Євген Токолов: Соло для фагота з оркестром

Токолов Євген Іванович

  • 3 січня 1940 |
  • Місце народження: м. Дмитрієв-Льговський, Курська губернія |
  • Соліст оркестру Дніпропетровської обласної філармонії імені Л. Когана, концертмейстер групи фаготів, заслужений артист України, засновник і керівник квінтету духових інструментів «Престиж».

Все його життя переплетене візерунками Божих «подарунків» і випробувань. А допомога приходить в найскладніші й тупикові моменти.

Я прийшла на інтерв'ю з керівником знаменитого квінтету духових інструментів «Престиж» Євгеном Івановичем Токоловим раніше призначеного часу. І, як виявилося, він теж поспішав на нашу зустріч раніше. Токолов із повагою ставиться до часу, можливо в силу віку, означеного двома щасливими сімками, а може й через щільність подій і зустрічей, на які багате його життя і необхідність завжди встигати.

«Бежин луг», німецька гармошка і трактор «Фордзон»

Народився він у минулому столітті в Курській губернії, старовинному місті Дмитрієв-Льговський. Ці, відомі всьому світові місця, подарували Івану Тургенєву натхнення для написання «Бежиного луга». Краса природи дійсно дивувала хлопчиська, дитинство якого збіглася з роками Другої світової. Він і досі згадує величну міць брянських лісів, масив яких межував із Курською областю.

Мати та батько Євгена Івановича – Марія  Федорівна  та Іван Семенович Токолови (1938-й рік, м. Дмитрієв-Льговський)Батьки його до музики ніякого відношення не мали, але співати любили завжди. Батько грав на гармошці і до війни був «першим хлопцем на селі». Воював він на Курській Дузі, горів у танку, отримав тяжке поранення. Одне з найяскравіших вражень Євгенового дитинства пов'язане зі звучанням німецьких гармошок, яке долинало з окопів. У формах і стилях, в силу віку, він, звичайно, не розбирався, але його дитяча свідомість зберегла цю військову гармонію, мелодику і вібрації звучання назавжди.

У сім'ї, крім Жені, було ще двоє хлопчиків, сестра померла зовсім маленькою. Батько і всі родичі по чоловічій лінії були механіками, займалися моторами. З шести років Євген водив трактор американської фірми «Фордзон». Сьогодні, він жартує, що фаготистом став через «ідентичності» звучання тракторного мотору й інструменту. Мама працювала бухгалтером-економістом. Отже, зростав наш герой у світі точних професій. Батьків, за власним його судженням, не можна було назвати інтелігентами, але професіоналами вони були найвищого класу.

Однополчанин, «робити музиканта» і акордеон фірми Hohner

Минали 1947–1948-й роки і якось батько зустрів у Дмитрієві-Льговському свого однополчанина Михайла. Виявилося, що він купив будинок навпроти і на довгі роки став близьким другом сім'ї, готовим завжди і в усьому підставити плече.

Саме Михайло Абрамович Островський, озвучив одного разу таку думку: «Не сьогодні-завтра пацан школу закінчить, а у нього ж слух хороший, давай робити з нього музиканта». Як він вгадав в семирічному хлопчині іскру Божу, зрозуміти неможливо, але факт залишається фактом. Сам, Михайло Абрамович, професійних стосунків з музикою не мав, душевно грав на скрипці для друзів, але й тільки.

Рідний брат Євгенового батька, офіцер, який мешкав після війни в Одесі, привіз із Німеччини акордеон Hohner, найняли й педагога, який навчав азам. Акордеон був настільки великим, що коли Токолов музичив, то через інструмент його й видно не було. Треба зауважити, що музикантів у ті часи не шанували, білоручками вважали. Щоб не осоромитися перед однокласниками, Євген під час музикування закривав віконниці та залазив до шафи, щоб не бачили й не чули.

А вже у 16 років він грав на акордеоні твори Моцарта, паралельно не полишаючи і баяна.

Візерунки Божі, фагот і нота «соль»

По закінченню школи він вступив до Курського музичного училища. Необхідно відзначити, що все його життя переплетене візерунками божих подарунків і випробувань, а допомога приходить в найскладніші й тупикові моменти. Бог йому й справді багато давав і на питання: «Чи завжди Ви вдячно приймали цю допомогу?», Токолов відповідає: «Якщо відчував, що це мені близьке, то – не замислюючись».

Під час вступу він грав, звичайно ж, Моцарта, на відміну від більшості абітурієнтів, які віддавали перевагуВикладач по класу фагота у Курському музичному училищі Григорій Адріанов  та Михаило Островський (березень 1956-го року, м. Курськ) знаменитій у ті роки мелодії «Доміно». Всі профільні предмети здані були на «відмінно» й, здавалося б, питання вступу вирішене. Але в ту пору вийшов новий закон, що перевагу віддають тільки фронтовикам, навіть якщо у них й «трійки» і на відділення, де профілюючим інструментом був баян, Євген не потрапляв. Однак приймальна комісія була настільки вражена його несміливим музичним досвідом, що запропонувала йому спробувати свої сили на духовому відділенні. Тоді ж він уперше почув назву свого майбутнього інструменту «фагот». Він і гадки не мав, що це таке. Звичайно, на танці, де грав духовий оркестр, хлопчак бігав, але окрім труб, нічого, по суті, не розрізняв.

«Спокусили» його і педагогом. До війни Григорій Олександрович Адріанов – учень кращого педагога Московської консерваторії, засновника радянської фаготової школи Івана Івановича Костлана працював у Большому театрі. Під час військових дій отримав тяжке поранення рук і ніг і виступати на сцені вже не міг. Жив він при музичному училищі, саме в цій невеличкій орендованій квартирці і побачив вперше Токолов фагот. Це було якесь диво-дивне, красиве в оксамитовому футлярі. І коли Адріанов продемонстрував звук інструменту, Женя з перших же секунд перейнявся цим невідомим досі тембром. Розуміючи при цьому, що коли його педагог був оркестрантом у Большому, то є музикантом найвищого класу.

Ось такі «курські візерунки» запропонувала йому доля  і він вирішив спробувати, а якщо не впорається, забрати документи.

Попервах бувало всяке, пару разів, коли нічого не виходило, він мало не розбив диво-інструмент. Зупиняла думка, що батькам не вистачить грошей навіть після продажу будинку, щоб придбати новий. Та й теорія музики серйозно зачепила, він із подивом виявив, що у Моцарта, Бетховена і Шостаковича нота «соль», та й інші шість, звучать по різному. Він тоді ще не розумів, що вся справа в стилістиці, але пізнання надихало і захоплювало. У свідомості юного музиканта нібито розчинявся Космос і відчуття це не покидає його до сих пір. Одним словом, вивчення теорії затримало Євгена в училищі. «Боженьці спасибі, і всім педагогам, які працювали над шельмою Токоловим», – говорить він сьогодні.

Воронеж, спорт як порятунок і досвід

Займався він запекло і «переграв» м'язи обличчя. Тоді це не лікували, але, знову-таки, він дуже вдячний педагогам, які дозволили продовжити йому теоретичні заняття, а повернутися до фаготу тоді, коли здоров'я відновиться. Хоча, розглядався  й варіант «неодужання» і в цьому випадку училище довелося б покинути. Зі студенти не панькалися, все було по дорослому, хоча їх любили, розуміли і прощали багато пустощів.

Рік Токолов займався теорією, а відновитися допомагав також і спорт. Під час навчання в училищі у 1957 році він став чемпіоном Союзу з кульової стрільби з дрібнокаліберної зброї в номінації «великий стандарт» – це 60 пострілів. Змагання проводило Міністерство культури Союзу. Також, займався він спортивною гімнастикою, мав третій розряд, любив і баскетбол. «Мені вже під 80, але до сих пір терпить мене природа, впевнений, що завдяки заняттям спортом  у тому числі».

Коли Євген був на третьому курсі, Адріанов з училища звільнився. Найближчим містом, де можна було продовжувати навчання, був Воронеж. Він здав документи, його прослухали і оцінили, але він не поїхав улітку до колгоспу, а коли прибув до початку навчання у вересні, відразу ж був відрахований за порушення дисципліни. Ось такий зиґзаґ.

Четвертий курс він закінчував у Курську під керівництвом педагога-трубача Брудського. Його новий музичний керівник закінчив Московську консерваторію як трубач, віолончеліст і теоретик і був педагогом із колосальним досвідом. «Я беру тебе, – сказав він Євгенові, – але ніякої допомоги по фаготу, ти отримати від мене не зможеш, працюємо лише над технологією і стилістикою...». Було складно, але і досвід безумовний.

Підкорення Україною, «четвірка» з диригування і гамма до-дієз мажор

Після закінчення училища він вирушив вступати до Харківської державної консерваторії, яка пізніше стала Інститутом мистецтв, а нині – Харківським національним університетом мистецтв імені І.П. Котляревського.

1959-й рік, люта спека, 12 іспитів. Приїхав Євген у спортивних штанях, у них і вступав, але за літо так витягнувся, що штани перетворилися на подобу бриджів. Злидні страшні. Україна, українська мова підкорили його з першого ж погляду і звуку.

Зацікавленість педагогів, як і в Курську, була до нього з самого початку. Коли приймали документи, з'ясувалося, що у нього «четвірка» з диригування, а для вступу необхідна була лише «п'ятірка». Директор консерваторії Антон Дмитрович Лебединець, автор колишнього гімну України, зв'язався з Міністерством культури України, а потім і Росії, щоб вирішити це питання. І треба ж такому статися, що саме в цей час у Міністерстві культури Росії перебував директор Курського музичного училища Борис Станіславович Поджук. Питання вирішили моментально. І знову промисел Божий.

Під час здачі колоквіуму, складність якого полягала в тому, що могли спитати і попросити виконати все, що завгодно, Токолова спантеличили необхідністю виконання до-дієз мажорної гами. Складність технічна неймовірна. До речі, фагот – це єдиний інструмент, коли всі 10 пальців працюють одночасно і кожен звук, як у піаніста акорд. Євген Іванович ризикнув, і взяв до мажорну гаму в три октави, що теж непросто. Екзаменатори залишилися задоволені.

У коридорі консерваторії його гукнув член комісії, учень легендарного Леопольда Ауера професор Добржинець: «А що, фагот транспонуючий інструмент?» Тобто, він зрозумів, що зіграно не зовсім те, але не став акцентувати на цьому увагу, ймовірно тому, що зіграно було технологічно пристойно.

Останнім іспитом був твір з усіма ідеологічними нюансами. Шпаргалки, звичайно, були у всіх, але Токолов вибрав вільну тему, кожну літеру на слух перевіряв, навіть примудрився на консерваторському газетному стенді стягнути видання і цитату звідти дати. Здавалося б, усе відмінно, але ж примудрився згадати не того партійного діяча. І твір став політнеграмотним, що страшніше від будь-якої двійки.

Так, у Токолові були зацікавлені, і коли він дійшов до останнього іспиту, залишився єдиним претендентом по фаготу, але в цілому на оркестровий факультет брали не більше 12 осіб. Це могли бути 12 солістів, або струнників, або духовиків, або тих та інших – рішення приймала комісія. І тут така неприємність із твором.

Він уже збирався додому, коли сусід по кімнаті в гуртожитку вірменин Шаліко поцікавився що трапилося. За п'ять хвилин, ляпасами по обличчю, що за східним звичаєм означає жест схвалення та натхнення, він повернув його в реальність. Виявилося, відповідальність за політнеграмотність недалекоглядного абітурієнта взяла на себе голова приймальної комісії.

«Звичайно, мене можна назвати щасливчиком», – не втомлюється повторювати Євген Іванович. – Але, все ж таки, мені нічого не давалося просто».

Початок «Престижу», Дніпро і «профнепридатність»

Студентський  склад квінтету «Престиж», зліва праворуч: Шаліко Палтаджан (валторна) – гол. диригент Харківської оперети,  Леонід Гринік  (флейта), педагог Харківської  музичної десятирічки,  Рюрик Литвицький  (гобой),  керівник квінтету  духових інструментів  Донецької філармонії, скрипалька Московського театру оперети – Людмила БережнаУ консерваторії Токолов і «армію відслужив», там була військова кафедра, а на другому курсі вже успішно працював у Харківському симфонічному оркестрі, незабаром і квартиру дали. В цей же час народилися син і прообраз квінтету «Престиж», студентський.

У 1964 році в Дніпропетровську проводився перший Всесоюзний музичний фестиваль мистецтв і, оскільки фаготист із філармонічного оркестру звільнився, Євгенові Івановичу запропонували взяти участь. Фестиваль був масштабним і диригентами, і солістами. Легендарний Натан Григорович Рахлін, ставився до Токолова дуже тепло, не раз компліментарно висловлюючись на адресу його виконання.

На фестиваль він поїхав у травні, під час випускних іспитів і свого педагога Костянтина Наумовича Білоцерківського до відома не поставив, за що не був допущений до іспитів. Але оскільки існував уже студентський «Престиж», і серед його шанувальників був Адольф Арнольдович Лещинський, видатний скрипаль, випускник Берлінської консерваторії (клас Карла Флеша), завкафедрою оркестрового факультету консерваторії, він і домовився. Винного випускника до іспиту допустили, але відіграв він все за повною програмою, словом «досить» ніхто не зупиняв. Після чого до нього підбіг майстер зі словами: «Як ти зіграв, шельмо! П'ятірка!»

Щастя – консерваторія, сім'я, влаштованість. Але доля за все вимагає компенсації. І через пару місяців – призов до армії на строкову службу, військова кафедра ВНЗ не бралася до уваги. Дружина – студентка, на руках син. Проте, службу Токолов згадує із вдячністю, що відображено у його розповідях.

Після цього Євгена Івановича, який відмінно зарекомендував себе на Всесоюзному музичному фестивалі Середина 80-х, Дніпропетровськмистецтв, запросили на роботу до Дніпропетровської філармонії, з якою його музична доля була пов'язана понад п'ятдесят років. Щастя таке одному на мільйон випадає.

Тут же народився квінтет духових інструментів «Престиж», якому більше, ніж півстоліття. «Престиж» об'їздив не одну країну СНД, бував у західній Європі, дав понад п'ять тисяч концертів, був учасником 13 фестивалів різного рівня. За всю історію в складі його грало 23 чудових музиканти. «Престижівці» були першими виконавцями деяких творів українських авторів, зокрема, Бориса Лятошинського, Ігоря Шамо, Гліба Таранова, Геннадія Ляшенка, Володимира Рунчака, Жанни Колодуб. Серед найвідданіших шанувальників квінтету були, в тому числі, і вчені та інженери-конструктори, чиї імена вписані в літопис славної історії «Південмашу».

Запросили Токолова до Дніпропетровська на роботу дуже «гучно», всі побажання виконали: зарплатня, квартира. Але, як людина, яка завжди залишається на боці правди, почав він захищати молодих виконавців, яким не завжди просто давалися перші кроки. В результаті за таке заступництво Токолова хотіли звільнити з філармонії, нібито за профнепридатність, хоча мова була саме про принциповість. Але, він виявився «міцним горішком» і себе відстояв. Майже два десятка пропозицій змінити оркестр були вагомим аргументом «за», до того ж виконавці зі світовими іменами, такі як скрипалі Леонід Коган, Михайло Вайман, диригент Акскель Вартанян, які гастролювали тоді у Дніпропетровську, поставилися до нього з великою професійною повагою. Вони оточили його турботою, і він пройшов у них все творчі та людські «перевірки», а це «дорого коштує», адже їм було з ким порівнювати.

«Дніпропетровській філармонії, я служу з безумством кадета – це моє життя. Я витратив багато часу, сил і нервів для того, щоб вона отримала ім'я Леоніда Когана, не пропускаю жодного концерту нашого симфонічного оркестру, я його обожнюю. Коли у 1997 році  ліквідували філармонію, я якийсь час працював з квінтетом «Престиж» у Будинку органної та камерної музики, там же разом із Анатолієм Юрійчуком був органним майстром. Але весь цей час не припиняв боротися за відродження філармонії і симфонічного оркестру, тому що він є ембріоном, після нього відновлюються всі цехи.

На сьогоднішній день, через об'єктивні причині квінтет «Престиж» припинив своє існування, і я вже не працюю в філармонії, не за власним бажанням, а за власним розумінням. Але на прохання її директора Ігоря Анатолійовича Хінича залишився громадським консультантом і за мною збережена гримувальна. Хінич багато і на совість робить для відродження сьогоднішньої філармонії. І приходжу я сюди, як до себе додому. Так формується моя сивочолість  людською добротою».

Інга, Даша, спогади

Історію знайомства зі своєю дружиною Токолов теж вважає невипадковою. 1957-й рік, фільм «Чаклунка» з Мариною Владі в головній ролі, всі чоловіки світу закохані в неї. Євген Іванович винятком не був. Але закохався не тільки в героїню, а і в ім'я і сказав собі, що одружиться тільки з Інгою. І провидіння збулося, познайомився він із майбутньою дружиною саме з таким ім`ям у Харківській консерваторії. Вона була скрипалькою, а у свій час концертмейстером Дніпропетровського філармонічного оркестру.

Син Олег має три дипломи: «технологія зварювального виробництва», духове відділення культосвітнього училища і Металургійний інститут. А внучка Даша мешкає у Києві, тричі лауреат міжнародних конкурсів молодих піаністів, грала у Лондоні, виступала з Державним симфонічним оркестром України з сольною програмою у Києві.

Музика для Євгена Івановича – це здоров'я, особливо якщо це хороша музика в хорошому виконанні, тоді його душа і тіло розпрямляються і лікуються. «Прикро, що і в ті часи, і зараз музикантів вважають білоручками, – говорить він. – Це пекельна праця і велика постійна відповідальність перед собою та глядачами».

У 1980 році за оркестрову сольну діяльність і роботу у квінтеті духових інструментів «Престиж» Євгенові Токолову було присвоєно звання заслужений артист України. Ім'я його внесено до енциклопедичного словника видатних виконавців на духових інструментах СРСР «Радянське духове інструментальне мистецтво» (Москва, 1989).

Його спогади про минуле, яке він називає «вельми курйозним», пройняті гумором, добром, іронією. Він згадує педагогів і однокурсників Харківської консерваторії; історії, пов'язані з суперечкою, яку виграв Арам Хачатурян; вигадане миле свято «День фаготиста». Такою ж позитивної і доброю енергією пронизані його вірші, епіграми, статті про Леоніда Когана, молодих виконавців. Він і співавтор кількох видань з історії Дніпропетровській філармонії.

«Мене завжди дивувала художня майстерність фальшивомонетників. Бажання бути на них схожим привело мене до оркестру, в якому я грав фальшиво і отримував за це гроші», – з властивим йому гумором та іронією говорить Токолов. А ще у Євгена Івановича готова книга, присвячена 75-річчю академічного симфонічного оркестру Дніпропетровської обласної філармонії імені Л. Когана «Таємниці за відкритою завісою». Побажаємо йому успіху, в якнайшвидшому її виданні. 

Фото з сімейного архіву Євгена Токолова
Створено: 02.11.2017.
Редакція від 09.11.2017.
Олена Ємельянова