Іван Лешко-Попель – катеринославський лікар-гуманіст

Лешко-Попель Іван Васильович

Україна, Дніпропетровська область

  • 17 вересня 1860 – 26 грудня 1903 |
  • Місце народження: м. Рогачів Могильовської губ. Білорусі |
  • катеринославський військовий і земський лікар-гуманіст

Він кожного вважав своїм ближнім і не тільки лікував рани і хвороби, але часто оточував хворого доглядом, постачав ліками харчуванням.

Віддай людині крихітку себе.
За це душа наповнюється світлом

Ліна Костенко

І.В. Лешко-Попель – знаменита постать Катеринослава на зламі ХІХ–ХХ ст. надзвичайно популярного у місті лікаря, який, на жаль, майже забутий сучасниками. Любов пацієнтів та міської бідноти він заслужив своїми гуманістичними переконаннями: безкоштовно лікував нужденних і навіть допомагав їм матеріально. Тому лікар отримав прізвисько «друг бідних».

У 1904 р. задля вшанування пам’яті Лешко-Попеля вийшов друком біографічний нарис А. Авчіннікова «Друг бедных», де було описано життя знаменитого медика. Крім біографічних відомостей, у книзі наведені спогади вдячних пацієнтів Івана Васильовича, що одержали від нього не тільки медичну, але й матеріальну допомогу. Окрема глава книги присвячена опису похоронної церемонії й посмертних почестей городян І.В. Лешко-Попелю, а також згадані наміри увічнити пам'ять земського лікаря, назвавши його ім’ям лікарню та вулицю, де планувалося поставити йому пам'ятник.

Хто такий Іван Лешко-Попель і як він опинився в нашому місті? Чому лікував бідних? Та чи були втілені наміри містян з увічнення пам’яті земського лікаря?

Народився в Білорусі, реалізувався в Катеринославі

Народився Іван Васильович Лешко-Попель 17 вересня 1860 р. у Рогачові Могильовської губернії в Білорусі. Навчався в Могильовській гімназії. Його доброта і дивовижна м'якість характеру прив'язувала до нього товаришів по гімназії. На перервах вони наввипередки намагалися запросити його до себе в гості на канікулярний час.

Маючи досить невеликі кошти, Іван Васильович в той час уже займався репетиторством, яке не давало йому особливої підтримки, оскільки він завжди примудрявся забезпечити себе, перш за все, декількома безкоштовними уроками.

Закіншивши гімназію в 1879 р., він вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, по закінченню курсу якого у 1883 р. перейшов на 3-й курс Військово-медичної академії, вирішивши присвятити своє життя лікуванню людей. Його гуманістичні погляди виявилися вже у той час. Будучи вже студентом старших курсів військово-медичної академії, він, приїжджаючи додому на канікули, ходив по околицях міста, вишукував бідних хворих, лікував їх і допомагав чим міг.

12 листопада 1886 р. І.В. Лешко-Попель отримав звання лікаря, а 30 листопада був зарахований молодшим лікарем до 54-го кадрового батальйону (пізніше Перекопський полк), який дислокувався в Катеринославі. Солдати полюбили свого нового лікаря за добре ставлення до них. З лютого 1887 р. Іван Васильович став земським лікарем в Катеринославі, в якому медична допомога була незадовільною. Існувало багато приватних лікарів, які за свої послуги брали великі гроші, а лікувати бідних і бездомних, було для них неприйнятно.

Через це багато незаможних йшли саме до Івана Васильовича, який завжди вирушав на виклик. Коли було прийнято рішення встановити безкоштовні нічні чергування лікарів у місті, Лешко-Попель відразу погодився чергувати, бо знав, як це необхідно людям, особливо бідним, у яких не вистачає грошей ні на що. Дічі на тиждень Іван Васильович проводив безкоштовні хірургічні операції. З 1888 р. І.В. Лешко-Попель став членом Катеринославського медичного товариства, заснованого у вересні 1874 р., а з виникненням у місті відділення Петербурзького товариства взаємодопомоги обіймав пост одного з трьох суддів честі.

Доброта та безкорисливість

Іван Васильович запам’ятався тогочасним містянам як добра та чуйна людина, яка завжди готова прийти на допомогу. Чимало коштів, зароблених ним лікуванням заможних пацієнтів, витрачав на потреби бідноти.

«Іван Васильович був лікарем-ідеалістом, він був Християнин, в найвищому сенсі цього слова – Дивак! казали про нього знайомі. – Оригінал! додавали інші. Хіба можна так працювати, як він, і для чого? Він не думає про своє майбутнє, абсолютно не піклуватися про свою сім'ю! І всі дивилися на цього дивака з посмішкою, якої він, звичайно, не помічав або не хотів помічати, знову таки через свою нескінченну доброту. Лікар виїжджав на практику і брав з собою стільки грошей, скільки в даний момент у нього було. Найжахливіші кутки, нічліжні будинки – ніщо не викликало в ньому огиди. Він безбоязно спускався на «дно» і працював там не покладаючи рук».

Іван Васильович Лешко-Попель з родиною // https://www.miloserdie.ru/article/ivan-leshko-popel-dobryj-doktor-za-chertoj-osedlosti/

У некрологах та біографічному нарисі Авчіннікова наводиться чимало спогадів про доброту та безкорисливість медика. Наприклад, лікуючи одного тяжко хворого офіцера, Лешко-Попель дізнався, що пацієнтові нічим платити за подальше навчання його дітей, i, не відкладаючи справи, поїхав до голови опікунської ради гімназії й завдяки своєму особистому знайомству домігся для них стипендії.

А ось, як згадує про його доброту дружина відставного майора К. Сахайдаковська: «вісім років тому я сильно захворіла бронхітом. Наше становище в той час було дуже тяжким. Іван Васильович лікував мене безкоштовно і, крім того, подбав про відпуск ліків зі значною знижкою в ціні, і привіз мені кілька пляшок кефіру. Тепер ми живемо на 2-й Чечелівській вулиці. Від Тихої  вулиці порядна відстань».

Матеріальне становище І. Лешко-Попеля не дозволяло купити будинок для себе та родини, тож він задовольнявся тим, що винаймав житло. Але якось одна з його пацієнток попросила його приглянути для неї тихий і затишний будинок із садом, оскільки він усюди їздив по місту, відвідуючи хворих. Іван Васильович знайшов такий, і жінка купила те, що хотіла. Невдовзі вона померла, і з’ясувалося, що будинок вона заповіла лікареві.

Життєве кредо Лешко-Попеля

У передмові нарису «Друг бедных» Авчінніков визначив кредо життя Лешко-Попеля: «Наприкінці 1903 року, в Катеринославі, помер лікар, який сприйняв в себе і проводив в життя найбільшу ідею людства – єднання і братерство людей, сповіщену майже два тисячоліття тому Божественним учителем. Як євангельський самаритянин, він вважав кожного своїм ближнім і не тільки лікував рани і хвороби всякого ближнього, що шукав його допомоги, але часто оточував хворого ніжним доглядом, постачав засобами і для лікування, і для харчування. Його жаліслива душа відгукувалася не тільки на фізичні страждання людей братів, вона виявляла діяльну любов до всякого нещасного, до всякого скривдженого долею; він не міг байдуже бачити сліз нещастного, щоб не утерти ці сльози негайно ж, не надати йому допомоги і підтримки».

Катеринославський видавець і письменник Авчінніков у своєму нарисі зібрав цінні відомості з біографії лікаря, про рідкісні випадки лікування хворих,спогади очевидців. На превеликий жаль, збереглося лише кілька примірників цієї праці. Два примірника книжки зберігаються у фондах Дніпропетровської ОУНБ.

«Народний лікар» згорів  на посту

Катеринославський період життя відомого лікаря тривав 17 років. За весь час в Катеринославі Іван Васильович жодного разу не користувався відпочинком.

«Уже о 7 годині ранку у нього в будинку юрмилися хворі, він брав їх, виїжджав на практику і повертався близько 12 г. ночі геть втомлений, розбитий, каменем падав на ліжко і засинав до ранку, щоб вранці знову взятися за ту ж роботу. І так день у день, цілими роками!»

Напружена робота підірвала здоров'я. Випадково, лікуючи дитину, він отримав зараження крові, при цьому продовжував працювати. На жаль, 13 (26) грудня 1903 року о третій годині ранку у віці всього лише 43 років, життя Івана Васильовича трагічно обірвалося. Жив він на вулиці Тихій (нині Мечникова).

Вулиця Тиха (Мечнікова) в Катеринославі, де жив лікар // https://nashemisto.dp.ua/2019/02/24/

Про «сумне» вечора тринадцятого грудня

Звістка про смерть облетіла місто за лічені години. А о шостій годині ранку біля його будинку стояла суцільна стіна його шанувальників,людей вічно зобов’язаних йому, і перш за все, «численні його пацієнти з найбіднішої частини міського населення. До 11 години ранку зібрався такий величезний натовп, що потрібен був наряд поліції, і відвідувачів пропускали в будинок по черзі… По всьому місту служили панахиди. Тужливі звуки дзвонів розносили сумну звістку».

«На одному із заводів робітники не пішли обідати і кілька тисяч чоловік, запросивши священника, уклінно молилися за того, хто все життя працював для них».

Співробітник «Придніпровського краю» А.А. Осіпов в короткому нарисі поділився з читачами своїми враженнями про «сумне» вечора тринадцятого грудня.

«Тиха вулиця, темно. Біля невеличкого будиночка, відокремленого парканом від вулиці, натовп люду. Вони нечутно пересуваються, розмовляють пошепки, немов бояться розбудити когось. Чого ви боїтеся, він не спить – він помер. Ходімо за мною до широко відчинених дверей бідної квартири тієї людини, яка не збирала золотих скарбів, тому що була дуже багата душею.

Він боровся весь свій вік зі смертю і впав на поле битви, як слід, лицарем свого обов’язку. Саме ця смерть, яку він стільки разів позбавляв жертви, тепер сама торкнулася своїм отруйним жалом, і він лежить з нерухомо складеними руками в позі людини, закінчивши свою роботу! Він спочиває, а близько проходять люди. Багатьом він врятував життя, багатьом повернув дітей... Ось хтось заплакав глухо, безпорадно. – Помер на операції! Від зараження крові! Не пошкодував себе! – Та хіба він коли-небудь боявся чогось! Ми покликали його вночі. У заметіль – приїхав! Квола стара з червоними від сліз очима додає: до нас на балку приїхав, подивився онука, став їздити! Нічого не брав за це...»

Уже згаданий А.Г. Авчінніков, описує епізод шани померлому: «Монастирська церква була переповнена. Співали два хори черниць. При співі до гробу притулився бідно одягнений, на вигляд не більше десяти років, єврейський хлопчик, припав до холодної руки Івана Васильовича і довго не міг відірватися. Холоднеча і далека відстань не зупинили цю дитину, щоб в останній раз поглянути на того, який, можливо, врятував від смерті його матір чи батька, або від голодування всю сім’ю. Коли  виносили труну, плач і ридання посилилися до істерики. Багато було вимовлено надгробних промов, в яких вимальовувалося життя покійного, як рідкісного ідеаліста. Майже всі промовці не могли закінчити свого «слова», воно придушувалось риданнями».

Вінок «від бідних євреїв»

А.Г. Авчінніков відзначав: «Увечері на труну покійного покладено дуже багато вінків, від рідних, товаришів, друзів і шанувальників, пацієнтів померлого. Між іншим, бідняки євреї з вулиці свого «благодійника» зібрали між собою по 1–2 копійки суму в два рублі та й вирушили в магазин із проханням «дати їм на два рублі вінок для дорогого лікаря». Вінка за таку ціну не виявилося, але власник магазину, зворушений любов'ю бідняків до Івана Васильовича, подарував їм вінок цінніший із написом на стрічці «від вдячних пацієнтів – бідних євреїв».

Похорони лікаря були чи не наймасовішими за всю історію міста: в останню путь його пішло провести кілька десятків тисяч жителів міста.

Похований був Іван Лешко-Попель на кладовищі Тихвинского жіночого монастиря, що розташовувався на південь за містом на схилі мальовничої балки. Іван Васильович удостоївся поховання як християнський подвижник і зразок благочестя. На жаль, за радянських часів могила загубилася.

Плани містян не були втілені

Вдячні містяни вирішили увічнити його пам’ять. Катеринославська міська дума постановила влаштувати на околиці лікарню імені І. Лешко-Попеля, а медичне товариство – організувати товариство піклування над бідними хворими на його честь, але ці плани не були втілені у життя.

Відразу після смерті «народного лікаря» громадськість Катеринослава виступила з пропозицією встановити пам'ятник-бюст Лешко-Попеля на одній з міських вулиць. Автор книги «Друг бедных» А.Г. Авчінніков половину збору від її продажу вніс на побудову пам'ятника. Проєкт виконав відомий катеринославський художник та ілюстратор Густав Берс Однак, після спаду інформаційної активності ця ідея не була реалізована. На тривалий час про видатного лікаря забули.

У 2010-х рр. керівництво, професорсько-викладацький склад та студентство Харківського національного університету ту ім. В.Н. Каразіна вшанували непересічного медика. На його честь назвали щорічну всеукраїнську конференцію «Лешко-Попелівські читання», присвячену історичним аспектам української та світової медицини, видатним медикам минулого, історії волонтерства.

20 травня 2014 року в Дніпропетровську на фасаді корпусу ліцею медичної академії, що виходить на вулицю Лешко-Попеля, була урочисто відкрита меморіальна дошка з портретом Івана Васильовича і біографічною довідкою. Красива дошка з рожевого і чорного граніту.

Вулиця на честь народного лікаря в нашому місті

А в 1913 році ім'ям Лешко-Попеля назвали невелику вулицю в районі Соборної гори. Вулиця прлягала тоді біля Севастопольського кладовища. Сьогодні вона веде до Південного вокзалу. Саме біля цієї вулиці були незабаром зведені корпуси медичного інституту (нині академії).

У другій половині XX століття, вже після війни, в результаті орфографічної помилки, вулиця на честь «народного лікаря» на табличках стала називатися «вулиця Ляшко-Попеля». До цього часу так і називається вулиця в атласах і на покажчиках. На проспекті Гагаріна і, взагалі, можна прочитати варіант із подвійною помилкою в прізвищі лікаря: «вулиця Ляшка-Попеля».

У 2020 році виповнюється 160 років від дня народження І.В. Лешко-Попеля. В місті створена ініціативна група з влаштування пам'ятника «народному лікареві». Також члени групи планують за фотографіями відшукати на території Тихвинского монастиря місце, де похований  знаменитий лікар. Є сподівання, що й орфографічну помилку до знаменної дати в прізвищі Івана Васильовича буде виправлено.

Претендент на отримання медичного «Оскару»

У 2017 році в Україні, в сфері медицини за професіоналізм і милосердя була започаткована громадська Відзнака «Орден Святого Пантелеймона». Безумовно, першочерговим кандидатом на отримання цієї Відзнаки міг би бути катеринославський лікар І.В. Лешко-Попель: професіонал, меценат, взірець безкорисливого служіння медицині.

Сподіваємось, що вдячні дніпряни, проходячи по вулиці, названій ім’ям лікаря-подвижника, завжди пам'ятатимуть добрі справи великого і скромного трудівника, одного з перших сімейних лікарів-гуманістів нашого міста. Тема сімейних лікарів на сьогодні дуже актуальна і особистість саме цього може служити зразком для наслідування. Тож щира подяка народному лікареві-ідеалісту Івану Васильовичу Лешко-Попелю і всім лікарям благодійникам – минулим, теперішнім і прийдешнім.

 

Створено: 31.05.2020
Редакція від 08.09.2020
Таїсія Козак
Бібліографія:

Авчинников А.Г. Друг бедных: Памяти К.В. Лешко-Попеля.– Екатеринослав: Печатня С.П. Яковлева, 1904.– 28 с.
Авчинников А.Г. Памяти наших лучших людей: Друг бедных - доктор И.В. Лешко-Попель // Приднепровье: Календарь-ежегодник. 1910 г.– Екатеринослав, 1910.– С. 207-228.
Это не профессия, это – состояние души // Коврига В. Всегда с людьми: страницы истории обл. орг. профсоюза работников здравоохранения.– Дн-ск: Лира, 2009.– С. 11–19.
***
«Народный доктор» Иван Лешко-Попель (1860–1903) // В поисках единства.– 2018.– Вып. 10.– С. 12.
Бовсуновська К. Взірець безкорисливого служіння медицині: [студент. конф. «Лешко-Попелівські студії»] // Пульс.– 2015.– № 1/2.– С. 2.
Бондік А. «Лєшко-Попелівські студії» // Пульс.– 2014.– № 1 (14.02).– С. 2.
Відкрито меморіальну дошку законодавцю сімейної медицини в місті / О. Гречишкіна, Б. Дубінін, О. Дюжинських // Зоря.– 2014.– № 35 (23.05).– С. 3: фот.
Екатеринославский медик Лешко-Попель // Зоря.– 2011.– № 64 (14.06).– 11 (спецвип.): фот.
Невский В. Его называли «фанатиком добра» // Вісті Придніпров'я.– 2000.– 12 верес.– С. 13.
Немова О. Земской врач Екатеринослава // Громадська сила.– 2015.– № 23 (3.09).– С. 11: фот.
Нестеренко О. Народный доктор Лешко-Попель // Громадська сила.– 2009.– № 33 (4.09).– С. 12.
Нефретова А. Пам'яті «нашого доктора»: [на корпусі ДДМА меморіал. дошка І. Лешко-Попелю] // Вісті Придніпров'я.– 2014.– № 38 (22.05).– С. 3: фот.
Притыскач В. Народный врач // Днепров. панорама.– 2015.– № 17 (27.11).– С. 19.
Пробачай Е. Честь имею лечить // Наше місто.– 2010.– № 129 (17.09).– С. 24.
Сергеев В. Друг бедных Лешко-Попель // Днепров. правда.– 2010.– № 33 (27.08).– С. 11.
Старостин В. Улица Мечникова, 10: дом бедного мецената // Недвижимость в движении.– 2010.– № 1.– С. 3.
Столярова Л. Так и шагал он с открытым забралом, сроду в пути не сказавшись усталым // Днепр вечерний.– 2001.– 15 сент.