебе —
ніхто так не любив.
I я відчув
настирливо допіро,
що з серця повністю
тебе одну зліпив.
Боюся так
нежданої розлуки,
бо зрозуміти
здавен я зумів:
без рук твоїх
напевно б став безруким,
без губ твоїх
напевно б онімів.

***

Я не був заблудою пихатим,
Та стрічалась у житті мана,
Бо доріг попереду – багато,
А позаду – стежечка одна.
Є любов.
І є байдужа звичка,
Щоб губами доторкнутись до губ...
Не тривожся, мила лісовичко, –
Я палкий,
Я вірний однолюб.

Іван Рибицький – переважно поет-лірик, якого хвилюють чисті людські почуття – любові до жінки, до своєї малої батьківщини але нема-нема, та й прорветься в його поезії біль і гнів:

Не кличе правда нині нас до дії,
бо кров’ю захлинулась у руці.
О, та рука владики і тирана,
що стільки літ монаршив у Кремлі!
Невже народ свої забуде рани,
щоб виродків терпіти на землі
таких як Він!?
А певно, що забуде,
бо тюрми вкрили не лише Сибір.
Бо кожен третій серед нас –
іуда,
бо кожен третій серед нас –
вампір.

Разом з тим поета тривожить і тема сьогоднішнього дня, боротьба за світле майбутнє, утвердження великого ймення Людини.

Ти гадаєш думоньку свою:
Чом на щастя
Знайдену підкову
До порога досі не приб’ю?..

***

Квітне Вітчизна –
вродлива земля.
Люди говорять,
що маків цвіт. ...
Літо зозулею сіло в гілля
І накувало ще стільки літ.

Посмертна книга «Стодоля» – спроба впорядкувати і опублікувати усе краще з чималої творчої спадщини Івана Рибицького, поета, перекладача, публіциста. Їй дано таку назву тому, що так називалася одна з його рукописних збірок, якої в умовах цензурного тиску за часів тоталітарного режиму не вдалося надрукувати.

Іван Рибицький не тільки блискучий лірик, а й дотепний гуморист, сатирик. В «Стодолі» представлено і «веселий» його доробок: фейлетони, прозові й віршовані. Вартий уваги и газетярський набуток. Адже поезія і журналістика – два крила його творчості. В обох випадках Іван Рибицький майстерно володів пером.