Володимир Беклемішев: від натхнення до втілення

Беклемішев Володимир Олександрович

Україна, Дніпропетровська область

  • 15 серпня 1861 – 21 грудня 1919 |
  • Місце народження: м. Катеринослав |
  • Український скульптор, графік, педагог.

Створив понад тридцять скульптурних портретів сучасників-учених, музикантів, художників, артистів. Автор першого в Європі погруддя Тараса Шевченка.

Творчі сходинки митця

Володимир Беклемішев народився 15 серпня 1861 року в маєтку батьків у Бахмутському повіті Катеринославської губернії в родині харківського дворянина, відставного полковника Олександра Беклемішева, який також був театральним декоратором і художником-аматором. Його акварельні роботи представлені в ряді музейних колекцій. Це була людина багата, талановита та знана в Україні. Олександр Миколайович у 30 років одружився з дочкою поміщика Миколи Панова – Клеопатрою. У маєтку на Катеринославщині й народився Володимир, який з маленьких років бачив батька за малюванням. Коли хлопчикові було 12, батьки переїхали до Харкова, щоб дати нащадкові гідну освіту. І тут стався скандал, скромний, спокійний відставник виявився кримінальником, брав участь у підробці грошей. Суд позбавив Олександра Беклемішева прав на маєтності, засудив на чотири роки каторжних робіт. 

Після цих подій старша сестра Ніна забрала маленького Володимира на виховання. Початкову освіту хлопець, як усі дворяни, отримав удома. Пізніше його відправили до 2-гої харківської гімназії, при ній була відкрита спілка, метою якої була турбота про малозабезпечених учнів: внесок оплати за навчання та забезпечення підручниками, надання їжі й одягу. Малювання там викладав видатний український художник Дмитро Безперчий. Він розгледів непересічний талант юного учня і допоміг йому сформувати основу для його подальшого розвитку. У той період цей предмет був непопулярний і нецікавий, вважався приватним, непотрібним та навіть зайвим. Класи малювання стояли поза межами розподілу лекцій, а оцінки з малювання не бралися до уваги. Дмитро Іванович вирішив змінити ставлення до уроку та, доклавши чимало зусиль, зумів зацікавити учнів і довів, що малювання – це не тільки розваги, а й необхідний урок.

Водночас юний Володимир відвідував заняття у приватній школі художниці Марії Раєвської-Іванової, яка створила справжній промисловий центр. Українська мисткиня брала на навчання дітей із простих родин, і вивчали вони випалювання на шкірі та дереві, тиснення на шкірі, розпис по фарфору, живопис по єдвабу й оксамиту, розмальовування кахельних печей, настінний живопис. Саме тут уперше молодий художник, малюючи з натури, набув певних знань і навичок, які дозволили йому працювати більш професійно. Марія Дмитрівна вважала, що неможливо навчити грамотно малювати без уміння аналізувати форму предмету. Тільки коли учень навчиться бачити та розуміти особливості конструкції форми, він зуміє свідомо будувати зображення на площині, а не копіювати механічно з натури. На заняттях у школі Володимир навчився обґрунтовувати вирішення поставлених перед ним практичних завдань, давати аналіз композиційної схеми, виділяти його основні та другорядні елементи, визначати напрямок головних ліній тощо.

Одним із педагогів, який зіграв важливу роль у художній освіті Володимира Беклемішева став художник-пейзажист Єгор Шрейдер. Характерною рисою його викладацької роботи було те, що він був в постійному пошуку нових тенденцій. Наставник дав серйозну професійну підготовку юному художникові, розвиваючи індивідуальні особливості хлопця. Набуті знання та навички дозволили Володимирові восени 1878 року без особливих проблем стати вільним слухачем Імператорської Академії мистецтв, а за рік вступити до класу скульптури професора Лаверецького. Викладання скульптури в освітньому закладі спиралося на принципи академізму та стійкі класичні канони. Вибір сюжетів юний митець запозичував зі Святого Письма або міфології. Так, збереглися воскові рельєфи «Зустріч Соломона з царицею Савською», «Мойсей у пустелі під час посухи виливає воду з каменю для втамування спраги ізраїльтян», «Нагірна проповідь», а також повна руху гіпсова статуетка «Полікрат». В останні роки перебування в Академії молодий скульптор отримав відразу дві золоті медалі: малу – за статую «Каїн, катований совістю» і велику – за програмний барельєф «Положення в труну». Ці відзнаки дали Володимирові право коштом академії вдосконалювати знання за кордоном.

Підводячи підсумок академічним рокам Володимира Беклемішева, можна відзначити, що роботи обдарованого учня неодноразово преміювалися академічною Радою й заслуговували позитивні відгуки у критиків. Отримані під час навчання знання допомогли скульптору впевнено вступити на шлях самостійної творчості.

Освітня поїздка в Італію

Мистецтво заповнює недоліки природи.

Володимир Беклемішев

Поїздка молодого митця за кордон почалася з відвідин Парижа, але вже в червні 1888 року скульптор приїхав до Риму й оселився на знаменитій Via Sistina. Однією з перших робіт Володимира Беклемішева, виконаних під час закордонного стажування, була композиція «Захист божества», яку у своїх листах 1889 він називає «Жрицею». Це перший самостійний твір молодого скульптора, де зображена жриця в античному хітоні, яка порухом рук як би захищає статуетку богині. Цікаво не тільки незвичайне композиційне рішення скульптури, а й те, що автор увів в неї колір. Так, тіло і волосся жінки були тоновані за контрастом із білим одягом, а забарвлення невеликої фігурки «ідола» за її спиною імітувало золото.

Згодом майстер створив скульптуру «Втеча раба», яка вражає глядача не тільки блискучою технікою, а й дивовижним поєднанням енергії та ніжності. Автор намагався висловити почуття великої тривоги, страху в фізично сильній людині. У творі зображений раб, який тримає свого сина на руках, і ось уже втомлений він призупинився і прислухається до близької гонитви. Він стрімко притискає до себе дитину, стурбовано озирається в далечінь, а дитя занепокоєно пригорнулося до нього. Чоловік збирає останні сили бігти далі заради майбутнього своєї дитини та налаштований боротися до останнього за свободу хлопчика. Глядач відчуває внутрішній рух героїчного образу – від почуття нестерпного страждання до відчуття незламності та непохитності. У 1893 році цей твір відправили до Чикаго на Всесвітню виставку, присвячену 400-річчю відкриття Колумбом Америки. Досить велика за розмірами скульптура стояла в одному із залів російського художнього відділу, поруч із відомим твором Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Загальну увагу мистецької спільноти викликав сентиментальний сюжет і солодка миловидність жіночного образу в скульптурі «Які гарні, які свіжі були троянди...». Твір зображує молоду дівчину, яка з виразом томливої мрійливості сидить на садовій лаві. Це, очевидно, відбувається вночі, бо дівчина одягнена в довгу нічну сорочку, на спину накинута хустка. Її схрещені ноги взуті в домашні туфлі без задників. Скульптор витратив багато зусиль, щоб відтворити одяг дівчини у всіх деталях. Він навіть спокусливо спустив з одного її плеча хустку для того, щоб відкрити облямований мереживом комір сорочки. З неменшою турботливістю, ніж мереживо, він відтворив тасьму, що оперезала талію дівчини, оборку на подолі сорочки, ажурні панчохи на її ногах. Всі ці витончені елементи одягу, на думку митця, повинні були ще більше підсилити поетичну чарівність образу.

До римського періоду творчості Володимира Олександровича належить цілий ряд творів, виконаних переважно за приватними замовленнями в мармурі та бронзі. Опинившись в Італії, він наполегливо і захоплено осягав техніку роботи в камені. Як приклад, мармуровий бюст «Римський хлопчик». Досить якісною обробкою мармуру відрізняється напівфігура «Християнка перших століть». Ідея цієї роботи з'явилася у скульптора в 1891 році після відвідування найвідоміших у Римі катакомб Дометилли, де митець ознайомився з чудовими фресками на біблійні сюжети. У творі відчувається спокій і примиренність, упокорення та тиша.

До часу перебування скульптора в Римі належить робота «Портрет невідомої». Показово, що вже в цій ранній скульптурі митець прагнув не тільки передати зовнішню схожість, а й психологічно виразно створити образ, який приваблює глядачів своїм ліричним настроєм. Виразне моделювання підкреслено портретних рис обличчя вдало поєднується з ретельністю опрацювання зачіски та складок шалі.

Від викладача до ректора

Він впроваджує в скульптуру психологію. А раніше цього майже не видно було. Вже тут я дивилася, дивилася, слухала, слухала, дивувалася без кінця.

Ганна Голубкіна

Повернувшись на батьківщину, Володимир Беклемішев показав свої італійські роботи на виставці 1892 року і був визнаний гідним звання академіка. У тридцять три роки він уже вправно керував скульптурною майстернею і входив до Ради професорів, а в тридцять дев’ять його обрали ректором Академії. Відтоді активна педагогічна діяльність посіла провідне місце в житті митця. Володимир Олександрович мав чин дійсного таємного радника, вів активне громадське життя, беручи участь в організації численних виставок і представляючи Академію в різних комісіях і комітетах.

Володимир Беклемішев ставився до своєї справи з любов'ю і віддавався їй з самозабуттям. Через брак часу для власної роботи творив уривками, вечорами. Значну частину його спадщини складають статуетки сучасників-учених, музикантів, художників, артистів, балерин, виліплених безпосередньо з натури. Майстер створив понад тридцять скульптурних образів, які відрізняються пластичною виразністю, м'якістю ліплення та дружнім і теплим сприйняттям. До числа справжніх шедеврів скульптора, безсумнівно, належить невелика статуетка «Танцівниця». Художник прагнув у творі зафіксувати найкрасивіший ефектний, виразний і водночас типовий відомий мотив танцю. На особливу увагу глядача заслуговують дві порівняно невеликі «фігурки» Віри Фокіної. Саме в ролі вакханки з глечиком вина, зобразив балерину скульптор, майстерно зумівши передати в складній композиції гнучкість та динаміку її рухів.

На початку ХХ століття його затишна майстерня з великим вікном, що виходило в сад, була надзвичайно привабливим місцем для людей мистецтва. Повітря в ній було насичене особливим запахом глини, воску і пластиліну. Центр майстерні займали таємничі ковпаки всіх розмірів, під якими стояли скульптури. Коли до митця приходили його знамениті творчі моделі, все навколо пожвавлювалася, виблискувало від їхньої присутності. Олександр Вержбілόвич, наприклад, грав під час позування на віолончелі. Портретні роботи Володимира Олександровича вирізнялися різноманітністю творчих прийомів, сюжетних ліній, ретельністю обробки та увагою до реалістичних деталей.

Особливе місце у творчості майстра займає погруддя Тараса Шевченка, виконане на замовлення Олексія Алчевського для недільної школи в Харкові. На той час це було перше погруддя Кобзаря в Європі. Відомо, що перші скульптурні зображення Кобзаря з’явилися ще за його життя та невдовзі після його смерті. Проте більшість із них так і не були публічно встановлені і відкриті. Царська влада прямо забороняла увічнювати пам’ять Тараса Шевченка засобами монументального мистецтва. Втім, заборона не могла зупинити хвилю справжнього визнання та любові до народного поета. Українська педагогиня Христина Алчевська особисто звернулася до відомого скульптора та заручилася згодою зробити погруддя Тараса Григоровича з білого мармуру. Реалістичний образ поета створено в пластично виразних монументальних формах. Його зображено в мить душевної туги, гірких роздумів. Голова з високим чолом, насупленими бровами, густими вусами трохи схилена та розвернута ліворуч до плеча. Образ позначений внутрішньою силою, мужністю та напруженням.

На щастя, цей експонат зберігся і нині експонується в державному музеї Шевченка в Києві. Щонайменше двічі він був врятований. Перший раз його намагалися знищити ще в 1899-му, коли збанкрутілий Алчевський вкоротив собі віку, а його маєток разом із погруддям придбав купець, який наказав знищити роботу Беклемішева. Проте родина Алчевських встигла зняти бюст і понад 30 років переховувала його вдома, а у 1933 році передала до Державної шевченківської картинної галереї у Харкові. Потім його героїчно врятували під час Другої світової війни. Цікавий факт, що Володимир Беклемішев також організував кілька виставок художніх творів Кобзаря в Петербурзі при Академії мистецтв, сам скульптор був членом Товариства імені Шевченка й допомагав нужденним. Брав участь у конкурсі на проєкт пам’ятника Тараса Григоровича в Києві.

Чимало позитивних відгуків у глядачів і критики викликала щира та сердечна композиція «Сільська любов», де скульптор звернувся до сюжету з селянського життя. Твір представляє сцену освідчення в коханні молодої селянської пари. Дівчина сидить на снопі й зосереджено розглядає серп, який тримає в руках. Це заняття наче приховує її збентеження, викликане освіченням в коханні молодого хлопця. Він сидить поруч, на землі й, зазираючи знизу в обличчя дівчини, намагається зловити її погляд і прочитати в ньому відповідь. Взявши в основу твору ліричний сюжет, майстер професійно відтворив усі побутові подробиці та надав роботі етнографічно-побутового забарвлення.

Багаторічне викладання Володимира Олександровича в Академії сприяло появі цілого ряду провідних майстрів наступного покоління: Сергія Коненкова та Ганни Голубкіної, Всеволода Лішева та Матвія Манізера, Леоніда Шервуда та багатьох інших. У ту пору багато з них були у пошуках нових шляхів й заперечували традиції академізму, прихильником яких в основному залишився їхній наставник. Попри часті конфлікти, що виникали в майстерні на ґрунті цих розбіжностей, учні зберегли про свого викладача найдобріші та теплі спогади. Це була добра і безкорислива людина з великої душею. Майстер із легкістю і радістю допомагав нужденним увагою та турботою чи то колегам, служителям академії, чи студентам. Багато з останніх, перебуваючи в життєвих і матеріальних труднощах, довго жили в його гостинній родині. Катерина Іванівна як дружина ректора намагалася забезпечити студентів заробітком, знаходячи їм замовлення, для дітей службовців у свята влаштовувала частування та подарунки. У голодний час на свої кошти відкрила їдальню та лікарню, організувала школу художньої вишивки.

Після жовтневих подій 1917-го року Володимира Беклемішева відсторонили від викладання, і він покинув Петроград, не сприйнявши приходу більшовиків. На той час його дружина вже відійшла у засвіти, обидві доньки жили в Парижі. За рік Беклемішев потрапив за ґрати, його звинуватили в причетності до партії кадетів. Але навіть у цюпі майстер не покинув своєї справи, ліпив із воску фігурки. Завдяки учням, які клопоталися про його звільнення, Володимир Олександрович вийшов на волю й подався в місто Новоржев, де 21 грудня 1919 року помер від тяжкої хвороби. Нині твори майстра зберігаються в Київському державному музеї імені Тараса Шевченка, Художньому музеї в Дніпрі та Київському музеї російського мистецтва.

Оксана Шевченко
Бібліографія:

Логдачева Н. Владимир Беклемишев. Скульптор и педагог. – М.: БуксМАрт, 2021. – 224 с.: ил.
***
Богданович Г. О портретах Т.Г. Шевченко работы В.А. Беклемишева // Радуга. – 1964. – № 6. – С. 148–151.
Дугаєва Т. Мистецький детектив: Історія першого – нелегального – пам’ятника Тарасу Шевченку в Україні // Версії. – 2018. – 18 берез.
Тишкевич М. Володимир Беклемішев – відрада на тлі убогої російської скульптури // Український інтерес. – 2021. – 15 серп.
Осипенко О. Призабуте дороге ім’я // День. – 2020. – №94–95.
Створено: 12.10.2021
Редакція від 12.10.2021